Жінкам Росії. Допекло!!!

Перенесено звідси

Жінкам Росії. Допекло!!!
Я нікому не бажаю зла. Навіть тим російським жінкам, які не вийшли на мітинг проти війни, чи які в угарі пропаганди кричать: «Крим наш!» «Ми повернули своє!» «Це історично наша земля!», «Ми підтримуємо ввід військ до Криму!».

Я не бажаю Вам зла. Я бажаю Вам пережити те, що пережили Ми за ці чотири місяці. Біль. Відчай. Зневіру. Надію. І знову біль і цього разу біль ще більший від Вашої зради. Від бандитської влади Ми іншого і не очікували. Але я до останнього не вірила, що Ви зможете вести свої війська в Мою Країну.

Я бажаю Вам боятися лягати спати, бо раптом війна? Я Вам бажаю боятися прокинутись зранку, бо раптом війна? Я Вам бажаю боятися ввімкнути телевізора, бо раптом нерви наших військових не витримали і почалася війна? Та сидіти на сайтах новин до півночі, боячись пропустити важливе і тішити себе надією, що коли ти слідкуєш за новинами нічого поганого не станеться. Я бажаю Вам боятися підходити до телефону, коли дзвонять Ваші невістки. Бо три племінника призовного віку. І спочатку молити Бога, щоб племінника який служить в Павлограді не відправили до Києва на розгін Майдану.

І слухати невістку, що військовим віддано наказ стріляти на ураження. І ревіти разом з нею від власного безсилля та безпорадності. Даючи поради поїхати та забрати дитину. І дякувати Богу та павлоградським жінкам, які не випустили їх автобуси до Києва. Двадцятого лютого сидіти до пізньої ночі на сайті Міністерства оборони України, читати, що армія на Майдані воює з людьми та думати, що вони там всі курять? Отримати від усіх сайтів незалежно від того торгують вони речами чи пропонують роботу, листи із співчуттям в зв’язку зі страшними подіями у Києві.

Та кожен день молитися Богу, що коли Він не дав людині розуму то хай ніколи не дає їй владу. Лягати спати і думати, як в мирний час у Моїй Країні могло загинути стільки людей ??? Просинатися і розуміти, що це не нічне жахіття, а реальність. Ходити до церкви та молитись за загиблими. А потім коли Ми тільки почали вільно дихати Ви встромити Нам ножа в спину – ввели російські війська до Нашого Криму.

Я Вам бажаю жахатися від безкінечного реву літаків над Вашими містами. Слухати розмови рідного брата, що Він кожен день збільшує навантаження при бігу, щоб бути готовим на випадок війни бігти з автоматом. І розмови двоюрідного брата у якого молодшій дитині два місяці, що Він ходив до церкви, поставив свічки за здравіє та за упокой, заламінував іконку разом з фотографією родини і тепер готовий іти до війська. І згадувати де в місті є бомбосховища. Бачити скільки військової техніки проходить через моє місто і відчувати від цього страх та гордість одночасно. Без кінця переживати за племінника, який навчається в Харкові, тому, що Він розмовляє українською і тому що Він не бидло і знає хто такий Степан Бандера.

Я Вам бажаю переживати за своїх дітей за те,що Вони розмовляють на рідній мові. І думати, як пояснити своїй дитині, що на весняних канікулах Вони не поїдуть з класом до Криму. І на футбольний матч до Севастополя з командою не поїдуть. Та замість його танцювального колективу в цьому році в «Артеці» будуть виступати зелені чоловічки на чолі з Вашим блазнем