Історію загибелі цієї мужньої дівчини я почув від одного з катів колишньої станіславської тюрми. Час стер з пам'яті прізвище героїні. Але подвиг дівчини залишив у серці глибокий слід. Десь у 60-х роках я проходив лікування в одному із залізноводських санаторіїв. Саме там зустрів колишнього ката, почув від нього цю трагічну історію. Може, колись розкриються страшні архіви КДБ, загиблій дівчині буде повернено ім'я і прізвище, стане відомою історія її боротьби за Україну, за її волю в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду - без імені героїні.

Щоденно, як тільки приходив мій сусід з обіду, випивав принесену заздалегідь пляшку горілки не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів - коли до ранку, коли до вечора. Років йому було під сорок, виглядав знищеною алкоголем людиною.

Нав'язував компанію до алкоголю, з образою сприймав відмову, кажучи: "Что, піть со мной нє хочєш, падла? Да ти знаєш, кто я такой? Со мной гєнєрали счітались, а ти піть со мной нє хочєш?!". Один раз, сп'янівши, сказав: "Ти знаєш, почему я п'ю? П'ю с тоскі, что-то мучіт мєня, сосьот. Пєрєд глазамі постоянно люді, которих я лічно убівал.

- І не судили тебе за це? - запитую.
- Нє суділі, ібо я бил особим чєловєком.
- Чого людям не розкажеш про кривду, яку робив? - кажу.
- Нєльзя, подпіску давал. Я дєлал то, что пріказивали партія, понял?
Якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
- Убівать научілся єщє в "заградотрядє" под сталінградом. Растрєлівал разних. Солдат своіх жалко било. А здєсь убівать бандєровцев - одно удовольствіє. Однажди в тюрьму прівєзлі красівую молоду дєвушку. Поймалі стєрво бандеровское п пєрєстрєлкє. Она уложіла полвзвода наших солдат. Растрєляв всє патрони с автомата, хотєла взорваться гранатой, но граната нє сработала - взялі живой..

З його розповіді стало відомо, що дівчина була донькою священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов'язки провідниці жіночої сітки, навіть назвав псевдо - "Дзвінка". Говорив, що дуже була гарна. У пам'яті цього ката збереглись її голубі яскраві очі. Красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать. Одягнута була в коротку шкірянку, в штанах. На ногах мала пасовані чоботи.
Такою вона запам'яталась йому в той час, коли привели її до камери. Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, нічого не виказувала.

- Как ми єйо только нє мучілі: сначала білі тєлєфонними плєтнямі. Вся кожа на пальцах рук полопалась, когда пріжималі двєр'ю, - смакував подробиці кат.

- Забівалі гвозді в пяткі. За волоси плдвєшивал і так дєржалі, кололі грудь, подвєшивалі за ногі. Нєсколько раз тєряла сознаніє, но нічего так і не сказала. Отольйом водой - станєт на колєні і кровью плюйот нам в ліцо. Даже графіном одного стукнула. Потом в наручніках допрашивалі. Тройка осуділа єйо на смєрть. Ісполнял пріговор я і єщо нєсколько такіх, как я. Вдєнь ми убівали по десять і больше чєловєк. Ту дєваху-бандєровку убіть било поручєно мнє. Перед тєм, как шол на дєло, випівал грам 200 водкі. Навєсєлє єто дєло било дєлать лєгчє...

- І що, ніхто не просився жити? - спитав я.
- Нєт. Разбітиє, поломанниє шлі, крєстілісь, молілісь, пєлі гімн, крічалі "Слава Украінє!", но нє просілісь. Между тєм, рєдко кто знал куда ми іх вєдьом. Просто чувствовалі, что ідут на смєрть, ведь ми іх нє ставілі под стєнку, а убівалі так...
- Як це "так"?
- Очєнь просто. то врємя, когда вєлі по корідору, обушком білі в потильную часть голови. Ето случалось класно, почті бєз крові. Ударіш, потрєпаєтся раз-два і - конєц. Обушок дєржіш в рукавє, оттуда нє відно...

Цинічності ката не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі. З якоюсь особливою насолодою продовжував: - А єйо пєрєд тєм, как убіть, втройом єщє хотєлі ізнасіловать, рвалась, падло, кусалась. Побілі ми єйо крєпко, но нє далась. Я повьол єйо по корідору убівать. Она поняла, куда вєду, і крікнула: "Прощайте, брати! Дзвінка йде на смерть". Повєрнулась ко мнє с нєнавістью, что-то сказала. Шла і пєла.

Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини кадебіст запитав мене: - "Ти знаєш, что она пєла? Пєла бандєровскій гімн "Ще не вмерла Україна". Как только она ступіла на каналізаціонную решьотку, с рукава я винул обушок, і сільно ударіл єйо.. Ударіл, но не