Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.

© Ліна Костенко
[411x604]

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці,
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку,
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов'їв,
він чує тихі кроки браконьєра,
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем'єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться,
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

Ліна_Костенко
[700x700]

Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение

Ліна Костенко. Вечірнє сонце, дякую за день!

 

[630x] Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви. © Ліна Костенко, сайт uapoezia.com [показать]

 

Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение

Ліна Костенко. На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки ...

[625x] На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки. Непогашені марки — біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сизий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін. Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні. Ліна Костенко, сайт onlyart.org.ua Художник: Ліза Рей, «Хазяйка неба» [показать]

 

Анна Ахматова
Помолись о нищей, о потерянной,
О моей живой душе,
Ты в своих путях всегда уверенный,
Свет узревший в шалаше.

И тебе, печально-благодарная,
Я за это расскажу потом,
Как меня томила ночь угарная,
Как дышало утро льдом.

В этой жизни я немного видела,
Только пела и ждала.
Знаю: брата я не ненавидела
И сестры не предала.

Отчего же Бог меня наказывал
Каждый день и каждый час?
Или это ангел мне указывал
Свет, невидимый для нас?

[290x347]

Послухаю цей дощ
[700x530]

Это цитата сообщения Меня_зовут_Шнур Оригинальное сообщение

Гумилёв:

Созидающий башню сорвется,
Будет страшен стремительный лет,
И на дне мирового колодца
Он безумье свое проклянет.

Разрушающий будет раздавлен,
Опрокинут обломками плит,
И, Всевидящим Богом оставлен,
Он о муке своей возопит.

А ушедший в ночные пещеры
Или к заводям тихой реки
Повстречает свирепой пантеры
Наводящие ужас зрачки.

Не спасешься от доли кровавой,
Что земным предназначила твердь.
Но молчи: несравненное право -
Самому выбирать свою смерть.

liveinternet.ru/community/8...278227263/

Забытая поэтесса Серебряного века

Мария Моравская

 



«Белая ночь»





Самые близкие зданья
Стали туманно-дальними,
Самые чёткие башни
Стали облачно-хрупкими.
И самым чёрным камням
Великая милость дарована —
Быть просветлённо-синими,
Легко сливаться с небом.
Там, на том берегу,
Дома, соборы, завод,
Или ряд фиалковых гор?
Правда? — лиловые горы
С налётом малиново-сизым,
С вершинами странно-щербатыми,
Неведомый край стер

Блог для общения.