Это цитата сообщения Litizija Оригинальное сообщение

7 правил чистоты на Востоке 1. Чистота рук;. Это означает не брать лишнего. Здесь также подразумевается сороковая, десятая или иная часть доходов, которую следует отдать тем, кто в ней нуждается. 2. ;Чистота ушей;. Это означает не слушать людей напуганных, озлобленных, суетливых и т.д., а также оградить свой слух от сквернословия, сплетен и пустых разговоров. 3.Чистота глаз;. Это означает беречь глаза ненависти, от злости, от зависти и вожделений. 4. Чистота рта;. Это означает беречь свой рот от излишнего многословия и сквернословия. Молчание -золото; 5. Чистота тела и одежды;. Это означает держать тело и одежду в чистоте. 6.Чистота мыслей;. Это означает убрать из головы негативные мысли и злые помыслы. Также это значит не проявлять к себе жалости. Зачем жалеть себя? Не лучше ли подбодрить себя за светлые начинания? 7. Чистота души и сердца;. Это означает беречь и охранять свои душевные порывы и не игнорировать их. Любите и не требуйте ничего взамен. Любовь уже сама по себе счастье.

Казку в житті творити просто: злови золоту рибку, та й загадуй бажання; піймай щуку, та й говори: "По щущому велінню, по моєму хотінню.." Все дуже просто. Тільки ж золоту рибку тримаємо в акваріумі, в неволі, щуку - зафарширували. Чогось не твориться казка...

Ми йдемо в епоху милосердя та розуму.
„Єдиний критерій - дух любові й вселюдськості.”/Олесь Бердник/

Зараз багато говориться про гуманізацію суспільства, освіти. Я давно не працюю в школі, але це питання мені болить, тому вирішила поділитись своїми думками з цього приводу.
Радує нинішнє звернення до мови, вишивки, пісні, танців, історії козацтва. „Що? Де? Коли?”, КВК, спортивні змагання, літературні вечори, гуртки, шкільне радіо, шкільні вистави та концерти відроджуються, дають змогу дітям розвивати свої таланти. Чудово, що про успіхи та гарні ініціативи учнів все більше говориться в пресі, по радіо, на телебаченні.
Разом з тим батьки та вчителі шукають способи, щоб дитина була здорова (здоровий хребет, зір, травна система та ін.), а також доброзичлива, уважна, слухняна. На нарадах розглядаються причини агресивності дітей та підлітків, методи „попередження насилля в неблагополучних сім’ях”. Хоч нічого вигадувати не потрібно – визнані гуманісти минулого уже все пояснили.
Достатньо прочитати хоча б „Первую ступень” та „Благо любви” Льва Толстого, „Заповіт людям Землі” та „Альтернативна Еволюція” Олеся Бердника. Причина наших страждань в н е у ц т в і. Мало хто пов’язує кусок м’яса з респіраторними захворюваннями, неуважністю, дратівливістю, гнівом, агресією, ранніми сексуальними стосунками, хтивістю, розлученнями, залишеними дітьми, алкоголізмом, вбивством та самогубством, депресією, серцевими захворюваннями, шизофренією, діабетом, раком, зменшенням запасів прісної води на планеті, голодом, глобальним потеплінням та війнами... Ще Піфагор сказав: „Доки люди будуть вбивати тварин, вони будуть вбивати і людей”. Та хто ж його чує? Мабуть, щось з нами не гаразд, якщо ми маємо звичку та бажання їсти куски смажених, тушкованих та варених трупів! Мабуть, щось з нами не гаразд, якщо говоримо дітям про захист природи, пташок, тварин, а самі пропонуємо їм на обід шматок курочки чи свині. М’ясо завжди було їжею рабів та розбійників, їжею невігласів, нецивілізованих людей. Доки ми когось вбиваємо (або проплачуємо вбивство) про гуманізм не варто говорити. В українських казках мати дає синові в дорогу коржа, паляницю, а птахи, звірі та рибки благають: „Не вбивай мене... моїх дітей...” Може, час нам п р о ч и т а т и казки? („чит” на санскриті означає „усвідомлене знання”). Це надто серйозне питання, щоб розібратись в ньому кількома рядками. А розібратись варто, якщо людина хоче розвиватись як людина. Варто знайти причину хвороби і зцілювати корінь дерева, а не кожен листочок окремо. Всі наймудріші люди, ті, кого називають „совістю світу”, гуманісти минулого й сучасного прийшли до висновку, що людина, яка вживає м’ясо, не здатна розрізняти добро і зло, не здатна любити (любов як всерозуміння, всепрощення), не здатна розвиватись за своєю природою, як істота милосердна, розумна, духовна.
Ми не знаємо елементарного – яка їжа є видовою для людини, як дихати, як думати, говорити та діяти, що слухати, читати, з ким спілкуватись, як керувати своїми емоціями, щоб бути здоровим, щоб розвиватись та самовдосконалюватись. Дорослому достатньо це усвідомити і практикувати, дітям потрібен приклад. Як казав Григорій Сковорода, ми „словом будуємо, а ділом руйнуємо”.
Шлях до деградації, хвороб, страждань, самознищення:
- інтоксикація (вживання алкоголю та інших наркотиків, тютюнопаління та ін.);
- вживання продуктів вбивства (трупів тварин, риби, яєць);
- азартні ігри;
- незаконний секс (що суперечить принципам сім’ї, релігії).
Мої пропозиції:
- визначити критерії розвитку людини, її гуманності та цивілізованості. („Людина - зерно Єдиного Буття з невимірною потенцією творчого саморозкриття.
Людина - Безсмертна. В нащадках, в результаті творчості, в сфері розуму, в духосфері, в сфері чуття, в безлічі ще нерозкритих аспектів буттєвості. Людина - основа і критерій Буття, Суб'єкт, котрий став підвалиною самого Космосу. Людина - спадкоємець Всесвіту, отже - дбайливий брат рослинного й тваринного світу, котрий треба об'єднати любов'ю і красою. Це - стратегічне завдання і космічний борг перед Природою.
...Освіту треба звільнити від будь-яких ідеологічних диктатів та стереотипів. Напрямок і характер освіти обирає індивід - добровільно й незалежно, а не школа чи якийсь ідеологічний інститут. Єдиний критерій - дух любові й вселюдськості.” /Олесь Бердник. Хартія Української Духовної Республіки /
- зробити запити до книжкових магазинів та бібліотек щодо зібрання творів Григорія Савовича Сковороди, Івана Яковича Франка, Олеся Бердника, Льва Толстого та інших визнаних гуманістів, мислителів, сприяти тому, щоб ці книги були доступними, читалися, популяризувалися на літературних вечорах, лекціях, уроках;
- сприяти тому, щоб нарешті було видане повне зібрання творів Г.С. Сковороди, І.Я. Франка;
- сприяти тому, щоб на перервах в навчальних закладах звучала гарна музика, пісні ;
- сприяти тому, щоб в навчальних закладах діти (і Читать далее...

Минає 30 років з тих пір, як я закінчила середню школу.
Шкільні спогади.

Якось, ніби ненароком, Микола Андрійович Олійник, вчитель фізкультури, сказав: „Ніхто не може заставити тебе робити те, чого ти не хочеш”. Тоді ті слова здавались якимись незвичними, крамольними для школи - треба ж слухати старших, вчителів. Яке ж право я маю не хотіти? Мені сказали – я зробила. Я ні за що не відповідаю... я – слухняна, від мене нічого не залежить...
А тут: „ніхто не може заставити”... Значить я, тільки я сама відповідаю за свої вчинки, за все, що зі мною відбувається в житті! Значить, я, тільки я обираю! Я маю право вибору і відповідальність за свій вибір!
Дякую, Миколо Андрійовичу, ваші слова і ваш приклад вольової, цілеспрямованої, сильної людини постійно підтримують мене.

Дарія Андріївна Парфенюк, вчитель української мови та літератури, була вимоглива до всіх, а до „відмінників” та „хорошистів” ставила навіть більші вимоги. На наші запитання (Петро Грач і Анатолій Пилипчук були найсміливішими): „А чого знов я? А чого знов мене?” – вона нагадувала нам одвічні істини: „Хто везе – того й поганяють”, „Кому більше дано – з того більше й спитається”.
"Поганяє" нас тільки наша совість...Тепер, через роки, через досвід, приходжу до усвідомлення: дорослі доглядають, опікують дітей, здорові служать хворим, мудрі вчать невігласів („...хто великим із вас хоче бути, - хай буде слугою він вам”./Євангелія від св.Матвія/), а в одному з апокрифів говориться:„якщо не будеш серед тих, хто служить, то будеш серед тих, кого обслуговують”. Отже, той, хто не хоче або не може нічого робити – або дитина, або невіглас, або хворий...
Дарія Андріївна дала нам розуміння, чи може, просто відчуття геніальності Тараса Григоровича Шевченка. І це відчуття знов-і-знов заставляє заглянути до рядків поета, по-новому почути „Розкуйтеся, братайтеся!”- як заклик до звільнення від всього нещирого, від ланцюгів наших примітивних бажань, нашого егоїзму, хибних цінностей („заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі”), повернутись до втраченого відчуття єдності буття.
Маленька, худорлява, Дарія Андріївна вміла зробити урок наповненим роботою для всіх, багатовимірним, цікавим для всіх, вміла тримати дисципліну та тишу в класі, не підіймаючи ні на кого голосу. Найгірше покарання – вислуховувати „мораль” від Дарії Андріївни, хоча вона й говорила, що ми не можемо зараз все усвідомити, ми зрозуміємо це потім, через роки. Дякуючи Дарії Андріївні, я новими очима подивилася на скромного худорлявого „трійочника” Сашку – його тато знає напам’ять всього „Кобзаря”!

Уроки російської літератури у Раїси Яківни були настільки живими і емоційними для мене, що я пам’ятала їх ще багато років, і коли, після закінчення інституту, вже мені довелося вести уроки, то часто конспекти я не складала, а тільки згадувала та записувала плани уроків Раїси Яківни.
Тепер, через 30 років, не для оцінки, не для роботи, а для себе, щоб зрозуміти себе, знову беру до рук книги Льва Толстого. Ступаю на „первую ступень”, запитую себе: „в чём моя вера?” Знову переосмислюю: „Убить меня, мою бессмертную душу?!” „ Надобно любить, надобно жить, надобно верить!” „Я люблю вас больше, лучше, чем прежде”... Знову беру до рук поезію Пушкіна, через якого, за словами Олександра Островського, „умнеет всё, что может поумнеть”...
Раїсо Яківно, дякую Вам за Ваші уроки.
Дякую Вам, мої вчителі, за Ваші уроки, за те, що зберегли в мені бажання вчитись, читати, запитувати, думати...
Мені дуже щастить в житті на гарних людей. Мені дуже пощастило на вчителів. Вибачте, що не називаю всіх імен – я дуже вдячна всім Вам, мої вчителі, за знання, терпіння, віру в мене.
Бажаю Вам здорових, уважних, вдячних, сповнених бажання вчитись, учнів!
Радості Вам, сили, натхнення!

З повагою Ваша учениця Валентина

Світлій пам’яті вчителя історії Петра Васильовича Плевако присвячую.
Шкільні спогади. Скоро минає 30 років після закінчення школи.

„Вы помните, вы всё конечно помните…” – цілі уривки з поезії Сергія Єсеніна звучали часто з уст одного з улюблених вчителів, вчителя історії Петра Васильовича. Завжди охайний, в світлих костюмах, чудовий оповідач, з прекрасним почуттям гумору, делікатний до нас, учнів – таким згадується мені Петро Васильович. Нашому класу пощастило - деякий час Петро Васильович був нашим класним керівником. Було більше можливості спілкуватись з ним поза уроками. Вчитель був з нами і на колгоспному полі, і на „виховних”, на шкільних вечорах, читав нам вірші, жартував, розповів нам, як робити бездоганну „стрілочку” на брюках, прасуючи їх через газету. З таким вчителем нам почувалося спокійно й захищено.
Петро Васильович вів в нас „історію” та „право”, ми ще тоді засвоїли, що „незнання законів не звільняє від відповідальності”.
Одного разу, на шкільному новорічному вечорі працювала „новорічна пошта” - я написала записку до вчителя, де запитувала, яка кара чекає на мене, якщо я морально вбила людину? Чогось дуже хвилювалась, і навіть не вірила, що Петро Васильович відповість, але отримала від нього відповідь, ще й віршовану:

Моральное убийство - зло,
Хотя из этого не делают аврал.
За это только и всего
Получишь ты моральный криминал.
...И душевный тоже.

Ще одна яскрава згадка. Старші класи. Якийсь урок відмінили. Всі розійшлися хто куди, чекати наступного уроку. Я піднялась на третій поверх . Біля дверей кабінету історії зупинилась – вони були трохи відчинені – Петро Васильович говорив про „криваву неділю” 1905 року. Цю тему ми вже давно „пройшли”, але розповідь була такою сильною, емоційною, цікавою, розповідь мудрої людини, сильного оратора, що я, відійшовши до вікна, слухала і боялась поворухнутись, боялась, що двері закриються, що урок закінчиться. З яким жалем я почула, що прозвучав дзвінок! Але ж мені доля подарувала ще один урок Петра Васильовича!

Валентина

Дорога Олександро Дмитрівно!
Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця...
А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше.
Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку...
Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я!
Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи помовчати. Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо...
Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого?
Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності.

7 жовтня 2012року. З вдячністю і найкращими побажаннями Ваша учениця Валя.

„За” чи „проти”?

Що ми бачимо в нашій владі та нашому Уряді?
Лицемірство, або й відверта брехня (дії, діаметрально протилежні тим „правильним” і „позитивним” лозунгам, що проголошуються щодня);
пріорітет грубої сили над інтелектом, пріорітет матеріальних цінностей над духовним розвитком (підтримка монополістів та утиск дрібного підприємництва, одночасна „оптимізація” навчального процесу – закриття українських шкіл, відсутність підтримки науки, культури, медицини).
зневажливе ставлення до рідної та інших мов, культури, літератури, історії, прокручування по радіо та телебаченню „продукту”, що сприяє деградації людини: постійна реклама алкоголю, фільми зі сценами насилля, пропагується культура примітивізму, влада ницих бажань.
спроба морального приниження та фізичного винищення частини населення через підняття комунальних тарифів та цін на продовольчі товари (на фоні безробіття, низьких зарплат та пенсій).
Все це сходить в нашому житті буйними паростками грубості, страху, непримиренності, критики, агресивності, жадібності, хвороб, бідності, зневір’я.
Якось до психолога прийшла молода жінка зі скаргами на чоловіка – грубий, б’ється, - як заставити його прийти на прийом? Психолог сказав, що проблеми не в чоловіка, а в неї, це їй треба розібратись в собі, чим вона притягнула до себе цю ситуацію, цього чоловіка? Зауважив, що чоловік відображає лише її ставлення до самої себе. Жінка на прийом записалася, а потім передумала – не готова вона ще признати, що проблема в ній, що мінятися треба їй...

Так і в нашому уряді, як у дзеркалі, відображаються риси нинішнього хворого суспільства, нас самих.
Моє і наше Лицемірство. Чи ж не я говорю про необхідність багато працювати, а сам марную свой час на порожні розмови та лінощі? Чи ж не я кажу своїм дітям, що сигарети та алкоголь – це яд, а сам випиваю чарочку за родинним столом при дітях та затягуюсь при них сигареткою? Я ж не Зло-вживаю! (А де та міра Зла, що ще не є Злом?) Чи ж не я вважаю себе культурною, освіченою людиною і при цьому час від часу з уст зривається лайка та тюремні словечка, та український суржик? Чи ж не я розповідаю про любов до своєї дитини і при цьому приділяю їй в день 20 хвилин свого дорогоцінного часу, навіть не намагаючись вислухати, чим вона живе, що її хвилює, що вона відчуває? Коли я останній раз читав дитині казку, слухав музику, пісню, обговорював фільм, картину, ходив з нею на виставу, на виставку, до музею, до парку?
Чи ж не я, присягаючись на святкові дні у коханні своїй дружині та матері своїх дітей, згадую в розмовах з друзями ім’я матері та жінки „міцним слівцем”? Чи ж не я своїм мовчанням дозволяю, щоб в нашому місті, селі на самому видному місці стояли кіоски з пивом, сигаретами, горілкою, а кіоски з квітами – подалі, в підземеллі, а книжкові магазини закривались?
Ми живемо в Україні? То де ж українська пісня? Коли ми чули українську пісню у виконанні наших талановитих прекрасних співаків? Хіба нам складно скачати їх в інтернеті та увімкнути, щоб зазвучали вони в нашому домі, садочку, школі, організації, площі? Чи ми самі вибираємо свої думки, слова, своє оточення, чи вибираємо, що і кого нам слухати, що і кого нам їсти-пити? Чи ми бездумно, сонно „перетравлюємо” те, що „впихають” в наші голови та голови наших дітей далеко не дурні „майстри” реклами та політтехнологи? Ким ми станемо? Якими будуть наші діти, ті, що сьогодні вдома та дитячому садочку співають про „іголочку” Насті і Потапа? Ті дітки, що бачать, як мама смокче сигарету та ковтає пиво при них? Яскравий приклад лицемірства – співаючий ректор, що несе в маси не лише „культуру”, але й горілку з такою зворушливою рідною назвою: „Кропива” та „Батьківська хата”.
Чи беремо ми відповідальність за своє життя? Чи вважаємо себе жертвами? Жертва завжди притягує до себе тирана.
Може, пора почати з себе, свого дому? Чи ж будемо й далі героїчно „боротися” проти бідності, корупції, хвороб, які ми самі створили, своїми думками, бажаннями, страхами? Якось Матір Терезу попросили виступити проти війни, вона відповіла, що ніколи не виступатиме „проти війни”, вона виступить „за мир”. Не треба «боротися проти хвороби», бо ми кожного разу згадуємо, уявляємо, підсилюємо своїми емоціями образ хвороби – треба уявляти образ себе здорового, успішного, знайти причини хвороби і тоді вона піде, стане непотрібною. То виходить, що постійні згадки про боротьбу з бідністю, боротьбу з корупцією підсилюють їх? Як там звався перший указ нашого Президента? „Про заходи щодо подолання бідності”? Навіть у слові „подолання” лежить такий супротив! Де ж, в якому документі, я можу прочитати про Україну багату, з високим економічним розвитком, процвітаючими наукою, культурою та мистецтвом, з порядними чиновниками, з прекрасною екологією, про Україну-матір, яка піклується про духовний, культурний, матеріальний, розвиток своїх щасливих дітей - громадян різних за віруванням, за національністю, за віком, можливостями. Де такий документ? Які кроки для цього сьогодні маю зробити я? Моє село/місто? Читать далее...

„О, Матір Божа, ми твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти”.

Хвороба дається людині не в покарання, а як результат її думок, слів, вчинків. Хвороба заставляє людину замислитись: що я роблю, говорю, думаю „не так?” Все просто: що сіємо, те й збираємо. Сіємо в собі й просторі навколо себе невір’я в завтрашній день, претензії до всіх і всього, гнів, роздратування, нелюбов до себе і оточуючих, обговорюємо пилинку в оці ближнього свого, а в собі поліна свого егоїзму не бачимо –отримуємо хвороби, пухлини. Якщо є в людині хоч одна образа – людина не може бути здоровою. Кожен з нас вважає себе особливим – так і є, ми неповторні у Всесвіті. Але кожен з нас створений з тих самих хімічних елементів, що й всі люди, тварини, рослини, земля, каміння. Всі ми знаходимось в єдиному енергетичному просторі, і навіть немовля безпомилково відчує енергію напруженості і неприязні або ж любові і поваги між батьками. Хочемо ми того, чи ні, але відчуваємо енергетично все, що відбувається на Землі - чужого болю, чужих переживань не буває. Ми примножуємо біль, страждання Землі своїм егоїзмом, гнівом, сварками, підсилюємо в собі і на всій планеті програму самознищення своїм несприйняттям і непрощенням. Ми зцілюємо себе і Землю своєю любов’ю, всеприйняттям, всепрощенням.
Наше нинішнє державне керівництво – н а ш е - як наші хвороби – це результат наших думок, слів, діянь. Нинішнє наше державне керівництво – це результат нашого вибору, це наш біль. Воно кожним своїм кроком поглиблює наші економічні, соціальні, духовні хвороби. Воно заставляє нас задуматися: „Що думаємо не так? Що говоримо не так? Що робимо не так?” Воно – лише відображення нашого лицемірства, коли ми говоримо „правильні речі”, те, що хочуть від нас почути, а в той же час відкрито робимо протилежне. Коли я слухаю виступ наших урядовців, то таке відчуття, що мене б’ють та обдирають грубо й цинічно, і при цьому говорять: „ закон один для всіх, економіка працює, середня зарплата зростає, треба, щоб був порядок, правда?”- і, вражена відкритою грубістю, я відповідаю:”Так, правда!”
Хто є „обличчям влади”? Мабуть, найдостойніші, наймудріші, найдуховніші, найвихованіші, найбезкорисливіші, наймилосердніші представники України? На жаль, не завжди - „обличчя влади” відзеркалює нас самих – наше неуцтво, бездуховність, грубість, нестриманість в усьому. Не будемо вказувати на особистості – вони лише маріонетки. Ті, хто керує насправді, не виставляють своїх облич, ті, хто керує насправді, рано чи пізно без жодного жалю кинуть своїх висуванців-маріонеток як баранів на жертовник, як „відпрацьований матеріал” кидають на розтерзання натовпу. Але ще в кожного є шанс. Будьмо милосердні, бо наші урядовці „не відають, що творять”. Чи… відають?
То що ж означають нинішні арешти, фабрикації кримінальних справ, панове Уряде? Хочете відволікти увагу людей від кричущого безробіття, підвищення цін на товари і послуги, врізання зарплат, від перерозподілу економічного впливу, хочете, щоб склалася ілюзія вашої „роботи”? Гіпнотизуєте своїм самозаперечуючим „Стабільність і розвиток”?. „Стабільність” в чому? „Розвиток” куди?
Найцінніше, що є на Землі – Людина, її життя, її свобода. „Свобода тіла, духу, чуття і розуму кожної мислячої і чуттєвої істоти священна”- залишається гаслом, а не Законом. Вже не раз в нашій історії були часи, коли до тюрем кидали лідерів народу, його інтелігенцію, його „вільнодумців”, його голос, його совість. Щира молитва наших предків: „О, Матір Божа, ми твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти”, - очевидно, стає у пригоді й нам.
Це видається злим жартом - з волі урядовців кидають за грати тих, за кого голосували тисячі людей! Це означає зневажити думкою цих тисяч, зневажити думкою свого народу. Сини й дочки Матері-України саджають одне одного з помсти. То як має себе почувати наша Мати-Україна?
Чи не час почути сьогодні голос Олеся Бердника: „Ви шукаєте панацеї від хвороб, але спокійно, під захистом псевдозаконів, нищите у в'язницях, концентраційних таборах та лікарнях мільйони людей. Ви ведете нескінченні війни, які ще жодного разу не утвердили людяного результату, - перемогою завжди користувалися найпідліші представники роду людського. Ви створили безліч технічних пристроїв, скориставшись генієм учених та інженерів, але ні на йоту не підняли морально-етичний рівень сучасних поколінь : наказ деспота або парламенту легко знімає з людини зобов'язання бути милосердною істотою. Досвід останнього сторіччя яскраво свідчить про повну деградацію земних жителів” (Олесь Бердник. «Заповіт людям Землі»).

Суспільство в Україні хворе.То чи не не час всьому найкращому і найціннішому об’єднатися? Страждання заставляє нас змінюватись і зцілюватись. Може, вже пора? Кожна думка, слово добра, любові та мудрості є цілющими для України, Землі, усього Всесвіту.
В.К.
Травень 2011р.

Это цитата сообщения Серденько_мое Оригинальное сообщение

Тим, хто називав його учителем, Олесь Бердник казав: "Я не учитель, я друг і натхненник. І якщо комусь близькі мої погляди й думки - ми супутники на вічній дорозі пошуку..." Олесь Бердник - мій друг і натхненник.

Н а й в и щ а В л а д а – В л а д а Д у х у !
Олесь Бердник

Лише знання розсіює нерозуміння, як світло розсіює тьму.
Пісня Надземна

Любов - це не дія, а стан всерозуміння.
Олесь Бердник

- Народжуйтесь, Народи-Брати, у Небо волі! Ви вільні - від війни, армій, партій, деспотій, ідеологій, марновірства, в'язниць, псевдозаконів!
Ви вільні - для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб'єднання Буття!
Олесь Бердник

...в Людині все є, але вона чогось шукає поза собою.
Любов з нею, краса – з нею, знання – в її розумінні й серці, невичерпні можливості трансформації матерії та її одухотворення – теж у ній.
Злочинність, гріховність, бездуховність – то лише сутінки сплячого розуму, то гіпноз темряви, навіяний віками лабіринтового шляху./Олесь Бердник/

— Людино, чого тобі треба?
Усе в тебе є… усе в тебе є…
І море широке, і сонце у небі,
І зорі — багатство твоє.
Олесь Бердник

Ми потрапили в полон чорно-білого видіння світу: теізм - атеїзм, матеріалізм - ідеалізм, Бог - Сатана, правда - брехня. Всі ці фікції закрили від нас Єдність Світу.

Олесь Бердник

Хто зрікається рідної мови, той перестає бути Людиною.
Олесь Бердник
І вночі знаєте - Сонце чатує!
Олесь Бердник

Народжений вогнем - служи вогню!
Олесь Бердник

Радість Моя велика!
Любов Моя невимірна!
Ріка Моя Вічна, бо немає кінця Світові!
Пісня Надземна

...як птах живе польотом, так Людина має жити пізнанням, оновленням. Це і є істинне Безсмертя...
Олесь Бердник
Залиште темряві темряву, а ви - сини світла - ідіть у країну знання і любові!
Олесь Бердник

Поглиблювати Серце. Розкрити дарунки його. Ось завдання втілень.
Будьте радісні. І благо з вами.
Пісня Наземна

Слід шукати те спільне, що в нас є, а не звинувачувати одне одного в минулих і нинішніх гріхах. У всіх у нас спільна мати - Україна. Ми всі її діти - і мертві, і живі, і ненароджені. І ті, хто бився і вмирав під синьо-жовтими прапорами з любов'ю до неї, і ті, хто гинув під прапорами червоними, також вірячи, що несуть щастя рідній землі. Пригадуєте, як у "Вершниках" Яновського плаче стара Половчиха над своїми синами, котрі вбивають один одного, плаче й примовляє: "Я ж усіх вас народила".

Лише під прапором спільної для всіх нас Матері-України наш народ може відродитися. Стільки років його змушували повірити, що він нікчемний, перетворити на бидло, прищепити комплекс національної меншовартості, ущербності, а він воскресає. Погляньте, як молодь зараз потяглася до народної культури, до пісні нашої. Бо юні душі загострено відчувають будь-яку фальш і спрагло шукають істинного й вічного.
Олесь Бердник




4 сходинки до гармонійного життя
(за лекцією Рамі Блекта)

1. Фізична (режим дня, водні омивання, фізичні вправи, пряма постава, масаж, їжа, сон).
2. Соціальна (виконувати призначену роль – роль жінки або чоловіка, бути корисним для суспільства, реалізуватись матеріально).
3. Інтелектуальна ( Платформа ненасилля. Хто я? Для чого тут? Чи більше знання, радості, чистоти, світла і милосердя там, де я?).
4. Духовна ( служити Духу, а не тілу).

Книга Роберта Аллана Монро справила на мене глибоке враження. Зовсім інший погляд на світ, зовсім інше сприйняття. Бувало, при читанні його книг ( „Путешествие вне тела”, «Далёкие путешествия») ставало не по собі. Коли я спробувала переказати дещо чоловікові, він дуже виразно і злякано-здивовано подивився на мене: не говори про це нікому, бо тобі підготують палату в психлікарні!
В книзі описана методика виходу „другого тіла” з фізичного тіла. Чомусь у зв’язку з цим згадалась казка про „Царевну-лягушку”, той момент, коли Василіса „виходила” із жаб’ячої шкіри. Раніше я теж думала про це, але з іншого боку: поки жінка-жабка перетвориться остаточно на Василісу Прекрасну, багато потрібно Іванові пройти земель, протерти взуття, пережити пригод...
Давно, ще коли мені було років пять, коли я відвідувала мамині уроки, щоб не залишатись одній вдома, я була присутня на уроці російської літератури, де вивчалась казка „Царевна-лягушка”. Мама читала цю казку дуже виразно. Урок проходив в старому корпусі Перемилівської восьмирічної школи. Це було дуже гарне приміщення зі сходами і дерев’яними перилами. Велика шовковиця росла поряд і давала тінь і прохолоду. Всередині було затишно і пахло дерев’яними партами, тими, що складались з двох половинок і відкривались. Всередину можна було покласти ручки, олівці, зошити, книги. Щоб сісти, потрібно було відкрити одну половинку. Зелені парти були на два місця, з жовтими сидіннями-лавками, гладенькими, відполірованими тисячами учнів багагатьох випусків. Того дня мама посадила мене десь на третю парту в центрі, справа біля хлопчика-четвертокласника, який не звертав на мене жодної уваги, сидів серйозний зі складеними на парті руками. Чомусь мене образив той факт, що хлопчик ніяк не реагує на мене, і ще склалось враження, що він дуже посередньо вчиться.
Отже, мені нічого не залишалось, як слухати казку. Її я чула вперше. Важко було зрозуміти, чому Іван-царевич змушений був одружитися на жабі. Його вірність батьковому наказу була винагороджена тим, що „жаба” вміла все робити краще, як дружини старших братів. Але постійні колючі жарти братів про жінку-жабу зробили своє діло: Іванові важливіше було бачити в своїй дружині навіть не вмілу господиню, а просто гарну жінку, щоб можна було вийти з нею „на люди”. Коли жаба „скинула” в черговий раз свою шкіру ( це мені видавалось дивним, а може, й болісним), Іван кинув шкірку в вогонь. Я собі це ясно уявила і відчула, що сталось щось пекуче й непоправне. Коли мама з виразом читала: „Зачем же ты, Иван-царевич, сжег мою кожу? Через три дня и три ночи я бы навек твоею стала, а теперь – прощай, ищи меня за тридевять земель, в тридевятом царстве, в тридесятом государстве…»
На цих словах я голосно розплакалась на весь клас. Це було ридання з потоком сліз та схлипуваннями. Мама вивела мене з класу на вулицю і дуже сварила – була сердитою, що я зірвала урок.Я продовжувала ревіти уже через те, що мама мене насварила. Вона забороняла голосно плакати і завела мене, сопливу і запухшу, в учительську. Там я, здригаючись від схлипувань, ледь витримувала розпитування і „співчуття” вчителів, це викликало у мене лише наплив жалю і нових сліз.

Гениальный Лев Толстой и Олесь Берднык просто и ясно пишут о сути учения Иисуса Христа, о том, что исполнять заповеди Иисуса легко и радостно. Мы все Сыны Человеческие и Сыны Божьи. И мало просто верить в существование Христа, можно и нужно развивать свой Дух до уровня Христа.
То, что было справа, становится слева, то, что было нужно, становится не нужно...
Каждый человек в своем развитии проходит три этапа: любовь к себе, любовь к своей семье и любовь ко всему человечеству. Любовь как состояние всепринятия, всепонимания.
Искала в книжных магазинах "Первая ступень", "Исповедь", "В чем моя вера?", "Благо любви" Льва Толстого, "Тайна Христа" Олеся Бердныка. Не нашла. Не печатают? Или "вне зоны" интересов современного читателя? Но это знание нужно мне, нужно, как воздух...
Как все просто: словом строим, а делами разрушаем... Принимаем присягу на Евангелии, где написано: "Не клянись!"
Так просто не отвечать злом на зло, то есть не делать зла, и зла не будет.
Так просто накормить пять тысяч человек, и еще останется 12 корзин хлеба...
Так просто понять, что дверь открывается внутрь...

Про наболіле. Лише питання
Як ся маємо, браття-слов’яни?..
„Для чистого все в світі чисте...”
Олександр Смик

Як ся маємо, браття-слов’яни? Чи цінуємо слово? Чи славиш, слов’-ян-ине, вічне ян та інь? Лише гармонія двох енергій народжує життя. Лише у гармонії двох начал - благополуччя і щастя. Рівень розвитку цивілізації визначається культурою стосунків між чоловіком та жінкою.
В християнстві вважається, що той, хто злословить іменем матері, додає своїй матері хвороб і страждань, а себе закриває від допомоги Богородиці, Діви Марії.
Чи бережемо ми дане нам чисте, величне, вічне Слово? Скільки хороших, теплих, щирих слів ми говоримо кожного дня своїм близьким? Скільки радості ми приносимо своїми словами? Кожен знає, що чисте слово живить душу, як чиста джерельна вода живить тіло.
Чи переказуємо ми лише добрі новини? Чи шукаємо в людях лише гарні риси? Чи „прощаємо винуватцям нашим”? Чи звинувачуємо Когось у Своїй долі?
Ми всі учні однієї школи, яка зветься Життя на Землі. Ми всі в різних класах, але всі рівні перед Життям, і ніхто не переходить в цій школі до наступного класу, не засвоївши попередніх уроків. Тож перед тим, як отруїти себе поганою думкою, словом - може, варто замислитись, „як наше слово відгукнеться”?
Нам випало народитись і жити на щедрій благословенній землі. Нам випало благо народитись саме в тій сім’ї, що нам потрібно, зустріти саме тих людей, які допомагають зрозуміти нам самих себе. Нам випало щастя говорити однією з наймелодійніших мов на цій планеті, слухати прекрасні народні пісні, насолоджуватись вишивкою, яка несе вищі знання, захист, гармонію.
То як ся маємо, браття - слов’яни? Чи часто ми слухаємо найкращі пісні слов’янських та інших народів? Чи й далі будемо слухати чужих нашому духу, нашому рівню пісень?
Природою каменю є твердість, природою Людини є Мудрість і Любов. Чи вірні ми своїй природі?
Чи залежить від мене, що і якими нитками я вишию на чистому полотні своєї долі? Чи складеться сьогодні та нова пісня, що принесе радість, розвиток і щастя нам та нашим дітям?

Травень 2011р.

Мій блокнот.

1. Кирилиця.
У 863 році ми отримали кирилицю -
азбучне послання людям:
Азъ букі веде. Глаголь добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како люди, мисліте наш он покой. Рци слово твердо - ук ферт хер. Ці черве, шта єра юс яті!

Ось одна з найпошириніших інтерпритацій цього послання:

Аз Букі Веди Глаголь Добро Єсть – я правду знаю і що кажу - добром є;
Живіте Зело Земля І Іже Како Люди – живіть працюючи старанно на землі (світі) як і подобає людям;
Мисліте Наш Он Покой – пізнавайте нашого сущого основу;
Рци Слово Твердо – несіть знання переконано;
Ук Ферт Хер – знання - дар Божий (знаннями запліднює Всевишній);
Ці Червь Ш(т)а Єра Юс Яті – нумо, черв, точи, щоб Сущого світло пізнати (зрозуміти, постигнути);

Сучасний переклад цього послання:

Я знаю літери:
Письмо – це дар.
Працюйте старанно, земляни,
Як подобає розумним людям -
Пізнавайте світ!
Несіть слово впевнено -
Знання – дар Божий!
Нумо, проникайте, щоб
Сущого світло зрозуміти!

(Послання до Слов'ян)


Зміст кожної літери:

Аз – "я"
Букі – "літери", "письмена"
Веди – "знати", "відати"
Глаголь – "слово" (сказане і написане)
Добро – "добро", "багатство"
Єсть – "є", "бути"
Живіте – наказове "жити".
Зело – "старанно", "вперто". літера передавала звук "дз"
І – зв'язка "і"
Іже – "ті, які", "вони ж".
Како – "як", "подібно"
Люди – "люди", "розумні істоти"
Мисліте – наказове "мисліть", "думайте"
Наш – "наш"
Он – "оний", "єдиний"
Покой – "основа (світу)"
Рци – наказове "кажи"
Слово – "слово", "те, що передає зміст"
Твердо – "упевнено", "переконано"
Ук – "основа", "знання", "доктрина"
Ферт – "запліднює"
Хер – "божественний"
Ци – "точи", наказове "проникни"
Червь – "той, хто точить, проникає"
Ш(т)а (Ш,Щ) – "що"
Єр, Єрь – "порстір-час", "сонце"
Юс малий – "світло", "ясний"
Ять – "зрозуміти", "мати"


2. Ми маємо свободу вибору.
Розвиток чи самознищення?

Щоб не відстати - треба йти. Бо Я Сам і ти сам на Шляху - є Шлях.
Не шукайте далеких шляхів, доки не пройшли найближчого - Себе.
"Коли Кажу: далеко, - ближче близького шукайте..."
Людина - найдальший і найтяжчий Шлях! (О.Бердник. Пісня Надземна)

Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої живо¬творні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещи¬ре…(О.Бердник. Діти Безмежжя)

Шлях до деградації, хвороб, страждань, самознищення:

- ¬інтоксикація (вживання алкоголю та інших наркотиків, тютюнопаління та ін.);
- вживання продуктів вбивства (трупів тварин, риби, яєць);
- азартні ігри;
- незаконний секс (що суперечить принципам сім’ї, релігії).
Шлях до розвитку, благополуччя, успіху, радості:

- дотримуватись принципу ненасилля (в думках, словах, вчинках);
- самоусвідомлення, самопізнання, саморозвиток, самовдосконалення.
- служити Духу, а не тілу.

3. Правила здорового і щасливого життя для відаючих

1. Ти – частина Всесвіту і все – частина тебе.

2. Ти несеш відповідальність за все, що з тобою відбувається будь-якої миті.

3. Ти живеш багато разів, роби так, щоб з кожним життям ти ставав трохи кращим.

4. Чини з іншими так, як хотів би, щоб чинили з тобою.

5. Виконуючи своє Призначення – будь вдячним і радісним, вір у себе.


4. Культура. Цивілізований чоловік визначається по

1) ставленню до чужого майна (не заздрісне, байдуже);
2) ставленню до чужої жінки (як до матері або майбутньої матері);
3) ставленню до всього живого (золоте правило: не роби іншим того, що могло б завдати болю тобі)

5. Причини хвороб:

1. Злочин проти своєї духовної природи та природи інших живих істот (я приймаю себе не за того, хто я є, інших - прив’язую, контролюю, експлуатую).

2. Втрата контакту з теперішнім часом (я або в минулому, або в майбутньому, цей момент мене не влаштовує – потрібне смирення: я там, де я маю бути, я з тими, з ким я маю бути – з цими людьми налагоджувати стосунки).

1. Неправильный контакт органів чуття (зору, слуху, нюху, смаку, дотику) з об’єктами чуття.

На 90% наше здоров’я залежить від мислення, на 10% - від чистоти і харчування.

4. Рецепт на кожен день.

ЩОДНЯ СТАВАЙ ТРОХИ КРАЩИМ
ПІКЛУЙСЯ ПРО ІНШИХ
БУДЬ ВДЯЧНИМ

СЬОГОДНІ Я НЕ ЖАЛІЮСЬ
НЕ ПЛІТКУЮ
НЕ КРИТИКУЮ (в
першу чергу самого себе)

ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ:
Я НЕ БУДУ ПОКРАЩУВАТИ, КОНТРОЛЮВАТИ БУДЬ-КОГО, КРІМ СЕБЕ.

7. Чотири шляхи на Землі.
Так, як у казці, перед нами лежить камінь на перехресті чотирьох доріг, а куди йти – ми кожної миті обираємо самі.
- Підеш на південь ( діяльність заради вигоди) – дикі бджоли тебе покусають (будеш насолоджуватись результатом, „медом” і одночасно страждати від яду, укусів бджіл);
- Підеш на захід – заблукаєш в теоріях розуму;
- Підеш на північ – демоном станеш;
- Йди на схід – пізнай себе Читать далее...

Спадщина. Таємниці бабусиного рушника.

Світ наш змінився зовні, але невидимі космічні закони Життя ніхто не відміняв. На часі стоїть збереження та відтворення рушникових композицій, вивчення їх семантичного наповнення та ритуального призначення.
/”Семантика українських вишитих рушників”. Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, старший науковий співробітник УЦНК „Музей Івана Гончара”/


Рушник є особливим, сакральним предметом, він характерний для багатьох народів, здебільшого слов’янської, балтійської та угро-фінської груп. Знаки, символи, орнаменти рушників несуть інформацію про створення Людини та інших форм Життя. Жінки, як берегині роду, з покоління в покоління „перписували” з рушника на рушник своєрідні коди та ключі до розуміння законів Всесвіту.
Призначення вишитих рушників.
Рушник супроводжував життя українця від народження до смерті.
На чистий білий рушник або полотно, яке називали крижмо, приймали під час пологів дитину. Це символізувало чистоту новонародженої душі. Довгий прямокутний шмат тканини завжди означав дорогу, шлях, який веде людину і допомагає їй жити.
Так само в далеку путь проводжали душу, спускаючи тіло небіжчика до ями на рушниках чи полотні. Тіло небіжчика загортали в саван з чистого, вибіленого полотна, бажаючи йому подальшої світлої дороги в зоряних світах.
Рушники використовувались в різних роботах, святах, обрядах. Вони були своєрідними посередниками між Богом і Людьми.
Орнаменти на рушниках, як і на одязі, структурували навколишній простір у бажаний, комфортний для життя, створювали теплу „атмосферу дому”, захищали ауру людини.
Про беззаперечну віру в силу рушника-оберега свідчить оспівана у піснях традиція давати синові у дорогу вишиваний рушник. Мати, вишиваючи такий рушник, молилася про здоров’я, захист та щасливе повернення її дитини. Часто синові треба було зібратись в небезпечну дорогу (війна, похід та ін.) за день-два. Про красу та пишність рушника за таких обставин не могло бути й мови, краса рушника залишалася на другому плані, а на перший виступала його сакральна, ритуальна функція. Найважливіше було передусім відтворити певну символіку, орнамент, дотриматись певних правил та традицій.
Відомі „обиденні” рушники, які ткали, вишивали за одну ніч – від заходу до сходу Сонця. Їх виготовляли з нагоди багатьох проблем у родині, сільській общині, коли треба було вилікувати людину, а трави та інші методи не допомагали. Під час війни, епідемії, хвороб людей і домашніх тварин в одній хаті збиралось непарне число ткаль. За всю ніч вони не промовляли жодного слова, молились подумки, кожна була сконцентрована на роботі та проблемі, у вирішення якої кожна вкладала свою частку енергетики. Воєдино складені таким чином енергії робили цей рушник унікальним за силою впливу.
Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті, рушники виконували роль тих-таки святих образів, і з запровадженням християнства вони не зникли, а почали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою.
Прядіння ниток, ткання полотна.
Під час прядіння ниток з конопель чи льону та їх скручуванні ниточка по всій довжині має контакт з енергетикою людини, насичуючись нею від трьох основних енергетичних меридіанів пальців (тими ж пальцями кладуть хресне знамення). Скручена спіраллю, звита у клубок-сферу, нитка сама по собі є самодостатньою і знайшла широке відображення у міфах, казках та легендах народів світу.
Після того, як напрядено ниток, до роботи береться ткач. Ця професія здавна асоціюється з Творцем, який тче канву Життя. При цьому полотно справді уособлює собою живу тканину долі, де ниточка з човника, пребігаючи поміж основою, у безперервному коливальному русі то вліво, то вправо створює дорогу. Зіткане полотно складається з безлічі хрестиків, квадратиків, віконечок, які належать до священних знаків.
Наші предки любили одягатись у біле.
Наші мами та бабусі пам’ятають, як біля річки розстеляли, поливали водою, сушили і знов поливали водою полотно. Сонце, Вода, Вітер робили полотно білим. Білий колір – колір сили, адже він містить в собі усі кольори, весь „білий світ”, це колір наших предків, які поклонялись Сонцю, саме тому вони білили свої хати ззовні і всередині і любили одягатись у біле. Біле випромінює силу, енергію. Тому в білому житлі, в білому одязі людина швидко відпочиває, відновлює сили. Йти в людне місце краще у білому вбранні, оскільки воно активно захищає.
В сорочці з домотканого полотна в спеку не жарко, а в холод не холодно. Таке полотно робить добрий масаж тіла. В сорочках із такого полотна навіть у лежачих хворих ніколи не буде пролежнів.
Підготовка полотна, голок та ниток для вишивання рушника.
Для вишивання рушника полотна по довжині брали стільки, щоб було кратне людському зростові. Так, подільські рушники найчастіше короткі – 150 – 180 см, київські, черкаські, деякі полтавські – 300- 350 см, окремі рушники сягають 450-550 см завдовжки.
Для рушника ретельно готували вишивальні нитки Читать далее...

 

Матерям та майбутнім матерям. Прокиньтеся!

 

Знаєш заповіді: „Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи  неправдиво”, не кривди, „шануй свого батька та  матір”. /Євангелія від Св.Марка, 10.-19/

 

Не будь поміж тими, що жлуктять вино,

Поміж тими, що м’ясо собі пожирають.../Книга приповістей Соломонових.ч.3.- 20/

 

   І справді, на планеті Маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли корисні трави і бур’яни. ...Якщо це редиска або троянда — хай собі росте. А коли це якийсь бур’ян — треба одразу, як тільки розпізнаєш той паросток, вирвати його з корінням. На планеті Маленького принца було жахливе насіння... то насіння баобабів. Ґрунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб — така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки. / А. де Сент-Екзюпері.-Маленький принц/

 

 

 Шлях до деградації, хвороб, страждань, самознищення:

 1)­ інтоксикація (вживання алкоголю, тютюнопаління та ін.); 2) вживання продуктів вбивства; 3) азартні ігри; 4) незаконний секс (що суперечить принципам сім’ї, релігії).

 

 

Надходить час, коли варто відновити найбільші цінності людства. Серед них – поняття Матері, святість Матері, мудрість Матері.

 

Кілька років тому все місто Рівне говорило про трагедію, що сталася в мікрорайоні Ювілейному

Читать далее...

Друзів не їдять.
В дитинстві я не хотіла їсти м’яса, але батьки казали, що треба, всі люди, кого я знала, їли м’ясо, на свято був тушений кролик, гуска, качка або курка, свинина. Люди вважають, що м’ясо їсти необхідно, в цьому їх підтримують куплені „фахівці”, та „виробники”, ті, що розповсюджує рекламу із шашликом та запеченою курочкою. Ковбаса на столі – знак свята. Запечене порося, гуска, риба – в центрі столу. Що люди святкують? Смерть цих тварин? Заради чого ці жертви?

Моє дитинство пройшло в селі Перемилівка на Млинівщині. Що означає його назва? Не знаю. Може, в основі назви – „миля” – скільки миль треба пройти, щоб знайти самого себе? А можливо, назва пішла від слова „милість”, „помилувати”, „пере - милувати”. Згадується Ісусове „Милості хочу, а не жертви”.
З теплотою і світлою радістю згадую добрих, щирих, щедрих і працьовитих людей села. Згадую велике подвір’я, стару грушу, криницю з холодною живою водою, згадую гарні світанки, тихі вечори і сімейні вечері на подвір’ї під хатою. Під грушею маленькі жовтенькі каченята смішно скубають травичку, поважно походжають по подвір’ю мудрі гуси, в хліві рохкає свинка, на городі гордий півень скликає всіх курей до знайденої поживи, з кліток довірливо дивляться білі, чорні, сірі кролики. Двір охороняє розумний собака Шарик, патлатий, схожий на лайку, тільки чорний, - він дістався нам у спадок від сусідів; через двір прошмигнув хитрий кіт Бамбула, що десь нашкодив і тому втратив свій хвіст.
Ми з братом підходили до кліток з кролями, спостерігали, як вони ворушать носиками і вусами - чи не принесли ми для них їжі? Мами-кролихи закривали собою новонароджених дитинчат, що, як мишенята, повзали в теплому, зробленому з пуху, кубельці. Кролі любили конюшину, молочай, капустяні листки, моркву, полин. Ще й тепер запах полину нагадує мені простір, дитинство, тих кроликів.
Та були дні, коли вбивали свиню („кололи”), - я бігла в хату, затулялася подушками, щоб нічого не бачити й не чути, але пронизливий вереск ще й досі, через стіни, подушки й роки долинає до мене. Потім був запах теплої крові, запах смаленої шерсті та шкіри. І вже нема свині, яку доглядали, годували, чухали за вушком – є голова з рилом, ноги, стегно, бочок, легке, серце, є сало, костомахи, кишки – є „свіжина”...
Гуси розуміли маму і тата з півслова, ввечері по команді поважно заходили до хліва. Якось тато взяв сокиру і пішов рубати гусака, підвів його до колодки і... почав гладити його по голові. Мама виглянула через півгодини – тато ще гладив гусака – в той день гусаку не судилося вмерти...
Але... традиції - „всі так роблять”, „треба годувати сім’ю”, „жити в селі і нічого не тримати не мона”... Під ногами з’являлися білі, чорні, сірі шкірки з м’якою шерстю, в кастрюлі – тушкований кролик, борщ з реберцями, бульйон з патрохами... Є сало – значить, є що їсти...
І мій дід не їв, і мама не їсть курятини, птиці – відштовхує своєрідний запах. Але вилуплювались курчата, росли, йшли довірливо до рук, рубались на кривавій колодці, общипувались, з пір’я шились подушки і перини – всі так роблять.
...Старший брат пішов до школи, а мені ще два роки доводилось чекати своєї науки. Дитсадок не працював, мама просила сусідку час від часу наглядати за мною – і я сиділа вдома. Спробувала гратись з кошенятами, але вони дряпучі та непосидючі, і тоді батьки стали приносити мені кроликів – спокійних, врівноважених, чистоплотних тваринок.
Так два роки перед школою я сиділа з друзями-кроликами. Я, нібито, їх опікала, гляділа, захищала, хоч, насправді, - це вони мені давали відчуття спокою та захисту.
Та от одного дня мені в тарілку поклали кусок білого м’яса з морквою і цибулькою. Мені подобався запах страви, але раптом до мене дійшло – це може бути той самий кролик, з яким я гралася, який дивився своїми очима на мене... І я, боягузлива, невпевнена, переконана, що „старших треба слухати”, раптом збунтувала – заявила, що кролика їсти не буду – друзів не їдять – і... мене лишили в спокої! Це було так просто...
„ Ви вже не діти, Люди Землі!”
Пройшло більше сорока років, перш ніж я наважилася усвідомити, що я вже доросла і ніхто не може керувати мною, перш ніж я наважилась відкинути нав’язані вікові традиції – і вирішила одного разу на Різдво перед повним ковбасами і паштетами столом: я не їм м’яса, це не моя їжа, тільки я знаю, що для мене добре, ніхто не може заставити робити те, чого я не хочу. Я пройшла багато миль, щоб прийти до милості. А все так просто. Просто сказати, і усвідомити, що я, тільки я сама відповідаю за все, що зі мною відбувається.
Скільки болю я завдаю комусь – стільки болю повертається до мене.
Я не хочу, щоб заради мене вбивали.
Я не хочу бути причиною чиїхось страждань.
Я не хочу, щоб в жертву моєму розбещеному смаку приносились чиїсь діти та зародки дітей.
Я хочу знання і милосердя, я хочу радості для всіх.

Валентина

З 27 листопада по 25 грудня кожного року в Україні проводяться „Зоряні читання Олеся Бердника”

 

Літературні читання:  Щоб не відстати – треба йти.

 (Олесь Бердник про можливості трансформації Людини).

 

Мета:зацікавити слухачів ідеями мислителя, філософа, футуролога, громадського діяча Олеся Бердника.

 

Оформлення:портрет Олеся Бердника

(підпис під портретом:„Тепер такий час, коли треба не мудрствувати лукаво, а просто й чесно подивитися на те, що нас оточує. Як сільський дядько на згарищі своєї хати починав розгрібати попіл, гукав дітей і вони разом вибирали з обгорілих головешок то вцілілу шулу, то цвяха, то сокиру, і тут-таки починав разом із синами зводити новий дім, так і ми зараз повинні тверезо й спокійно подивитися, що в нас лишилося, які творчі сили допоможуть нам у будівництві нової духовної єдності”. /Калина вища моєї хати/);

- Народжуйтесь, Народи-Брати, у Небо волі! Ви вільні - від війни, армій, партій, деспотій, ідеологій, марновірства, в'язниць, псевдозаконів!

Ви вільні - для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб'єднання Буття!

/Пунктири грядущого. Хартія Української Духовної Республіки/

 

на вишиваному рушнику книги Олеся Бердника;

 тихо звучить улюблений музичний твір О.Бердника - "Реквієм" Моцарта,

на плакатах - короткі цитати з творів філософа.

 

 Щоб не відстати - треба йти. Бо Я Сам і ти сам на Шляху - є Шлях.

 Не шукайте далеких шляхів, доки не пройшли найближчого - Себе.

"Коли Кажу: далеко, - ближче близького шукайте..."

 Людина - найдальший і найтяжчий Шлях!

                                                                /О.Бердник. Пісня Надземна/

                                 План.

 

І. Вступ. Про Олеся Бердника.

Біографія  (за матеріалами інтерв’ю Олександра Павловича)

Притча про вісника, про призначення людини.

 

 ІІ. „Людина - зерно Єдиного Буття з невимірною потенцією творчого саморозкриття”.

     1). „Самоусвідомлена душа — творець Всебуття. Треба її визволити від будь-яких полонів — навіть найвишуканіших.”.

Ми забули, хто ми є, для чого ми на Землі (Казка матері з повісті-монологу „Мати”)

     2). Щоб знати, куди йти, необхідно усвідомити, де ми є зараз. З нової висоти відкриваються нові можливості. Легенда про долину неуцтва (з роману-феєрії „Діти Безмежжя” ).

    3) Закон квітки.

    4). Можливості трансформації людини. Гусениця – кокон –метелик.(„Зоряний Корсар”, , „Стріла Часу”, „Пісня Надземна”, „Подвиг Вайвасвати”та ін.)

   5). Людство – єдиний організм. Енергія думки не зникає.

ІІІ. Пробудитись від рабської сплячки невігластва. Планета Земля – планета Єдності та Любові. Утвердження Духовних Націй.

Читать далее...