Доньки Ярослава Мудрого. Фреска XI ст.

Агафія, вдовуюча королева Англії,
праматір королів Шотландії
Русь-Україна часів Ярослава та Ярославичів була справжнім центром перетину інтересів різних держав та їх володарів. А самий Київ був інтегрований у загальноєвропейський контекст та відігравав у ньому важливу роль. Іноді навіть другорядні — з точки зору нашої, вітчизняної історії — фігури надавали найбільший вплив на історію Європи. Великий князь Київський Ярослав Володимирович Мудрий (978-1054) був одним з найвидатніших українських правителів, «тестем Європи», до речі. Саме тому він відомий своїми дочками, які вийшли заміж за королів Франції, Норвегії та Угорщини. Звали княжон Єлизавета, Анна та Анастасія. Однак була ще одна дочка — Агафія, яка стала королевою Англії та праматір’ю королів Шотландії.

"Увидеть красоту украинского барокко" —
Порошенко пригласил всех в Андреевскую церковь



Об этом он написал на своей странице в Facebook и опубликовал фото обновленного помещения.

"Говорят, что именно на этом месте, где сейчас стоит Андреевская Церковь, святой апостол Андрей Первозванный благословил создание нашей церкви и нашего государства. И на этом месте стоит эта величественная церковь в стиле барокко. Очень счастлив, что сегодня храм открыл свои двери для молитвы ", - отметил Порошенко.

У СВІТ МЕЛОДІЇ І НЕБА
/Миколі Леонтовичу присвячується/
Зима – а серцю ще не зимно, хоч заметіль мете щодня,
і даленіє обрій сиво, і горобці, немов рідня –
по підвіконню тарабанять, аби зернятко – хоч яке…
І підкрадається, як пам’ять, кубло у грудях в’є м’яке,
сідає звично на коліна, зітхає стиха на плечі –
поліна тріскотять в каміні, на шибці вогник від свічі…
Зворушливе таке, билинне, проникливо мене дійма,
з небесних піль до серця лине, й утіхи більшої нема.
Десь залишаються за кадром картини, люди, вітражі.
Як струмінь світла в тишу крапле – так «Щедрик» дзвоником в душі…

І вже панує, полонивши, ущерть наповнює, несе –
туди, де хуга в груди свище, у царство звуків і пісень.
У світ мелодій, щастя, неба – до джерела, що сил дає.
Бо в серця є така потреба: знайти покликання своє.

Попри доріг і попри часу – на цій землі, з корінь оцих,
з яких натхнення причащався, з яких – Орфеєм стати встиг.
Він наш, він наш, хоч над світами його мелодій дивина,
не розсівається, не тане – звучить на світ увесь вона.
Вона, мов плетиво розкішне, у великодній тиші дзвін.
Веснянки спів, гаївки ніжні – молитви – й тих торкнувся він.
Який орнамент, тло звучання, природна грація жива!
То віншувально-величальна, а то – з глибин душі сплива.
О, Леонтовиче! Безсилі у часі згинули вітри,
що серце кулею скосили, та не убили пісні ритм.
То хто ти є – титан і геній, Орфей, чи просто чоловік,
якому українські гени у Музу вживлені навік?

© Олена Герасименко

13-ого грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с. Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой, з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.

УНІКАЛЬНИЙ ПОЕТ УКРАЇНИ
Василь Голобородько



Василь – значить царствений.
Дав Господь Україні 3-ох царів поезії, 3-ох Василів: Голобородька, Симоненка та Стуса. Симоненка та Стуса забрало безсмертя. Здавалося б, українці мали б берегти Василя Голобородька… Та ворог забрав у поета рідну Луганщину, слуги кремлівського урода забрали ім’я.

Нам немає місця на своїй землі,
нам нікуди подітися у цьому світі:
ми емігруємо лише до давньої Греції,
розгорнувши гомерову “Іліаду” –
аби вижити – ми себе вбиваємо:
стираємо своє ім’я – ім’я українця – з лиця землі,
як власний плювок,
ми відмовляємося від своєї мови,
ніби від якогось не здійсненого злочину,
у якому нас звинувачують,
ми відмовляємося від рідної домівки,
стіни якої нас уже не захищають –
ми – самовбивці.

Василь Голобородько, червень 1989



От і живе наш унікальний класик у Любляні, Словенії. Творить!

Автор: Ганна Черкаська
Джерело

Набат Михайлівського монастиря лунав над Києвом 1240 року
під час ординської навали
Тривожний дзвін повторився 7 років тому. У ніч на 11 грудня 2013-го благальні дзвони Михайлівського Золотоверхого знову били на сполох. Молодий дзвонар Іван Сидор разом зі студентами-богословами чотири години вдаряли у дзвін, піднімаючи столицю, коли "Беркут" і солдати внутрішніх військ намагалися зачистити Майдан.

До центру потяглося безліч киян - і спроба ліквідувати Євромайдан провалилася! Для майданівців з тієї ночі брама Михайлівського монастиря була відчинена. У люті лютневі дні 2014 року закривавлені євромайданівці, рятуючись від осатанілої беркутні, знаходили прихисток саме в Михайлівському. Протягом життя Майдану собор був для оборонців незалежної України і охоронцем, і обігрівачем, і трапезною, і лазаретом, і храмом, де відспівували загиблих… Церковнослужителі собору не припиняли відправ і розповсюджували листівки на підтримку Майдану. 26 січня 2014 року в соборі відспівали його загиблого тезку Михайла Жизневського.

Історія Михайлівського Золотоверхого монастиря розпочалася 910 років тому з літописної згадки про закладення онуком Ярослава Мудрого князем Святополком-Михаїлом храму в ім'я святого Архістратига Михаїла. Можливо, недавня перемога над половцями була однією з причин, що спонукала князя Святополка збудувати церкву, оскільки архангел Михаїл вважається верховним командувачем опору Божого війська нечистим силам.

З ХІІ століття на території монастиря ховали князів. Під час монголо-татарської навали чужинці пошкодили собор і зняли його золочені бані. І тільки 1496 року монастир відродили. Після численних відбудов і розширень упродовж XVI століття монастир став одним з найбільших і найбагатших в Україні. За сприяння гетьмана Богдана Хмельницького 1655 року покрили міддю й позолотили бані церкви Архістратига Михаїла. Відтоді вони, сяючи, прикрашали Київ майже 300 років, та й надалі прикрашали б… Собор був однією з найкращих споруд Києва.


Михайлівський Золотоверхий собор. Фото 1888 р. Друкарня Стефана Кульженка

Але тут навалилася більшовицька орда, і знову почалися пограбування: церковні цінності - золоті й срібні предмети, діаманти, протягом віків щедро даровані монастирю князями, гетьманами, простими вірянами, - усе конфіскували. Ченців вигнали, а житлові приміщення стали гуртожитком для атеїстів.

Від брутальності 1930-х Михайлівський Золотоверхий собор не врятувала ні давня історія, ні художня цінність. Новітні чужинці-манкурти поглумилися над собором так само жорстоко, як і над тисячами інших храмів. На місці безцінного собору вони забажали вкопати другий "київський ящик" - симетричну копію головного будинку ЦК КПУ (в якому нині Міністерство закордонних справ). У 1934-1937 роках собор, дзвіницю й частину інших споруд монастиря безжально знесли. Золоті куполи вже не мали права височіти над похмурими будинками, рівно як і в сірій людській масі не повинно було бути лицарів духу, а почуття благоговіння мали викликали лише партійні вожді та їхня новітня релігія.

У роки перебудови, отримавши від студії "Київнаукфільм" дозвіл на кінодослідження комуністичної руйнації Києва, ми відкривали - насамперед для себе - жахливі подробиці дикунства. Важко було уявити масштаби "чистки" рідного міста: більшовицькі герострати зруйнували понад 70 церков, соборів і дзвіниць! Навіть дикий Батий, підійшовши до Києва, був заворожений його золотими куполами і просив здати місто, щоб не руйнувати його. А от "совки", які зростали серед золотої величі Києва, з легкістю виконували кремлівські вказівки.


Михайлівський собор. Німецьке фото, 1918 р.

Рамочка від Наталя_Івушка

Тестамент (духовний заповіт) 1731 року на користь дружини і дочки військового товариша Петра Романовського, онука Романа Ракушки-Романовського, якого вважають автором «Літопису Самовидця». (Копія 1730-х років, засвідчена військовим канцеляристом Григорієм Покорським) / Фото:cdiak.archives.gov.ua (Official

Попри те, що до росії відійшло чимало українських етнічних територій, одна з них має особливе значення для нас. Це – Стародубщина, яка нині є частиною Брянської області росії та займає в її складі 12 районів із 27. Це – Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Їхня загальна площа становить 14 762 квадратних кілометри (понад 40 відсотків від загальної території області).

Історія цієї української землі надзвичайно цікава. Її детально описав український історик, який мешкає в москві, Ігор Роздобудько в своєму монографічному дослідженні «Стародубщина. Нарис українського життя краю». Предки цього дослідника походять зі Стародубщини.


Стародубщина на мапі сучасної Східної Європи

Фото: ireland.apollo.olxcdn.com

Историю города делают не только события, которые в нем происходили, но и люди, которые в нем родились или жили. Ко Дню города редакция "Киев 112.ua" вспомнила 15 всемирно известных уроженцев столицы, которые за свою жизнь снискали большую славу и прославили родной город далеко за его пределами.


Фото: ridna.ua

Иван Григорьевич Григорович-Барский (1713 г., Киев – 1791 г., Киев),
архитектор
Родился на Подоле в Киеве, куда его родители переехали из г. Бара Винницкой обл. В 1740-х гг. учился в Киевской академии, изучал основы архитектурно-художественного искусства и философии. Всю жизнь провел в Киеве. С 1748 г. Григорович-Барский служил зодчим Киевского магистрата (сейчас бы его назвали главным архитектором Киева). На этой должности упорядочил систему водоснабжения на Подоле, построил каменный павильон над фонтаном (ныне воссозданный фонтан "Самсон"). Историческое сооружение в виде ротонды в стиле украинского барокко украшала фигура Андрея Первозванного и солнечные часы, а внутри находился один из первых в Киеве фонтанов со скульптурой Самсона, разрывающего пасть льву.