22 грудня 1895 року німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген нахабно вкрав історичний винахід українського вченого Івана Пулюя, який зараз називається рентгенівським випромінюванням. Саме у цей день Рентген опромінив руку своєї дружини й отримав т. з. рентгенівський знімок. Але...

Чи знали Ви, хто справжній винахідник "рентгенівських" променів?
Раніше дію "Х-променів" дослідив і теоретично описав Іван Пулюй. І знімок руки своєї доньки зробив. Але Пулюй, який працював разом з Рентгеном у лабораторії Кундта, мав необачність поділитися деталями свого відкриття з німцем.

Коли 1895 року Рентген оголосив про свій "винахід", Пулюй був в шоці. Його син згадував:
"Батько прочитав звістку про відкриття Рентгена, лежачи ще в ліжку. Зірвавшись з ліжка і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: "Моя лямпа! Моя лямпа!.."

Рентген за своє "відкритя" отримав Нобелівську премію, ставши першим у світі лауреатом з фізики. Але на її вручення він не поїхав, бо був... дуже сильно зайнятий і попросив грошики переслати поштою. Справа в тому, що за традицією під час вручення премії її лауреат має детально розповісти про історію свого відкриття, а Рентген - гарний експерементатор - в теорії був слабенький...

Історія "відкриття" й досі невідома. Бо за заповітом Рентгена усі записи щодо його досліджень в царині "Х-променів" було навіщось знищено. Тепер офіційно вважається, що (тримайтеся за стільця) Рентген винайшов свої промені випадково, коли (увага!) усі працівники лабораторії вже пішли додому і він залишився сам.

Про те, хто справжній винахідник "рентгенівських" променів знають усі вчені. Сам Альберт Енштейн, втішаючи українського вченого, написав йому листа:
"Що сталося – не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа".

Повторилася історія з відкриттям Америки. Але зараз всьому світові відомо, що хоч Америка і називається Америкою, відкрив її таки Колумб. Про те ж, що "рентгенівські" промені відкрив не Рентген, а Пулюй навіть далеко не всім українцям відомо...

Післянаписаного.
Історія має багато цікавих і таємничих сторінок. Але головне — історія — це досвід життя цілого народу. Народ, який не знає, або забув своє минуле — не має майбутнього. Це Платон так сказав. Тож якщо Ви, друзі, любите історію, цікавитеся маловідомими або навіть зовсім невідомими сторінками минулого — пропоную свою невеличку допомогу...

Автор: Павло Бондаренко

Рамочка від Наталя_Івушка

Про любовний трикутник, отруєння,
захист Хмельницького і колекцію бухгалтера


Ілюстрація до книги «Маруся Чурай» Владислава Єрка, видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

Саме так – українською Сапфо – полтавчанку Марусю Чурай називають історики, літератори і знавці її творчості: за створення фактично першої української жіночої і романтичної лірики. А ще Марусю Чурай іменують дівчиною-легендою: в її житті художні образи тісно переплетені з реальними фактами. Навіть дата її народження не є точною – близько 1625 року, у часи Хмельниччини. Тому кожне нове покоління, читаючи про народну співачку, лише здогадується, що ж правда, а що ні…

Маруся Чурай походила з козацького роду
Батько Гордій Чурай був полковим осавулом, запальним та відважним, і страчений у Варшаві після битви проти поляків, коли Марусі ледь сповнилося 13 років. Гордія вважали народним героєм, а до вдови та доньки ставилися з великою шаною.

Марусю вважали дуже вродливою
Письменник середини XIX сторіччя Олексій Шкляревський у нарисі “Маруся Чурай, малоросійська співачка” так описував дівчину: «Дрібненька (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенькая, мініатюрна складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками. з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями…

Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс».

Три женщины на дороге, 1900 (?), Казимир Малевич, Государственный русский музей, Санкт-Петербург

«Обстоятельства, в которых протекала моя жизнь детства, были таковы: отец мой работал на свекло-сахарных заводах, которые по обыкновению строятся в глубокой глуши, в отдалении от больших и малых городов. […] На плантациях работали крестьяне, от мала до велика, почти все лето и осень, а я, будущий художник, любовался полями и «цветными» работниками, которые пололи и прорывали свеклу. […] Главное, чем я отличал заводских рабочих от крестьян, было рисование. Первые не занимались рисованием, не умели расписывать свои дома, не занимались, я бы сейчас сказал, искусством. Все же крестьяне – занимались», – вспоминает Казимир Малевич о своем детстве в Украине в автобиографии.

Впрочем, вернее будет назвать это автобиографическими записками, поскольку Малевич так и не завершил «Разделы из автобиографии художника». В 2017 году Издательство «Родовід» издало эти фрагменты в одной книге «Малевич. Автобіографічні записки 1918–1933» (составительница Анастасия Белоусова). Отрывок из нее и публикует Amuse A Muse:


Три фигуры в поле, 1913-1920-е, Казимир Малевич, Собрание Валерия Дудакова и Марины Кашуро, москва.

Колядки, колискові і навіть рок
від Оксани Мухи, Поля Манондіза і ще 17 співаків




Українські музиканти презентували масштабний святково-пісенний проєкт «Кришталеві візерунки». В його рамках було створено майже два десятки нових авторських пісень на різдвяно-новорічну тематику.

«2020 був роком глобальних потрясінь та випробувань. Проте його завершення хочеться відзначити на позитивній ноті. Тож музиканти, художники, волонтери та небайдужі громадяни об’єднали зусилля, аби подарувати українцям святковий настрій і нові різдвяно-новорічні пісні», – розповідають ініціатори проєкту, творчий колектив музичної спільноти та ютюб-каналу MVUA.

Якісна музика до новорічних свят
За словами ініціаторів проєкту , головна мена «Кришталевих візерунків» – стимулювати митців активніше створювати новий український різдвяно-новорічний контент.

«Певно, у кожного є різдвяна чи новорічна композиція, яка асоціюється із запахом цитрусових, морозною свіжістю сонячного ранку, теплим затишком родинної оселі, мерехтінням ялинкових вогників або ж із запальною вечіркою у колі друзів. У кожного покоління – свої пісні.

Нам хотілося, аби в сучасників і нащадків ці свята асоціювалися виключно із якісною музикою. Без усього цього примітивно-вульгарного мотлоху, “галубих огоньков» і “старих пєсєн о главном”», – наголошують ініціатори «Кришталевих візерунків».

Афіша 1961 року, художник Л. Шульгін

Рівно 59 років тому, 21 грудня 1961 року, на екрани вийшов фільм "За двома зайцями"

Прем'єра відбулася у Києві, в Дарницькому клубі залізничників - нині Палац культури "Дарниця".
Відома стрічка насправді мала складну долю. Режисер Київської кіностудії ім. Довженка Віктор Іванов давно мріяв екранізувати водевіль класика української літератури Михайла Старицького, написаний 1883 року.

Кінематографічне начальство не поспішало запускати фільм. Можливо, здавався дріб'язковим сюжет про шахрая-нареченого - ось якби йшлося про революціонера, який бореться з царським режимом, то інша річ! А можливо, викликала питання кандидатура Віктора Іванова, який працював на київській кіностудії лише кілька років, а перед тим знімав на Свердловській, Вільнюській, Каунаській студіях. Чи не провалить він українську класику?

Нарешті режисер схитрував. Подав керівництву вчергове сценарій "За двома зайцями", додавши, що хоче сатирично показати "стиляг". Так називали молодь, яка цікавилася модою, захоплювалася стильними американськими речами, слухала західну музику тощо. У СРСР саме набирала обертів кампанія боротьби зі "стилягами", і пропозиція Іванова виглядала цілком актуально.


У фіналі Голохвостий з друзями співає на фоні радянської забудови Києва. Це не помилка оператора - так захотів режисер. Адже фільм був сатирою на тогочасних "стиляг". А сьогодні це сприймається інакше: пройдисвітів і нині вистачає

Даша Никончук (Dasha Nikonchuk) — профессиональный фотограф.
В 1999 году после окончания школы в Мариуполе поступила в Приазовский государственный технический университет в Мариуполе и закончила магистратуру в 2004 году. Она состоит в обществах фотоклуб "Берег", КСУ  имеет награды и сертификаты.

Фото: Буддийский храм в Черкассах (dyvakrainy.com)

Как в Черкассах появился оригинальный храм
и что там можно увидеть во время экскурсии
Непривычно слышать, что прямо в центре Украины, в Черкассах, расположен самый настоящий буддийский храм - целый комплекс со школой единоборств. Он считается самым большим буддийским храмом в Европе.

Как? Откуда? Почему именно в Черкассах? Если вы видели черкасские пейзажи с бескрайним и величественным Днепром, то поймете, что этот город способствует медитативном настроения, и присутствие буддистов здесь уже не так удивит.

Недалеко от набережной среди крутых холмов вы увидите здания необычной для наших мест архитектуры под симпатичными красными крышами. Возникают ассоциации с восточными странами, усиливает белая ступа напротив массивных ворот. Это буддийская культовая постройка. Мне она напомнила островерхий национальный головной убор казахов.

Как попасть в храм
От высоченного каменного забора и серьезных ворот из темного дерева веет неприступностью крепости. В этот храм, который называется "Белый лотос", действительно так просто не попадешь: надо заказать экскурсию.

Подъезжая к храму по тенистой аллее, я видела людей в темной одежде, они занимались уборкой. Как нам объяснили позже, это еженедельный "субботник" буддистов. В нем принимают участие все, независимо от должности.

К группе посетителей человек из пятнадцати вышла женщина в черной одежде – шароварах и рубашке с драконами и воротником-стойкой. Стройная и невысокая, но в ее осанке чувствовалась сила и уверенность. Это Оксана Дмитриевна, мастер кунг-фу и наш экскурсовод на сегодня.