Європа не усвідомлює загрози від корумпованої влади України, ладної кинутися в обійми Росії! Навіщо їй цей головний біль. Вона схаменеться, коли на кордонах будуть стояти російські війська.Див. мал. Вона схожа на розжирілого депутата регіоналів Олійника, який щоразу ставить на програвач свою затерлу платівку \"Давайте сідати за стіл переговорів та домовлятися\" З ким домовлятися, з РП! Це ж наперсточники, патологічні рейдери. Їх девіз: "Закон, что столб. Перепрыгнуть нельзя, а обойти можно\". Наступне гасло: \"Ви,\"лохи\", вчиняйте по закону, а ми - як захочемо\". Януковича зміг обдурити в Харкові КДБіст Путін, колишній начальник двічі не судимого. 
[507x700]
Журнал "Перец"(Киев Украина) после 93 лет существования ликвидируется с 1.12.2013 года . Я в "Перце" работал 35 лет, с 1978 года. Очень грустно.
Чеського художника - ілюстратора Йожефа Ладу вважають повноцінним співавтором "Бравого солдата Швейка", створеного Ярославом Гашеком. Читачі роману уявити собі іншого Швейка не можуть. Навіть ілюстрації до роману, блискуче виконані видатними майстрами карикатури СРСР, не виглядають так переконливо, як в "оригіналі". Подібне сталося і з ілюстраціями та образом Енея та його команди, виконані видатним графіком минулого століття Анатолієм Базилевичем. Особисто я не уявляю іншого Енея, інших персонажів "Енеїди"Котляревського, окрім створених Базилевичем. У ті далекі 70-ті роки за щасливої нагоди до мене потрапили декілька оригінальних малюнків козаків, виконаних А.Балилевичем ( решту я вмістив у фотоальбом) Ось декілька з них:
[359x536]
Я був особисто знайомий з метром, заходив до нього у майстерню на вул. Філатова у м. Києві. У 1992 році я зареєстрував у "Держкомдруку" журнал інтелектуального гумору"Ти диви!?" (рос. Ты глянь!).Головним редактором журналу призначив письменника - сатирика Юрія Ячейкіна, а сам призначився на посаду художнього редактора. Важкий тоді був час. Потерпали від безгрошів’я всі, особливо люди мистецтва. На початку 1993 року я звернувся до А.Базилевича з проханням намалювати декілька заставок до журналу, а також створити образ головного героя журналу - Козака. У короткі терміни замовлення було виконано.
Знаючи скрутне матеріальне становище художника, я вирішив виплатити йому солідний гонорар. На мое превелике здивування Базилевич навідріз відмовився отримувати від мене гроші. Нарешті ми порозумілися і художник погодився взяти у мене лише половину готівки. Під час спілкування я наважився показати А.Базилевичу його малюнки в оригіналі, датовані 1969 роком. Він був дуже здивований, бо вважав їх безнадійно втраченими, і довго їх роздивлявся, наче бачив їх вперше. Потім на деякий час взяв їх у мене і перемалював для свого архіву.
З Ю.Ячейкіним ми підготували 5-ть номерів журналу "Ти диви!?",а, починаючи з № 3 у ньому мали побачити світ малюнки А.Базилевича. Але не так сталося, як гадалося. Навесні 1993 року ми спромоглися випустити лише 2 числа журналу. Виручені кошти від продажу накладу з"їла гіперінфляція і на цьому було припинено його видання. У той час спонсорів не цікавив інтелектуальний гумор. Їм подавай секс,еротику, потойбічне, катастрофи,кримінал тощо, що добре продавалося зголоднілим за такою друкованою продукцією колишнім громадянам СРСР. Всі квапились заробляти гроші.
Завдячуючи можливостям Інтернету, цією публікацією я виконую перед А. Базилевичем обіцянку опублікувати його малюнки.
З причин гіперінфляції 1993 року я не зміг виконати ще одне зобов’язання 1993 року; видати книжку карикатур витонченого майстра графічного гумору Анатолія Юна, знаного у Києві архітектора. Сподіваюся я зможу це зробити найближчим часом на сторінках свого блогу порталу І.UA.
VChmyriov.blog.i.ua
Из досье «Бульвара Гордона»
7 ноября 1970 года со спеццачи в Конче- Заспе бесследно исчез 20-летний сын секретаря ЦК Компартии Украины, членаПолитбюро ЦК КПУ Николая Борисенко. По одной из версий следствия, Женю сбил на автомобиле офицер милиции, но не отвез тяжело раненного парня в больницу, а застрелил у себя в машине и избавился от трупа. Евгения Борисенко так и не нашли...
( «Бульвар Гордона» №32,август 2012 г. стр. 12.
Записать свои впечатления 1970-77 годов, о раскрытии преступления, связанного с исчезновением сына секретаря ЦК КПУ, члена политбюро республиканской коммунистической партии Н.Борисенко Евгения, вдохновила ссылка в статье Татьяны Чебровой, посвященной Юрию Гуляеву « Из досье « Бульвара Гордона». По данной теме в интернете я нашел публикацию газеты «Сегодня» за 21 ноября 2007 года: « Дело Борисенко. Старший брат Геннадий Борисенко: « Дело пытались замять, чтобы спасти честь мундира».
Со всей ответственностью заявляю, что никто не собирался защищать честь мундира. Наоборот, за решеткой примерно в октябре 1976 года оказался подполковник милиции Павел Могильный, заместитель начальника по оперативной работе Зализничного РОВД г Киева. Как только была получена информация о причастности Могильного к убийству, он был немедленно арестован. Тогдашний начальник УВД г. Киева В.Захаров добился права расследовать данное преступление, подследственное Прокуратуре, его подчиненными. Будучи только подозреваемым в убийстве Борисенко, Могильный был осужден на 13 лет лишения свободы за другие менее тяжкие преступления. В частности по обвинению в злоупотреблении служебным положением, незаконной сделке по продаже автомобиля «Волга» и другие. Такая тактика позволила следственной группе не ограничивать себя во времени. Оперативно – следственную группу возглавил первый заместитель В.Захарова Леонид Кулинич.- умный, грамотный человек, хороший организатор. В.Захаров освободил его от исполнения любых других обязанностей.
Кстати, почему брат Жени Геннадий скромно умалчивает о том, что несчастного водителя секретаря ЦК Загуру советский «самый гуманный суд в мире» незаконно, априори считая его виновным в исчезновении брата, осудил на 7 лет лишения свободы, из которых 6 лет отбыл в заключении. Сразу же после ареста Могильного Загура был освобожден из тюрьмы. Мне довелось видеть благодарственные письма несчастного в адрес руководства УВД г. Киева
Не рассказывает он и с какими трудностями столкнулись следователи Генеральной Прокуратурой УССР в первые дни после исчезновения брата. Как «мамаши» мажоров не пускали своих деток на допрос в Генпрокуратуру, которая располагалась в здании на Комсомольской площади ( там теперь «Украинский Дом»), требуя у следователя перечень вопросов.
Будучи интервьюером, я бы задал себе вопрос: - В 1971 году вы были всего лишь младшим лейтенантом милиции, оперуполномоченным ОБХСС УВД г. Киева. Каким образом Вам стали известны подробности расследования дела об исчезновении Борисенко, которое вела Генеральная Прокуратуры УССР?
Охотно поясню. Действительно, на работу в ОБХСС УВД г. Киева я пришел в марте 1969 году. Назначили меня на должность оперуполномоченного в 3-е отделение. В отделе функционировало 5 отделений , каждое из которых занималось раскрытием и предупреждением хищений в определенных отраслях народного хозяйства Киева. 3-е отделение занималось предупреждением и раскрытием преступлений в строительных организациях г. Киева. Мне достался участок охватывающий жилищно-строительные кооперативы, Горжилуправление со всеми ЖЕКами, квартотделы гор и райисполкомов Киева, Упраление «Киевремстрой», трест «Укрторгтара» с 14-тю магазинами по продаже строительных материалов. Так уж повелось, что наше 3-е отделение раскрывало очень резонансные хищения в строительных организациях, в том числе в КСУМА треста «Киевсельстрой». Эти преступления , связанные с хищениями сотен тысяч
Убийство Анжелы Могильной. Новый этап расследования исчезновения Е.Борисенко. (Часть 2)
Итак, «правосудие» свершилось. Как это часто бывает, наказаны невиновные, в данном случае водитель Загура, награждены непричастные. Горячая лава вулкана событий постепенно остывала, покрывая тайну исчезновения Жени толстым слоем забвения. С каждым днем надежда докопаться до истины становилась все более призрачной.
От старшего Борисенко в адрес МВД и КГБ звучали гневные обвинения в бездействии. Чувство всемогущества, присущее ЦКовским небожителям, у него сменилось пониманием того, что не все ему подвластно. Оставалась лишь слабая надежда хотя бы найти и по-человечески похоронить тело погибшего сына, приходить на его могилку и оплакивать. Н.Борисенко и не предполагал, что через шесть лет надежда раскрыть тайну пропавшего сына внезапно возникнет в его сердце, а затем снова угаснет, на этот раз уже навсегда.
В период затишья в работе над раскрытием дела об исчезновении Е.Борисенко много всяких событий произошло в жизни страны, МВД и Прокуратуры. Министр внутренних дел УССР генерал И.Головченко в соавторстве с писателем А.Мусиенко написал и издал очередной сборник детективных рассказов под названием «Неоконченное дело». Повесть «Крепкий орешек» основана на событиях, связанных с розыском пропавшего Жени Борисенко.
Уже позже, в 1992 году на одной из встреч с И.Головченко, к тому моменту уже пенсионером, на его квартире мы затрагивали тему исчезновения Жени. Кстати, у меня хранится презентованный мне экземпляр книги с автографом автора. Бывший министр не верил в версию убийства Жени сотрудником милиции. Он говорил, что генерал В.Захаров- начальник УВД г.Киева, таким образом, пытался завоевать авторитет перед ЦК партии.
В.Захарова назначили начальником УВД г. Киева в конце 1972 года вместо Н.Рыжкова. До Киева В.Захаров работал начальником УВД Крыма. Он был креатурой второго секретаря ЦК КПУ И.Лутака. Его лично знал Л.И.Брежнев. Генсек ЦК КПСС любил гоняться на больших скоростях на автомобиле по крымским дорогам, а В.Захаров обеспечивал безопасность таких гонок, а однажды разыскал и вручил свите подвыпившего патрона, который нечаянно заблудился на крымских просторах и даже совершил небольшое ДТП. Он также сподобился оставить неизгладимый след в душе и памяти генсека. В.Захаров изготовил и в удобный момент вручил "Ильичу современности " водительское удостоверение под №1.
Захаров умело испольховал своё служебное положение в налаживании связей с высшим руководством МВД СССР, партийными работниками. Знал их слабости. Часто одаривал их ценными подарками. Уже будучи начальником УВД г. Киева в ранге заместителя министра внутренних дел УССР он позволил себе подарить Л.Брежневу к его 70-летию часы Пауля Буре. Умело подогревал страсть министра внутренних дел СССР Н.Щелокова к колеционированию произведений живописи, дарил ему изъятые полотна западноевропейских мастеров, вывезенные из Германии после войны, православные иконы.
За глаза Захарова звали «крымским ханом». Это был очень жесткий, хитрый, несдержанный руководитель, карьерист. В те времена другого типа руководители в «высшие сферы» руководства не попадали. Будучи начальником УВД г.Киева в ранге заместителя министра внутренних дел, тем не менее он находился в «оппозиции» к руководству МВД Украины. И.Головчено – министр, предпочитал не связываться с В.Захаровым. С начальником УБХСС Украины он был в состоянии постоянной вражды. Не мирил он и с И.Гладушем, своим будущим конкурентом на должность министра внутренних дел республики.
В. Захаров умел работать сам и заставлял работать других. Очень жестко, порой несправедливо взыскивал с нерадивых подчиненных, иногда был самодуром, рубил головы сплеча. Из-за независимого и дерзкого характера, В.Захарова недолюбливали в горкоме КПУ. Поговаривали, что даже сам В.Щербицкий его на дух не переносил. В.Захарова спасало то, что он был лично знаком со Н.Щелоковым, и Л.Брежневым.
В неприязненных отношениях В.Захаров был и с А.Дидыком – начальником УБХСС МВД Украины. Конфронтация между ними возникла ещё тогда, когда В.Захаров возглавлял
Это цитата сообщения BARGUZIN Оригинальное сообщение
Виртуальные часы для блога)))
|
В начале 1969 года я, по зову КПСС начинающий оперуполномоченный ОБХСС г. Киева, по долгу службы познакомился с инструктором КНК (Комитета народного контроля) г. Киева Гутманом Яковом Ефимовичем. Узнав, что я увлекаюсь карикатурой и уже имею публикации в прессе, задал мне вопрос на засыпку; знаю ли я такого мастера карикатуры как Константин Ротов. Я ему начал сыпать именами крокодильцев, перчан, творчество которых отслеживаю. Рассказал, что я преклоняюсь перед мастерством таких выдающихся рисовальщиков как Ротов, Григорьев, Бидструп. Поделился своей мечтой печататься в журнале \"Перец\".
Яков Ефимович, убедившись в том, что меня заинтересует факт его непростой биографии, рассказал удивительную историю.
Суть ее такова. Во времена репрессий Гутмана, как одного из руководителей спортивного всесоюзного общества \"Спартак\", друга Саши Косарева- руководителя КСМ, репрессировали и приговорили к расстрелу за взяточничество и пособничество империализму. Однако, ему чудом удалось избежать расстрела. Смертная казнь была заменена на 25 лет тюрьмы.
Обладая недюжинным умом, организаторскими способностями Гутман не только избежал смерти, но и устроился на \"тепленькое местечко\" в пересылочном лагере.
Однажды в лагерь прибыла очередная группа заключенных. Это было в начале войны. Делая перекличку, Гутман выкликнул фамилию очередного арестанта: - Константин Ротов! Тот отозвался. Выкликая дальше фамилии других арестантов, рассказал Гутман Я.Е, я запнулся и вернулся к фамилии Ротова.
- Послушайте, Ротов, Вы случайно не художник журнала \"Крокодил\"? Последовал утвердительный ответ.
Закончив поверку заключенных Гутман, улучив момент, пригласил к себе Ротова, выспросил все о его судимости и пообещал принять участие в его судьбе.
Имея хорошие отношения с \"гражданами начальниками\", Гутман сумел пристроить Ротова на пересылке на очень даже \"непыльной работе\" и дал ему возможность рисовать. Известно, что в военный период К.Ротов создал серию антивоенных плакатов. Об этом пишут его биографы. Немалая заслуга в этом Якова Ефимовича Гутмана.
На пересыльном пункте К.Ротов много рисовал, использовал каждый клочок бумаги. Ухитрялся самостоятельно изготавливать тушь.
Моя беседа с Гутманом Я.Е. закончилась довольно неожиданно. Он признался, что хранит у себя небольшой альбомчик с рисунками К.Ротова, и на следующий день он принес его мне показать. Я был потрясен мастерством К.Ротова. На бумаге не было и намека на карандашные наброски. Все рисунки были выполнены сразу тушью.
Бывшие узники ГУЛАГа не очень охотно рассказывают о своей тюремной судьбе, однако Яков Ефмович проникся ко не доверием; наверное я умел слушать, и это подвигло его не только рассказать , но и сделать а широкий жест. Он вырвал из альбомчика два листка с рисунками К. Ротова и подарил их мне с посвящением. Вот один из листков с рисунками:
http://www.myhobbyplanet.ru/upload/blog/9c4/scan.jpg, который я храню у себя. Второй рисунок я подарил гл. художнику журнала \"Перец\" Зелинскому В.Ф. Он хранится в его архиве.
Уточнять детали встречи Гутмана с Ротовым, по молодости лет, я не стал.
Несмотря на разницу в возрасте, я с Гутманом Я.Е. очень сдружился. Вместе с ним мы раскопали очень крупные хищения в строительных организациях г. Киева. Он следил за моим творчеством, на которое у меня в виду загруженности по работе не было достаточно времени, настаивал не бросать заниматься карикатурой. Вот уже более 30 лет я печатаюсь в журнале \"Перец\", отчасти благодаря неожиданной заочной встрече с К.Ротовым. Яков Ефимович умер в 1973 году. Я попытался разыскать его родню и выкупить альбомчик К.Ротова, но мне его вдова сообщила, что редакция \"Крокодила\" заинтересовалась альбомом и, кажется, даже выкупила его.
В.Чмырёв
13.12.2010
Киев
[700x524]
Малюнок Валерія Чмирьова
Микола ЦИМБАЛЮК
Слова Романа Чайки його обурили. Шпетячи ялову інтелігенцію, тележурналіст згадав народну прикмету, що, мовляв, якщо так звана “інтелігенція” втікає у “внутрішню еміграцію” — чекай затяжного суворого режиму. А звинувачення у байдужості й інфантильності “так званої”, яка тільки й здатна “сидіти і щось писати, залізти у соціальну мережу і там творити віртуальний словесний спротив, або взагалі нічого не робити” зачепило Валерія Чмирьова за живе.
“У свої майже 70 років я “заліз” до соціальної мережі (Інтернет. Авт.) для творення “віртуального” соціального спротиву”, — прокоментував він закид журналіста українцям. І закінчив: вона — мережа — дозволяє миттєво формувати суспільну думку.
Про інше Валерій Олексійович змовчав — скромність! Не згадав, що здатен впливати (і впливає!) й іншими засобами. У цьому я переконався 1 квітня в галереї “Майстерня”, що в Спілці художників України. Того дня, коли всі “охочекомонні” й казенні жартівники дурили всіх і вся (згадайте проглянуті політичні телепередачі, “космічні” новини з Київради і навіть фестиваль сміху в Адєссє), він і його семеро “так званих” виставлялися. Точніше — представили на суд нечисленних шанувальників свої карикатури. Це була їхня четверта художня виставка “Карикатуристи України”.
Переважна більшість карикатур уже публікувались: Анатолія Гайно — у газеті “Червоний гірник”; Миколи Капусти — у газеті “Жизнь”; Олександра Міхнушева — взагалі в багатьох періодичних виданнях; Валерія Могильного і Володимира Соломашенка — також; Андрія Саєнка — регулярно (головний художник!) у московському українського розливу “Крокодилі-плюс”; Олега Смаля — у тижневикові “Дзеркало тижня”, Валерія Чмирьова — теж у багатьох. А всіх укупі — в журналі “Перець”.
Хай пробачить мені читач, але переказувати сюжети — справа в цьому жанрі справді смішна. І невдячна. Ну, розповім я про клоуна на пірсі, що жонглює рятувальними кругами перед десятками простягнутих рук у розбурханих хвилях, що волають про поміч (О. Смаль). Або вказуючий перст, по якому тьопають, як гуси, люди і, дійшовши краю, летять у прірву (В. Соломашенко). Чи сценку з головними героями казки про Буратіно (коли той чеберяє з лантушком у $5000000 за плечима) перед явно спорудою на Інституцькій і вказівником “Поле чудес” — у напрямку Банкової. Бодай словом можна хіба що згадати про інше.
Приміром, про спектр тем. А він широкий — від соціально-політичних, побутових — і, звичайно ж, любовно-сексуальних — до дружніх шаржів. За формою роботи — лінійні (контурні), насичені, тобто штрихові, чорно-білі, а здебільшого кольорові. Виконані, як правило, в одиничному, а інколи і в численних сюжетах — коміксах. Оглядаючи експозицію десятьох (двоє із них — А. Арутюнянц і В. Попов — покійні), подумав: “Якщо розвиток карикатури тісно пов’язаний із публіцистикою, бойовою, образною, наступальною, то остання сьогодні явно програє в лаконічності та виразності”. Навіть не згадуючи про ту, що тьмяно мерехтить на шпальтах, телеекранах “чего изволите”. А те, що той же таки Чмирьов (та хіба він один!?) щороку бере участь у міжнародних конкурсах карикатуристів, які проходять то в Бразилії, то в Канаді, то в Італії, то в Польщі і т. д. хіба не свідчення рівня їхнього таланту? А головне — громадянської небайдужості та готовності захищати, будити совість, думку, одне слово — живих не одних українців.
Без перебільшення скажу: що побачив на виставці Товариства художників-карикатуристів — талановито й оригінально. У кожного свій почерк пера/пензля. Свої улюблені мотиви. Своя, тільки йому, властива кратність збільшуваного скла лупи художника. Але всі як один — дотепні і смішні, з парадоксальною творчою уявою. Та що базікати даремно — це треба йти й дивитися. На карикатури. А не на округлені очі під високо піднятими бровами, розтягнуті до вух роти, і животи, що трясуться від сміху.
А ще побачите там на інтелігентних обличчях глядачів тінь напруженої думки. Це те, чого нема в утоплеників м’яких фотелів перед голубими екранами.
Розміщено 18 Кві 2011 у рубриці Палітра
Зустріч з Анатолієм Базилевичем.
Чеського художника - ілюстратора Йожефа Ладу вважають повноцінним співавтором \"Бравого солдата Швейка\", створеного Ярославом Гашеком. Читачі роману уявити собі іншого Швейка не можуть. Навіть ілюстрації до роману, блискуче виконані видатними майстрами карикатури СРСР, не виглядають так переконливо, як в \"оригіналі\". Подібне сталося і з ілюстраціями та образом Енея та його команди, виконані видатним графіком минулого століття Анатолієм Базилевичем. Особисто я не уявляю іншого Енея, інших персонажів \"Енеїди\" Котляревського, окрім створених Базилевичем. У ті далекі 70-ті роки за щасливої нагоди до мене потрапили декілька оригінальних малюнків козаків, виконаних А.Балилевичем ( решту я вмістив у фотоальбом) Ось один з них:
Я був особисто знайомий з метром, заходив до нього у майстерню на вул. Філатова у м. Києві.
У 1992 році я зареєстрував у \"Держкомдруку\" журнал інтелектуального гумору \"Ти диви!?\" (рос. Ты глянь!). Головним редактором журналу призначив письменника - сатирика Юрія Ячейкіна, а сам призначився на посаду художнього редактора. Важкий тоді був час. Потерпали від безгрошів’я всі, особливо люди мистецтва. На початку 1993 року я звернувся до А.Базилевича з проханням намалювати декілька заставок до журналу, а також створити образ головного героя журналу - Козака. У короткі терміни замовлення було виконано. Знаючи скрутне матеріальне становище художника, я вирішив виплатити йому солідний гонорар. На моє превелике здивування Базилевич навідріз відмовився отримувати від мене гроші. Нарешті ми порозумілися і художник погодився взяти у мене лише половину готівки. Під час спілкування я наважився показати А.Базилевичу його малюнки в оригіналі, датовані 1969 роком. Він був дуже здивований, бо вважав їх безнадійно втраченими, і довго їх роздивлявся, наче бачив їх вперше. Потім на деякий час взяв їх у мене і перемалював для свого архіву.
З Ю.Ячейкіним ми підготували 5-ть номерів журналу \"Ти диви!?\",а, починаючи з № 3 у ньому мали побачити світ малюнки А.Базилевича. Але не так сталося, як гадалося. Навесні 1993 року ми спромоглися випустити лише 2 числа журналу. Виручені кошти від продажу накладу з\"їла гіперінфляція і на цьому було припинено його видання. У той час спонсорів не цікавив інтелектуальний гумор. Їм подавай секс,еротику, потойбічне, катастрофи,кримінал тощо, що добре продавалося зголоднілим за такою друкованою продукцією колишнім громадянам СРСР. Всі квапились заробляти гроші.
Завдячуючи можливостям Інтернету, цією публікацією я виконую перед А. Базилевичем обіцянку опублікувати його малюнки.
З причин гіперінфляції 1993 року я не зміг виконати ще одне зобов’язання 1993 року; видати книжку карикатур витонченого майстра графічного гумору Анатолія Юна, знаного у Києві архітектора. Сподіваюся я зможу це зробити найближчим часом на сторінках свого блогу порталу І.UA.
VChmyriov.blog.i.ua
[433x559]
[700x439]
[359x536]
Каждый политик оставляет свой след в истории. Пилип Орлик оставил потомкам конституцию. Л.Кравчук- кравчучку, Л. Кучма- Г.Гонгвдзе, В.Ющенко- В.Януковича, В.Янукович- Ю.Тимошенко.
