Прочитав статтю, коментарі до неї і згадалося мені, з огляду на сьогодення, як я "рятував" чорноземи Троєщини у 1987 році. Профспілка Київського обласного управління культури виділила моїй дружині земельну ділянку в урочищі Зазим»є на березні Десни. Точніше сказати ділянку на піщаному пляжі та й ще трикутної форми. Ми городяни. Ні я, ні моя дружина не мали жодного досвіду обробки землі, її рекультивації. Начиталися літератури і почали діяти. Копали на лузі землю, у мішках возили на ділянку і до середини червня вже мали декілька грядок, на яких висадили кріп та петрушку. Вдовольнивши першу жагу порання на землі, вирішили закласти фруктовий сад. Від центральної «проспекту» садового масиву до своєї ділянки з сусідами побудували дорогу з відходів шиферного виробництва. Коштувала вона персонально мені 72 крб. Це майже половина моєї місячної зарплатні. Грошей на будівництво дороги не було і я змушений був віднести до букіністичної книгарні 12 томів творів. В.Теккерея, виручивши за них 75 гривень. Нашу вулицю назвав на честь Теккерея, а будинок - №12. Розпланувавши з дружиною ділянку під інтенсивний сад, дізнавшись з літератури про умови посадки дерев, почали її впорядковувати . У піску копали ями завширшки 2 метри та глибиною 80 см. У кожну таку яму влазило чверть КАМАЗа землі. Землю возили шофери з Троєщини, куди земснарядами намивали пісок під житловий масив, і продавали нам - садоводам. Ми вирішили, що на землі економити не можна. На ділянку я завіз понад 50 –ти КАМАЗів землі, 10 – глини. Восени того ж року заклав фруктовий сам, по периметру висадив чорну смородину,порічки, аґрус. Навесні вже мав змогу висаджувати всіляку городину. Земля була неструктурована, різна за поживністю та кислотністю. Років з п’ять довелось додавати до ґрунту торф, перегній, міндобрива, компост. І земля віддячила нам. До середини 90-х років в мене вже був дуже красивий фруктовий сад з деревами, які мали пласкі крони. Восени, коли дозрівали яблука, біля мого саду мешканці масиву їх гості влаштовували «променад», милуючись деревами з дозріваючим рясним врожаєм. Якось недільного вечора пораюсь біля дерев, коли мене гукнули з вулиці. Я підійшов .
- Скажіть, будь – ласка, як називаються сорти ваших яблунь?
- Я не знаю.
Одна з жінок невдоволено:
- Що ви за агроном, коли не знаєте сортів своїх яблунь?!
Я відповів:
- Коли продавали саджанці називали одні сорти, а виявилися зовсім іншими.
- А от наш знайомий агроном сказав, що на дачах у Зазим`ї яблуні рости не будуть.
- Розумієте, я не агроном і не знав, що яблуні тут не зможуть рости, тому і виростив свій сад.
Жінки пішли, а я подумки уявив собі обсяг тієї праці, яку ми вклали у свій шматок тепер уже ЗЕМЛІ, і як вона мені віддячила.
В годы застоя СССР мне довелось служить в одном из подразделений 8-го Главного управления МВД СССР (пр. Мира, 24 в Москве). Мы на своей шкуре испытали все прелести небрежения "москвичей" к хохлам. Многочисленные командированные в киев из ГУ вели себя высокомерно. Создавалось впечатление., что россияне высшая раса, которой надо беспрекословно подчиняться. Очередной визит был пыткой для нас. Каждая наша служба должна была ублажать варяга из Москвы, поить , кормить, водить в баню. Особенно любили наезжать в Киев, когда созревала клубника. Без "киевского" торта и бутылки "Горилки с перцем" в Москву не ездили. Из-за моего несдержанного и строптивого характера, не переносившего неуважительного отношения, у меня были частые стычки с москвичами. Будучи в 30 лет на высоких должностях в системе МВД Украины, меня профессионала, раскрывшего десятки резонансных для Киева хозяйственных уголовных дел, задвинули в угол и держали на рядовых должностях. Приведу небольшой пример московской порядочности. В 1986 году после взрыва на ЧАЭС в правительстве СССР решали вопрос о передаче данного объекта под обслуживание 8-ГУ МВД СССР. АЭС в Чернобыле была построена не случайно. Она обслуживала военные объекты на границе СССР - мощнейшие радарные установки. Так вот, в Киев командировали чиновника 8 ГУ для инспектирования зоны и объектов в ней. В середине августа в зону поехал наш начальник, его зам по линии уголовного розыска и чиновник из Москвы, а так же водитель служебной "Волги". Прибыв Чернобыль, делегация поставила печати «прибыл»,»убыл» в местном РОВД, издали посмотрели на разрушенный блок и в тот же день вернулись в Киев. У командированных всегда было правило не заполнять даты прибытия и убытия из командировки. Особенно это делали в тех случаях, когда не надо было к отчету прикладывать билеты на проезд с указанием дат.. Имея на руках документ с печатями, москвич пропьянствовал в Киеве примерно неделю. В командировочном удостоверении проставил, что он это время находился в Чернобыле. Примерно через полгода из 8-ГУ прислали разнарядку на правительственные награды для ликвидаторов аварии на ЧАЭС. Москвич постарался. Ни один наш сотрудник не участвовал в ликвидации аварии, однако по документам значилось, что наш начальник, его зам. и москвич более недели «ликвидировали» аварию. Я уж не знаю, какую награду себе выбрал московский чернобылец, начальник поскромничал и выбрал для себя "Почетную грамоту Верховного Совета УССР", своему заму «отдал» орден "Знак почета". Вот так появились три липовых ликвидатора. Узнав о такой несправедливости, водитель Николаай Н. справедливо возмутился и на всех углах рассказывал о своей поездке в зону. Ему быстренько закрыли рот премией. С ним было сложнее. Путевые листы не подтверждали его нахождения в Чернобыле и автомобиль не был заражен радиацией.Через некоторое время примерно в 1992 году зама перевели в Москву в 8- ГУ,(сам он родом из подмосковного Можайска где со временем ему присвоили генеральское звание. Правда, Господь Бог поставил все на свои места. В начале 2000-х его прибрал к себе всевышний.
Написать данный пост меня подвигло сообщение о ,том как чиновники стряпают себедокументы участников АТО.
5.03.2015
Це називається редакторська сліпота. Над помилкою посміялися і не більше. За радянських часів подібні приколи у газетах коштували редакторам газет посад, у найкращому випадку суворої догани по партійній лінії. Одна з київських газет у 80-х роках надрукувала гасло " З Леніним боремось і перемагаємо". Ну чим не катран Нострадамуса. Якщо працівники газети зараз живі-здорові вони мають пишатися своїм пророцтвом. За часів війни у В"єтнамі республіканська газета надрукувала у новинах фразу "Американские ПАТРИОТЫ вновь.бомбили провинции северного Вьетнама". Перед здачею до друку Свіжеголовий редактор, читаючи сигнальний примірник газети, не помітив заміну слова "ПІРАТИ" на "ПАТРІОТИ". Мій товариш письменник Роман Кухарук у 90-их роках опублікував цілу низку таких приколів.
Роман Кухару, з яким я співпрацював на початку 90-х років у видавничій діяльності проаналізував вірші та прозаїчні твори деяких літераторів, журналістів. І виявив, що вони, добираючи слова та складаючи їх у фрази, не відчувають і не помічають як це буде виглядати у надрукованому вигляді.
Він опублікував фрази з творів, виділивши кінцівку одного слова та початок наступного. Вийшло дуже прикольно. Для прикладу наведу давню шкільну примовку. Наперед прошу вибачення за некоректну співзвучність. Далі мова російська.
"Налево НАС - РАТЬ,
Направо НАС - РАТЬ.
И БИТВОЮ МАТЬ Россия спасена".
Було б цікаво понишпорити по Інтернету і знайти подібні перли. Хто знайде, повідомте/
Голові Правління
********* Банку
Доповідна записка
Про невідкладні заходи
з посилення протидії шахрайству.
Система безпеки банківської діяльності ********* банку від самого початку свого існування вибудовувалась за такими основними принципами як:
- чіткий розподіл відповідальності між керівниками ЦО, дирекціями та відділеннями, що дозволяло забезпечити масштабний, всеохоплюючий контроль всіх напрямків банківської діяльності, усіх без винятку установ та підрозділів Банку;
- поступове розширення повноважень начальників відділень по мірі накопичення ними досвіду роботи, відсутності порушень та прорахунків, викликаних суб’єктивними чинниками. Покладення на начальників відділень повної відповідальності за результати кредитної роботи:
- ревізування діяльності підрозділів та установ Банку силами ревізорського апарати ЦО Банку та ревізорів обласних дирекцій. Систематичне проведення позапланових таємних та раптових перевірок відділень та окремих касирів;
- розгляд надзвичайних подій, пов‘язаних із зловживаннями або порушеннями персоналу, безпосередньо Правлінням Банку, прийняття рішень щодо усунення причин та умов до їх виникнення;
- персональна відповідальність директорів дирекцій за роботу відділень та стан якості кредитного портфеля;
- ретельний та виважений добір персоналу для роботи у Банку, вивчення діяльності керівників та працівників перед їх переміщенням на інші посади або у зв‘язку з підвищенням;
- високопрофесійна, оптимальна за чисельністю служба безпеки Банку, укомплектована найкращими колишніми працівниками правоохоронних органів, які мають вплив та незаперечний авторитет серед своїх працюючих колег з міліції, прокуратури, СБУ інших державних органів;
- невідворотність покарання для працівників та клієнтів Банку, а також третіх осіб, які завдали Банку матеріальної шкоди або не виконали взятих на себе зобов‘язань.
Беззастережне дотримання наведених принципів дозволили керівництву ****** звести нанівець будь-які спроби персоналу вчинити
На початку 80- років я служив в одному з підрозділів МВС України з колегою, який у повоєнні роки, ще молодим, перебував у лавах НКВС у Західній Україні. Він дуже скупо але інколи описував операції з залякування місцевого населення "бандерівцями". Вони супроводжувалися перевдяганнями, нальотами на село та вбивствами активістів. Трупи скидали у річку. Ті, що залишилися живими, мали розповідати оточуючим про звірства націоналістів. Хочу сказати , що мій колега був дуже нещасною людиною. Дітей не мав, жінка,за його словами- "видра", яка страшенно його ревнувала. Контролювала кожен його крок, аби він десь не випив. Бо як вип"є то робиться буйним. А випити він полюбляв. З усього було видно, що совість його мучила усе життя.
З іншим бійцем «невидимого» фронту доля мене зіштовхнула у шпиталі у січні 1989 року, коли з хімічним опіком очей я потрапив до однієї палати з колишнім агентом КДБ. На той час він дослужував на скромній посаді в одному з районних відділів МВС у Київській області. Дві неділі, коли я не бачив на очі через пов’язку, мій сусіда по палаті пройнявся довірою до мене і одного разу розповів мені історію свого вербування до КДБ ще у молодому віці одразу після війни. Після вишколу його, під виглядом спійманого емісара Бандери, скерували до загонів українських націоналістів, що діяли на той час, у Західній Україні. У загонах "псевдо емісар" мав виявляти "зрадників" та "козачків КДБ". Мій сусіда по палаті, виконуючи завдання, від домігся розстрілу декількох активістів визвольного руху. Він казав, що розстрілюючи своїх товаришів, воїни УПА плакали і кричали, що не вірять у зраду звинуваченого. Не знаю наскільки це правда, але це я почув на власні вуха. Я людина запальна і тому запропонував сусідові познайомити з журналістом - моїм товаришем та записати його розповідь. Він відмовився і пояснив, що: по - перше: не настав час оприлюднення такої інформації, і вона може загрожувати життю його та його родичів. По - друге: у державі може все змінитися і ті, проти кого він боровся, прийдуть до влади. Я був ошелешений. Уявляєте, почути таке у січні 1989 року. За 3 роки його слова справдилися. Мабуть він з середини визвольного руху знав і був переконаний, що часи врешті-решт зміняться і Україна стане незалежною державою. Чому мій візаві розповів свою історію? Мабуть йому треба було з кимось поділитись, виговоритись; доконало сумління, а тут трапилась нагода, розповісти людині, якій не треба було дивитись в очі. Після шпиталю я мав намір зустрітися з цією людиною, записати його розповідь для себе, може для історії. Але не склалося.
У 1951 році мее зарахували до 1-го класу залізничної школи №5 ( були колись такі) м. Жмеринка. Нашою вчителькою була єврейкою, як й інші 80% викладацького складу. На жаль не пам'ятаю ім'я та по батькові. До речі, я з вдячністю та шаною згадую своїх шкільних вчителів: класного керівника- Берту Абрамівну Чемеринську, завуча - Лазаря Єфремовича Палатніка, викладача з англійського Аду Аркадіївну Співак. Згадав, що Л.Є.Палатнік дуже шанобливо ставився до учнів. Кожного із своїх учнів, викликаючи до дошки або, роблячи перекличку на початку уроку, він називав по прізвищу та імені. У його устах це звучало дуже гордо та шанобливо. Наприклад: Бойко Діомід!, Столярова Неоніла!, Задачина Таісія. Я трошки відхилися від теми. Так от. 1-го вересня , дізнавшись до якої вчительки у клас я потрапив,моя мама пішла до директора школи на прізвище Лисий. Він дійсно був лисий і кожного ранку не лінувався особисто стояти на вході до шкільного подвір'я. Ми мали вітатися з ним, знімаючи свої кашкети. Наступного дня 2.09 1951 року мене перевели у паралельний 1-а клас, де вчителювала Анна Дмитрієвна - росіянка. Саме моя перша вчителька приклеїла мені зневажливе, образливе прізвисько, яке я носив у школі усі 10 років. Через це усі 50 років по закінченню школи я уникав участі у зустрічах зі своїми шкільними товаришами. Для мене таке переведення з 1-б класу до 1-а було незрозумілим і я спитав у мами, чому вона так вчинила. Вона пояснила, що мій старший брат вчився у неї. Якось на уроці вона спитала брата, як українською буде "єврей". Він відповів, не довго думаючи про етикет, - "ЖИД". Вчителька дуже образилася. Бо це слово у населення м. Жмеринка, яке в основному складалося з євреїв, поляків та українців, було лайливим та дуже принизливим. Для вчительки - єврейки, що мешкала у Жмеринці цього було достатньо аби у подальшому не дуже об'єктивно ставитись до брата. Мама побоялася подальшої помсти з боку вчительки, тому і перевела в інший клас, у якому нова вчителька зробила свою "чорну справу".
На жаль у нашому житті навіть прості слова стають образливими, наприклад: "голубой".
Гришко.
Із тестем Володимира Гришка- Анатолієм Ліпінським у 80-ті роки я працював у 4-му управлінні МВС України. Наші робочі місця до 1986 року були в одному з кабінетів у приміщенні по Бехтеревському провулку, що поруч з Покровським монастирем. Саме від Анатолія я дізнався, що дочка Ліпінського та В.Гришко-подружжя, живуть за кордоном, мають дітей. Згодом В.Гришко повернувся до України, покинувши дружину та дітей. В Україні він неодноразово розпочинав якісь наполеонівські проекти, позичав на них гроші у банках. Намагався , я так думаю, з корисливих мотивів товаришувати з керівниками банківських установ. Не оминув він і Голову правління "Райфайзенбанк Аваль", позичивши у банку величеньку суму доларів США під свій грандіозний проект , а саме "Нове обличчя опери". Справи з проектом були загалом кепські і Гришко частенько терся у приймальні Голови "РБА", чекаючи на прийом, звісно з проханням послабити умови кредитування.
Якось на початку 2009 року я завчасно прийшов на засідання кредитного комітету . У залі, де він мав відбутися, біля вікна я побачив В.Гишка. Я чемно привітався і, більше не звертаючи на нього уваги, почав розкладати на столі свої папери, готуючись до засідання. Особисто я не маю такої звички кидатися до публічних людей з проханнями автографа, або словами вдячності за його творчість чи політичну діяльність. Повірте, на своєму життєвому шляху я бачив таких людей багато. Гортаючи папери, краєчком ока побачив, що така моя поведінка не влаштовує В.Гришка. Аби привернути до себе увагу він почав прогулюватися від вікна до дверей уздовж столу засідань, аби я міг його добре роздивитися та впізнати. Я на це ніяк не реагував. Раптом співак витягнув з кишені мобільного телефона, погравшись з клавіатурою, приклав його до вуха і голосно, так щоб я добре почув, сказав у слухавку:- Це Володимир Гришко, співак, вам телефонує..." Я ніяк не зреагував на дії співака; продовжував займатися своїми паперами. Моя "образлива" реакція на "видатного співака" мабуть дуже засмутила Гришка і він вийшов із залу засідань, почимчикувавши до приймальні Голови, яка була поруч.
Десь через півроку мені надали у роботу матеріали за проблемним кредитом В.Гришка. Не маючи змоги повернути позику, він пропонував перевести чималенький доларовий борг на фермера із Закарпаття. Розглянувши матеріали проблемної кредитної справи, мій підрозділ категорично заперечував проти подібної операції. І я звичайно погодився.
Невдовзі мене запросили на нараду до Голови правління. Там був сам Голова, Гришко та ще якісь люди. Був озвучений схвальний висновок кредитного підрозділу щодо переведення боргу. Фермер погодився взяти борг В.Гришка на себе та розповів, як він добре працює і погасить кредит за півроку, та за які кошти. Дійшла черга до мене. Я вщент розбив ілюзії присутніх. Довів фактами, що фермерське господарство фактично не працює, запропоноване у заставу майно низької ліквідності, залишки грошей на рахунка господарства - кіт наплакав. Тут же я змусив фермера підтвердити мої слова та доводи. Раптом піднімається якийсь чолов"яга і починає мене розпинати і звинувачувати у некомпетентності та недовірі до видатного співака сучасності Гришка та працьовитого фермера. Дивлюсь, його тираду Голова не перебиває. Коли він закінчив, я спитав цього чоловіка хто він такий. - Я заступник міністра економіки України..... Пафосно вигукнув він. На жаль я не запам"ятав для історії його імені. У свою чергу я роз"яснив заступникові, що він для мене стороння людина і не має будь-якого права втручатися у справи комерційного банку. Запропонував йому самому виступити особистим поручителем В.Гришка за кредитом і закласти банку своє особисте нерухоме майно. На мою пропозицію лобіст звичайно не пристав. По виразу обличчя Голови я зрозумів, що вчинив правильно. Мабуть йому незручно було відмовляти в операції ні Гришку, а ні заступникові міністра. Зі словами,- Добре , ми ще порадимося і переконаємо службу економічної безпеки банку. Закрив нараду. Через декілька днів Гришка було викликано до генерала Шелудька- заступника Голови правління банку з питань безпеки. Перед співаком було поставлене питання руба. Або перекредитовуйся в іншому банку, або ми почнемо реалізацію його заставного майна, квартири, будинку та т.і. Через неділі дві кредит та відсотки було погашено за рахунок позики, взятої у "Укргазбанку".
Еще один субъект пристального внимания карикатуристов ушел из жизни. Памяти Чечетова посвящается моя публикация шаржа В.Солонька
На початку 80- років я служив в одному з підрозділів МВС України з колегою, який у повоєнні роки, ще молодим, перебував у лавах НКВС у Західній Україні. Він дуже скупо але інколи описував операції з залякування місцевого населення "бандерівцями". Вони супроводжувалися перевдяганнями, нальотами на село та вбивствами активістів. Трупи скидали у річку. Ті, що залишилися живими, мали розповідати оточуючим про звірства націоналістів. Хочу сказати , що мій колега був дуже нещасною людиною. Дітей не мав, жінка - "видра", яка страшенно його ревнувала. Контролювала кожен його крок, аби він десь не випив. Бо як вип"є то робиться буйним. А випити він полюбляв. З усього було видно, що совість його мучила усе життя.
З іншим бійцем «невидимого» фронту доля мене зіштовхнула у шпиталі МВС у січні 1989 року, коли з хімічним опіком очей я потрапив до однієї палати з колишнім агентом КДБ. На той час він дослужував на скромній посаді в одному з районних відділів МВС у Київській області. Дві неділі, коли я не бачив на очі через пов’язку, мій сусіда по палаті пройнявся довірою до мене і одного разу розповів мені історію свого вербування до КДБ ще у молодому віці. Після вишколу його, під виглядом спійманого емісара Бандери, скерували до загонів українських націоналістів, що діяли на той час, у Західній Україні. У загонах "псевдо емісар" мав виявляти "зрадників" та "козачків КДБ". Мій сусіда по палаті, виконуючи завдання, від домігся розстрілу декількох активістів визвольного руху. Він казав, що розстрілюючи своїх товаришів, воїни УПА плакали і кричали, що не вірять у зраду звинуваченого. Не знаю наскільки це правда, але це я почув на власні вуха. Я людина запальна і тому запропонував сусідові познайомити з журналістом- моїм товаришем та записати його розповідь. Він відмовився і пояснив, що: по - перше: не настав час оприлюднення такої інформації, і вона може загрожувати життю його та його родичів. По - друге: у державі може все змінитися і ті, проти кого він боровся, прийдуть до влади. Я був ошелешений. Уявляєте,почути таке у січні 1989 року. За 3 роки його слова справдилися. Мабуть він з середини визвольного руху знав і був переконаний, що часи врешті-решт зміняться і Україна стане незалежною державою. Чому мій візаві розповів свою історію? Мабуть йому треба було з кимось поділитись, виговоритись; замучило сумління, а тут трапилась нагода, розповісти людині, якій не треба було дивитись в очі. Після шпиталю я мав намір зустрітися з цією людиною, записати його розповідь для себе, може для історії. Але не склалося.
Перебирая архив, я обнаружил свой рисунок выполненный в 1991 году ( еще в СССР) для журнала "Перець". Он оказался пророческим и созвучным действиям России в 2015 году.
«Сколько мы сделали для Украины, а они теперь…» Небольшой список добрых русских дел.
Микола Борисiв перепечатал из chicago.ru сегодня в 17:58
10 оценок, 58 просмотров Обсудить (23)
1626-1628 гг. Запрет в Московском государстве украинско-белорусской книжности.
1626 г. Цензура произведений Лаврентия Зизания в Москве.
1627 г. Указом царя московского Алексея Михайловича и его отца патриарха Филарета было велено собрать книги украинской печати и сжечь.
1 октября 1652 г., за два года до Переяславской Рады (!), Земский Собор утвердил решение о присоединении Украины к Московии.
8(18).01.1654 г. Переяславское соглашение с Московией. Принятие «протекции» московского царя. Украина и Московия заключили союз в борьбе против Польши.
21-27.03.1654 г. Царь Алексей Михайлович и Боярская дума утвердили «Статьи Богдана Хмельницкого», которые зафиксировали условия Чигиринско-московского договора. Оригиналы документов не сохранились.
1654 г. Сразу после договора Хмельницкого с Московией, последняя начала запрещать простым людям носить яркую одежду и кожаные сафьяновые сапоги, так как это могло отрицательно влиять на закрепощенных московских «холопьев».
1655 г. Московская армия, двигаясь на Львов, выжгла по дороге села и города на расстоянии 50-60 километров от основного маршрута. Пришли «братья-освободители».
1656 г. Боясь усиления Украины, Москва заключает с поляками сепаратный Венский мирный договор. Хмельницкому царь передает, что будет «оружием защищать Польшу как бы и собственное отечество» и требует прекратить военные действия. Говоря современным языком, царь тем самым денонсировал Переяславское соглашение.
1659 г. Царь посылает в Украину 100-тысячное войско. Гетьман Выговский дотла его разбивает. Но в междоусобной борьбе он потерпел неудачу, чем воспользовалась Москва: «Князь Баратынский, по дороге на Киев повесил 3000 человек потом вырезав в Украине около пятнадцати тысяч украинского населения, спрашивал Московского царя разрешить ему «высечь и выжечь» всех украинцев на 150 верст вокруг Киева».
1665 г. Москва заставляет гетьмана Брюховецкого отдать все города Левобережной Украины под власть московских воевод.
1667 г. Москва запретила Украине продавать свои товары в другие страны, но на своей границе вводит на украинские товары большую пошлину.
1667 г. Заняв с помощью украинских войск почти всю Белоруссию и Литву, московские войска прекратили дальнейшие военные действия и заключили сепаратное Андрусовское соглашение с Польшей, поделив Украину по Днепру. Хорош союзник…
1689 г. Запрещено Киевской Лавре печатать книги без московского патриаршего разрешения: «…к нам первее не прислал, отнюдь бывам не дерзать таковых книг новослагаемых печатать…»
1672 г. «Заказ крепкой, чтобы люди, польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».
1672 г. Лишение гетманства и пожизненная ссылка в далекую Сибирь Многогришного со всей семьей и несколькими «соучастниками». Главная причина ареста – дружеские отношения с врагом Москвы П. Дорошенко.
1672 г. Арест кошевого Войска Запорожского, легендарного вояка Ивана Сирко. Арестованный отправлен к Москве, а оттуда в г. Тобольск в Сибирь.
1677 г. Приказ патриарха Иоакима выдрать из украинских книжек листы «не сходные с книгами московскими».
1683 г. Украинский архитектор Й. Старченко построил «трапезную палату» в Симоновом монастыре в Москве, где архимандритом был украинец Г. Домецкий. Правительство заслало Домецкого на север за то, что он «Симонов монастырь пышно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев паче меры хвалил».
1685 г. Отмена автономии украинской церкви и установление контроля московского патриарха не только над церковью, но и образованием и культурой Украины.
1687 г. Коломацкие статьи, по которым Москва обязывала гетмана заботиться об увеличении браков между россиянами и
Игорь Стрелков рассказал о своем видении «режима тишины» на Донбассе 9233230278536 Автор Макс Елев Дата 12.12.2014 Комментарии: Оставить комментарий Россия будет скоро вынуждена безальтернативно выбирать — воевать всерьез или окончательно сдавать Новороссию. Игорь Стрелков о том как предают Путина и Новороссию Игорь Стрелков о режиме тишины на Донбассе Время работает на укров. Пока Верховный пребывает в бесконечном ожидании «мирного урегулирования», они бешеными темпами восстанавливают армию, довершают зомбирование населения и с радостной надеждой наблюдают за деятельностью 5-й колонны в окружении самого Верховного. План ясен, как стеклышко: в течение зимы переподготовить и довооружить армию, количественно и качественно ее усилить настолько ,чтобы никакие «отпускники» не могли изменить баланс на поле боя. За эту же зиму санкции должны серьезно подорвать готовность российской общественности «защищать русский мир», особенно же — верноподданность нашего чиновничества (и без того крайне сомнительную). А НАТО, тем временем, должно завершить подготовку общественного мнения своих граждан на предмет необходимости прямой военной помощи, а то и вооруженного вмешательства в конфликт «за суверенитет Украины». И весной мы получим: 1. Окончательно разрушенный Донбасс с населением, в отношении Верховного (и России в целом) не испытывающим ничего, кроме заслуженной ненависти. 2. Еще несколько сот тысяч беженцев, обеспечить которых в условиях кризиса будет гораздо сложнее, чем раньше 3. Атаку украинских войск — решительную и кровавую, которая без прямого широкомасштабного вмешательства ВС РФ приведет к быстрому разгрому пяти-семикратно уступающего по численности и порядком деморализованного ополчения 4. Войска НАТО, уже введенные на территорию Украины и угрожающие прямым вмешательством (читай — прямой войной) в случае вмешательства «отпускников» 5. Не менее деморализованное кризисом и инфляцией российское общество 6. Пребывающие в полной прострации российские патриотические силы — окончательно разуверившиеся в Верховном В этих условиях мы переходим к пункту 7 — к «третьим граблям» (как я их называю) - Россия будет вынуждена опять безальтернативно выбирать — воевать всерьез или сдать Новороссию окончательно и бесповоротно («Первые грабли» мы прошли весной, «Вторые» — в августе-сентябре — «получив по лбу» на них куда серьезнее, чем могли бы получить в апреле-мае-июне — но с предельно убогим результатом). Весной, наступая на «третьи», Россия или «сломается» (чего с надеждой ждет «5-я колонна», которую уже по факту возглавила пушная мразь), либо умоется кровью. При первом варианте мы сразу подойдем к «граблям № 4″ — уже в Крыму — с теми же самыми альтернативами. Да и «московский майдан» замаячит на горизонте в полную силу (экономический крах + уже ничем не скрываемое предательство русского населения — это гремучая смесь, способная привести в ярость не только «белоленточников», но и вполне благонадежные широкие слои граждан, настроенных скорее патриотически). И тут вся наша многомесячная «патриотическая пропаганда» по центральным телеканалам будет работать на «майдан». Точно так же, как патриотическая пропаганда «великой Сербии» сработала после Косово против направлявшего ее Милошевича. Бумерангом, так сказать. Если он (Путин) будет продолжать в том же духе, как сейчас, то придется нам соседями стать… по камерам в Гааге. Если нас туда еще живьем довезут, конечно.
[700x487]Надо всерьез готовиться к большой войне и демонстрировать данную готовность столь же серьезно. Только тогда ее удастся избежать без позорной капитуляции. А прямо сейчас — надо наголову разгромить укров, пока ни они, ни их хозяйки не готовы к полномасштабному удару. Весной будет поздно. О возвращении в Новороссию Ко мне предложений принять гражданство ЛНР или ДНР не поступало. Более того, есть мнение (очень обоснованное), что в этом случае в Москве, Донецке и Луганске меня немедленно объявят «врагом народа» и радостно обвинят в «срыве мирного урегулирования». Самое же главное другое — в ситуации самоустранения России никакой пользы, кроме вреда, такое возвращение не принесет. А данный фактор для меня является определяющим. Игорь Иванович — сегодня было видео из Первомайска, в котором комендант уже в последнем отчаянии обращался к главам двух республик о предательстве в отношении народа, как по вашему надолго ли хватит у бойцов нервов терпеть все эти подставы с мирными переговорами? На это и делается один из расчетов Сурка —
