Головна ознака сьогоднішнього комунізму - недолюдське спотворення дійсності
27-10-2008 01:57
observer.sd.org.ua/news.php?id=10958
Кожного року дев’ятого травня вулицями українських міст йдуть ветерани „Великої Вітчизняної війни”. Президент та урядовці виголошують гучні промови, висловлюючи подяку та шану совецьким „воїнам–визволителям”, „воїнам – переможцям над гітлерівською Німеччиною”. Українські діти дарують ветеранам квіти, по телебаченню транслюють старі совецькі фільми про „славетні подвиги совецького солдата”, що визволив Європу від „коричневої чуми”. Але ні урядовці, ні телебачення, ні самі ветерани не кажуть про всі „подвиги” червоноармійців у „визволеній Європі” та в самому повоєнному СССР.
Отже звернемось до свідчень тих, хто своїми очима бачив дії більшовицьких орд і до оприлюднених архівних матеріалів спецслужб СССР.
Спогади вояка Української Дивізії „Галичина” Романа Лазурко (мовою оригіналу):
„Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. Німці здобулись на величезне зусилля і нагальним протинаступом відкинули їх, відбивши обидва міста, та це вже було запізно. Росіяни вже погуляли. Після війни, читаючи її історію, я дізнався, що перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, буле місто Гогензальц і що там, цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування "три дні погулять".
Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в гімназії випили весь спірт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяка інша слимачня учням на показ. З?валтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків, мужів і дітей.
Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якого-небудь німця, чи німкині. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ?еніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі.
Ну, подумав би хто, дісталось німцям за їхню політику на Сході. Може й так, але як вояк, я мушу сказати, що це нечувана ганьба для російської армії. Нечувана і не випадкова. Я чув про заклик підписаний Ілією Еренбур?ом і іншими видатними совєтськими людьми, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що вони бачуть, належиться їм, зокрема було сказано дослівно: "годинники, жінки і все добро". Як я дізнався, після війни, совєтський уряд затирає сліди цього заклику, але він був друкований і оповіщений та відчитаний на всьому совєтському фронті, документи ці знаходяться в американських воєнних архівах, куди вони дістались через німецькі руки, із здобутих німецьких архівів.
Читав я багато, після війни, про німецькі злочини на Сході і я мушу сказати, що німці повели себе нечувано. Але характер німецьких злочинів обмежувався до дії поліції, зокрема Ґестапо, та до дій спеціяльних, винищувальних команд, так званих Айнзац-Коммандо. Але не зустрічався я ніде із ствердженим випадком, щоб німецька армія допускалась ?валтів над населенням. Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити.
Не було випадку, щоб німецькі вояки ?валтували, за це в німецькій армії була серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ?валтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове "занечищення". Я не перечу, тут і там траплялися навіть злочини, але вони траплялися всюди, наша Дивізія теж "зареквірувала" не одну свиню вже на німецькій території, але ніде німецька армія не допустилась навіть тіні чогось подібного, що робила російська армія в Західній Европі. Вистачить прочитати спогади мешканців Відня чи Берліну...
Якщо йдеться про згадані два міста (Ґольдап і Ґумбіннен), знаю про них більше, бо довелось в них побувати... Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня має виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Ке?еляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдапу, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Ке?еляйн пояснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.
- Маєте сильні нерви?
- Очевидно, чому..?
- Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?
- Очевидно, але я не розумію цих питань..?
- Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати далі не можете, бо вулиці забарикадовні, там був бій.
Ми залишили авто під охороною жандармерії і вийшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і решткиЧитать далее...
комментарии: 2
понравилось!
вверх^
к полной версии
Кожного року дев’ятого травня вулицями українських міст йдуть ветерани „Великої Вітчизняної війни”. Президент та урядовці виголошують гучні промови, висловлюючи подяку та шану совецьким „воїнам–визволителям”, „воїнам – переможцям над гітлерівською Німеччиною”. Українські діти дарують ветеранам квіти, по телебаченню транслюють старі совецькі фільми про „славетні подвиги совецького солдата”, що визволив Європу від „коричневої чуми”. Але ні урядовці, ні телебачення, ні самі ветерани не кажуть про всі „подвиги” червоноармійців у „визволеній Європі” та в самому повоєнному СССР.
Отже звернемось до свідчень тих, хто своїми очима бачив дії більшовицьких орд і до оприлюднених архівних матеріалів спецслужб СССР.
Спогади вояка Української Дивізії „Галичина” Романа Лазурко (мовою оригіналу):
„Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. Німці здобулись на величезне зусилля і нагальним протинаступом відкинули їх, відбивши обидва міста, та це вже було запізно. Росіяни вже погуляли. Після війни, читаючи її історію, я дізнався, що перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, буле місто Гогензальц і що там, цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування "три дні погулять".
Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в гімназії випили весь спірт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяка інша слимачня учням на показ. З?валтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків, мужів і дітей.
Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якого-небудь німця, чи німкині. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ?еніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі.
Ну, подумав би хто, дісталось німцям за їхню політику на Сході. Може й так, але як вояк, я мушу сказати, що це нечувана ганьба для російської армії. Нечувана і не випадкова. Я чув про заклик підписаний Ілією Еренбур?ом і іншими видатними совєтськими людьми, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що вони бачуть, належиться їм, зокрема було сказано дослівно: "годинники, жінки і все добро". Як я дізнався, після війни, совєтський уряд затирає сліди цього заклику, але він був друкований і оповіщений та відчитаний на всьому совєтському фронті, документи ці знаходяться в американських воєнних архівах, куди вони дістались через німецькі руки, із здобутих німецьких архівів.
Читав я багато, після війни, про німецькі злочини на Сході і я мушу сказати, що німці повели себе нечувано. Але характер німецьких злочинів обмежувався до дії поліції, зокрема Ґестапо, та до дій спеціяльних, винищувальних команд, так званих Айнзац-Коммандо. Але не зустрічався я ніде із ствердженим випадком, щоб німецька армія допускалась ?валтів над населенням. Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити.
Не було випадку, щоб німецькі вояки ?валтували, за це в німецькій армії була серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ?валтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове "занечищення". Я не перечу, тут і там траплялися навіть злочини, але вони траплялися всюди, наша Дивізія теж "зареквірувала" не одну свиню вже на німецькій території, але ніде німецька армія не допустилась навіть тіні чогось подібного, що робила російська армія в Західній Европі. Вистачить прочитати спогади мешканців Відня чи Берліну...
Якщо йдеться про згадані два міста (Ґольдап і Ґумбіннен), знаю про них більше, бо довелось в них побувати... Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня має виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Ке?еляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдапу, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Ке?еляйн пояснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.
- Маєте сильні нерви?
- Очевидно, чому..?
- Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?
- Очевидно, але я не розумію цих питань..?
- Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати далі не можете, бо вулиці забарикадовні, там був бій.
Ми залишили авто під охороною жандармерії і вийшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і рештки
Історичне минуле має значний влив на сьогодення та майбутнє.
23-10-2008 17:11
banderivets.org.ua/index.ph.../article36
Богдан ЧЕРВАК
ВОЛИНЬ ЯК ЩЕПЛЕННЯ ВІД ІСТОРИЧНОЇ АМНЕЗІЇ
У Польщі на державному рівні відзначили 65-ту річницю подій на Волині. Не заважаючи на намагання окремих політичних сил у Польщі перетворити відзначення цієї дати в кампанію, спрямовану на дискредитацію українського національно-визвольного руху, заходи, які відбулися, продемонстрували, що офіційна Варшава не має наміру загострювати українсько-польські взаємини. Так, польський сейм відхилив проект ухвали, що його підготувала Польська селянська партія, у якому зокрема ОУН і УПА звинувачувалися в «геноциді і масових вбивствах проти поляків і українців». Президент Польщі Лех Качинський не брав участі у заходах, присвячених цій даті, обмежившись листом до його учасників у якому просив «зберігати пам'ять про жертви». Більше того, глава польської держави відмовився від патронату над «волинськими заходами», проте прийняв патронат над фестивалем Української культури в Польщі.
Здавалося б, що на цьому можна поставити крапку й констатувати, що українсько-польські взаємини залишаються традиційно дружніми. Однак відзначення у Польщі 65-ї річниці подій на Волині не зняло з порядку денного, принаймні, два актуальні запитання: чому «Волинська трагедія» 1943 року використовується для нагнітання напруженості між Україною і Польщею; та чи готова Україна волинські події сприймати не лише як факт вітчизняної історії, а й фактор сучасної політики національної пам’яті?
Оскільки відповідей на ці запитання не має, спробую висловити кілька власних міркувань на дану тему.
Насамперед треба віддати належне полякам, оскільки п’ять років тому вони першими підняли тему «Волинської трагедії». Зокрема зустрічаючись з українським президентом Леонідом Кучмою, тодішній президент Польщі Олександр Квасьнєвський запропонував відзначити цю «ювілейну» дату, узгодивши при цьому план спільних заходів. Згодом у Києві відбулися зустрічі польської делегації на чолі з директором Бюро національної безпеки Мареком Сівицем з вищим керівництвом України, де предметом обговорення стала підготовка до відзначення 60-ї річниці трагічних подій на Волині. Україну на переговорах представляли президент Л. Кучма, тодішній голова Верховної Ради Володимир Литвин та колишній секретар РНБО України Євген Марчук.
Перша представницька зустріч засвідчила, що польська сторона має намір ініціювати в Польщі низку «ювілейних відзначень», серед яких й такі, що засуджують діяльність ОУН і УПА. Виявилося, що в поляків вже є конкретний план, натомість українцям залишалося лише до нього приєднатися. У цьому плані, зокрема, передбачалося вибачення української сторони за злочини проти поляків.
Заява польської сторони викликала гостру реакцію українських засобів масової інформації, що згодом змусило М. Сівица скоригувати свою позицію. На сторінках української преси він конкретизував наміри своєї країни: «Ще раз хочу публічно заявити, що Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також у будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН і УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український президент повинен покаятися і від імені українського народу просити вибачення у поляків. Але кожен жест був би високо оцінений, особливо родинами жертв, вбитих на Волині, та ще живими свідками тих кривавих подій».
З метою вивчення цієї проблеми українською стороною при апараті РНБО було утворено робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. До її складу увійшли провідні українські історики та представники органів державної влади.
За результатами засідання робочої групи було поширене інформаційне повідомлення, яке з’ясувало позицію української сторони.
У ньому відзначалося, що стратегічні інтереси України полягають, насамперед, у зміцненні дружніх стосунків із Польщею, керівництво якої неодноразово засвідчувало послідовну підтримку української євроінтеграційної стратегії. З іншого боку, сприйняття цих кривавих подій населенням західних регіонів України нині є вкрай неоднозначним, відтак заходи з відзначення річниці трагедії повинні бути сплановані таким чином, щоб уникнути ймовірних загострень суспільно-політичної ситуації, а також упередити можливі викривлення та спекуляції з боку радикальних політичних сил в обох країнах. За цих обставин українсько-польський діалог має бути максимально виваженим, а рішення — заздалегідь продуманими. Обидві сторони мають дійти згоди з цього складного питання, оскільки односторонні, поспішні дії, а тим більше упереджені оцінки Волинських подій можуть вкрай негативно вплинути на розвиток українсько-польського співробітництва.
Тим часом, підготовка польської сторони до відзначення «ювілею», акцентування уваги на необхідності «покаяння» за польські жертви викликала неоднозначну реакцію серед української громадськості. Низка українських партій та громадських організацій виступила із заявою у якій зазначалося, що «Польща має вибачитисяЧитать далее...
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
Богдан ЧЕРВАК
ВОЛИНЬ ЯК ЩЕПЛЕННЯ ВІД ІСТОРИЧНОЇ АМНЕЗІЇ
У Польщі на державному рівні відзначили 65-ту річницю подій на Волині. Не заважаючи на намагання окремих політичних сил у Польщі перетворити відзначення цієї дати в кампанію, спрямовану на дискредитацію українського національно-визвольного руху, заходи, які відбулися, продемонстрували, що офіційна Варшава не має наміру загострювати українсько-польські взаємини. Так, польський сейм відхилив проект ухвали, що його підготувала Польська селянська партія, у якому зокрема ОУН і УПА звинувачувалися в «геноциді і масових вбивствах проти поляків і українців». Президент Польщі Лех Качинський не брав участі у заходах, присвячених цій даті, обмежившись листом до його учасників у якому просив «зберігати пам'ять про жертви». Більше того, глава польської держави відмовився від патронату над «волинськими заходами», проте прийняв патронат над фестивалем Української культури в Польщі.
Здавалося б, що на цьому можна поставити крапку й констатувати, що українсько-польські взаємини залишаються традиційно дружніми. Однак відзначення у Польщі 65-ї річниці подій на Волині не зняло з порядку денного, принаймні, два актуальні запитання: чому «Волинська трагедія» 1943 року використовується для нагнітання напруженості між Україною і Польщею; та чи готова Україна волинські події сприймати не лише як факт вітчизняної історії, а й фактор сучасної політики національної пам’яті?
Оскільки відповідей на ці запитання не має, спробую висловити кілька власних міркувань на дану тему.
Насамперед треба віддати належне полякам, оскільки п’ять років тому вони першими підняли тему «Волинської трагедії». Зокрема зустрічаючись з українським президентом Леонідом Кучмою, тодішній президент Польщі Олександр Квасьнєвський запропонував відзначити цю «ювілейну» дату, узгодивши при цьому план спільних заходів. Згодом у Києві відбулися зустрічі польської делегації на чолі з директором Бюро національної безпеки Мареком Сівицем з вищим керівництвом України, де предметом обговорення стала підготовка до відзначення 60-ї річниці трагічних подій на Волині. Україну на переговорах представляли президент Л. Кучма, тодішній голова Верховної Ради Володимир Литвин та колишній секретар РНБО України Євген Марчук.
Перша представницька зустріч засвідчила, що польська сторона має намір ініціювати в Польщі низку «ювілейних відзначень», серед яких й такі, що засуджують діяльність ОУН і УПА. Виявилося, що в поляків вже є конкретний план, натомість українцям залишалося лише до нього приєднатися. У цьому плані, зокрема, передбачалося вибачення української сторони за злочини проти поляків.
Заява польської сторони викликала гостру реакцію українських засобів масової інформації, що згодом змусило М. Сівица скоригувати свою позицію. На сторінках української преси він конкретизував наміри своєї країни: «Ще раз хочу публічно заявити, що Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також у будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН і УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український президент повинен покаятися і від імені українського народу просити вибачення у поляків. Але кожен жест був би високо оцінений, особливо родинами жертв, вбитих на Волині, та ще живими свідками тих кривавих подій».
З метою вивчення цієї проблеми українською стороною при апараті РНБО було утворено робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. До її складу увійшли провідні українські історики та представники органів державної влади.
За результатами засідання робочої групи було поширене інформаційне повідомлення, яке з’ясувало позицію української сторони.
У ньому відзначалося, що стратегічні інтереси України полягають, насамперед, у зміцненні дружніх стосунків із Польщею, керівництво якої неодноразово засвідчувало послідовну підтримку української євроінтеграційної стратегії. З іншого боку, сприйняття цих кривавих подій населенням західних регіонів України нині є вкрай неоднозначним, відтак заходи з відзначення річниці трагедії повинні бути сплановані таким чином, щоб уникнути ймовірних загострень суспільно-політичної ситуації, а також упередити можливі викривлення та спекуляції з боку радикальних політичних сил в обох країнах. За цих обставин українсько-польський діалог має бути максимально виваженим, а рішення — заздалегідь продуманими. Обидві сторони мають дійти згоди з цього складного питання, оскільки односторонні, поспішні дії, а тим більше упереджені оцінки Волинських подій можуть вкрай негативно вплинути на розвиток українсько-польського співробітництва.
Тим часом, підготовка польської сторони до відзначення «ювілею», акцентування уваги на необхідності «покаяння» за польські жертви викликала неоднозначну реакцію серед української громадськості. Низка українських партій та громадських організацій виступила із заявою у якій зазначалося, що «Польща має вибачитися
Особисте. Три роки спільної праці. Півтори години вечірнього Подолу
23-10-2008 01:20
З чого починається зрада? Як вчить багаторічний досвід, зрада починається з вкрадливих, по-кашпіровськи гіпнотичних освідчень у дружбі. Отож дружба не потребує довгого язика. Чи можна узагальнювати примітивний приватний випадок? Коли дуже не хочеться, щоб хорошій людині було погано, і ти робиш для цього занадто, хороша людина не в змозі довго втримуватись. І коли це стає зрозумілим, не залишається образ, а тільки полегшення, що чужий більше не мулятиме тобі очі кожного вечора, хоч ти і мрієш ся лишити наодинці. От воно вже й надійшло. А кількома днями раніш душу гризла прихована злість. Це було й свіженьким понеділковим вечором, коли з-під сковородової свити випорхнув невеличкий темний янгол і так любо розвіяв поганські думки, підігрівши солов`іний щебет гарячим липовим чаєм, що я, жартуючи, погнав чужі ягнята до води. Погнав свої копита до метро, перекладаючи з шевченківської мови на сучасну...
комментарии: 55
понравилось!
вверх^
к полной версии
З чого починається зрада? Як вчить багаторічний досвід, зрада починається з вкрадливих, по-кашпіровськи гіпнотичних освідчень у дружбі. Отож дружба не потребує довгого язика. Чи можна узагальнювати примітивний приватний випадок? Коли дуже не хочеться, щоб хорошій людині було погано, і ти робиш для цього занадто, хороша людина не в змозі довго втримуватись. І коли це стає зрозумілим, не залишається образ, а тільки полегшення, що чужий більше не мулятиме тобі очі кожного вечора, хоч ти і мрієш ся лишити наодинці. От воно вже й надійшло. А кількома днями раніш душу гризла прихована злість. Це було й свіженьким понеділковим вечором, коли з-під сковородової свити випорхнув невеличкий темний янгол і так любо розвіяв поганські думки, підігрівши солов`іний щебет гарячим липовим чаєм, що я, жартуючи, погнав чужі ягнята до води. Погнав свої копита до метро, перекладаючи з шевченківської мови на сучасну...
Кривава демонстрація в Києві
20-10-2008 00:52
Висновки, що можна зробити для себе: в наших правих силах панує розлад. Доки не буде згуртованості, доки люди свої зусилля спрямуватимуть безсистемно і тому безглуздо, українофобні ліві матимуть вічну сардонічну посмішку на обличчях та впевненість, що вони сильніші. Я читав попередження тих, кому я можу довіряти.
ЗАЯВА
Окремі ЗМІ повідомили, що низка організацій, які називають себе "націоналістичними" мають намір відзначити свято Покрови. У цьому зв’язку заявляємо, що українські націоналістичні організації разом з українським народом, представниками українських традиційних християнських церков відзначили свято Покрови 14 жовтня цього року.
Намір нікому невідомих людей, організацій, які видають себе за націоналістів ще раз відзначити маршем у Києві свято Покрови розцінюємо як провокацію, спрямовану проти організованого націоналістичного руху та Української Держави в цілому.
Застерігаємо різноманітних авантюристів та політичних провокаторів, що не дозволимо дискредитувати велике національне свято, яке справедливо пов’язується із діяльністю ОУН і УПА, національно-визвольним рухом.
У зв’язку з цим вкотре закликаємо Президента України, Верховну Раду, Уряд негайно визнати на державному рівні боротьбу ОУН і УПА, що припинить спекуляції та провокації з цього приводу з боку комуно-соціалістів, російських шовіністів та псевдонаціоналістів.
Підписали:
Богдан ЧЕРВАК, провідник КМО ОУН
Андрій ТАРАСЕНКО, голова КМО "ТРИЗУБ" ім. C.Бандери
Ігор МАЗУР-ТОПОЛЯ, голова КМО УНА-УНСО
Юрій ШЕПЕТЮК, голова КМО Конгресу Українських Націоналістів
Олександр РЕЗНІЧЕНКО, голова КМО Української партії
Ігор ЛІСОДІД, голова КМО Українська справа
Балабко МАКСИМ, голова КМО Молодіжного Націоналістичного Конгресу
Тарас РОДЗІСТИЙ, заступник голови Центру Національного Відродження ім. С.Бандери
Я чув, як комуністичні діти хвалились, що не допустили маршу 14 жовтня. Але свідомість - це перш за все розум. Свідомий розум не має права припуститись провокацій і агресії за сьогоднішеього стану.
Оргкомітет Маршу:
ВГО «Патріот України», УНТП, ГО «Українська Альтернатива», Національна Дія «РІД», ГО «СІЧ», Характерне Козацтво, Свято-Андріївський Козачий Курінь. Вони ся звуть контрсистемними правими. Я не вважаю зараз можливою боротьбу на контрсистемних засадах.
[500x491]
комментарии: 6
понравилось!
вверх^
к полной версии
Висновки, що можна зробити для себе: в наших правих силах панує розлад. Доки не буде згуртованості, доки люди свої зусилля спрямуватимуть безсистемно і тому безглуздо, українофобні ліві матимуть вічну сардонічну посмішку на обличчях та впевненість, що вони сильніші. Я читав попередження тих, кому я можу довіряти.
ЗАЯВА
Окремі ЗМІ повідомили, що низка організацій, які називають себе "націоналістичними" мають намір відзначити свято Покрови. У цьому зв’язку заявляємо, що українські націоналістичні організації разом з українським народом, представниками українських традиційних християнських церков відзначили свято Покрови 14 жовтня цього року.
Намір нікому невідомих людей, організацій, які видають себе за націоналістів ще раз відзначити маршем у Києві свято Покрови розцінюємо як провокацію, спрямовану проти організованого націоналістичного руху та Української Держави в цілому.
Застерігаємо різноманітних авантюристів та політичних провокаторів, що не дозволимо дискредитувати велике національне свято, яке справедливо пов’язується із діяльністю ОУН і УПА, національно-визвольним рухом.
У зв’язку з цим вкотре закликаємо Президента України, Верховну Раду, Уряд негайно визнати на державному рівні боротьбу ОУН і УПА, що припинить спекуляції та провокації з цього приводу з боку комуно-соціалістів, російських шовіністів та псевдонаціоналістів.
Підписали:
Богдан ЧЕРВАК, провідник КМО ОУН
Андрій ТАРАСЕНКО, голова КМО "ТРИЗУБ" ім. C.Бандери
Ігор МАЗУР-ТОПОЛЯ, голова КМО УНА-УНСО
Юрій ШЕПЕТЮК, голова КМО Конгресу Українських Націоналістів
Олександр РЕЗНІЧЕНКО, голова КМО Української партії
Ігор ЛІСОДІД, голова КМО Українська справа
Балабко МАКСИМ, голова КМО Молодіжного Націоналістичного Конгресу
Тарас РОДЗІСТИЙ, заступник голови Центру Національного Відродження ім. С.Бандери
Я чув, як комуністичні діти хвалились, що не допустили маршу 14 жовтня. Але свідомість - це перш за все розум. Свідомий розум не має права припуститись провокацій і агресії за сьогоднішеього стану.
Оргкомітет Маршу:
ВГО «Патріот України», УНТП, ГО «Українська Альтернатива», Національна Дія «РІД», ГО «СІЧ», Характерне Козацтво, Свято-Андріївський Козачий Курінь. Вони ся звуть контрсистемними правими. Я не вважаю зараз можливою боротьбу на контрсистемних засадах.
[500x491]
До 91 роковин жовтневого перевороту в Росії
16-10-2008 14:44
Это цитата сообщения Фафик Оригинальное сообщение
Російський маляр з критичним ставленням до історії і сьогодення своєї країни. Такі наші "старші брати" у себе вдома. Так вони поводяться і в нас у гостях
Шульженко Василь Володимирович
Шульженко Василь Володимирович
Народився в 1949 р. В 1973 скінчив Московський полиграфічний інститут. Член МСХ (секція живопису) з 1978 р.
Фигуративний живопис в жанрі вільної фантазії.
Верхом на кентавре. 1994г. х.м. 152x152
[показать]
MORE
комментарии: 4
понравилось!
вверх^
к полной версии
Это цитата сообщения Фафик Оригинальное сообщение
Російський маляр з критичним ставленням до історії і сьогодення своєї країни. Такі наші "старші брати" у себе вдома. Так вони поводяться і в нас у гостях
Шульженко Василь Володимирович
Народився в 1949 р. В 1973 скінчив Московський полиграфічний інститут. Член МСХ (секція живопису) з 1978 р.
Фигуративний живопис в жанрі вільної фантазії.
Верхом на кентавре. 1994г. х.м. 152x152
[показать]
Постаті. Роман Шухевич
14-10-2008 05:42
slavaukraini.org/index.php?...ecfcde9f38
Міфи і реальність
9 травня, коли українські телеканали, якими як правило керують жертви міфу про "моя хата з краю" масово крутили російськомовні фільми про героїв з червоними зірками на погонах, ми вирішили поїхати по місцях пов'язаних з іншими героями, а саме - Романом Шухевичем, командиром Української Повстанської Армії. Ми відвідали музей у Білогорщі, поблизу Львова та конспіративні квартири у Львівській та Івано-Франківській області, а також зустрілися з людьми, які знали його особисто.
Останнім часом з'являється багато інформації про Шухевича, - одні вважають його ідеалом українця, інші нещадно поливають брудом як бандита і головоріза. Ми вирішили скласти власну думку про цю особу, тому поцікавилися про особисті якості Шухевича у людей, які прожили з ним з 1945 по 50 роки на різних конспіративних квартирах. Любомир Полюга, зв'язковий і охоронець Шухевича: "зараз різна пропаганда активно розкручує тему "жидів" - нібито Шухевич їх ненавидів і винищував. Це абсолютна брехня! Євреї у нас були лікарями, виконували різні доручення. Шухевич ніколи не воював з народами. Він не боровся ані проти німців, поляків ані проти росіян. Він боровся проти каральних органів, тих хто знущався над народом."
Дарія Гусяк, зв'язкова Шухевича: "Шухевич дуже часто жартував, навіть в критичних ситуаціях. В молодості він був досить збиточний, мав дуже багато енергії і ніколи не сидів без діла. Але одночасно був дуже дисциплінований і вимагав цього від усіх своїх підлеглих. При всьому цьому Шухевич був надзвичайно скромним - і це є його найголовніша риса. Він міг спати на підлозі, а його охоронці і зв'язкові спали на ліжку. Він не був гарним, але був надзвичайно симпатичним. Як тільки починав говорити, відразу вмів настроїти людей до себе. Він все життя над собою працював, не для того щоб подобатися іншим. Шухевич розумів, що як представник такого руху він має притягати людей."
Музей Шухевича у Білогорщі
Музей знаходиться у будинку на околиці Львова за адресою вулиця Білогорща, 76-а (район Левандівка, приватний сектор біля лісу). Саме тут була остання конспіративна квартира Романа Шухевича. Він повністю відновлений майже до того стану, в якому перебував під час проживання тут Шухевича, його охоронців та зв'язкових.
На стендах першого поверху музею представлені особисті речі Шехевича, фото, періодика та агітаційні матеріали 30-50-х років. Зокрема цікавою є радянська карта бункерів та криївок УПА тих часів. Тільки у північній частині Львівської області розкритих схронів я нарахував 39 штук. Зі слів особистого зв'язкового та охоронця Шухевича Любомира Полюги таких схронів по всій Україні було кілька тисяч і багато з них є ще досі невідомим. "Справа бункру, є надзвичайно складна справа. Не було двох однакових бункерів, адже знаючи розміщення і план хоча б одного спец-служби могли легко знайти інші криївки" згадує Полюга, "кожен був неповторний, будувався за окремим інженерним планом, з окремою вентиляцією, замаскованим входом і як правило був розрахований на 1-3-х людей. Землю, яку викопували під час спорудження вночі виносили далеко за межі будинку, в якому він був споруджений і розсіювали, щоб не можна було її знайти. При цьому не можна було щоб хтось це побачив, бо тоді квартиру уже неможливо було використовувати."
В музеї у Білогорщі відновлена криївка, звідки під час облави 5 березня 1950 Шухевич один дав свій останній бій проти опергрупи МГБ, підсиленої майже 2 тис. внутрішніх військ, що тоді оточили ліси Білогорщі. Про історію його життя і смерті написано багато, не буду повторюватися. Нижче подаю посилання на статті, які на мою думку варто прочитати на цю тему.
Також цікавим є факт щодо уніформи, у якій зараз часто зображають Шухевича як генерала УПА. Зі слів Полюги "Командир ніколи не носив генеральської уніформи. Він завжди ходив одягненим як рядовий стрілець: пілотка, сорочка хакі, голіфе, і нічим не відрізнявся від своїх солдатів." Зі слів Дарки Гусяк, Шухевич зі всіма спілкувався на Ви і власне ця його риса одного разу дала їй зрозуміти, що їй підкинули підроблений лист від його імені. Гусяк тоді сиділа у тюрмі і їй передали листа, в якому Шуевич писав їй про те, що все пропало і боротьба закінчена. Вона відразу зрозуміла, що то є провокація. "Сов'єтський офіцер не міг собі уявити, що можна було з підлеглими спілкуватися на Ви," - згадує Гусяк.
На другому поверсі відновлена атмосфера кімнати, де власне з листопада 1947-го по березень 50-го проживав Роман Шухевич. Саме з цього вікна він часто дивився на людей, що проходили по вулиці. Зв'язкова Дарія Гусяк згадує, що "це був його телевізор. Він любив спостерігати за дітьми, що гралися внизу, кожному дав своє ім'я і розповідав нам про їх пригоди." Але все це доводилося робити жильцям другого поверху дуже обережно, адже завжди була загроза викриття радянськими каральними органами. Тому ходити доводилося навшпиньках, не стояти біля вікна, адже навіть жильці, що жили на першому поверсі не знали скільки людей проживали над ними і хто вониЧитать далее...
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
Міфи і реальність
9 травня, коли українські телеканали, якими як правило керують жертви міфу про "моя хата з краю" масово крутили російськомовні фільми про героїв з червоними зірками на погонах, ми вирішили поїхати по місцях пов'язаних з іншими героями, а саме - Романом Шухевичем, командиром Української Повстанської Армії. Ми відвідали музей у Білогорщі, поблизу Львова та конспіративні квартири у Львівській та Івано-Франківській області, а також зустрілися з людьми, які знали його особисто.
Останнім часом з'являється багато інформації про Шухевича, - одні вважають його ідеалом українця, інші нещадно поливають брудом як бандита і головоріза. Ми вирішили скласти власну думку про цю особу, тому поцікавилися про особисті якості Шухевича у людей, які прожили з ним з 1945 по 50 роки на різних конспіративних квартирах. Любомир Полюга, зв'язковий і охоронець Шухевича: "зараз різна пропаганда активно розкручує тему "жидів" - нібито Шухевич їх ненавидів і винищував. Це абсолютна брехня! Євреї у нас були лікарями, виконували різні доручення. Шухевич ніколи не воював з народами. Він не боровся ані проти німців, поляків ані проти росіян. Він боровся проти каральних органів, тих хто знущався над народом."
Дарія Гусяк, зв'язкова Шухевича: "Шухевич дуже часто жартував, навіть в критичних ситуаціях. В молодості він був досить збиточний, мав дуже багато енергії і ніколи не сидів без діла. Але одночасно був дуже дисциплінований і вимагав цього від усіх своїх підлеглих. При всьому цьому Шухевич був надзвичайно скромним - і це є його найголовніша риса. Він міг спати на підлозі, а його охоронці і зв'язкові спали на ліжку. Він не був гарним, але був надзвичайно симпатичним. Як тільки починав говорити, відразу вмів настроїти людей до себе. Він все життя над собою працював, не для того щоб подобатися іншим. Шухевич розумів, що як представник такого руху він має притягати людей."
Музей Шухевича у Білогорщі
Музей знаходиться у будинку на околиці Львова за адресою вулиця Білогорща, 76-а (район Левандівка, приватний сектор біля лісу). Саме тут була остання конспіративна квартира Романа Шухевича. Він повністю відновлений майже до того стану, в якому перебував під час проживання тут Шухевича, його охоронців та зв'язкових.
На стендах першого поверху музею представлені особисті речі Шехевича, фото, періодика та агітаційні матеріали 30-50-х років. Зокрема цікавою є радянська карта бункерів та криївок УПА тих часів. Тільки у північній частині Львівської області розкритих схронів я нарахував 39 штук. Зі слів особистого зв'язкового та охоронця Шухевича Любомира Полюги таких схронів по всій Україні було кілька тисяч і багато з них є ще досі невідомим. "Справа бункру, є надзвичайно складна справа. Не було двох однакових бункерів, адже знаючи розміщення і план хоча б одного спец-служби могли легко знайти інші криївки" згадує Полюга, "кожен був неповторний, будувався за окремим інженерним планом, з окремою вентиляцією, замаскованим входом і як правило був розрахований на 1-3-х людей. Землю, яку викопували під час спорудження вночі виносили далеко за межі будинку, в якому він був споруджений і розсіювали, щоб не можна було її знайти. При цьому не можна було щоб хтось це побачив, бо тоді квартиру уже неможливо було використовувати."
В музеї у Білогорщі відновлена криївка, звідки під час облави 5 березня 1950 Шухевич один дав свій останній бій проти опергрупи МГБ, підсиленої майже 2 тис. внутрішніх військ, що тоді оточили ліси Білогорщі. Про історію його життя і смерті написано багато, не буду повторюватися. Нижче подаю посилання на статті, які на мою думку варто прочитати на цю тему.
Також цікавим є факт щодо уніформи, у якій зараз часто зображають Шухевича як генерала УПА. Зі слів Полюги "Командир ніколи не носив генеральської уніформи. Він завжди ходив одягненим як рядовий стрілець: пілотка, сорочка хакі, голіфе, і нічим не відрізнявся від своїх солдатів." Зі слів Дарки Гусяк, Шухевич зі всіма спілкувався на Ви і власне ця його риса одного разу дала їй зрозуміти, що їй підкинули підроблений лист від його імені. Гусяк тоді сиділа у тюрмі і їй передали листа, в якому Шуевич писав їй про те, що все пропало і боротьба закінчена. Вона відразу зрозуміла, що то є провокація. "Сов'єтський офіцер не міг собі уявити, що можна було з підлеглими спілкуватися на Ви," - згадує Гусяк.
На другому поверсі відновлена атмосфера кімнати, де власне з листопада 1947-го по березень 50-го проживав Роман Шухевич. Саме з цього вікна він часто дивився на людей, що проходили по вулиці. Зв'язкова Дарія Гусяк згадує, що "це був його телевізор. Він любив спостерігати за дітьми, що гралися внизу, кожному дав своє ім'я і розповідав нам про їх пригоди." Але все це доводилося робити жильцям другого поверху дуже обережно, адже завжди була загроза викриття радянськими каральними органами. Тому ходити доводилося навшпиньках, не стояти біля вікна, адже навіть жильці, що жили на першому поверсі не знали скільки людей проживали над ними і хто вони
Просто 14 жовтня
14-10-2008 03:58
Ще в неділю ввечері рій з 9 людей зібрався на Контрактовій площі з невибагливою метою: нагадати киянам, що відбулось 66 років тому. Ідея проста. Ці люди не хочуть мати змащені медом губи і мозок, вкритий шаром запліснявілого сала. І впевнені, що не тільки вони. Багато хто просто не знає. Лише двоє чоловіків, один з яких канцелярський щур. Студенти Могилянки та державні службовці. Першу ніч я брав участь у рейді на Політехніку з сестрою командира. Спостерігачи лаялись російською, цікавились англійською та просили собі плакат українською. Другої ночі з нами намагався познайомитись вартовий з військової частини, що за Повітрофлотським мостом. Він одразу нагадав мені головного героя фільму "Вінчання зі смертю". Обіцяв викликати автоматників, та чекати не було часу. Голосно брехали двоє охоронців Наргоспу. Мусив збрехати у відповідь, що на плакаті дійсний кавалер ордену "Герой України". Руки опустили, язиком плескали вслід. Останні три примірники я розмістив на своєму бульварі вже один. Особисто для мене було приємно побачити, що типи людей, які я ціную, існують в житті та ще й в рідному місті. Що ще особистого? З голови до ніг у плямах від клею ПВА.
"14 жовтня – це Свято Покрова Пресвятої Богородиці, це День Українського Козацтва, це День заснування Української Повстанської Армії, це День народження Всеукраїнської Організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Ця дата стала символом незламності українського духу і безкомпромісності у боротьбі за Батьківщину."
[700x665]
комментарии: 30
понравилось!
вверх^
к полной версии
Ще в неділю ввечері рій з 9 людей зібрався на Контрактовій площі з невибагливою метою: нагадати киянам, що відбулось 66 років тому. Ідея проста. Ці люди не хочуть мати змащені медом губи і мозок, вкритий шаром запліснявілого сала. І впевнені, що не тільки вони. Багато хто просто не знає. Лише двоє чоловіків, один з яких канцелярський щур. Студенти Могилянки та державні службовці. Першу ніч я брав участь у рейді на Політехніку з сестрою командира. Спостерігачи лаялись російською, цікавились англійською та просили собі плакат українською. Другої ночі з нами намагався познайомитись вартовий з військової частини, що за Повітрофлотським мостом. Він одразу нагадав мені головного героя фільму "Вінчання зі смертю". Обіцяв викликати автоматників, та чекати не було часу. Голосно брехали двоє охоронців Наргоспу. Мусив збрехати у відповідь, що на плакаті дійсний кавалер ордену "Герой України". Руки опустили, язиком плескали вслід. Останні три примірники я розмістив на своєму бульварі вже один. Особисто для мене було приємно побачити, що типи людей, які я ціную, існують в житті та ще й в рідному місті. Що ще особистого? З голови до ніг у плямах від клею ПВА.
"14 жовтня – це Свято Покрова Пресвятої Богородиці, це День Українського Козацтва, це День заснування Української Повстанської Армії, це День народження Всеукраїнської Організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Ця дата стала символом незламності українського духу і безкомпромісності у боротьбі за Батьківщину."
[700x665]
Постаті. Олена Теліга
07-10-2008 13:56
liceum2.mksat.net/portal/p9_1.html
У нашій історії немало яскравих жінок. Але мало в кого така біографія. Найсильніший із віршів Теліги — це життя її самої.
Очі в неї були зелені. А голос — альт. Такий голос у поєднанні з такими очима — вибухова суміш. На світі ще є мужчини, колись закохані в неї. Ці 90-літні діди досі гордо згадують ту пригоду своєї юності. А вони ж тоді були на добрих десять літ молодші за неї!
Олена народилася під Москвою, де служив батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів. Далі жили в Петербурзі. Хрещена мати Олени — російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Отже, родина належала російській культурі.
1918 року вони переїхали до Києва, де батько завідував департаментом водних шляхів уряду УНР, викладав у Політехнічному інституті. Там і жили — в парку на Брест-Литовському проспекті. В еміграції батько став ректором ”петлюрівської” Української Господарчої Академії в Чехії. Олена й там почувалася петербурзькою панночкою, бувала серед білоемігрантів. Якось при ній хтось згадав про ”собачий украинский язык”. Вона сказала: ”Ви хам! Я вас більше не знаю!”. І відтоді перейшла на українську мову. Полюбила батькового студента Михайла Телігу, колишнього сотника армії УНР, родом з Кубані.
Вони побралися, виїхали до Польщі, де жили в казковій бідності. Він був землеміром, вона іноді підробляла моделькою й писала вірші.
Після вбивства Коновальця 1938 року ОУН розкололася на бандерівців і мельниківців. Теліга обрала останніх, бо бандерівці не довіряли поетам.
Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал ”Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.
Лишилося чотири десятки віршів, серед них ”Поворот”. У ньому Теліга, за 10 літ до того, передбачила свою загибель. У неї була натура Кармен. А Кармен — це азартний флірт зі смертю.
Теліга мала дивовижну здатність заворожувати мужчин — навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї з підписом: ”А за мною молодою ходять хлопці чередою!”. Вона сердилась — не за ”череду хлопців”, а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона носить капелюшок як справжня варшав’янка! А щодо мужчин, то згадаймо тих, ким була заворожена вона.
Першу любов 15-річна Лена Шовгенова пережила в Києві. Далі — Михайло Теліга. Ось лист, писаний йому за рік до весілля: ”Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого. Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина”.
Пізніше з’явився Дмитро Донцов, старший за неї на 23 роки. Вона його звала вельмишановним редактором. Цей чоловік, схожий на Мефістофеля, мав успіх у жінок. Донцов — ідеолог українського націоналізму, героїчно-наступального. Тому його обожнювало ціле покоління. Він мав гостре перо, пристрасно-грубувате. Вірші Теліги вперше опубліковано у ”Віснику” вельмишановного редактора. Там же друкувався і її вірш ”Подорожній”, присвячений Донцову.
Улітку 1933-го Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній про Донцова: ”Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися. Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання, життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання”?
Чому саме — вона і Донцов?
Поет Євген Маланюк казав про Телігу, що вона хотіла від життя радості в королівському значенні цього слова. Коли вона свого часу, в Празі, ”вибрала” для себе Україну — то був саме королівський вибір: моя земля, я хочу її любити! Але як її здобути?
І ось — Донцов, який зумів це сформулювати. Формула була варта її любові. Але те, що Донцов сформулював словами, Теліга зробила в житті. Вона повернулась в Україну, у найгірший для повернення час.
Це був смертельний флірт із долею. Той самий Маланюк, колишній офіцер армії УНР, умовляв Олену не їхати. Казав: люди, які жили під Сталіним 20 років, не ті люди, які тебе там ждуть. Та вона таки поїхала до міста своєї першої любові.
У липні 1941-го Олена, разом із письменником Уласом Самчуком, таємно од німців, перейшла вбрід Сян. Улас Самчук лишився в Рівному. А Теліга подалася далі — сама. 17 жовтня 1941-го вона писала з Рівного до Кракова чоловікові: ”Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одногоЧитать далее...
комментарии: 5
понравилось!
вверх^
к полной версии
У нашій історії немало яскравих жінок. Але мало в кого така біографія. Найсильніший із віршів Теліги — це життя її самої.
Очі в неї були зелені. А голос — альт. Такий голос у поєднанні з такими очима — вибухова суміш. На світі ще є мужчини, колись закохані в неї. Ці 90-літні діди досі гордо згадують ту пригоду своєї юності. А вони ж тоді були на добрих десять літ молодші за неї!
Олена народилася під Москвою, де служив батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів. Далі жили в Петербурзі. Хрещена мати Олени — російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Отже, родина належала російській культурі.
1918 року вони переїхали до Києва, де батько завідував департаментом водних шляхів уряду УНР, викладав у Політехнічному інституті. Там і жили — в парку на Брест-Литовському проспекті. В еміграції батько став ректором ”петлюрівської” Української Господарчої Академії в Чехії. Олена й там почувалася петербурзькою панночкою, бувала серед білоемігрантів. Якось при ній хтось згадав про ”собачий украинский язык”. Вона сказала: ”Ви хам! Я вас більше не знаю!”. І відтоді перейшла на українську мову. Полюбила батькового студента Михайла Телігу, колишнього сотника армії УНР, родом з Кубані.
Вони побралися, виїхали до Польщі, де жили в казковій бідності. Він був землеміром, вона іноді підробляла моделькою й писала вірші.
Після вбивства Коновальця 1938 року ОУН розкололася на бандерівців і мельниківців. Теліга обрала останніх, бо бандерівці не довіряли поетам.
Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал ”Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.
Лишилося чотири десятки віршів, серед них ”Поворот”. У ньому Теліга, за 10 літ до того, передбачила свою загибель. У неї була натура Кармен. А Кармен — це азартний флірт зі смертю.
Теліга мала дивовижну здатність заворожувати мужчин — навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї з підписом: ”А за мною молодою ходять хлопці чередою!”. Вона сердилась — не за ”череду хлопців”, а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона носить капелюшок як справжня варшав’янка! А щодо мужчин, то згадаймо тих, ким була заворожена вона.
Першу любов 15-річна Лена Шовгенова пережила в Києві. Далі — Михайло Теліга. Ось лист, писаний йому за рік до весілля: ”Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого. Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина”.
Пізніше з’явився Дмитро Донцов, старший за неї на 23 роки. Вона його звала вельмишановним редактором. Цей чоловік, схожий на Мефістофеля, мав успіх у жінок. Донцов — ідеолог українського націоналізму, героїчно-наступального. Тому його обожнювало ціле покоління. Він мав гостре перо, пристрасно-грубувате. Вірші Теліги вперше опубліковано у ”Віснику” вельмишановного редактора. Там же друкувався і її вірш ”Подорожній”, присвячений Донцову.
Улітку 1933-го Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній про Донцова: ”Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися. Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання, життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання”?
Чому саме — вона і Донцов?
Поет Євген Маланюк казав про Телігу, що вона хотіла від життя радості в королівському значенні цього слова. Коли вона свого часу, в Празі, ”вибрала” для себе Україну — то був саме королівський вибір: моя земля, я хочу її любити! Але як її здобути?
І ось — Донцов, який зумів це сформулювати. Формула була варта її любові. Але те, що Донцов сформулював словами, Теліга зробила в житті. Вона повернулась в Україну, у найгірший для повернення час.
Це був смертельний флірт із долею. Той самий Маланюк, колишній офіцер армії УНР, умовляв Олену не їхати. Казав: люди, які жили під Сталіним 20 років, не ті люди, які тебе там ждуть. Та вона таки поїхала до міста своєї першої любові.
У липні 1941-го Олена, разом із письменником Уласом Самчуком, таємно од німців, перейшла вбрід Сян. Улас Самчук лишився в Рівному. А Теліга подалася далі — сама. 17 жовтня 1941-го вона писала з Рівного до Кракова чоловікові: ”Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одного
Українські націоналістичні кола вважають готичну субкультуру прогресивним явищем
07-10-2008 05:28
nacija.org.ua/index.php?opt...&Itemid=13
Після падіння "залізної завіси" на терени пострадянських країн полився каламутний потік різної інформації, що дотепер збиває багатьох людей з пантелику. Мода на все західне (мається на увазі, перш за все, американське) надзвичайно вплинула на "молодіжні субкультури" в Україні. Звичайно, і до розпаду СРСР в країні існували різні "течії" в молодіжній культурі, взяти хоча б рокерів, панків, реперів і т. ін. – адже деякі "віяння Заходу" все ж діставалися країн соцтабору.
Просто в період "перебудови" та особливо після розпаду радянської імперії ці "віяння" переросли в пропаганду, а молодіжні субкультури пережили значну еволюцію.
Зрозуміло, що багато нового було позитивним. Наприклад, такі явища, як "рускій рок", який представляли в основному неросіяни (Цой, Шевчук, Кінчев), український рок ("Брати Гадюкіни", ВВ тощо), підготовували свідомість совкового суспільства до радикальних змін. Рокери представляють специфічну й багатогранну субкультуру, до неї входять і ті, хто слухає "хеві метал", і ті, хто слухає "хардрок", "готику" тощо. Загалом ця музика прогресивно впливає на суспільство (втім, є і негативні приклади, наприклад, використання "біг біту" – ритму, що діє на підсвідомість – давало можливість "бомбувати" публіку).
Але, крім "креативних" субкультур, є і деструктивні. Наприклад субкультури "панків" та "реггі", які в цілому не є небезпечними для суспільства, але включають багато негативних елементів. Панки зазвичай вирізняються специфічним стилем одягу, зачісок, сленгу тощо. Вони завжди неохайні, їхні цінності – нонконформізм і "підходяща тусня", серед якої заведено вживати легкі наркотики. Панк-культура є за своїм змістом асоціальною – байдужою до суспільства, яке не вписується в "параметри" цієї субкультури.
Асоціальною є і культура "реггі", прихильники якої називають себе "растаманами". Батьківщина "реггі" – Ямайка, саме звідти ця культура перейшла у Європу. Невід'ємною частиною цієї культури є вживання маріхуани. В Нідерландах ця субкультура надзвичайно прижилася (згадайте квартал "Червоних ліхтарів"!), і це не дивно – адже саме в цій країні величезна кількість емігрантів з карибських країн, зокрема і з Ямайки. Культура емігрантів почала деморалізовувати корінне населення, а більш за все – молодь.
Реперська субкультура також до нас прийшла з-за океану. Її першооснову складає такий музичний напрямок, як реп – це достатньо примітивна музика, яка нагадує ритми барабанів африканських шаманів. Пісні під реп не відрізняються милозвучністю, адже в основу покладено набір слів і речень, який вимовляється – "читається" – в такт. Зазвичай ці пісні густо всіяні нецензурною лайкою. Зародився реп в негритянських кварталах Америки. В 90-і роки афроамериканцям вдалося просунути його на "музичний ринок", і зараз реп завойовує собі прихильників в усьому світі, зокрема і в Україні. Може, це і не так погано, але, крім своєї не надто високої мистецької цінності, крім добірних матюків і не найкращого впливу на психіку, реп впроваджує певну ідеологію, адже його пропагують афроамериканські расисти. Так, ідол реперів в усьому світі – Тупак Шакур – за свого життя був активістом негритянської расистської партії "Чорні пантери", яка відзначалася не менш жорстокими діями стосовно білого населення США, ніж "Ку-Клукс-Клан" – до темношкірого. Одяг пересічного афроамериканського репера – широкі штани, що спущені нижче пупа, спортивне взуття, простора футболка – нагадує одяг, в який зазвичай вбираються афроамериканські расисти, а їхня манера спілкування, жести, жаргон викликають огиду в будь-якої нормальної людини. Репери пропагують у своїх піснях такі ниці речі, як культ сексу, насильство, розбещеність. Хіба з "чорним" расизмом слід боротися не так само, як з білим? То чому ж на останній "шановні ліберали" не реагують? Чи не лякає їх, що музичну моду в багатьох країнах Заходу диктують всілякі "тупаки".
Тепер візьмемо антисоціальні (небезпечні для суспільства) субкультури, зокрема поговоримо про одну з найбільш деструктивних, кримінальних і надзвичайно небезпечних субкультур – про "так званих "гопників". "Гопники" або "пацани" походять з російської глибинки, а своєю самоназвою завдячують "Одєссє-мамє". У них є своя "мова" – так звана "фєня", і закони – "панятія". "Гопи" полюбляють слухати "Шансон" – блатну музику, яку у нас на державному рівні нібито "заборонили" крутити в громадському транспорті. Для "гопів" людські закони – то "туфта", а чесні законослухняні громадяни – "лохи". "Гопівська" субкультура походить ще з XIX століття, а найбільшого поширення вона набула у промислових містах. Її в українське середовище принесли росіяни, які протягом двох століть переселялися в нашу країну. В Одесі ця субкультура втілилась у горезвісній "одеській мафії". За своєю суттю і попівським змістом вона стовідсотково азійська, дика і антисоціальна. Більше 70% жаргону "гопників" складають слова з мов фіно-угорських народів Росії та з ідиш. "Воровской" сленг – "феня" – виник в Одесі, бо переважна більшість одеських злодіївЧитать далее...
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
Після падіння "залізної завіси" на терени пострадянських країн полився каламутний потік різної інформації, що дотепер збиває багатьох людей з пантелику. Мода на все західне (мається на увазі, перш за все, американське) надзвичайно вплинула на "молодіжні субкультури" в Україні. Звичайно, і до розпаду СРСР в країні існували різні "течії" в молодіжній культурі, взяти хоча б рокерів, панків, реперів і т. ін. – адже деякі "віяння Заходу" все ж діставалися країн соцтабору.
Просто в період "перебудови" та особливо після розпаду радянської імперії ці "віяння" переросли в пропаганду, а молодіжні субкультури пережили значну еволюцію.
Зрозуміло, що багато нового було позитивним. Наприклад, такі явища, як "рускій рок", який представляли в основному неросіяни (Цой, Шевчук, Кінчев), український рок ("Брати Гадюкіни", ВВ тощо), підготовували свідомість совкового суспільства до радикальних змін. Рокери представляють специфічну й багатогранну субкультуру, до неї входять і ті, хто слухає "хеві метал", і ті, хто слухає "хардрок", "готику" тощо. Загалом ця музика прогресивно впливає на суспільство (втім, є і негативні приклади, наприклад, використання "біг біту" – ритму, що діє на підсвідомість – давало можливість "бомбувати" публіку).
Але, крім "креативних" субкультур, є і деструктивні. Наприклад субкультури "панків" та "реггі", які в цілому не є небезпечними для суспільства, але включають багато негативних елементів. Панки зазвичай вирізняються специфічним стилем одягу, зачісок, сленгу тощо. Вони завжди неохайні, їхні цінності – нонконформізм і "підходяща тусня", серед якої заведено вживати легкі наркотики. Панк-культура є за своїм змістом асоціальною – байдужою до суспільства, яке не вписується в "параметри" цієї субкультури.
Асоціальною є і культура "реггі", прихильники якої називають себе "растаманами". Батьківщина "реггі" – Ямайка, саме звідти ця культура перейшла у Європу. Невід'ємною частиною цієї культури є вживання маріхуани. В Нідерландах ця субкультура надзвичайно прижилася (згадайте квартал "Червоних ліхтарів"!), і це не дивно – адже саме в цій країні величезна кількість емігрантів з карибських країн, зокрема і з Ямайки. Культура емігрантів почала деморалізовувати корінне населення, а більш за все – молодь.
Реперська субкультура також до нас прийшла з-за океану. Її першооснову складає такий музичний напрямок, як реп – це достатньо примітивна музика, яка нагадує ритми барабанів африканських шаманів. Пісні під реп не відрізняються милозвучністю, адже в основу покладено набір слів і речень, який вимовляється – "читається" – в такт. Зазвичай ці пісні густо всіяні нецензурною лайкою. Зародився реп в негритянських кварталах Америки. В 90-і роки афроамериканцям вдалося просунути його на "музичний ринок", і зараз реп завойовує собі прихильників в усьому світі, зокрема і в Україні. Може, це і не так погано, але, крім своєї не надто високої мистецької цінності, крім добірних матюків і не найкращого впливу на психіку, реп впроваджує певну ідеологію, адже його пропагують афроамериканські расисти. Так, ідол реперів в усьому світі – Тупак Шакур – за свого життя був активістом негритянської расистської партії "Чорні пантери", яка відзначалася не менш жорстокими діями стосовно білого населення США, ніж "Ку-Клукс-Клан" – до темношкірого. Одяг пересічного афроамериканського репера – широкі штани, що спущені нижче пупа, спортивне взуття, простора футболка – нагадує одяг, в який зазвичай вбираються афроамериканські расисти, а їхня манера спілкування, жести, жаргон викликають огиду в будь-якої нормальної людини. Репери пропагують у своїх піснях такі ниці речі, як культ сексу, насильство, розбещеність. Хіба з "чорним" расизмом слід боротися не так само, як з білим? То чому ж на останній "шановні ліберали" не реагують? Чи не лякає їх, що музичну моду в багатьох країнах Заходу диктують всілякі "тупаки".
Тепер візьмемо антисоціальні (небезпечні для суспільства) субкультури, зокрема поговоримо про одну з найбільш деструктивних, кримінальних і надзвичайно небезпечних субкультур – про "так званих "гопників". "Гопники" або "пацани" походять з російської глибинки, а своєю самоназвою завдячують "Одєссє-мамє". У них є своя "мова" – так звана "фєня", і закони – "панятія". "Гопи" полюбляють слухати "Шансон" – блатну музику, яку у нас на державному рівні нібито "заборонили" крутити в громадському транспорті. Для "гопів" людські закони – то "туфта", а чесні законослухняні громадяни – "лохи". "Гопівська" субкультура походить ще з XIX століття, а найбільшого поширення вона набула у промислових містах. Її в українське середовище принесли росіяни, які протягом двох століть переселялися в нашу країну. В Одесі ця субкультура втілилась у горезвісній "одеській мафії". За своєю суттю і попівським змістом вона стовідсотково азійська, дика і антисоціальна. Більше 70% жаргону "гопників" складають слова з мов фіно-угорських народів Росії та з ідиш. "Воровской" сленг – "феня" – виник в Одесі, бо переважна більшість одеських злодіїв
Штрихи історії Великої Вітчизняної. Про ворогів фашизму
06-10-2008 22:15
unitest.com/uahist/upa/vol1/0062.html
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ВОРОГІВ ГРУПИ АРМІЇ Б № 21
Головний штаб, 29 жовтня 1942 р.
Секретно!
Відомості про ворога
Звіт від половини серпня до половини жовтня № 21. 1. Банди.
І Українські націоналісти.
За повідомленням головнокомандуючого вермахту на Україні за 16 жовтня 1942 р. українські націоналісти вперше зібралися у районі Сарн у більшу банду і постійно отримують наплив..
ІЗ СЕКРЕТНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ІНСТРУКЦІЇ СТОСОВНО УКРАЇНИ.
Листопад 1942 р.
1. Наші вороги: комуністи, прихильники Бандери, партизани. Потенційно найнебезпечніші бандерівці. За всяку ціну знищити...
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 26.
Берлін, 23 жовтня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
Український рух опору.
Останнім часом рух Бандери все більше переходить до методів активної боротьби. Ще у травні було встановлено, що рух Бандери серйозно зайнявся створенням банд, зокрема в західній частині України. У липні 1942 року рух такої банди спостерігався у районі Кам'янця-Подільського; у ній були прихильники групи Бандери і більшовицькі елементи.
Інша, більш значна банда була недавно локалізована в районі Сарн; нею керує активіст Бандери Боровець. Дальше встановлено, що рух Бандери переходить до військового вишколу своїх членів і їх час від часу згромаджує для воєнних польових занять, які відбуваються у рамках діяльності національних банд. Щодо більшовицьких банд утримується прихильний авторитет. Заяви про боротьбу з більшовизмом усе більше і більше зникають у пропаганді, яка тепер скерована майже лише проти німецьких властей, а точніше проти німецьких окупантів. Таке ставлення руху Бандери в основному збігається з думкою його керівництва, яке після зближення Англії та Америки з Радянським Союзом вважає необхідним зближення між націоналістичним українським рухом і більшовиками. Такий поворот показує, що рух Бандери зайняв цілком ясну позицію проти Німеччини, що він вирішив добиватися силою і всіма засобами, враховуючи збройну боротьбу, незалежності України. Крім того, рух Бандери, як і раніше, продовжує інтенсивно провадити набір серед місцевого населення і намагається розбудувати свою організацію на якомога ширшій базі. Рух Бандери сприяє підготовці жінок та молоді, а також проникненню в економіку з допомогою створення спеціальних референтів біля кожного опорного пункту. Одночасно прихильники Бандери намагаються проникнути у всі неполітичні, культурні, наукові організації і надати їм націоналістичного спрямування. Особливу увагу рух Бандери приділив Українському культурному товариству «Просвіта».
Група Мельника останнім часом також стала активнішою. Її пропаганда стала жвавішою і частково перевершує пропаганду руху Бандери.
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ВОРОГІВ ГРУПИ АРМІЇ Б № 21
Головний штаб, 29 жовтня 1942 р.
Секретно!
Відомості про ворога
Звіт від половини серпня до половини жовтня № 21. 1. Банди.
І Українські націоналісти.
За повідомленням головнокомандуючого вермахту на Україні за 16 жовтня 1942 р. українські націоналісти вперше зібралися у районі Сарн у більшу банду і постійно отримують наплив..
ІЗ СЕКРЕТНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ІНСТРУКЦІЇ СТОСОВНО УКРАЇНИ.
Листопад 1942 р.
1. Наші вороги: комуністи, прихильники Бандери, партизани. Потенційно найнебезпечніші бандерівці. За всяку ціну знищити...
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 26.
Берлін, 23 жовтня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
Український рух опору.
Останнім часом рух Бандери все більше переходить до методів активної боротьби. Ще у травні було встановлено, що рух Бандери серйозно зайнявся створенням банд, зокрема в західній частині України. У липні 1942 року рух такої банди спостерігався у районі Кам'янця-Подільського; у ній були прихильники групи Бандери і більшовицькі елементи.
Інша, більш значна банда була недавно локалізована в районі Сарн; нею керує активіст Бандери Боровець. Дальше встановлено, що рух Бандери переходить до військового вишколу своїх членів і їх час від часу згромаджує для воєнних польових занять, які відбуваються у рамках діяльності національних банд. Щодо більшовицьких банд утримується прихильний авторитет. Заяви про боротьбу з більшовизмом усе більше і більше зникають у пропаганді, яка тепер скерована майже лише проти німецьких властей, а точніше проти німецьких окупантів. Таке ставлення руху Бандери в основному збігається з думкою його керівництва, яке після зближення Англії та Америки з Радянським Союзом вважає необхідним зближення між націоналістичним українським рухом і більшовиками. Такий поворот показує, що рух Бандери зайняв цілком ясну позицію проти Німеччини, що він вирішив добиватися силою і всіма засобами, враховуючи збройну боротьбу, незалежності України. Крім того, рух Бандери, як і раніше, продовжує інтенсивно провадити набір серед місцевого населення і намагається розбудувати свою організацію на якомога ширшій базі. Рух Бандери сприяє підготовці жінок та молоді, а також проникненню в економіку з допомогою створення спеціальних референтів біля кожного опорного пункту. Одночасно прихильники Бандери намагаються проникнути у всі неполітичні, культурні, наукові організації і надати їм націоналістичного спрямування. Особливу увагу рух Бандери приділив Українському культурному товариству «Просвіта».
Група Мельника останнім часом також стала активнішою. Її пропаганда стала жвавішою і частково перевершує пропаганду руху Бандери.
300-річчя. Роковини одного наслідку
05-10-2008 16:54
uk.wikipedia.org/wiki/Батур...а_трагедія
На рубежі XVII — XVIII століть між Швецією і Росією спалахнула війна за володіння Балтійським узбережжям, відома як Північна війна. Експедиційний корпус, що вступив на територію Росії, очолив молодий король Карл XII - блискучий стратег і полководець. Іван Мазепа вирішив скористатися слушним моментом і звільнити Україну від московського гноблення.
Наприкінці жовтня 1708 р. гетьман відправив стародубському полковнику Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ[Джерело?].
«Московська потенція вже давно має всілякі наміри проти нас, — писав український правитель, — а останнім часом почала відбирати у свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами. Я мав від приятелів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас — гетьмана, усю старшину, полковників і усе військове начальство — прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім'я запорізьке і звернути усіх у драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству. Я дізнався про це і зрозумів, що московська потенція вступила до нас не заради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, пограбуваннями і вбивством винищувати нас. І от, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності...»
Змінивши маршрут, шведські війська рушили на Стародуб, а потім на Новгород-Сіверський. Здавалося, саме провидіння виступило на стороні українців. Сучасна мобільна шведська армія, яка розгромила поляків і датчан, була найкращим союзником у війні з Москвою. Але низка трагічних помилок і прорахунків не дозволила шведам і козакам здолати Петра I.
30 жовтня 1708 р. московський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин. Виконувати цю місію відправився фаворит Петра, ясновельможний князь, у нещодавному минулому — пирожечник, а в майбутньому — генералісимус Олександр Меншиков.
Оборону Батурина очолив сердюцький полковник Дмитро Чечель. На пропозицію росіян скласти зброю козаки відповіли, що скоріше вмруть, ніж віддадуть столицю супостату. Кілька разів Меншиков кидав свої війська на штурм козацької твердині, але влучний гарматно-рушничний вогонь разив ряди атакуючих.
Батурин, добре укріплена фортеця з належним запасом провізії і боєприпасів, міг витримати і багатомісячну облогу московських орд. Але в ніч на 1 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс прийшов до Меншикова і повідав йому про таємний лаз, що вів у фортецю. Другого листопада московське військо, скориставшись підземним ходом, вступило в місто...
Незважаючи на запеклий опір, стримати натиск росіян козакам не вдалося. Надвечір знаменита фортеця упала. Ясновельможний князь наказав: «Батурин іншим на приклад спалити весь». Розпорядження Меншикова виконувалося з маніакальною ретельністю. Карателі залишили в живих лише воєначальників українського воїнства, щоб потім жорстоко стратити. Кривавий бенкет москалів продовжувався не один день.
Очевидці трагедії розповідали, що повноводний Сейм почервонів від крові замучених городян, по хвилях плили плоти із шибеницями, на яких розгойдувалися трупи страчених. Над гетьманською столицею палахкотала заграва величезного пожарища. Розправляючись із гетьманською столицею, російські карателі не щадили навіть немовлят. Росіяни, що збожеволіли від власної жорстокості, рубали голови, колесували, вішали. Дітей відбирали в матерів і під голосний регіт підкидали нагору, підставляючи під крихітні тільця багнети рушниць. Нещасних жінок насилували, а потім по-звірячому убивали.
Батурин був перетворений у руїни, над якими кружляли ворони та бродили зграї собак, що збожеволіли від людської крові.
Дикі подробиці Батуринської трагедії сколихнули Європу. Пруський посол Кайзерлінг і його англійський колега Витворт повідомили своїм країнам про каральну операцію росіян. А от що доповідав у Париж французький посол: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабежами і всюди уявляє собою страшну картину варварства переможців
У результаті каральної операції Меншикова було знищено все цивільне населення Батурина. За прагнення до незалежності більше шести тисяч українців заплатили своїм життям. Ми, нині живучі, забувати про це не вправі...
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
На рубежі XVII — XVIII століть між Швецією і Росією спалахнула війна за володіння Балтійським узбережжям, відома як Північна війна. Експедиційний корпус, що вступив на територію Росії, очолив молодий король Карл XII - блискучий стратег і полководець. Іван Мазепа вирішив скористатися слушним моментом і звільнити Україну від московського гноблення.
Наприкінці жовтня 1708 р. гетьман відправив стародубському полковнику Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ[Джерело?].
«Московська потенція вже давно має всілякі наміри проти нас, — писав український правитель, — а останнім часом почала відбирати у свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами. Я мав від приятелів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас — гетьмана, усю старшину, полковників і усе військове начальство — прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім'я запорізьке і звернути усіх у драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству. Я дізнався про це і зрозумів, що московська потенція вступила до нас не заради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, пограбуваннями і вбивством винищувати нас. І от, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності...»
Змінивши маршрут, шведські війська рушили на Стародуб, а потім на Новгород-Сіверський. Здавалося, саме провидіння виступило на стороні українців. Сучасна мобільна шведська армія, яка розгромила поляків і датчан, була найкращим союзником у війні з Москвою. Але низка трагічних помилок і прорахунків не дозволила шведам і козакам здолати Петра I.
30 жовтня 1708 р. московський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин. Виконувати цю місію відправився фаворит Петра, ясновельможний князь, у нещодавному минулому — пирожечник, а в майбутньому — генералісимус Олександр Меншиков.
Оборону Батурина очолив сердюцький полковник Дмитро Чечель. На пропозицію росіян скласти зброю козаки відповіли, що скоріше вмруть, ніж віддадуть столицю супостату. Кілька разів Меншиков кидав свої війська на штурм козацької твердині, але влучний гарматно-рушничний вогонь разив ряди атакуючих.
Батурин, добре укріплена фортеця з належним запасом провізії і боєприпасів, міг витримати і багатомісячну облогу московських орд. Але в ніч на 1 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс прийшов до Меншикова і повідав йому про таємний лаз, що вів у фортецю. Другого листопада московське військо, скориставшись підземним ходом, вступило в місто...
Незважаючи на запеклий опір, стримати натиск росіян козакам не вдалося. Надвечір знаменита фортеця упала. Ясновельможний князь наказав: «Батурин іншим на приклад спалити весь». Розпорядження Меншикова виконувалося з маніакальною ретельністю. Карателі залишили в живих лише воєначальників українського воїнства, щоб потім жорстоко стратити. Кривавий бенкет москалів продовжувався не один день.
Очевидці трагедії розповідали, що повноводний Сейм почервонів від крові замучених городян, по хвилях плили плоти із шибеницями, на яких розгойдувалися трупи страчених. Над гетьманською столицею палахкотала заграва величезного пожарища. Розправляючись із гетьманською столицею, російські карателі не щадили навіть немовлят. Росіяни, що збожеволіли від власної жорстокості, рубали голови, колесували, вішали. Дітей відбирали в матерів і під голосний регіт підкидали нагору, підставляючи під крихітні тільця багнети рушниць. Нещасних жінок насилували, а потім по-звірячому убивали.
Батурин був перетворений у руїни, над якими кружляли ворони та бродили зграї собак, що збожеволіли від людської крові.
Дикі подробиці Батуринської трагедії сколихнули Європу. Пруський посол Кайзерлінг і його англійський колега Витворт повідомили своїм країнам про каральну операцію росіян. А от що доповідав у Париж французький посол: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабежами і всюди уявляє собою страшну картину варварства переможців
У результаті каральної операції Меншикова було знищено все цивільне населення Батурина. За прагнення до незалежності більше шести тисяч українців заплатили своїм життям. Ми, нині живучі, забувати про це не вправі...
Суботня подорож землею бойківською
03-10-2008 01:28
Уздовж вузенької Мізунки з долини в напрямок гір неквапливо суне карпатський трамвай, обминаючи мальовничі газдівства, ласкаву худібку (одній корові я сподобався, і вона мене лизнула), поодиноких коників. Райська насолода, легенький вітерець, ще й дерева дають гілками ляпасів.
[699x525]
Читать далее
комментарии: 5
понравилось!
вверх^
к полной версии
Уздовж вузенької Мізунки з долини в напрямок гір неквапливо суне карпатський трамвай, обминаючи мальовничі газдівства, ласкаву худібку (одній корові я сподобався, і вона мене лизнула), поодиноких коників. Райська насолода, легенький вітерець, ще й дерева дають гілками ляпасів.
[699x525]Читать далее
Історичні цікавинки. Колаборціонізм Радянської армії під час ІІ Світової війни
02-10-2008 23:49
silverrebel.livejournal.com/171526.html
РККА і Wehrmacht у адзіным страі ідуць на парадзе ў захопленым Брэсце 17 верасьня. Узьяднаньне пад адным АКУПАНТАМ.
Як мы ведаем тэрыторыя Беларусі была падзелена паміж савецкай Масковіяй і Польшчай. Польшча разглядаецца аўтарам артыкула, не як жаданы "хазяін" а як такі самы АКУПАНТ. Хаця гістарычным фактам застаецца тое, што злачынствы супраць Беларусі, якія ажыцьцяўляла Польшча былі мякчэйшымі за маскальскі тэрор. Знішчалася культура, але людзі прынамсі маглі нармальна развівацца у эканамічным пляне. Рэпрэсіі супраць беларускага нацыянальнага руху ніколі не даходзілі да расстрэлаў, хаця наша непрыняцьце польскай акупацыі тых часоў гэта не змяншае.
Таксама некаторую "індульгенцыю" палякам дае сёньняшняе іх прыхільнае і паважнае стаўленьне да беларускага дэмакратычнага руху, чаго мы зараз ня бачым сярод "маскалікаў". Палякі хаця б нарэшце прызналі беларусаў як адметную нацыю, чаго ня скажаш пра расейцаў. Чамусьці ў сёньняшнім касьцёле служба ідзе па-беларуску, а у ганебнай РПЦ ідзе адкрытая вайна супраць усяго беларускага. Пералік можна доўжыць...
Соглашение о передаче Брест-Литовска:
«1. Немецкие подразделения покидают
Брест-Литовск до 14.00 22 сентября. Детальный расклад:
8.00 - прибытие советского батальона с целью принятия крепости и недвижимости г. Брест-Литовска.
10.00 - встреча смешанной комиссии: с советской стороны - капитан Губанов, батальонный комиссар Панов, с немецкой стороны - комендант города подполковник Холм, переводчик подполковник Соммер.
14.00 - начало совместного парада немецких и советских подразделений. Во время смены флага оркестры играют гимны обоих государств.
2. Неспособные к эвакуации раненые немецкие солдаты остаются под опекой Красной армии и по выздоровлении будут отправлены в свои подразделения...» - и т. д., всего 10 пунктов.
Сарычев В.С. В поисках утраченного: Кн.2. – Брест, 2007.
http://nicodim-from.livejournal.com/24490.html
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
РККА і Wehrmacht у адзіным страі ідуць на парадзе ў захопленым Брэсце 17 верасьня. Узьяднаньне пад адным АКУПАНТАМ.
Як мы ведаем тэрыторыя Беларусі была падзелена паміж савецкай Масковіяй і Польшчай. Польшча разглядаецца аўтарам артыкула, не як жаданы "хазяін" а як такі самы АКУПАНТ. Хаця гістарычным фактам застаецца тое, што злачынствы супраць Беларусі, якія ажыцьцяўляла Польшча былі мякчэйшымі за маскальскі тэрор. Знішчалася культура, але людзі прынамсі маглі нармальна развівацца у эканамічным пляне. Рэпрэсіі супраць беларускага нацыянальнага руху ніколі не даходзілі да расстрэлаў, хаця наша непрыняцьце польскай акупацыі тых часоў гэта не змяншае.
Таксама некаторую "індульгенцыю" палякам дае сёньняшняе іх прыхільнае і паважнае стаўленьне да беларускага дэмакратычнага руху, чаго мы зараз ня бачым сярод "маскалікаў". Палякі хаця б нарэшце прызналі беларусаў як адметную нацыю, чаго ня скажаш пра расейцаў. Чамусьці ў сёньняшнім касьцёле служба ідзе па-беларуску, а у ганебнай РПЦ ідзе адкрытая вайна супраць усяго беларускага. Пералік можна доўжыць...
Соглашение о передаче Брест-Литовска:
«1. Немецкие подразделения покидают
Брест-Литовск до 14.00 22 сентября. Детальный расклад:
8.00 - прибытие советского батальона с целью принятия крепости и недвижимости г. Брест-Литовска.
10.00 - встреча смешанной комиссии: с советской стороны - капитан Губанов, батальонный комиссар Панов, с немецкой стороны - комендант города подполковник Холм, переводчик подполковник Соммер.
14.00 - начало совместного парада немецких и советских подразделений. Во время смены флага оркестры играют гимны обоих государств.
2. Неспособные к эвакуации раненые немецкие солдаты остаются под опекой Красной армии и по выздоровлении будут отправлены в свои подразделения...» - и т. д., всего 10 пунктов.
Сарычев В.С. В поисках утраченного: Кн.2. – Брест, 2007.
http://nicodim-from.livejournal.com/24490.html
Новина старенька, свого часу пропустив
02-10-2008 02:56
life.pravda.com.ua/scandal/...a6ef8facc/
Прем'єр-міністр Росії Віктор Піпіськін став номінантом "Антипремії Рунета". Але програв Білу Гейтсу. Дивно, чому ніхто не заступиться за Біла? Ми ж залізом користуємось завдяки йому
комментарии: 0
понравилось!
вверх^
к полной версии
Прем'єр-міністр Росії Віктор Піпіськін став номінантом "Антипремії Рунета". Але програв Білу Гейтсу. Дивно, чому ніхто не заступиться за Біла? Ми ж залізом користуємось завдяки йому
Велика вечірка
20-09-2008 16:29
Вчора відбулось свято з приводу виповнення незбагненної сили років нашій шановано-коханій колезі, названій матері усього різнокольорового товариста, що зібралось у напівтемній залі кав’ярні "Нота"
[700x525]
Читать далее
комментарии: 34
понравилось!
вверх^
к полной версии
Вчора відбулось свято з приводу виповнення незбагненної сили років нашій шановано-коханій колезі, названій матері усього різнокольорового товариста, що зібралось у напівтемній залі кав’ярні "Нота"
[700x525]Читать далее
Постаті. Василь Кук
12-09-2008 17:37
sprotiv.org/?cat=articles&id=1220896800
Василь Кук - коротка біографія (до роковин смерти)
Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р. у с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської обл.). Батько Степан Матвійович - залізничник. Мати Прасковія Федорівна - селянка.
Вci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася із утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до тюремного ув'язнення, все майно батьків було конфісковано.
У 1923—1932 рр. навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927 р. належав до молодіжної організації «Пласт» куреня ім. Івана Богуна, у 1929 р. став членом Юнацтва ОУН, з 1932 р.— член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні. Тут організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932—1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ) і як зв'язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.
За революційну діяльність його неодноразово арештовувала польська поліція. У 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність на 2 роки тюрми. У 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН.
У травні 1937р. перейшов у підпілля, оскільки знову постала загроза арешту. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени цього ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 р.
У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур'єрів і зв'язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. В той час працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН С. Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). У той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. У червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (біля 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.
У липні — серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частина членів групи, у тому числі В. Кук, була арештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В. Куку разом із Дмитром Мироном та зв'язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова.
Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Весною 1943 р. очолив УПА-Південь.
В квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
23 травня 1954 р. В. Кука захопило у полон КДБ. Перебував у слідчих тюрмах Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики М. Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.
Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки», 1938 р., (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство», 1952 р. (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора, 1970-80-ті рр., біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, 1990-ті рр., фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го червня 1941 року», 2001 р.
До останнього подиху свого життя Василь Кук вів активну громадську діяльність спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг та написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.
Серце Василя Степановича перестало битися вранці 9 вересня 2007 р. За заповітом останнього Головного Командира УПА було поховано в рідному селі Красне.
комментарии: 6
понравилось!
вверх^
к полной версии
Василь Кук - коротка біографія (до роковин смерти)
Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р. у с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської обл.). Батько Степан Матвійович - залізничник. Мати Прасковія Федорівна - селянка.
Вci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася із утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до тюремного ув'язнення, все майно батьків було конфісковано.
У 1923—1932 рр. навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927 р. належав до молодіжної організації «Пласт» куреня ім. Івана Богуна, у 1929 р. став членом Юнацтва ОУН, з 1932 р.— член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні. Тут організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932—1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ) і як зв'язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.
За революційну діяльність його неодноразово арештовувала польська поліція. У 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність на 2 роки тюрми. У 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН.
У травні 1937р. перейшов у підпілля, оскільки знову постала загроза арешту. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени цього ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 р.
У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур'єрів і зв'язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. В той час працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН С. Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). У той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. У червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (біля 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.
У липні — серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частина членів групи, у тому числі В. Кук, була арештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В. Куку разом із Дмитром Мироном та зв'язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова.
Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Весною 1943 р. очолив УПА-Південь.
В квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
23 травня 1954 р. В. Кука захопило у полон КДБ. Перебував у слідчих тюрмах Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики М. Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.
Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки», 1938 р., (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство», 1952 р. (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора, 1970-80-ті рр., біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, 1990-ті рр., фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го червня 1941 року», 2001 р.
До останнього подиху свого життя Василь Кук вів активну громадську діяльність спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг та написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.
Серце Василя Степановича перестало битися вранці 9 вересня 2007 р. За заповітом останнього Головного Командира УПА було поховано в рідному селі Красне.
Осінній ярмарок у Пирогові
06-09-2008 23:28
Спекотне літо не здає позицій, але незважаючи на 30 градусів у тіні, листя дерев де-не-де почали наголошувати на тому, що канікули скінчились, взявши собі від сонця трохи кольору
[650x488]
Читать далее
комментарии: 24
понравилось!
вверх^
к полной версии
Спекотне літо не здає позицій, але незважаючи на 30 градусів у тіні, листя дерев де-не-де почали наголошувати на тому, що канікули скінчились, взявши собі від сонця трохи кольору
[650x488]Читать далее
Цікаві зустрічі
05-09-2008 02:20
Ніби з людьми, та вже котрий-сь рік я зустрічаю людей з потойбічного світу, перед якими умовно можна зняти капелюх, бо шановані. Фізично мертві, але живе пам’ять про них. На недільній виставці у подвальчику поблизу хрещатицької арки за склом прикуті маленькі люди, що відіграли свою ролю. Першим був еротичний персонаж зі світу Толкіена. Великі очі не завжди свідчать про глибину душі
[488x650]
Читать далее...
комментарии: 9
понравилось!
вверх^
к полной версии
Ніби з людьми, та вже котрий-сь рік я зустрічаю людей з потойбічного світу, перед якими умовно можна зняти капелюх, бо шановані. Фізично мертві, але живе пам’ять про них. На недільній виставці у подвальчику поблизу хрещатицької арки за склом прикуті маленькі люди, що відіграли свою ролю. Першим був еротичний персонаж зі світу Толкіена. Великі очі не завжди свідчать про глибину душі
[488x650]
Дещо про прагнення малих народів до незалежності, або навіщо Росії Південна Осетія?
03-09-2008 15:10
h.ua/story/123293/
Ми не дарма згадали про Осетію. Саме останнє загострення взаємин між Грузією і Росією примусило багатьох задуматися про реальну роль, яку грають сьогодні бунтівні грузинські автономії — Абхазія та Південна Осетія. Відкинувши всіляке пропагандистське лушпиння про «право народів на самоврядування», слід визнати, що й Абхазія, й Південна Осетія в нинішньому вигляді живі тому, що їх існування дуже багатьом вигідно. Фактично ці території перетворилися на гігантські офшорні зони, через які відмиваються колосальні капітали, зокрема деякими близькими до Кремля олігархічними групами.
За контроль над абхазьким і південно-осетинським тіньовими офшорами вже давно йде неабияка боротьба: одні угрупування відлучаються від годівниці, інші, навпаки, до неї присмоктуються. Причому, «ротація кураторів» абхазького офшору відбувається паралельно зі змінами в переліку «наближених» і «опальних» олігархів. Так свого часу через Абхазію великі торби прокручував Михайло Ходорковській. І на свою біду не завжди ділився з певними «відповідальними товаришами» у Кремлі. В результаті Мишко шиє рукавички у в’язниці, а контроль над абхазькими офшорами перейшов до інших людей.
Зокрема голови МНС Сергія Шойгу (сім’я якого поріднилася з абхазьким лідером Сергієм Багапшем) і відомого «енергетика і приватизатора» Анатолія Чубайса. Частково має стосунок до фінансових потоків через Абхазію і московський мер Лужков. Звичайно ж, приваблює олігархів до Абхазії в першу чергу потенційно наддорога курортна нерухомість, яка в перспективі коштуватиме не менше, ніж у Сочі, де ціни вже наздогнали і перегнали московські. Правда, є одна проблемка — грузинський уряд обіцяє експропріювати всю власність «московських товаришів», тільки-но отримає владу над Абхазією, і з погляду міжнародного права зробить абсолютно правильно.
Отже, «здати» Абхазію Грузії для Лужкова і Шойгу означає втратити майбутні мільйони, якщо не мільярди «курортних доларів». І тому ті, хто має в Абхазії «хатинки», робитимуть все, щоб не повертати цю територію під юрисдикцію Грузії. Оголошення Сочі столицею майбутньої Зимової Олімпіади різко підвищило цінність абхазької «чорної дірки». Адже зрозуміло, що на підготовку до Олімпіади виділені мільярди бюджетних грошей, а «заховати кінці» в Росії досить важко. Всеж-таки в контрольно-ревізійних органів і людей, які за ними стоять, теж є свій інтерес. І з ними у разі чого доведеться ділитися, не говорячи вже про ситуацію, коли борці за державні інтереси «підуть на принцип».
І зовсім інша справа, якщо привернути до олімпійського проекту ніким не визнану Абхазію, особливо, до будівельних робіт, де, як відомо, можна «засвоїти» величезні гроші.
Буквально наступного дня після того, як стало відомо, що Сочі — столиця майбутньої Олімпіади, в ділових колах пішли розмови: щебінь й інші матеріали для будівельних робіт вантажитимуть з Абхазії. Ясна річ, що ніяким податковим органам і КРУ гроші, які йдуть до Абхазії по цих каналах, підзвітні не будуть. Тому недооцінювати вплив офшорного статусу Абхазії на сьогоднішню ситуацію в грузинсько-російському протистоянні не можна.
Аналогічну роль багато в чому сьогодні грає і Південно-осетинський офшор. Свого часу велика частина «паленої» горілки йшла до Росії саме з Південної Осетії. Місцеве керівництво ділилося з владою у Тбілісі і усі були задоволені. Коли прикрили горілчану ятку, Південна Осетія стала однією з основних перевалочних баз з контрабанди кольорових і рідкоземельних металів. Справа в тому, що на території невизнаної республіки існують родовища поліметалічених руд (це комплексні руди, у яких головними цінними компонентами є свинець і цинк, попутними — мідь, золото, срібло, кадмій). А в селищі Кваїси знаходиться гірничо-збагачувальний комбінат. Ні комбінат, ні родовища давно не функціонують, але стабільно відправляють і отримують різну продукцію. Крім цього через Південну Осетію йшов кримінальний експорт радіоактивних матеріалів і озброєнь до третіх країни.
Конфлікт навколо Південної Осетії різко загострився, коли нове грузинське керівництво на чолі з Саакаашвілі вирішило дещо впорядкувати тіньові грошові і товарні потоки. Чи то з Міхо не домовилися про ціну, чи то останній проявив зайву принциповість, але факт залишається фактом: конфлікт, про який всі вже забули, різко загострився. Почалися взаємні перестрілки, територія Південної Осетії «перекрилася стелями» і всі контрабандні шляхи виявилися заблокованими. Проте, якщо через Грузію товарно-матеріальних цінностей вже не перевезеш, то використовувати рахунки південно-осетинських фірм для відмивання грошей можна елементарно. У результаті у Південній Осетії сьогодні зареєстрована маса підставних структур, через які відмивають гроші північно-кавказькі кримінальні клани. І хай спробує тільки який-небудь співробітник ФСБ або КРУ почати докопуватися до реальної суті торговельно-фінансових операцій з південноосетинськими компаніями, його одразу ж звинуватять у шпигунстві на користь Грузії зі всіма витікаючими наслідками.Читать далее...
комментарии: 2
понравилось!
вверх^
к полной версии
Ми не дарма згадали про Осетію. Саме останнє загострення взаємин між Грузією і Росією примусило багатьох задуматися про реальну роль, яку грають сьогодні бунтівні грузинські автономії — Абхазія та Південна Осетія. Відкинувши всіляке пропагандистське лушпиння про «право народів на самоврядування», слід визнати, що й Абхазія, й Південна Осетія в нинішньому вигляді живі тому, що їх існування дуже багатьом вигідно. Фактично ці території перетворилися на гігантські офшорні зони, через які відмиваються колосальні капітали, зокрема деякими близькими до Кремля олігархічними групами.
За контроль над абхазьким і південно-осетинським тіньовими офшорами вже давно йде неабияка боротьба: одні угрупування відлучаються від годівниці, інші, навпаки, до неї присмоктуються. Причому, «ротація кураторів» абхазького офшору відбувається паралельно зі змінами в переліку «наближених» і «опальних» олігархів. Так свого часу через Абхазію великі торби прокручував Михайло Ходорковській. І на свою біду не завжди ділився з певними «відповідальними товаришами» у Кремлі. В результаті Мишко шиє рукавички у в’язниці, а контроль над абхазькими офшорами перейшов до інших людей.
Зокрема голови МНС Сергія Шойгу (сім’я якого поріднилася з абхазьким лідером Сергієм Багапшем) і відомого «енергетика і приватизатора» Анатолія Чубайса. Частково має стосунок до фінансових потоків через Абхазію і московський мер Лужков. Звичайно ж, приваблює олігархів до Абхазії в першу чергу потенційно наддорога курортна нерухомість, яка в перспективі коштуватиме не менше, ніж у Сочі, де ціни вже наздогнали і перегнали московські. Правда, є одна проблемка — грузинський уряд обіцяє експропріювати всю власність «московських товаришів», тільки-но отримає владу над Абхазією, і з погляду міжнародного права зробить абсолютно правильно.
Отже, «здати» Абхазію Грузії для Лужкова і Шойгу означає втратити майбутні мільйони, якщо не мільярди «курортних доларів». І тому ті, хто має в Абхазії «хатинки», робитимуть все, щоб не повертати цю територію під юрисдикцію Грузії. Оголошення Сочі столицею майбутньої Зимової Олімпіади різко підвищило цінність абхазької «чорної дірки». Адже зрозуміло, що на підготовку до Олімпіади виділені мільярди бюджетних грошей, а «заховати кінці» в Росії досить важко. Всеж-таки в контрольно-ревізійних органів і людей, які за ними стоять, теж є свій інтерес. І з ними у разі чого доведеться ділитися, не говорячи вже про ситуацію, коли борці за державні інтереси «підуть на принцип».
І зовсім інша справа, якщо привернути до олімпійського проекту ніким не визнану Абхазію, особливо, до будівельних робіт, де, як відомо, можна «засвоїти» величезні гроші.
Буквально наступного дня після того, як стало відомо, що Сочі — столиця майбутньої Олімпіади, в ділових колах пішли розмови: щебінь й інші матеріали для будівельних робіт вантажитимуть з Абхазії. Ясна річ, що ніяким податковим органам і КРУ гроші, які йдуть до Абхазії по цих каналах, підзвітні не будуть. Тому недооцінювати вплив офшорного статусу Абхазії на сьогоднішню ситуацію в грузинсько-російському протистоянні не можна.
Аналогічну роль багато в чому сьогодні грає і Південно-осетинський офшор. Свого часу велика частина «паленої» горілки йшла до Росії саме з Південної Осетії. Місцеве керівництво ділилося з владою у Тбілісі і усі були задоволені. Коли прикрили горілчану ятку, Південна Осетія стала однією з основних перевалочних баз з контрабанди кольорових і рідкоземельних металів. Справа в тому, що на території невизнаної республіки існують родовища поліметалічених руд (це комплексні руди, у яких головними цінними компонентами є свинець і цинк, попутними — мідь, золото, срібло, кадмій). А в селищі Кваїси знаходиться гірничо-збагачувальний комбінат. Ні комбінат, ні родовища давно не функціонують, але стабільно відправляють і отримують різну продукцію. Крім цього через Південну Осетію йшов кримінальний експорт радіоактивних матеріалів і озброєнь до третіх країни.
Конфлікт навколо Південної Осетії різко загострився, коли нове грузинське керівництво на чолі з Саакаашвілі вирішило дещо впорядкувати тіньові грошові і товарні потоки. Чи то з Міхо не домовилися про ціну, чи то останній проявив зайву принциповість, але факт залишається фактом: конфлікт, про який всі вже забули, різко загострився. Почалися взаємні перестрілки, територія Південної Осетії «перекрилася стелями» і всі контрабандні шляхи виявилися заблокованими. Проте, якщо через Грузію товарно-матеріальних цінностей вже не перевезеш, то використовувати рахунки південно-осетинських фірм для відмивання грошей можна елементарно. У результаті у Південній Осетії сьогодні зареєстрована маса підставних структур, через які відмивають гроші північно-кавказькі кримінальні клани. І хай спробує тільки який-небудь співробітник ФСБ або КРУ почати докопуватися до реальної суті торговельно-фінансових операцій з південноосетинськими компаніями, його одразу ж звинуватять у шпигунстві на користь Грузії зі всіма витікаючими наслідками.
Fucktychno Sami - Дивина
01-09-2008 02:53
комментарии: 10
понравилось!
вверх^
к полной версии
