mamaich.livejournal.com/52151.html

...дружити чи відхилити?
а невздовзі 90 річниця скасування рішення Переяславської Ради, здійснене отаманом Терпилом 1919 року у м. Переяслав

infocorn.org.ua/?news_key=109246

Газова війна доходить до свого фінального акорду. Яким стало зізнання путінської банди у своїй брехливості та безпринципності. Ще кілька днів тому вони кричали, що це Україна перекрила газ, а сьогодні вже обіцяють відновити його постачання не пізніше, ніж завтра вранці. Що, погодьтеся, було б неможливим, якби газ перекривала саме Україна.

Із цієї чергової кризи ми повинні винести щонайменше три серйозні уроки. По-перше, Росія нам не брат, не сват і не друг, а підступний і агресивний сусід, який у силу власної скандальності та схильності до п’яного дебошу буде нам бити вікна щоразу, як його закомплексованих царьків накриватиме маніакально-шизофренічний психоз.

По-друге, Європа нам не брат, не сват і не друг. Від України їй потрібно лише безперебійний транзит газу та виконання ролі буфера між країнами Європи та скандальним алкоголічним дебоширом на сході. Що було переконливо доведено принизливою поведінкою усіх європейських країн, які досі так і не спромоглися не те що засудити відверто агресивну поведінку Кремля, а й навіть заявити про це вголос хоча б і у якості особистої думки окремих політиків вищих ешелонів влади. Я вже мову про те, щоб виставити москалям рахунок на компенсацію понесених збитків.

По-третє, нічого той «Газпром» не здатен нам вдіяти, допоки ми: а) не проявляємо першими відвертої агресії, докази якої очевидні; б) не поступаємося головними принципами національної безпеки, в тому числі енергетичної; в) широко апелюємо до міжнародної спільноти, якій хоч і все одно плювати на наші проблеми, а проте дуже заважає спати галас і зойки.

Відтак у нас є три виходи із ситуації, яка склалася. Ми можемо:

Залишити усе так, як є. Це означатиме, що у недалекому майбутньому історія напевно повториться, але, ймовірно, у набагато гірших для нас обставинах. Це політика страуса, якому обов’язково одного разу у піску трапиться камінчик.
Подарувати або хоча б продати українську ГТС Росії. Ні для кого не секрет, що контроль над українською трубою є одним з основних пріоритетів економічної і політичної експансії Кремля в останні роки. Коли (якщо) він цього доб’ється, він, можливо, втратить інтерес до України. Насправді ж віриться у це слабо. Вовк зазвичай рідко обмежується одним ягням – він буде ходити або поки не виріже всіх, або поки не втрапить до пастки.
Подарувати нашу трубу Європі, а ще краще – США. Тоді у нас будуть шанси вижити – адже ми перетворимося на американську колонію. А усім відомо, що американці так просто свого нікому не віддають. Тим більш чужого.
Є ще, правда, четвертий варіант. Висадити нафіг у повітря цю кляту трубу…

Володимир Бородай

А мені особисто не подобається жоден з чотирьох виходів. Та виходити буде той, хто заходив

Это цитата сообщения Mixture Оригинальное сообщение

Позитив!strong>

Як привернути увагу людини, що сидить поруч тебе у літаку:
1. вийми свій ноут з кошика;
2. відкрий його повільно та спокійно;
3. увімкни його;
4. переконайся, що цей телепень дивиться в твій екран;
5. затули очі та здійми голову до неба;
7. глибоко вдихни й натисни на це посилання

http://www.thecleverest.com/countdown.swf

8.подивись на сусіду

umoloda.kiev.ua/number/163/0/46434/

....
— Я і сам іноді дивуюся, яку винахідливість виявляв батько, аби діяльність УНФ набувала ширшого розголосу, підтримувала віру українців у незнищенність національної ідеї. Ще раз синьо–жовтий прапор він вивісив 30 жовтня 1966 року на честь річниці проголошення ЗУНР на автобусній зупинці в селі Гошів. Тієї ж ночі в місті Болехів тато щедро намастив пам’ятник Леніну ведмежим салом. Уранці городяни з подивом та сміхом спостерігали, як біля пам’ятника вождю пролетаріату зібрався собачий мітинг. Гавкіт стояв такий, що аж у вухах лящало — так пси реагували на ненависний ведмежий запах, яким відгонила гранітна фігура Леніна. Іншого разу тато додумався до дуже цікавого способу поширення прокламацій: він укладав листівки в целофанові пакети, надував їх повітрям і пускав за течією стрімкої гірської річки Свічі, яка впадає в Дністер. Так вони «розтікалися» на десятки кілометрів...
.....

Вiдвiдини Полiського краю почались з невеликого мiста Коростишiв, вiдомого католицькою общиною, яка запросила наше товариство послухати польську проповiдь. З уст ксьондза змiст було не розiбрати, одначе зрозумiло, як криваво-важко посувалась полонiзацiя
[700x525]

Читать далее

Юлія ГОГОЛЬ
Різдво

Кажуть, на Різдво збуваються найзаповітніші мрії.
Мої батьки дуже хотіли мати дитину. І ось я, маленька-маленька дівчинка народилась на саме Різдво. Усі так раділи мені, так раділи. На Різдво у нас завжди була гучна забава — святкували мій день народження. Ось так на свої 5 років я одержала… рояль. Того дня до нас чогось ніхто не прийшов, і як тільки його настроїли, тато сів за інструмент і заграв таку тиху-тиху колядку. А мама співала. Я потім цілий рік училась, щоб на наступне Різдво заграти хоча б одну таку ж коляду.
Не судилося. До наступного Різдва мої батьки загинули в автомобільній катастрофі. Мене забрали у дитячий будинок, а нашу квартиру, нашу розкішну квартиру, наче викупив якийсь бізнесмен. От тоді й закінчилось моє дитинство.
В той час я дізналась, що таке голод, що таке холод і що означає нема де переночувати. Було важко, я навчилась курити, а коли мені було 14 — вперше закохалася. В місцевого наркомана. З ним вперше ширнулась травкою в якомусь підвалі. А потім він мене почав ласкати, я не пручалась. Так і втратила власну честь — бридко і болісно. І більше ніколи не ширялась.
Незабаром настав час покидати притулок, а в мене ні знань, ні професії (швачка з мене нікудишня). Тоді прийшов якийсь бізнесмен (він так приходив щороку і деяким випускникам пропонував роботу). Йому в око впала тільки я, тож можна сказати, фортуна врешті й мені посміхнулась. Я сіла з тим чоловіком в його розкішне авто і ми поїхали. Не так сталося, як гадалося. Першого ж дня він мене просто зґвалтував, сказав, що є робота тільки повії і вибору в мене немає. Вибору у мене справді не було…
Коли я зненавиділа світ, закінчилась і юність. Просто потворна, без смаку розфофирена й насмальцьована тональним кремом, я вийшла на свій перший робочий день, точніше — ніч, в ресторані готелю. Я була ніби офіціанткою, та мене можна було запросити на бокал шампанського в номер. Першим клієнтом була якась великопика свиня, яка мене називала Кісочкою, ляскала по моїх сідницях, була грубою й зовсім ні з ким не церемонилась. Мені було огидно до блювоти, але потім дозволили прийняти ванну, бо “Кісочка” добре заплатив. Потім він ще часто приходив і був не менш щедрий.
Я тішилась, що дозволяли хоч митись у ванні, і вже за тиждень мене знайшли там з порізаними венами. Відкачали, дали очунятись, а потім ще раз зґвалтували і відправили на роботу. В той день, в той день було Різдво, і я справді не хотіла помирати. Бо в той день я побачила в кутку щось особливе: там стояв рояль. Той самий рояль. Виявляється, я повернулась до дому. Я сіла й почала згадувати, що вчила в дитинстві. Під вечір навіть заколядувала. Потім мене ще часто просили щось грати, і це була моя єдина відрада.
Так і минали роки. Я хотіла втекти, але що я могла сама зробити у величезному місті, без документів, у місті, де є свої закони і свої правила, і свої мафіозі, і свої повії, які заробляли значно менше за мене. Врешті мене впіймали, вкотре поглумилися й відправили назад на роботу. Чим більше пручалася, тим гірше мені було.
Ось так було завжди. Я добре вивчила свою роботу, своїх клієнтів і їхні забаганки, але я старіла. Невпинно. У мене запалися очі, якось відразу з’явилося багато зморщок і опали груди. Я вже не та. Об мене просто почали витирати ноги. Я стала непотребом. І перед Святою вечерею я зібрала свої речі й пішла. Тепер мене вже ніхто не розшукуватиме. Тепер всі з полегшенням зітхнуть.
Куди ж було йти серед лютої зими. Я пішла до церкви. Там була Свята вечеря для бідних, мені дали ложку куті, як-не-як нагодували, а вже пізно ввечері я пішла до сповідальні. Я не бачила отця, і добре, я розповіла все, що було на душі, все своє життя й поневіряння. Отець простив мені, а коли вийшов зі сповідальні, я просто жахнулась — “Кісочка” в рясі.
З тієї злості і з того бруду я мчала щосили містом. Як я хотіла додому! Просто зіграти на роялі й заколядувати мамі й татові. Під моїм колишнім домом, чи то пак під проклятим готелем, мене й знайшли замерзлу наступного дня. Бізнесменові довелося ще й тишком-нишком похорон організовувати.
І от тепер я смажуся в пекельному казані, та все одно ніхто мені не заборонить мріяти. Мріяти про одного чоловіка на все життя, про затишну хатку й про двох дітей, яким я співаю, сидячи за роялем. Ми всі тихенько-тихенько колядуємо, адже сьогодні Різдво, а на Різдво збуваються найзаповітніші мрії.

Є така категорія преси, яку я називаю не newspapers, а newspampers. Цю категорію преси придумали нещасні, яких на анальній стадії батьки дуже діймали горщиками, кожного разу примовляючи: “як сходиш - цюцю дам” або “давай швидше, а то бабайка прийде і горщик твій забере і віддасть іншому хлопчику”, або щось ще жахливіше із ще потворнішим перекладом на дорослу дитячу мову. А потім думали, що переросте, хоча важко перерости атрофованість структур мозку. Зрештою, це надзвичайно цікавий суспільний феномен. Кожен хоче свій енурез показати та й чужий (у людей, - як то деякі кажуть) подивитися. І це не просто досить поширене явище, воно ще й дуже модне, оскільки число newspampers-ів невпинно зростає, вростає в голови енуретиків і, до речі, допомагає їм розмножуватися, гніздитися, норитися, дуплитися, і смачно випасатися на території всієї України.
(Надія Слободенюк)
а колись і "..я змушений був складати іспити з марксистсько-ленінської естетики, української та російської літератур — і в кожній з цих дисциплін вимагалося знання "єдиноправильного творчого методу", більше того, — це знання було стрижнем, фактично тільки воно й вимагалося. І це знання аж ніяк не стимулювало виходу з підпілля." - це вже словами Ю.Андруховича, доповнюючи які, мушу визнати, що мати стрижень необтяжливо і покійно, тому міцним сном спочиває радикальна суспільна думка

Я люблю тишу
а ті, що навколо, її зневажають,
не звертають уваги на знущання над нею
електронний зойк телефонної трубки
ниций стогін конаючого акумулятора
ріже її тіло на тоненькі скиби
і їх гострі краї
по-звірячому кривавлять мої вуха
я не народився глухим
і в деякі хвилини воно заважає мені.
Кохана чорношорста дитина
не розуміє моєї таємної любові
як і всі, вона гадає, що моя любов лише для неї
і я підтверджую хибні думки,
з'являючись розлюченою примарою
на крик самоти і нудьги,
настільки непривабливий,
що від нього понівечений дах
негайно готовий відплисти в далеку дорогу
Я ненавиджу тих, хто нівечить
моє улюблене середовище існування
я ненавиджу хамів


Я люблю размаўляць з цiшынёй. Такое ўражанне, што толькi яна мяне разумее. Лепш за ўсё, калi побач нiкога няма, толькi я, цемра i яна. Бывае, адзiнота давiць, але я яе кахаю. Не хачу iсцi далей. Не хачу заўтра. (c) - цитата з закритого запису

Чи чуєш голоси своїх смертей
як навздогін голосять і кричать
мов сотні ненароджених дітей
і тисячі нездійснених зачать

а їх луна мов сука скавучить
на болісному владному шнурі
спини свій хід і озирнись на мить
о цій вируючій в тобі порі

хто ти з обличчям прикрим наче дощ
чому вуста і очі як трава
із випадковим усміхом розтрощ
своїм мовчанням всі чужі слова
(Микола Леонович)

Щира до людей і нежадібна наша нова комуністична партія. Щодня я дістаю з поштової скрині свіженький номер "Київського вісника". Стрів якось вусатого дідька-листоношу та просив його не засмічувати мені скриню, але той забув, хрін з ним, збираю, іхатиму в село, піч треба чимось розтоплювати. Та й спостерігаю, як брехнею комуністи здобувають собі бали народної підтримки. Ось знайшли собі аж у Канаді власного щироукраїнського історика, напівполяка Віктора Поліщука. Авторка статті "УПА.Друга правда" Майя Лєнская з великою любов’ю посилається на злиденного "патріота", який у першій за рівнем життя країні світу недоїдає, але видає "другу правду", яку повинні знати ми.
Читать далее

banderivets.org.ua/index.ph.../article20

Підполковник Іван СУТА
Політичний референт
ВО „Тризуб” ім. С. Бандери

НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ – НЕОБХІДНІСТЬ ТВОРЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ БОРОТЬБИ
Для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія,
тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна
неоколонія, а не як повноцінна національна держава.

Василь Іванишин



Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.

Ліна Костенко



За 17 років незалежності Україна ще ніколи не була так близько до втрати свого державного суверенітету. Через прірву між владою і народом, небоєздатну армію, подрібнений, залежний від антиукраїнських сил політикум, розчароване і приспане суспільство українці не мають змоги бути єдиним цілим, тому не зможуть в повній мірі протистояти військовій агресії Росії ззовні. Всередині держави антиукраїнські, проросійські сили: мегаблоки ПР та БЮТ, разом з червоними, об’єднаним фронтом теж пішли в наступ. Ґарант державності України – Президент, опирається не на підтримку народу, якого він чомусь боїться, а на демоліберальний блок НУ-НС. Цей блок так само як і усі інші є олігархічним й ніколи не відстоював інтереси широких народних мас. Тому, цілковито втративши довіру людей, без їхньої підтримки він заслабкий щоби самотужки протистояти повзучому державному переворотові, керованому з Кремля. Тим більше, що лідер другої частини блоку – „НС”, явно налаштований за прикладом свого високопосадового батька комуніста переметнутися в антидержавний табір. Намагання в силовий спосіб загнати усіх чиновників та частину бізнесменів у ЄЦ В.Балоги щоби за допомогою адмінресурсу впливати на поточну ситуацію та виграш на виборах у майбутньому – завідомо приречені на поразку. Ті державницькі партії (якої держави?) що йдуть в їхньому фарватері: КУН, УНП, НРУ, „Пора” та ін. через беззубу позицію своїх, залежних від „Банкової” лідерів, не спроможні виступити єдиним потужним націозахисним фронтом. Більшість із цих партій своє віджили, є вчорашніми. Всередині них панує розбрат та ворожнеча. За останнє десятиліття туди увійшли люди не ідейні й жертовні, а шахраї та кар’єристи. Низові клітини в цих партіях цілковито залежні від керівництва і навіть при бажанні окремих національно-зорієнтованих низових членів змінити там ситуацію, нічого вдіяти не зможуть, бо не вони визначають їхню політичну лінію.

Отже вкотре постає питання: „А що далі, на кого і на що надіятися, що робити, де шукати вихід із прірви чужих інтересів, як врятувати Україну?”.

Так! Ситуація загрозлива, але не безвихідна. Гарантувати безпеку України може тільки сам український народ, об’єднаний українською національною ідеєю.

Останнім часом по всій Україні, поряд із ростом державницької, помічено також величезний ріст національної свідомості в гущі народних мас. А це обнадіює та спонукає до боротьби. Так як усі політичні партії нині бездіяльні (активізуються лише під час виборів) чи себе дискредитували, головним орієнтиром для людей та організатором боротьби повинен виступити всеохопний, громадський, національно-зорієнтований суспільно-політичний рух, який треба створити – Український національний фронт (УНФ) – рух за право українців бути господарями власної долі на своїй прабатьківській землі. Цей рух повинен переслідувати стратегічну мету – продовжити недовершену у 1991 році національно-визвольну боротьбу, шляхом революційних перетворень здобути державність української нації та демонтувати внутрішній, неукраїнського походження окупаційний режим. Діяти він повинен у різних напрямках: політичному, пропагандивному, націозахисному. Одночасно УНФ стане на захист інтересів простих людей у їхніх щоденних проблемах, допоможе зорганізуватися у боротьбі з чиновницькою сваволею.

Головною метою УНФ повинна бути боротьба за українську національну державу через систему захисту прав українців (робітників, інтелігенції, підприємців, селян, студентів, пенсіонерів, безробітних) від безчинств режиму внутрішньої окупації та політичних функціонерів, які належать до правлячих кримінально-олігархічних партій, всіма доступними методами та засобами. Об’єднання українців навколо національної ідеї та створення організованого націоналістичного руху з єдиним керівним центром – Українським Революційним Політичним Проводом. Поле діяльності УНФ в усіх областях України і поза нею – у місцях поселення українців; у громадах і колективах, а не лише у сесійних залах, кабінетах і коридорах влади.

Діяльність УНФ має базуватися на ідеологічній платформі українського націоналізму в інтерпретації С.Бандери – ідеології захисту, збереження і державного самоутвердження української нації. Боротьба за владу народу, а не за владу над народом. Боротьба за Україну, а не за посади; змагання за право українців бути господарями своєї долі, країни, держави, а не за можливість панувати над власним народом. Соціально-економічною платформою УНФ повинно бути гасло: „Від створення національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного”.

Чужі й ворожі Читать далее...

umoloda.kiev.ua/number/163/0/45537/

В народі існують такі протилежні риси, як щирість і підступництво. Важко і небезпечно мати довір'я, навіть серед своїх. Марно дивуватись незгоді в нашім політикумі, розшаруванню суспільства, сама історія дає відповідь на питання "чому?" та чи є тому рада?

Сьогодні — 300–ті роковини від дня загибелі понад п’ятнадцяти тисяч мешканців непокірної гетьманської столиці.
Батурин — столиця Гетьманщини за Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Мазепи й Кирила Розумовського — став символом протесту проти царського ярма на шиї української свободи. 2 листопада (всі дати подаємо за старим стилем) 1708 року за спробу стати державно незалежним Батурин прийняв свій страшний хрест і був перетворений на велику могилу, в якій від рук московських карателів полягло щонайменше 15 тисяч дітей, жінок, старих людей та вояків. І царизм, і радянська влада наклали суворе табу на спогади про події в Батурині та вшанування пам’яті загиблих. Будь­які дослідження, пов’язані з іменем Івана Мазепи та з Батурином, були неможливі. На три століття гетьманська столиця канула у небуття. Колись квітуча, пишна, повна соборів і церков, палаців та інших прекрасних будівель, (мала 30 млинів) гетьманська столиця була перетворена на непоказне селище...

Задум фортеці
Імперія, яку стрімко будував Петро І, знищувала рештки української автономії. Новий адміністративний поділ України із нав’язаною адміністрацією суперечив гетьманському устрою. Московські воєводи й офіцери поводились усе нахабніше та безкарніше. Коли почалася Північна війна, Іван Мазепа покладав великі надії на шведського короля Карла ХІІ: похід того на Москву давав українцям шанс звільнитись від царських пут.

Жовтнево­листопадовий тиждень 1708 року день за днем проектується на нинішній час... 24 жовтня, похмурого недільного ранку гетьман Іван Мазепа із загоном у 1200 козаків покинув Батурин. Востаннє озирнувся на нього і рушив до шведів. Твердиня зачинила брами і чекала. Наступного дня гетьман перейшов Десну... Відчувши «щось не те», під мури української столиці з’явились Меншиков та Голіцин. Питали, де Іван Степанович, просили впустити, проте батуринці лише покпинили з прибульців. Вертаючи назад, непрохані «гості» нарешті дізналися правду: Мазепа пішов до шведів.

А батуринці тим часом підправляли вали, укріплювали брами, готували зброю. Найбільша в Україні фортеця мала достатньо продовольства й пороху, ще й потужну артилерію (близько 100 гармат), аби витримати тривалу облогу і відбити будьякого ворога. Керівники оборони — сердюцький полковник і водночас наказний гетьман Дмитро Чечель, батуринський сотник Дмитро Нестеренко та генеральний гарматний осавул, прусак Фрідріх Кенігсек — добре знали свою справу і мудро керували шістьма тисячами вояків батуринського гарнізону.

Тріумф перед трагедією
26 жовтня сенсацію про Мазепу і шведів повідомили царю, однак той не повірив. Аж 28го Петро впевнився і знесамовитів. Одразу ж на повні оберти запрацювала підступна пропагандистська машина: до народу полетіли численні укази­наклепи про «ізмєну» гетьмана, про його корисливі, «антихристиянські» наміри. Водночас у бойову готовність приведено російські гарнізони, якими вже була нашпигована Україна. А вірних царю чи просто розгублених козацьких полковників покликано до Глухова — щоб обрали собі нового гетьмана...

Мазепа зустрівся з Карлом лише 29 жовтня. Було укладено шведськоукраїнський військово­політичний союз, і керманичі домовились іти на зимівлю в Батурин. Проте не змогли того ж дня форсувати Десну. Аж 31го щільним гарматним вогнем збили російські батальйони на протилежному березі й переправились на плотах, які виготовили козаки Мазепи (вони в бій не йшли, благородно не бажаючи проливати «братньої християнської крові»). Поки пробирались через підмерзле болото, відбиваючи наскоки московитів, минув іще один день...

Меншиков зібрав під стінами гетьманської столиці понад 20 полків, утім добре розумів, що цей горішок йому не по зубах. Тому хотів укоськати оборонців столиці обіцянками, слав до них переговірників. Однак неприступний батуринський гарнізон казав «ні» і затягував час, сподіваючись на підхід гетьмана.

Першого листопада, дізнавшись про наближення шведів, цар опівночі послав Меншикову останній наказ: або штурмуй, або відходь, бо «ворог близько». «Історія Русів» пише: «Приступи відбивано кілька разів від міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, московити відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу». Бачачи це, батуринці на валах тріумфували...

Ключник Ніс
А в цей час у самому Батурині наказний прилуцький полковник Іван Ніс та гетьманів тлумач Стефан Зертис стали намовляти батуринців одчинити брами. Проте ті обурились і прикували обох до гармат: нехай штрейкбрехерів судить сам гетьман, адже він ось­ось надійде... Подальші події «Історія Русів» описує так: Іван Ніс «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і Читать далее...

Это цитата сообщения Antropos Оригинальное сообщение

Ура, товарищи

з’їж той клятий кислючий лимон, тобі навіть сподобається його їсти: бо ж далеко не кожен так може - вм’яти одразу цілий лимон, але ж і далеко не всім так моторошно, як тобі
7 ноября 1917 года - начало полномасштабного и целенаправленного Русского Холокоста, не сравнимого ни с какими "голодными бунтами" и безвластием времён Керенского.


 

[показать]

Харьков. Раскопки братской могилы с жертвами красного террора.

[показать]

Труп заложника Ильи Сидоренко, владельца можного магазина в городе Сумы. У убитого переломаны руки, сломаны ребра, взрезаны половые органы. Замучен красными в Харькове.

[показать]

Харьков. Фотография головы архимандрида Родиона, Спассовский монастырь, оскальпированного большевиками.

[показать]

Слева труп заложника С. Михайлова, приказчика гастрономического магазина, видимо, зарубленного шашкой. Посередине тело засеченного насмерть шомполами, с перебитой нижней частью спины, учителя Петренко. Справа труп капитана Агапова с вывороченными пыткой половыми органами.

[показать]

Хуторяне И. Афанасюк и С. Прокопович, заживо оскальпированные.
У ближнего, И. Афанасюка, на теле следы ожогов от раскаленной шашки.

[показать]

Найденная в подвале харьковской ЧК кожа, содранная с рук жертв при помощи металлического гребня и специальных щипцов.

[показать]

Дора Евлинская, ( на фото - нет и 20 лет).
Женщина-палач, казнившая в одесской ЧК собственными руками 400 офицеров.

Воистину, нам есть что праздновать в этот день.

http://laura-ners.livejournal.com/583716.html?style=mine (у пості використано верлібр Богдана-Олега Горобчука)

Это цитата сообщения Nightvision Оригинальное сообщение

уже не красный день календаря...



..внимательно вникая в историю большевистского переворота, и изучая персоналии, приходишь к стопроцентному пониманию того, что большевистские ряды состояли сплошь из разбойников, убийц, мерзавцев, подлецов, садистов и просто откровенной сволочи. Начиная от совершенно изумительного мерзавца - В.И.Ульянова и всей его жидовской когорты. То, что обрисовано было старательными советскими историками - все без исключения разбавлено ложью - в разной пропорции, но в основном до 100%. Те, кто стал служить власти большевиков или вынужден был начать эту службу - почти без исключения были впоследствии этой же властью уничтожены. После чего пришла очередь и самим палачам. Но это потом, в конце 30-х, когда орды большевиков расчистили путь к небывалой дотоле власти рябому полуграмотному карлику, с гор спустившемуся, разбойнику и убийце. Этот персонаж, в свою очередь, "зачистил" и истребил почти поголовно сволочь ленинского разлива и заменил ее в не меньшем числе убийцами, палачами, мерзавцами, садистами, подлецами и жополизами - но, по собственному отбору.
И установилась власть небывалая, невиданная еще в человеческой истории!
В стране "победивших рабочих и крестьян" за колючкой сидело столько народу, сколько не уместилось бы в тюрьмах всего мира даже на одну треть! За время от захвата власти большевиками по конец правления ими было уничтожено столько людей, сколько не было убито за время всех войн, известных в истории! Колоссальные природные богатства, плоды труда миллионов фактических рабов - все это большевики растранжирили неизвестно куда.
И если бы не нападение Гитлера - то эта людоедская власть распространилась бы, без сомнения, на весь континент.
И прошло много десятилетий, и еще много пройдет - до того как перестанут быть заметными последствия победы большевиков в 17-м году.

Да, в самом деле, нам есть что... не праздновать, конечно. Отметить есть что.

Близько двох тисяч червонокольорових мрійників, адептів духовного пастиря Петра походжали готельною частиною Майдану, слухаючи ностальгічні промови своїх братів і сестер. Як вчила мене шкільна пані на уроках історії та суспільствознавства у передостаннім десятиріччі минулого віку, для правильного усвідомлення історії, її необхідно пов’язувати із сьогоденням. Промовці-комуністи це добре знають. Їх головна зброя суцільна брехня. На транспарантах гасла "Геть олігархів!" Так, фінансова олігархія розмежовує країну і заважає народу жити повноцінним життям, але чи обмовивсь хто з них, що олігархи - то ж верхівка комуно-соціалістичної лівої опозиції, під якою "жебракує" вся оця кривава громада? Риторичне питання. Вони вигукували "Геть Президента". Вони знову хочуть мовчки дивитись, як арештовують політично помірного сусіду і радіти, що цього разу не вони.. Бувши дитиною у Львівському музеї релігії і атеїзму, я зі співчуттям дивився на діораму моління секти п’ятидесятників, де було і кілька дітей. Тут також були діти. І навіть доросла студентка з Кіровограду, у дівчини вже скалічена психіка.
[700x447]

Історичний етап зараз непростий, але історія циклічна, і на завершенні чергового циклу червона коса все одно буде змушена тікати, мов пил, що його вимітають віники здорового глузду
[700x595]

Неможливо не зрозуміти, до чого призводить надто довге панування людиноненависницької ідеології
[500x699]

Это цитата сообщения verbava Оригинальное сообщение

повня і все таке



усе одно не спиться. а завтра так тяжко прокидатимусь =(
ше одна порція музики, якшо вже пішла така п'янка. велика така. для simply_the_grey. майже без трешу.

перше і найпрекрасніше - In Extremo - Vollmond. моє коло асоціацій з цією піснею розширюється...



(тільки не питайте, чого такий дивний варіант - після фрази про This video is not available in your country я дико офігіла й вирішила, шо чекати від них чогось гарного ні нада).

ше цуть-цуть і вже не про вампірів

Это цитата сообщения verbava Оригинальное сообщение

simply_the_grey, шо мається на увазі під літфлешмобом? :)

1. спільнота так собі, зате вдалося навитягати звідти кілька гарних знайомств. у нас принципово спільні інтереси, якшо ми вже обоє там опинилися.
2. прапор червоно-чорний - то наше все добро. так, здається, у тексті. ну от. усе від ідей.
3. сірий. ну, це зовсім не дивно, правда? пісня, а навіть дві: E-Nomine - Das Tier In Mir і In Extremo - Vollmond.
4. мммм... нє, я не питатиму про пафос :) підеш у суботу на медвін? (ага, це офіційне запрошення).
5. ти один з небагатьох моїх знайомих, з якими спілкуватися в реалі значно легше й вільніше, аніж в інтернеті. зазвичай буває навпаки...

vosvoboda.info/ukr_txt005151

Більш як 300-річне поневолення України, - спершу Російською імперією, польською шляхтою, а останні 70 років - тоталітарним більшовицьким режимом - не минули для української нації безслідно.

Гнат Хоткевич у своїй роботі "Два гетьмани" (ст.80-90, від. 1991 р.) зазначав: "Історичні документи тих часів - то якась безконечна хартія мА всякого свавілля, жорстокості і нехтування всіма Божими і людськими правами. Таких випадків сотні, тисячі, і то тільки занотованих в акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим".

Ось деякі з цих "занотованих актів":

1686 рік - скасування автономії української православної церкви внаслідок підкупу і встановлення контролю Москви не тільки над релігією, але й над освітою і культурою України.

1689 рік - заборона Київській Лаврі друкувати книги - "Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати" (йшлося у статті "Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова" 1905р.)

1718 рік - спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, які збирали 700 років.

1720 рік - Указ Петра І про заборону друкувати будь-які книги в Україні.

1729 рік - Цар Петро ІІ видає наказ переписати в Україні всі державні постанови та розпорядження з української на московську мову.

1753 рік - Указ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1755, 1766, 1775, 1786 роки - Петербурзький Синод забороняє друкувати українські книжки.

1759 рік - Синод видав розпорядження вилучити українські букварі зі шкіл.

1762-1763 роки - Катерина ІІ видала два маніфести про іноземну колонізацію України; вербували сербів, болгарів, молдованів, німців - їм надавали 65 десятин землі на душу, звільняли від податків.

1769 рік - Указ Синоду про заборону українських букварів з вимогою вилучити їх та українські церковні книги у населення.

1775 рік - закриття українських шкіл при полкових канцеляріях.

1777 рік - після смерті геніального композитора Максима Березовського заборонено виконувати його твори і знищено багато його рукописів.

1780 рік - спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що була однією з найбагатших бібліотек України.

1784 рік - переведення викладання у Києво-Могилянській академії на великоруську мову "С произношением свойственном великоруському".

1784 рік - розпорядження Синоду: в усіх церквах читати молитви та правити службу "голосом, свойственным московському наречию", те ж саме було заведено у школах.

У 1747 році на кожну 1000 душ населення припадала одна школа. Під кінець століття населення зросло утричі, а кількість шкіл зменшилась удвічі, серед них українських не було жодної.

1799 рік - арешт у Києві геніального українського композитора Артемія Веделя за письмовий протест проти переслідування української культури і освіти. Спочатку Артемій Ведель у в'язниці 68 днів, а потім 9 років - до самої смерті - у божевільні. Наказано не давати "ні пера, ні ручки, ні бумаги". Довгий час його твори були заборонені.

1811 рік - закриття Києво-Могилянської академії.

Протягом другої половини 18 століття та першої половини 19 століття видавничу справу в Україні паралізовано, внаслідок чого надруковано:

1847 рік - 1 книга, 1848 рік - 3 книги, 1849 рік - 2 книги, 1850 рік - 1 книга, 1851 рік - 2 книги, 1856 рік - 5 книг.

1824 рік - наказ Міністерства Освіти "Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность верований і языков, должно быть чисто русское".

1862 рік - закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих. За цю діяльність на 7 років виселяють до Архангельська Павла Чубинського.

1847-1857 роки - десятирічна солдатська каторга Тараса Шевченка "із забороною малювати і писати".

1863 рік - таємний Валуєвський циркуляр про заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійні книжки українською мовою, якої "не было, нет и быть не может".

1864 рік - статут про початкову школу: навчання проводити лише "московським наречієм".

1869, 1886 роки - Укази про доплати і пільги особам московського походження.

1870 рік - вказівка міністра освіти: "кінцевою метою освіти усіх інородців, що проживають у межах нашої Вітчизни має бути русифікація". Отже, українців залічували до інородців.

1874 рік - новий статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання слід проводити великоруським нарєчієм.

1876 рік - таємний Емський указ Олександра ІІ про заборону ввозити до імперії, друкувати і перекладати твори українською мовою. Заборонено також сценічні вистави, читання та друкування текстів нот українською мовою.

1881 рік - знов заборонено викладати у народних школах та виголошувати церковні проповіді українською мовою.

1888 рік - указ Олександра ІІІ про заборону вживати українську мову в офіційних установах і охрещувати українськими іменами.

1892 рік - заборона літературних перекладів українською мовою.

1895 рік - заборона видавати українські книги для дітей.

1899-1903 роки - заборона Читать далее...

Это цитата сообщения idonotcare Оригинальное сообщение

()()про довіру()()



[699x480]

я ні-ко-ли не напишу про це востаннє...

У місті перевертень, будьте пильні!
Досі ще не закохане серце,
яке вдає із себе людину,
полює на Вас - за одною з версій.

Це може бути хтось із сусідів,
поштарка, Ваш стоматолог чи бог...
Жоден із них не схильний жаліти.
Не залишайтесь ні з ким удвох.

Вас спіткають не ікла - відвертість:
зніме бєрци, а потім шкіру...
Не сподівайтесь миттєвої смерті -
найбільш повільно вбиває довіра.

Я користуюсь підвищеною непопулярністю в інтернеті. Мене примусили платити за електронні поштові скрині, оскільки безкоштовні знесені. Два клони на однокласниках можуть споганити настрій тим, хто записаний у друзях. У закриті групи не запрошую нікого окрім осіб, знаних особисто і невіртуально. При виникненні непорозумінь з використанням акаунту прошу звернутись за телефоном, номер якого відомий тим, кому треба. З повагою до користувачів, Ігор
http://lleo.aha.ru/na/pl/

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На червоно-чорне знамено.

Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади.
На байстрюків сваволі і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади.
Веди із ними кулями розмову:
Вони прийшли не тільки за добром,
Прийшли забрати ім'я твоє, мову.
Пустити твого сина байстрюком.
З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому "панять", тобі тягнути віз.
Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, щоби скорився ти.
О курде! Бережи свої набої —
Без них тобі свій рід не вберегти.
Не заколисуй ненависті силу,
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.

1963

(В.Симоненко)

novasich.org.ua/index.php?g...ew&id=3798

Якби містам привласнювали звання так само, як людям, Брестська фортеця була б двічі героєм. Тому що в червні сорок першого вона відображала вже другу облогу. Перший раз гарнізону Брестської фортеці довелося тримати оборону в тридцять дев'ятому. Тоді її захищали польські війська генерала Плісовського. А нападаючими були всі ті ж...

У тридцять дев'ятому, коли Німеччина напала на Польщу, Брестську фортецю штурмували сім разів. Атаки німецької піхоти підтримувала артилерія. Але все було безуспішно. Гарнізон відображав спроби прориву. Нападаючим здавалося, що протистоїть їм могутнє військове угрупування. А генерал Константи Плісовській командував всього лише трьома батальйонами піхоти і батальйоном охорони. У нього не було навіть жодного протитанкового знаряддя. А в місто, до якого рукою подати, вже входила танкова дивізія Гудеріана.

13 вересня Плісовській наказав евакуювати з Брестської фортеці сім'ї офіцерів і підофіцерів, замінувати мости і підходи до фортеці, заблокувати головні ворота танками. Декілька легких бойових машин, які мав в своєму розпорядженні генерал, по прямому призначенню використовувати було безглуздо.

14 вересня частини 10-ої німецької танкової дивізії 19-го армійського корпусу висувалися до фортів. Артилерія обрушила на фортецю могутній вогонь. Потім на штурм пішла піхота. Але гарнізон відобразив атаку. Під командуванням генерала Плісовського були дві тисячі чоловік. Що атакують — п'ять тисяч. Але фортеця трималася. 16 вересня почався ретельно підготовлений штурм фортеці. Його знову відбили. Але в цих боях генерал Плісовській був поранений.

Брестська фортеця билася в облозі три доби — з 14 по 17 вересня. Вона могла б триматися і довше. Але того дня кордон перейшла Червона армія. Всім було ясно, що війна знайшла інший поворот. І подальший опір, яким би героїчним воно не було, тільки перемеле людські життя і закінчиться безглуздим знищенням гарнізону. Щоб зберегти людей, генерал Плісовській ухвалив рішення вивести свої батальйони з приреченої цитаделі.

У ніч на 17 вересня польські військові йшли з фортеці під артилерійським вогнем. Виносили поранених. Не кидали убитих. Ті, хто уцілів і дістався до Тересполя, поховали загиблих на місцевому кладовищі. Там і зараз в збереженні їх могили.

А зі сходу назустріч військам вермахту вже йшли полиці комкора Василя Чуйкова. У той самий час, коли поляки йшли з фортеці, в Кремль був викликаний посол Польщі Вацлав Гжібовській.

Заступник наркома закордонних справ СРСР Володимир Потемкин зачитав йому ноту, підписану Сталіном: «Польський-німецька війна виявила внутрішню неспроможність польської держави. Варшава як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що польська держава і уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори, підписані між СРСР і Польщею. Надана самій собі і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для усіляких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР». «Польща ніколи не перестане існувати!» — відповів посол і відмовився прийняти ноту. Потемкин спробував усучити ноту прямо в руки, але Гжібовській кинув її на стіл і ще раз повторив: «Ніколи!» І вийшов з кабінету, хлопнувши дверима. Коли він під'їхав до будівлі посольства, його чекав кур'єр з Наркоміндел — з нотою в руках. Але і там вручити ноту не вдалося. Тоді її просто відправили до посольства поштою.

У ту ж ніч і в той же час, коли Потемкин читав польському послові ноту Сталіна, в Кремль був викликаний і німецький посол граф фон Шуленбург. Його, на відміну від польського дипломата, приймали як дорогого гостя: не замнаркома з сухим читанням ноти, а Сталін, Молотів і Ворошилов з хорошими новинами. Після дружніх рукостискань фон Шуленбургу сказали, що саме сьогодні з світанком Червона армія перейде радянський-польський кордон по всій довжині — від Полоцка ка Каменец-Подольська. Посла попросили передати до Берліна дружнє прохання про те, щоб німецькі літаки не залітали на схід від лінії Белосток — Брест — Львів. Посол пообіцяв, що ніяких неприємних сюрпризів у вигляді літаків, що баражують, на шляху радянських військ не буде.

А вранці «Правда» і «Вісті» вийшли з текстом радянський-німецького комюніке на перших смугах:

«В уникнення всякого роду необгрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, що діють в Польщі, уряд СРСР і уряд Німеччини заявляють, що дії цих військ не переслідують якої-небудь мети, що йде врозріз з інтересами Німеччини або Радянського Союзу і суперечить духу і букві пакту про ненапад, ув'язненого між Німеччиною і СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоб відновити в Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави, і допомогти населенню Польщі перевлаштувати умови свого державного існування».

Так Радянський Союз розірвав підписаний ще в 1932 році радянський-польський договір про ненапад. Згідно з цією угодою заборонялися допомога і будь-яке сприяння Радянського Союзу Читать далее...