"..У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса. але тонко нарізвши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник, із сідлом у головах..." Це відомі літопмсні рядки про князя Святослава, того самого, що колись зруйнував могутню ворожу імперію Хозарський каганат. Його прижиттєвого портрета не збереглося, зато в наших музеях зберігається досить багато живописних портретів шляхти 17-18 ст. Коли я побачив їхні жирні пики та відвислі животи, то зрозумів, чому Україна після Івана Виговського так і не змогла встати з колін. Пузо не пустило. А пан президент Кравчук тільки продовжив славні традиції своїх попередників, знову помінявши шаблю на ковбасу. Тепер ми маємо те, що маємо - голу дупу для лякання їжаків.
(за мотивами листа Доктора Смальця в редакцію журналу "Український тиждень")

borvisti.com.ua/index.php?read=376

У Борисполі Леніну начепили на голову стілець, а у Херсоні йому дали по руках


Минулої суботи зранку, прямуючи на роботу чи у своїх справах повз пам’ятник Леніну, що на центральному майдані міста, якраз навпроти входу до будинку міської ради, бориспільці спостерігали трагікомічну картину. Біля підніжжя «монумента» було розсипано безліч склянок, пластикового одноразового посуду та іншого всілякого мотлоху, а саму скульптуру увінчано десятками пляшок з-під шампанського та різних міцних напоїв. Але найдивовижнішим був елемент композиції у вигляді одягнутого на голову «вождя всіх трудящих» звичайного кімнатного стільця…

Залишилось лише здогадуватися, як нашим «альпіністам-підпільникам» вдалося видертися вертикальною «скелею» на п’ятиметрову висоту та ще й у такому людному місці.

Бориспіль поки що знаходиться в переліку міст України, які ганьблять своє обличчя подібними ленінськими пам’ятниками. Як уже повідомляли «Вісті», міський мер Анатолій Федорчук сказав, що у майбутньому його буде прибрано з майдану і, швидше за все, місце йому знайдеться на території історичного музею. Свою позицію міський голова аргументує тим, що на центральний майдан очікує значна реконструкція. Але краще було б, на мою думку, якби він сказав: «Тут не місце цьому катові українського народу»…

Як повідомляє центр громадських зв’язків УМВСУ в Херсонській області, кілька днів тому до прокуратури Нововоронцовського району надійшла заява від секретаря райкому Компартії України, що 32-річний мешканець села Нововоскресенське з хуліганських спонукань відбив ліву руку у пам’ятника Леніну, який стоїть на центральному майдані села.

Тамтешній послідовник більшовизму вимагає суворо покарати хулігана, але наскільки суворо — потрібно враховувати мотиви, за якими діяв руйнівник ідола Іван. А він на допиті у дільничного сказав, що зробив цей вчинок з патріотичних мотивів і шкода, що в нього не вистачило сил, аби зовсім розбити оту так звану скульптуру. По Україні пам’ятників червоним вождям хоч греблю гати.

— До речі, — додав він, — відбита ленінська рука була зроблена з дерева, бо «рідну» кам’яну хтось відламав ще раніше, а влада для замилювання очей приліпила такий собі дерев’яний протез, підфарбувавши його цинковою фарбою.
За словами пана Івана, на тому «протезі» було шість пальців.

Таврійський патріот додає:

— Як можна вшановувати тих, хто морив голодом українців і вивозив їх до Сибіру? Ми повинні шанувати свою державу і героїв, а не радянські пережитки.

Постає зовсім не риторичне питання: чи взагалі підпадає під кримінал або навіть адміністративне покарання вчинок тамтешнього Івана? Адже ще на початку дев’яностих років при президентові Кравчуку було видано указ про демонтаж пам’ятників більшовицьким ідолам та комуністичної символіки, які не мають ніякої архітектурної та історичної цінності. І якби той чоловік, який, можливо, потрапить під суд, знав про це, то мав би чудове виправдання, адже він зробив спробу виконати президентський указ на відміну від сільської влади, хоча роботу свою не довершив.

«Люди, як порох, убогі і ниці
Лиш тільки матір співає вночі..
Встань, встань, діво Маріє
Візьми на руки божеє дитя..

Різня за різнею, чума за чумой
Війна за війною, за холодом мор
Розкинули крила чорні прокляття -
Темні вбивають, байдужі мовчать.
Жорстокі вбивають, байдужі мовчать
Встань, встань, діво Маріє
Візьми на руки божеє дитя…»
(Banita Baida - Різдвяна балада)

В центр Березнівського району нас повезли пообідати. Шкодуючи на це час, я вирішив накласти обідом, щоб побачити місто Березне зсередини. Інтуіція підказувала, що я не буду розчарований. Сьогоднішнє 15-тисячне Березне налічує понад півтисячі років лише за офіційними згадками. Нащадки дулібів та підданих короля Данила у 15 столітті познайомились з помірними литовцями, у 16 – з чванливою польською шляхтою, а в 17 з дикими татарами, які перервали історію міста років на сто. За Російської імперії (1793) почалось відродження з нуля, а після поділу Європи Ризькою угодою 1921 року Березне стає переважно єврейським, Rzeczpospolita Polska систематично зганяла євреїв на свої далекі околиці, українці посунулись в села. Існують докладні описи міста, зроблені місцевими краєзнавцями, тільки найтаємніші часи – це новітня історія з 1939 року. Немає докладних свідчень та досліджень, свої спомини люди передають лише близьким. Тотальний страх перед «татарами ХХ століття» не викорінений повністю. Те, що не розповідають гіди, розповідають пам'ятники, встановлені в центрі міста.
[699x525]

Читать далее

Трава і сонце – світ і аромат марининських урочищ, вузькими стежками їздять вози, ходять коні і корови. Небесного кольору Пребраженську церкву видно здалека. Понад 200 років вона стоїть на пагорбі, як свідок волелюбності жителів села, що ні далекоминулим, ані недавнім соціалістичним панам не дали поруйнувати в собі віри і традицій предків.
[699x525]

Читать далее

banderivets.org.ua/?page=pa.../article14

Конгрес українських націоналістів (КУН) не має стосунку до розгрому пам`ятника Володимиру Леніну на бульварі Шевченка в Києві. Про це кореспондентові ЛігаБізнесІнформ заявив голова Секретаріату КУН Степан Брацюнь.

"Керівні органи КУН не ухвалювали рішення про демонтаж або пошкодження пам`ятника Леніну. Це було особисте рішення Миколи Кохановського - члена київської організації КУН. Ми не поділяємо його поведінку, оскільки впевнені, що подібні дії повинні здійснюватися в законній площині. Ми вважаємо, що є інші методи привертання уваги. Це акції, пікети і звернення до влади", - зазначив він.

За словами С.Брацюня, друзі М.Кохановського розповіли про його мотиви: "Нібито, це було зроблено як протест проти мовчання влади щодо невиконання указів Президента про увічнення жертв Голодомору".

Голова Секретаріату КУН також наголосив, що до М.Кохановського будуть прийняті дисциплінарні заходи. "Дисциплінарні заходи точно будуть. Ми його вже попереджали, коли мав місце подібний інцидент з пам`ятником Петровському. Можливо, він буде виключений з партії, можливо, буде призупинене його членство в ній", - підкреслив С.Брацюнь.

Старовинне княже село Маринин темної ночі зустріло нас прохолодним дощем. Господар Віталій Іванович, невприклад гостинніший за сіре небо, накрив багатющий стіл, одного погляду на який було достатньо, щоб зрозуміти: кризу придумали ледарі
[525x699]

Читать далее

Велич великої країни, згасаючи в одному місці, спалахує в іншому. Занепало князівство Київське, постало Галицько-Волинське. Старовинний Рогатин про це зберігає спогади. Менше 100 років могутній державі, коли почалась історія окупацій чи протекторатів. Монголи, ляхи, австрійці, москалі… А історія все одно наша. 15-річна рогатинка Настя трапила до татарського ясиру, а через кілька років керувала Османською імперією. Роксолана відома не менш, ніж Анна-Ярославна, королева Франції, якою пишається історія Києва.
[700x525]

Річ Посполита майже остаточно впала у 1772 році, і під анексією Австро-Угорщини, як далека східна провінція, Рогатин прийняв тисячі вигнаних євреїв, які чомусь не схотіли залишити свій культурний слід. Сакральну культуру середньовічного Рогатина представляють 600-літні Миколаївский костьол та церква Різдва Богородиці. За москалів перший був музеєм атеїзму, добре, що не стайнею
[525x700]

А дерев'яна церква Святого Духа повністю виправдовує свою назву. Вона випромінює Дух, коли важкі хмари затуляють промені сонця.
[700x525]

Стомлений англійський автобус викинув мене в центрі Львова годині о восьмій. Перекліпавши очима, роздивився знайому бруківку і телевежу за рогом будинку. Площа Старий Ринок. Звідти повільним кроком поринув у спогади, у відчуття того, що навколишні звуки, камені, кольори – це реальна частина мого світу, який дуже схожий на злагоджену симфонію львівського центру. Вулицею Богдана Хмельницького кілька кроків до площі Ярослава Осмомисла. З підніжжя храму Марії Сніжної вона, як намальована.
[699x525]

Читать далее

banderivets.org.ua/index.ph.../article12

Наші вороги:

Імперіалізм і шовінізм, комунізм і НАЦИЗМ, демолібералізм і космополітизм, глобалізм і псевдонаціоналізм і всяка інша нечисть, що прагне паразитувати на крові і поті українців чи звести їх із магістрального шляху до своєї національної держави.

Это цитата сообщения noel_ja Оригинальное сообщение

*Чуєш, мамо*; *Chuyesh, mamo* Nazarij Yaremchuk






Рідна мамо, добра ти моя ненько
Мамо, мамо вишенько біленька
Чуєш, мамо, горлиця мені знову
Нагадала давню пісню колискову.
Мамо, мамо горлиця як ти сива
Проліта крізь літа давнім спомином щаслива
Чуєш мамо більшого нема дива
За пісні, що ти дала як папороть цвіла.

Приспів:
Що було - відбуло, наче сніг зійшло
Наче сон перейшло молоде чоло.
Що було відбуло за туманом літ
Тільки ти як тоді розвидняєш світ.
Що було - відбуло, а тебе зову
Запитай, запитай чи я так живу
Чуєш ненько моя, вічна пісня та
Що з дитинства несу через всі літа.

В полі мамо з пісні проросло жито
Буде, мамо, наша пісня жити
Мамо, мамо, пісня край твого поля
Вічний сон солдата береже тополя.
Мамо, мамо край сльози твого болю
Ти мені по війні дарувала щастя-долю.
Чуєш, мамо, учини ж мою волю
Доки світ в моїм вікні даруй свої пісні.

Это цитата сообщения noel_ja Оригинальное сообщение

*Ой, летіли дикі гуси* Ніна Матвієнко Nina Matvienko






Ой, летіли дикі гуси…
Ой, летіли у неділю дощову.
Впало пір’я на подвір’я,
Закотилось, як повір’я, у траву.

Ой, летіли дикі гуси…
Ой, летіли дикі гуси через ліс.
Не кажи своїй подрузі,
Хто тобі корали зоряні приніс.

Як постука нічка темна
У віконце знов,
Не питай мене даремно
Про мою любов.

Ой, летіли в день осінній
Дикі гуси до самотньої верби .
Там, де двоє – там весілля,
А де троє – перші ягоди журби.

Ой, летіли до світання
Дикі гуси через марево ночей.
Бережи своє кохання
Ти, дівчино, від корисливих очей.

Ой, летіли понад вечір
Дикі гуси через ліс у зелен гай.
Ти відкрий подрузі двері,
Але серце їй своє не відкривай!

haidamaka.org.ua/0140.html

Виникнення та становлення роду Голубів: кін. ХV – XVI ст.

Перші відомості про носіїв шляхетського прізвища Голуб, припадає на 1528 р. Проте, одні з перших відомостей про представників цього Роду, знаходимо у 1498 р. В цей рік Ганко Михайлович отримав від Великого князя Олександра с. Ольшаниця під Києвом 8. Детальнішої інформації, за що був наданий цей лен і ким був сам Ганко, не збереглось. Можемо хіба що зазначити: на Київщині, цей шляхтич, або представники його сім’ї раніше не були помічені. Не набагато більшою інформацією володіємо про його сина Голубка Ганковича. Останній фіксується в документах тричі, але і з цих згадок перед нами виникає образ досить “енергійного” пана. В 1510 р. Голубко отримує 9 кіп грошей. Причому 5 кіп грошей він отримує зі “скарбу”, а 4 копи з митних грошей 9. З цих відомостей можна зробити висновок про прикордонну службу Голубка Ганковича. В 1513 р. він згадується, як королівський дворянин 10, а в 1520 р., фіксується в колі слуг князя Костянтина Івановича Острозького 11. Помер Голубко Ганкович до 1528 р., залишивши за собою дружину “Голубчиную”, яка по смерті чоловіка мешкала в Новогрудському замку та зі своїх маєтків виставляла на війну 2 вершників 12. Дітей, у Голубка, що відомі нам, було декілька. Всі вони використовували патронім Голубо(е)вич. Вотчина, що залишилась по смерті Голубка була подрібнена між його дітьми та онуками. Зафіксувати в джерелах вдалось тільки двох синів Голубка Ганковича, проте, є певні факти, що говорять про існування ще кількох його нащадків. На 1520- ті рр., сім’я Голубка Ганковича складалась з синів Марка та Гліба. У переписі війська ВКЛ (1528 р.), з Марком Голубовичем фіксуються два сини Войтех та Якуб Голуби 13. Саме ці два представника родини і дали початок прізвищу Голуб. Другий син Голубка – Гліб помер до 1528 р., залишивши після себе кілька нащадків чоловічої статі, серед них відомого на ім’я сина Яцька Голубовича (в цьому випадку, патронім переходить у прізвище) та доньку Ганну, яка була дружиною Тимофія Гурка 14. Яцько Голубович помер в 1569 р., передавши маєток Голубівшизну (або Дворище) своїй сестрі. 15 Вищепредставлені діти та онуки Голубка, володіли незначними маєтками, що розташувались трохи не по всій території сучасної Білорусі. Однак, кілька невідомих нам на ім’я синів Голубка, ймовірно, ще з часу його перебування під патронатом князів Острозьких, залишились на терені Волинського воєводства. Таким чином у другій половині XVI ст., коли джерельна база з історії Волині та Центральної України, значно розширюється, в полі зору дослідників “виникають” кілька родин Голубів. Вище вже було зазначено, що лише онуки Голубка фіксуються за прізвищем Голуб, діти ж – Голубовичі. Проте, трансформація Голубовичів у Голубів, пройшла не на всіх рівнях. Сини Гліба Голубовича, померлого раніше за діда Голубка, іменувались так саме Голубовичі16 . З цієї ж сім’ї в результаті спрощення виникає і ще одне прізвище Голубич. Слід зауважити, що і сама форма прізвища Голуб була неусталена до середини XVI ст., коли воно могло вимовлятись і як Голуба 17. В “загальнородинному” процесі “отримування” прізвищ, виникла ще одна модифікація – Голубок (в польській традиції Голубек). Один з Голубків, Якуб Голубок, у 1567 р., мав (вірогідно) сина, що звав себе Борис Голубков 18.

Тож, можна побачити що неусталеність прізвища даної родини, тривала до др. пол. XVI ст., що пояснюється досить великою кількістю дітей в родині Голубка Ганковича. Пояснюється цей процес і віковими коливаннями всередині родини – передусім помітимо, що в разі, як смерть Гліба Голубовича наступила раніше смерті самого Голубка, то це ймовірно і призвело до консервації у синів Гліба ім’я їх живого діда, як не тільки ім’я по-батькові їх батька, а вже у формі їхнього власного прізвища. Зазначимо про існування родини Ганковичів. Фактів, пов’язаних із цією родиною, дуже мало. Невідомий на ім’я Ганкович, належав до слуг князя Костянтина-Василя Острозького і володів на Київщині вищезгаданим маєтком Ольшаниця. У 1583 р. він був страчений у Києві за розбій19 . Можливо припустити, що один з синів Голубка, успадкувавши землі діда на Київщині прозивав себе Голубом-Ганковичем, принаймні, у ХІХ ст., в Києві ще ходила легенда кін. XVI ст., про страченого за розбій Голуба20 .

Таким чином в XVI ст., на територіях Речі Посполитої нащадки Голубка Ганковича, за тих, або інших причин, починають вживати наступні прізвища: Голуб, Голуба, Голубо(е)к, Голубо(е)вич, Голубич. Поступово, такі прізвища, як Голуба та Голубо(е)к модифікувались у Голуб. Голубо(е)вичі, які походять від Голубка Ганковича, згадуються в ХІХ ст. 21, Голубичі і до нині 22. Проте, останні два відгалуження в поле дослідження даної статті не входять.

Тож, зупинимось на генеалогії носіїв прізвища Голуб. В нашому випадку, простежити їх повний родовід поки не є можливим. З урахуванням цього, деякі представники родини, будуть віднесені до того чи іншого коліна нашої схеми теоретично, за сукупністю показників.

Як зазначалось вище Голубко Ганкович Читать далее...

Селище Стеблів дуже давнє і відоме пам'ятками з часів Ярослава Мудрого до середини ХХ століття. Я мав змогу відчути смак повітря цієї місцевості і почути звук голосів його жителів. Підіймався кладкою через пересохлу притоку Росі та визирав на горішнє поле з-за крутого краю зеленого яру, а повернувшись назад відпочивав на гострому камені під співи жаб та водоспаду, що збігав з греблі - пам'ятки радянського конструктивного реалізму.. Про давньоруське городища Боровград нагадує лише скромний кам'яний знак, зручний для прив'язування кози. Дві рогаті подруги з двома козенятами довго розважали незвикле столичне товариство, та і я небайдужий до добрих козячих очей, притягують вони різнобратію з маніакальними схильностями. Товариство обідало з жабами, а я беріг у торбі куплену в сільмазі стеблівську хлібину. Який у Стеблеві печуть хліб! Він пахне нескінченним святом тепла і достатку. Хліба такої високої якості я не пам'ятаю, коли і в руках тримав. На смак він нагадує несолодку паску, і в його духмяності на чотири дні потому залишався спогад про куточок найкрасивішої землі.
[509x700]

А ще й з деснянської заплави та Гончарівського військового полігону
Мій добрий гість – брехун, філософ і мисливий,
Рибалка, мандрівець – розповіда мені,
Як бив колись акул в Бенгальському заливі.
(М.Рильський)

Сагайдак принагідно згадав нам про бронзу варягів
Чи про мідь Візантії на тлі степової Еллади.
Я ж відзначу хіба праслав’янську убогість сільмагів
І паскудний зв’язок, – втім, по селах нема на те ради

Сни (як спиш, а не мерзнеш) тут рідко коли еротичні:
Безмір чорного неба навіює вічні хорали
І сузір’я вгорі тут аж надто вже маєстатичні!
(Вудки й посуд сховать під намет, щоб дядьки не покрали).

Ну, а люди тутешні, – привітні і щирі, нівроку.
У говірці старих ще лунають дифтонги Полісся.
Ладні дати “за так” огірків. Правда, з іншого боку
Між молодших сліди старосвітчини не збереглися.

Як доводять О.Вишня* й Сверстюк, ці дядьки – православні.
Курять “Приму”. Плюють на вже вигаслу рибохорону.
Б’ють зайців і качок, Та, на щастя, стрільці з них невправні,
Особливо як добре хильнуть наперед самогону.

В топоніміці старовина тут лунає донині:
Слабин, Смолин, Ладинка; ще Морівськ з Остром давньокняжі.
Був із Морівська славний Ілько, що в відомій билині
“Ільйой Муромцєм” перехрестили москалики вражі*.

Тут ходили колись лодії. Лопотіли колеса
Пароплавів старих. Ще торік плив буксир із баржею.
А сьогодні лиш зрідка моторки загиджують плеса.
Навігація вмерла від кризи, – то й дідько із нею.
[699x525]

Спочивальник із міста* вже всюди біваки б напхав, та
Є місцини ще вище Остра, де немає нікого:
Путівцями не всюди проїдуть до берега авта,
А моторки звела нанівець дорожнеча пального.

То ж, можливо, цю річку ще й наші онуки побачать,
Що вважатимуть зламаний кущ за порушення норми.
Нині ж добрі містяни, на берег діставшись, пиячать,
Нищать те, що росте і живе, лають Юлю й реформи.

Так тут можна спокійно побуть поза грою
І забуть про змарновані в місті вигоди й нагоди;
І тримати зубами бахіл, наче лицарську зброю,
І з усього ефіру цікавитись тільки прогнозом погоди.

Де ще й можна себе відчувати кмітливим і дужим,
Як не там, де ще трохи лишилось відьом і кощіїв.
…Кілометри, загаяні тут, за Остром надолужим,
І в неділю, зігнувшись від втоми, прибудемо в Київ.

(використано поетичний твір Максима Стріхи)
[700x652]

Друге сторіччя життя знаменно незвичними для колишньої молодої людини подарунками. Декілька я отримав сьогодні завдяки поштарю і московській дівчині, з якою дружні стосунки не потопають у запеклих баталіях московської тв української історії. Та ми вже дійшли висновку, яка невдячна та справа битися свяченими ножами в інтернеті). Отже я отримав книжку, з якої дізнаюсь, які турботи невздовзі матимуть мої найближчі друзі в той час, коли я не матиму жодних турбот, тільки спокій. Цитую: "Поминальний стіл - не святковий стіл. Йому не пасує різнобарв'я. Скатертина може бути і білою, і чорною..". Яка краса! Я вже хочу їсти) Репродукція картини з перевертнем на тлі невідомої планети. Кажуть, всі ми там будемо. Не всі, я не кожного з собою візьму. Гроші. Готівкові. Як ти вгадала про мої грошові негаразди? 1 македонський денар з вівчаркоподібною собацюрою не буде скоро витрачений. Такий пес не вовк, але тварюка приємна! Я люблю кіно ввечері. За назвою надісланого фільму, здогадався, що ти взнала про мої найпотаємніші роздуми: "як втримати кохану людину?" У цьому фільмі, чув, пропонується нестандартний, але дуже дієвий спосіб: відрубати коханій руки-ноги, і нікуди вона вже не втече. А коли кохаєш, то на дідька мені її ратиці? Тільки очі волошкові та зуби у коробочці. Я наближаюсь до особистого щастя. Спасибі!!
[700x515]

Это цитата сообщения Измельчитель_пней Оригинальное сообщение

На краю Чукотки, или Московский автономный округ



«Первое упоминание о чукчах в письменных источниках относится к 1641 в связи с тем, что в районе Колымы они напали на русских сборщиков ясака (подать пушниной, собираемая с аборигенов). Стоит обратить внимание, что это была агрессия со стороны чукчей»
Русская Википедия

«А если бы тогда, в XVII веке, чукчи дошли до Москвы? Возможно ведь такое...»
Роман Кравченко, Организация украинских националистов


- А вот я ещё анекдот вспомнил, - донеслось снизу. - Приехал московит в Анадырь, поселился в гостинице. Ну, ему, типа, говорят: как проголодаетесь, закажите обед по телефону. Ну, день он из номера не выходит, ну два. Открывают двери... А он бегает вокруг телефона и кричит: "Телефона-телефона, а московит кушать хочет!"
Внизу заржали.
- А вот тоже. Приезжает московит из Анадыря, привёз с собой электрический чайник. Ему говорят: "Да у тебя ж в избе электричества нет!" А он: "Московит не дурак, московит розетку купил!"
Снова взрыв смеха.
Вынтэнэ стало противно.
Читать далее...

Смотреть это видео

Ностальгія. Перебіг дитинства с сучасністю

1000years.uazone.net/ukr.htm

Принагідно згадаю трагікомічну деталь радянської ідеології. В другому, чорно-синьому, майже 60-томному, виданні Великої Радянської енциклопедії, що почало виходити ще за Сталіна, і містить численні дифірамби на честь його людожерської влади, відсутня стаття "Кохання". Себто абсолютно! Хоча у грубезних фоліантах цілком вистачило місця для докладних ілюстрованих описів всіляких органів і проблем плотської любові.
Отже, кілька десятків років головний світоч радянської наукової ідеології ненав'язливо нагадував, що такий прояв не надто потрібний радянському способу життя. А ми дивуємось - звідки наша нинішня бездуховність?!

І лише за брежнєвських часів, у третьому, темно-малиновому, виданні, укладачі ВРЕ нарешті висловились. В розлогій, на три частини, статті, було докладно пояснено, що любов - високе духовне почуття; що існує любов до Батьківщини, а відтак і до рідної Комуністичної партії, любов до праці. А також інші види любові.

А може це щастя - жити у найспокійнішій і толерантнішій країні світу? Чи можна бути невдоволеним, коли немає загрози життю, і будь-які в ньому значні зміни підпорядковуються лише власним бажанням і можливостям? Це так би мовити плюси становища, коли правда і брехня, наука і псевдонаука, прекрасне і потворне, життя і смерть стають одне над одним залежно тільки від особистих уподобань і симпатій конкретної людини. Як хтось на чорне каже біле, можна не сваритись і не сперечатись, на цьому тлі незрозумілим і недоречним виглядатиме втручання до світу людини, яка інакше за тебе сприймає кольори. Доки вона не спробує втрутитись у твій світ, а цьому дати відсіч - діло святе. І нічого більше.
На роздум наштовхнуло відвідання книжкової крамниці у Великій кишені, де на одній полиці мирно сусідили художньо-історичний нарис мого знайомого історика Романа Коваля і товстий фотопутівник "Вся Україна" невідомого мені Андрія Івченка, виданий менше року тому. У обох книжках подано нариси історії с Трипілля Обухівського району Київської обл. Вбивці і герої міняються місцями. У всякого своя доля. У всякого своя правда.

адкаркаваная бутэлька пiва,
а з пiвам выцячэ былая смага.
абрабаваная мая Краiна,
ай дзе ж ты дзелася, мая адвага?
здаецца, ўчора я шчэ быў на конi,
здаецца, ўчора я хапаў праменнi.
збуяла жыта на калгасным полi,
гуляе вецер у маёй кiшэнi.
мне успамiнаецца маё учора:
заўжды там лепей, лепей, чым сягоння.
у асфальце лужыну прыняў за мора,
ай дзе ж ты дзелася, мая Пагоня?
адкаркаваная бутэлька пiва,
яно замежнае - не пройдзе смага.
у цябе спяшаюся, мая Краiна,
за мной на конi мчэ мая адвага...(c)

Это цитата сообщения Suhrida Оригинальное сообщение

Романтична Україна



[460x348]
Київ романтичний
Львів романтичний
Романтичний Харків
Одеса романтична
Донецьк романтичний
Дніпропетровськ романтичний

http://romantic-ukraine.com/maps.phtml