community.livejournal.com/u...tml#cutid1

Деякі джерела припускають, що загибель літака Леха Качинського була нічим іншим, як спланованою акцією "Катинь-2", а ті, хто вижив в катастрофі, були добиті з вогнепальної збро. їСвіт жорстокий, все можливо.

дод. http://db.lv
http://www.apollo.lv/portal/news/articles/201111
http://maslov-v.livejournal.com/474412.html

Это цитата сообщения Fritz_Inferno Оригинальное сообщение

ПОВНИЙ ПЕСЕЦь 2.0 ЗОНА ЗАТОПЛЕННЯ



[показать]

читати далі

... щоб лани широкополі
[699x525]
і Дніпро, і кручі
[699x525]
було видно, було чути,
як реве ревучий
[699x525]

Звісно, я ще не уповні усвідомлюю, що йду на перетворення в сільського жителя, і тому поїздка до рідного дому несе деякі риси ритуальності. Півтора роки я не навідувався, а цією весною вирішив щось робити, бо десь у глибині організму засвербіло. Випадково знайшовсь номер телефону люб'язного сусіди, який впевнив мене, що буде радий бачити. Транспорт після деяких вагань обрав громадський.
[600x450]
їду далі

Друга половина дня у Вилковому відзначилась подорожжю на баркасі до умовного місця впадіння Дунаю в Чорне море. На мапі це місце означено, як затока Відніжний Кут, там сходяться Анкудінове і Полуденне гирла, що пробігають повз однойменні острови. Чому умовне? – Дунай своєю дельтою розтікся по величезній площі на добрий десяток проток, і всі вони впадають у море, але прийнято вважати, що це відбувається саме тут, у невеличкій затоці, і звідти починає свій майже 3000-км відлік до витоків у глибині Європи Дунай. Острів Анкудінов – заселене місце, тут вилковчане тримають дачні господарства, немало людей живуть постійно. Ще років 50-60 тому там працювали школа, електростанція, клуб, крамниця, народжувались люди, а зараз лишивсь обмежений контингент старожилів. Разом з мальовничими берегами, порослими верболозом, за яким ховаються затишні хатки з причалами і човнами, ці розповіді малюють в уяві ідилічну картину острівного життя. Анкудінове гирло тече між островами Анкудінов і Очаківський, за 15 км останній щезає, і ліворуч намальовується острів Полуденний, який від Очаківського відділяє Полуденне гирло. Тут вже нема поселень, тільки плавні, жовтий очерет і поодинокі верби. Ще 3 кілометри, і баркас стає на причалі біля самого Чорного моря.
[699x525]
зійшли на берег

Першопричиною виникнення поселення у дунайських плавнях були дві історичні постаті – московський цар Олексій Михайлович Тишайший і підступний; патріарх московський Нікон. Сподіваюсь, ми ніколи не дочекаємось, щоб вилковчани з’їхали з глузду і поставили пам’ятник цьому роковому для них тандему, хоч такі традиції спостерігаються де-не-де по Україні. А Вилкове живе відособлено, не дослуховуючись до новітніх марень. Нішо не змінилось після смерті Тішайшого, його син Федір піддавав незгодних масовим стратам і засланням. Від державної політики церкви, яка вирішила поламати віковічне світосприймання людей, цілі родини тікали на південь, рятуючи своє життя. Деякі затримались у Поліссі (в Житомирі досі існує старообрядська слобода Каракулі), а найвідчайдушніші дійшли до Дунаю. Вважають, що це були прихильники т.з. пилипівського толку (пилипони), які відрізнялись особливою нетерпимістю до никоновських нововведень. У ХVII столітті ці місця були пристосовані для комфортного існування лише звірів, птахів та збіглих людей, яким, щоб вижити, треба сховатись. Там, де Кілійське гирло розпадається на три рукави – Старостамбульське, Очаківське і Білгородське, було засноване поселення Липованське, ця назва відома з 1746 року, а на припортовій площі зупинився в камені перший липованин, що доніс свій хрест до нової землі.
[525x700]
далі.

ut.net.ua/art/168/0/3764/

7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що в лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалі приблизно 100 м від шосе Харків–Білгород на площі радіусом приблизно 50 м наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки й черепи людей. <…> Здійсненими заходами були встановлені учні 5–6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку з ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики з зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, рештки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин».

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання ви­­­магала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто з головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. У результаті наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт створили слідчий ізолятор зі штатом у 21 одну одиницю. В його розпоряджен­­ня передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самоскид, автоцистерну та вантажівку з буровою установкою, а ще… 13 тонн їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже в 112 могилах було поховано близько 13 тис. розстріляних.

Про місцеве населення теж подумали: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини в зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство та інші злочини солдатів і офіцерів німецької та союзних із ними армій». Далі розпис суворого обліку копій: віддруковано чотири примірники (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Радміну УРСР), чернетка знищена. Що це за таємниця, яку треба й через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрію?

В ніч на ювілейну дату я почувався зле, надуло сімома вітрами з Чорного моря у відкритому човні за дві години, і нікуди було подітись, але про це згодом. На місце мого спочинку прийшли з новинами і паперами колеги, і поклали мені в подарунок мою голубу прижиттєву мрію - новеньку каністру, повну пахучого бензину. Поруч стала літрова пляшка "Коктебелю" і фірмовий набір з "Хортиці".
[610x699]
Звісно під час застуди лікарі радять багато пити, а напоями я тепер забезпечений. Все гаразд, але під тягарем 105 років рік-річно все важче дихати, ніби земля давить груди, але іноді відпускає, і тоді є насолода дитинно побігати босоніж росяною травою. Щиро вдячний тим, хто ще вважає мене за живу істоту, я отримав дуже теплі вітання від кількох людей з віртуального світу, і хочу запевнити їх, що люблю і ціную.
Останніми вихідними відбулась низка подій і приємних, і зовсім навпаки. З моїм улюбленим туристичним наставником о десятій годині 10 квітня в суботу ми пили каву у придорожній кав'ярні на Татарбунарському автовокзалі в Одеській області. А в цей час на проклятій Смоленській землі загинула еліта цілої держави, незважаючи ні на що, нам дружньої. Я ще заздрив полякам, що в них еліта - це справді еліта.
[699x525]

Это цитата сообщения cherez_dorogu Оригинальное сообщение

Моя ненависть :)



Настрій зараз - Я люблю свиней. Собаки дивляться на нас знизу вгору. Кішки дивляться на нас зверху вниз. Свині дивляться на нас як на рівних ..

Я не люблю маленьких песиків. Маленькі дзявкучі шматки хутра без мізків, але з добрим запасом злоби, що писяють з будь-якого приводу - від радості, від злості, від переляку ... я не вірю, що вони - дійсно з родини собачих. Ну, кому, кому могло спасти на думку СПЕЦІАЛЬНО виводити цих тремтячих виродків? Ні, просто якось-то давно якийсь миршавий пес, не спроможний пробитися в собачому весіллі до «дівчинки», од відчаю відтрахав пацючиху - так і з'явилися на світ японські хіни, тойтерьери, левретки і чіхуа, вибачте мене, хуа.
У моєї сестрички живе таке от диво природи, йоркширський тер'єр. Все як годиться - один арахісовий горішок замість мозку, тремтячі навіть у спеку ніжки і підловата злостивість. Улюблене заняття: написяти під дверима, написяти в капці, написяти на ногу гостеві, написяти на килимок у ванній і - заради різноманітності - накакати на килим у вітальні. Завдяки власній дурості вже не раз бував на краю загибелі - обійшлося. Господарі, звісно, раді, адже це непорозуміння вартувало кругленьку суму американських грошей. Заплатили - «тепер помремо поруч з цим кривоногим виродком, чорти б його взяли».
Втім, поступово навіть я пройнялася до нього - та й до всіх йому подібним - таким собі презирливим жалем. Адже вся його злостивість і підлість - це лише наслідок болісного відчуття власної неповноцінності, недоношеності. Яке це - боятися всіх навколо. Боятися круків, боятись котів (у мене кіт згвалтував сусідське собаченя, так незручно було перед господарями, жах), не наважуватись тявкнути на великого пса. Зрозуміло, що в такому житті одна радість - напаскудити комусь в капці.
Так, я не люблю маленьких песиків. Але стократ більше я не люблю людей, на них схожих. Ні, я маю на увазі не комплекцію, не зовнішні риси, а саме огидний характер. Безпідставна агресія, помножена на тупість і купа прихованих комплексів на додачу. Бажання нагавкати всіх, хто тільки попадеться в поле зору - не в помсту, не з якоюсь метою, а так, мимохідь, «помітити». Огидливий коктейль, чи не так?

У перший день Великодня, за традицією, прийнято перебувати вдома із родиною. Втім другий пасхальний день – понеділок – розбиває усі рамки та обмеження. Волочильне – понеділок після Великодня. Понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: відвідування знайомих («нести калача»), що й дало назву «Волочильного понеділка» та обливання водою – «Поливальний (обливальний) понеділок».За звичаєм люди у цей день провідують один одного, щоб привітати зі святом, обмінятися крашанками або писанками. В парку Нивки я отримав цілий кошик з одною лише пересторогою – шкаралупу викидати не можна, її треба тільки з'їсти
[699x525]
святкуємо

day.kiev.ua/294897/

На місце терактів москвичі принесли цілий пагорб квітів
Вони співчувають загиблим і закликають помститися ісламістам
За приблизно перші десять хвилин свого перебування у московському метро я двічі зустрів міліціонерів із собаками. В одному випадку чорний приземкуватий пес був без намордника. У різних кінцях платформ метро впадають у вічі люди у міліцейській формі. У вагоні диктор чомусь підкреслено скрипучим голосом повідомляє, що у випадку виявлення сторонніх підозрілих предметів не треба їх чіпати, а необхідно повідомити правоохоронців.

На станції метро «Парк культури» — пагорб із квітів висотою понад метр. Саме на цій станції минулого понеділка загинули люди. Причиною став вибух. Російські правоохоронні структури висунули версію, що до цього причетні терористки-смертниці.

Не минає і хвилини, щоб хтось не поклав букет. Переважна більшість людей уповільнює крок перед складеними квітами. Багато хто хреститься зі скорботним виглядом. Збоку від квіткового пагорба сидить навпочіпки худенька дівчина і порається зі свічками, які тут виставлені. Коли втомлюється сидіти, вона не гребує ставати на коліна просто на підлогу. Час від часу дівчина бере букети квітів і знімає з них целофан. Вона цим займається хвилин сорок.

25-річна Оксана Чорна пояснює, що за православним каноном заупокійні свічки повинні згоряти дотла. В метро протяги, тому свічки тухнуть, а вона підпалює їх знову. Таким чином вшановує пам’ять загиблих. Адже вона віруюча людина.

Оксана є студенткою Медичного університету імені Пирогова. Вона каже, що вірить словам Дмитра Медведєва про те, що вибухи — це «помста чеченського народу за велику спецоперацію місяць тому, коли захопили бойовиків, котрі брали участь у теракті на поїзді «Невський експрес».

Дівчина хотіла б, щоб чеченці жили окремою державою. «Нехай відроджують свою культуру і традиції, а не розкрадають гроші, які їм посилає Америка і наша держава, — каже вона. — А зараз кожен, хто сидить у дорогому авто, це особа чеченської національності. Я дуже негативно до них ставлюся. Раніше вважалося, що бути лікарем престижно. А тепер в університеті повно кавказців з гір, але при цьому вони елементарно не розмовляють російською. Я у своєму університеті почуваюся, як у гостях. Мені страшно від того, що вони лікуватимуть моїх дітей». Оксана сказала, що її батько військовослужбовець, він брав участь в обох чеченських війнах, вона пишається ним.

Міліціонер, який постійно вартує біля квітів, каже, що їх почали нести з самого ранку. Але місце вибуху трохи далі. Саме там найбільше квітів і саме туди приходили родичі загиблих.

Чоловік років тридцяти п’яти вигукує вголос: «Помстимося ісламістам!». Він не хоче називати свого імені. Каже, треба вигнати чорних кавказців зі столиці — і життя стане спокійнішим. Прощається, бо біжить, як він каже, заробляти гроші.

Квітковий пагорб біля місця вибуху займає значно більше місця. Там багато іконок і фотографія, як мені здалося, юного хлопця. Але присутній тут міліціонер сказав, що це дівчина. Фото поставили батьки, які приходили зранку.

Хвилин сорок біля квітів мовчки стоїть чоловік з рудуватою бородою. Він просить його не фотографувати і каже, що стоянням тут він виявляє солідарність із загиблими. 38-річний Георгій Петров викладає історію російської літератури у різних вишах.

Він висловлює переконання, що релігії мають нести відповідальність за своїх прихильників. Усі напрямки християнства сьогодні не дали прикладів такої жорстокості, як іслам, тож ісламські лідери мусять відповісти за це. Навіть якщо вони відмежовуються від жорстокості, це значить, що вони не контролюють своє середовище, тож хай не ображаються, коли американці ідуть до Іраку, а росіяни на Кавказ.

— Війну ж на Кавказі почали не чеченці, — заперечую йому я. — Туди ціла армія увійшла російська.

— Солженіцин казав, що з 1991 по 1994 рік не чеченське населення там піддавалося насильству, тому і ввели армію.

Георгій вважає, що коли триває війна цивілізацій, то треба відкласти гуманізм і всьому західному світу підтримати Росію. Він вірить, що грубий російський націоналізм є наслідком відповідних дій національних меншин Росії. Він також каже, що йому соромно за таксистів, котрі у день трагедії підвищили ціни у п’ять-шість разів. «Вони заробляли на крові», — каже Георгій.

Я побалакав із десятком відвідувачів скорботних місць на станціі метро «Парк культури». Всі переконані, що в терактах винні насамперед чеченці. Жоден не висловив сумніву в цьому. І ніхто не сказав, що війна в Чечні — це неправильно.

Кажуть, у Москві можна постійно бачити сцену, коли міліція перевіряє документи в «осіб кавказької національності». Але я не побачив жодної такої ситуації. Як не побачив жодної особи кавказької національності. Куди вони всі подівалися?

P.S.: Не встиг автор цих рядків відійти від місця жалоби, як сталася ще одна сумна й ганебна подія. Громадянин Костянтин Переверзєв на станції метро «Парк культури» вдарив 82-річну правозахисницю Людмилу Алексєєву, яка прийшла Читать далее...

Это цитата сообщения Олежка_Х Оригинальное сообщение

Пасхальні роздуми



У педагогіці є такий метод, називається "мозковий штурм". Його суть полягає в тому, що дітки називають усе, що у них асоціюється з заданою темою, вчитель записує всю цю хрєнь на дошці, потім зтирає зайве, після чого з решти потрібно зліпити кулю. Як ви зрозуміли, я не дуже люблю всі ці інтерактивні штуки, але зрідка воно корисне.
Нещодавно говорили про культуру. Серед довгого асоціативного ряду мені найбільше сподобалися "тролейбус" та "виделка", перше має символізувати місце, де панує "безкультурність", друге (виделка) - символ торжества цивілізації.
У самому широкому розумінні, під культурою можна розуміти те, що протистоїть природі. А в цьому ключі дуже логічно виглядає те, що спочатку "культурою" древні називали зорану землю. Людина порушила природний хід природних процесів, зорала цілину, засіяла ячменем і не може зупинитися. Тому чим культурніша людина, тим далі від природи.
Взяти наприклад "культуризм", процес нарощування і розвитку мускулатури, здавалося б, що ближче до природи? А ні. Природою зовсім не передбачене "прокачування" більшої частини тих м'язів, які за допомогою хитрих тренажерів розвивають шанувальники бодібілдингу. Це естетика лише для тих, хто розуміє.
А ще культура відповідає за соціальну пам'ять. Це така штуковина, яка робить народ тим, чим він є. Не замислювались, навіщо ми вчимо історію? - запитую я у дітей. Битви, місця яких не відомі, люди, чиї кістки зотліли, держави, яких давно немає і немає ніякої гарантії, що були. Може додати зайвих два уроки математики, та й то більше користі буде?
Народ, що втратив культуру, як людина, що втратила пам'ять. Є навички, вміння, припустимо, що він здоровий як віл і багатий, як Крез. Але не пам'ятає ні-чо-го. У фільмі "П'ятий елемент" Лілу вмирає. Від неї залишився шматок руки з ДНК і за цими рештками її відтворили. Але вона це, чи лише її дуже точна копія з спогадами згорілої дівчини? На це питання один дуже розумний хлопець Ігор, з мого 11а відповів: "Все залежить від того, чи віримо ми в існування душі".
Коли в 1836 році Шашкевич, Вагилевич і Головацький видавали першу на західній Україні книжку живою (розмовною) українською мовою, начальник поліції Львова вигукнув: "Ці божевільні намагаються воскресити давно померлий і похований русинський народ".
Ще культуру я порівнюю з кабелем, на зразок того, що з'єднує телефони. Якщо кабель рветься, зв'язок переривається. У різні роки нашої історії, про яку Винниченко писав, що "її неможливо читати без брому", цей кабель-культура кілька разів тоншав на волосину. Поляки вважали нас відгалуженням польського народу, росіяни - відгалуженням російського народу. Румуни в Північній Буковині дозволяли писати українські прізвища тільки на румунський манір. Підраховано, що українську мову забороняли більше 150 разів. І в кожен критичний момент, коли "зв'язок" мав перерватися, знаходилися люди, які подібно телефоністам в роки війни, чи не зубами рятували "кабель" і культуру.
Пам'ятаєте рядок Тараса Шевченка? - "поховайте мене на могилі / Серед степу широкого" і яку російські перекладачі через незнання спотворювали як: "Среди степи широкой/ Выройте могилу"? Так от, під "могилою" Шевченко мав на увазі курган, насипаний над похованням героя-вояка. Іван Дзюба у своїй монографії, присвяченій Шевченку, визначає могилу-курган як символ, сховище історичної родової пам'яті. Те, що ніколи не дасть нам зникнути без сліду.
Наш національний гімн починається словами: "Ще не вмерла України ні слава ні воля", який деякі продовжують співати, як "Ще не вмерла Україна". Іноді мені здається, що вона вмирала і воскрешає незчислену кількість разів. І кожен раз ставала сильніше. Тому що, у неї є душа, а душа безсмертна.
Вітаю Вас з Великим святом Великодня!

Это цитата сообщения Элеонора_Кацнельбоген Оригинальное сообщение

Поки житиму-не дам Україну принижувати...



Ліна Костенко: Будь-яка наволоч український народ принижує, а він десь втратив здатність давати відсіч
цитати статті, що нам ДУЖЕ сподобались...:
"Ми би собі зичили іншого, чогось кращого, ми б собі зичили й незалежності, й достойної держави... На жаль, так є як є. Але що ж, журитись?! Отут було багато слів про поразку, що ми програли... А чи програли? Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул з відчаєм оця вся криза, крах. З дистанції часу так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, спокою, доброго гумору. Сміх – перепалює, а в сльозах можна втопитися."
Я зараз не бачу поразки. Вона може бути або в людях, або її не може бути взагалі. Є високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки і до неї мусимо підключитися, це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці і бити одне одному морди, або робити якісь демарші. Треба бути людьми. У мене таке враження, що люди скучили за собою. Навіть те, що вас сьогодні тут так багато. Мені здається, ви самі скучили за собою, скучили за атмосферою...

...
"Тільки створили нову українську державу, омріяну, як інтелектуали, письменники, почали закликати народ встати з колін. От “встань з колін” - хоч стань на коліна, для того, щоб встати. Я була обурена. “Орли”! У них за радянської влади була “партія — очі мої, партія - серце моє”. А потім – вставай, вставай.. Якщо ви повзали, то повзайте далі, навіщо ще людей закликати?.. Мовляв, народ спить. Я не знаю, мій народ, для якого я живу, працюю, – він не спить."

"А тут така кисла атмосфера — ніби ми залежимо від того, що хтось сторінку про Голодомор на сайті Президента закрив, - мовляв, головне зараз нагодувати людей. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей... Люди її годують, а вони... "
...
"І я собі пішла в еміграцію, в чорнобильську зону. З людьми, яких я безконечно люблю. Більшого сміху, гумору сили, ніж у чорнобильській експедиції, ніде не бачила...

Признаюсь, я там знайшла свою Україну.. Там, де Україна вмерла, отам вона є. Там люди втратили свою малу батьківщину і полюбили її надмірно, і відчули велику Батьківщину.
"
____________________________
"Прогавили, прогледіли, і хочеться – на Марс

Це сталася трагедія, а ви - зіграли фарс

Отримали Україну без бою і здають без бою

.... б`ються поміж собою

Дивлюся ввечері і вранці, милуюсь депутатським гроном

Яка гармонія і танці, і єдність змій з Лаокооном

Прости мені, мій змучений народе,

Що я мовчу. Дозволь мені мовчати

Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе

І тільки змії кубляться й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні,

Злість рухає людьми. Але у бік безодні

Компроміси компромати компрадори і примати

Скільки сили треба мати, щоб усе це витримати

Які засиджені скрижалі, яке злиденство зветься шансом

На жаль, уже і в цій державі стаю потроху дисонансом.

Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою.
Дякую."

повністю тут:
http://www.unian.net/rus/news/news-369123.html

Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже.

Минулого року надходив мені до скрині "Киевский вестник" - орган комітету компартії Петра Симоненка. Ходив я на пошту розрадити душу, тобто викинути негатив на поштарку з відділу доставки, казав, що як буде лайно кидати мені до скрині, то я теж їм під порогом щось залишу. Здивувалась, що я не хочу задурно газету читати і вгомонилась справа до нового року. Тепер я тільки зрозумів, чому дивується проста без користі на совість заангажована людина. А таки справді все в господарстві годне, кожного дня я витягаю свіженький номер з фантазійною маячнею живих мерців, підстеляю під ноги на застлане лінолеумом дінце машини, і надвечір витираю його рештками того лахміття. Чисто, і волога до заліза не проникає.
Перед виборами залишив вирізку, де вони лаяли Януковича і хапали його зубами за литки. Так кумедно дивитись, що пси подобрішали, наперебій тягнучись шорсткими язиками до паханської гузиці.

Кришкіна народила хлопця. У Сквирськім клані чесних бізнесменів прибуло
[550x449]

lj.rossia.org/users/olegmi/...tml#cutid1

Так вважають по той бік кордону

Любопытную историю рассказала мне одна жительница Калининграда – Кёнигсберга. С некоторых пор обнаружилось, что маленькие дети кое-где в этом городе играют в странную игру: в войну, где принимают участие три стороны - немцы, русские и... москали. Выяснилось: немцы и русские то мирятся, то воюют – но с москалями по игре сражаются и те и другие… При этом, как оказалось, за «своих» дети считают русских, а «русские» в их понимании – это «местные жители», «жители региона». Москали же – это нечто пришлое и очень противное.

Можно подумать на этом примере, что речь идет о москвофобии, в ненависти-зависти к городу Москве, в силу своего столичного статуса и богатства вызывающего гнев бедняков (дети ведь просто усваивают понятия от взрослых). Да, возможно, изначально именно момент социальной несправедливости ложится в основу такого словоупотребления. Но это лишь начальный мотив.

В свое время теме москалей уделил внимание автор из Подмосковья Валерий Кизилов. Его определение привело в восторг Илью Кормильцева, безвременно ушедшего из жизни и оставившего нам еще до конца не изученное творческое и духовное наследие. Вот это определение:

«Москаль - это идейный сторонник "московского проекта", т.е. политики, начатой в XIV веке московскими князьями и выдвигающей в качестве высшей цели создание, поддержание и укрепление централизованного милитаристского государства, обладающего следующими признаками:
1) как можно более широкие полномочия верховного правителя;
2) подчинение всей духовной жизни правительственной регламентации;
3) всеобщая принудительная государственная служба;
4) систематическое пренебрежение правами личности, а также нравственными и эстетическими соображениями ради увеличения военно-политической силы государства;
5) административные запреты и ограничения на культурный и экономический обмен с внешним миром;
6) высокая доля ресурсов, изымаемых у населения, поступающая в распоряжение центрального правительства;
7) столица в Москве».

Примерно в том же духе, но делая акцент не столько на политических характеристиках, а скорее на этико-психологических, делает украинский автор: «Москали ниоткуда не взялись - их создавала правящая имперская власть. Ее начало - в разгульной опричнине времен Ивана Грозного, а, возможно и еще глубже - в орде».
Тем не менее, по сути, москали как явление на наших землях появились после Переяславской рады - и первыми москалями были предатели, которые за бесценок отдавали свободу своего народа, отрекаясь от Родины за имперские привилегии. Это, в конце концов, происходит и сейчас.
«Хочешь победить врага - воспитай его детей», - говорит восточная мудрость. Этот метод янычар был особенно эффективно применен в СССР, где миллионы детей, чьи родители погибли на войнах или в сталинских лагерях, выросли без памяти. Из таких детей формировалась каста, у которой не было прошлого. А позже их потомки продолжили дело родителей. И сейчас их вера — уже глубокое эмоциональное убеждение, оплетенное семейными традициями.
Для того, чтобы из человека сделать москаля, его нужно люмпенизировать, оторвать его от традиционных ценностей, сделать мораль гибкой и зависимой от выгод империи. Для этого использовались города, в плавильные котлы которых бросали много разных наций.
Впрочем, москаль - это сознание, а не происхождение.

Як москалі себе поводять в Україні, ми знаємо, а як в Росії, там де немає ні українців, ні українофобії?
62-летнего профессора Уральской Государственной Консерватории, Заслуженного деятеля искусств Российской Федерации, дипломанта Международного конкурса памяти Горовица Сергея Григорьевича Белоглазова избили, ограбили и практически покалечили сотрудники милиции, когда Сергей Григорьевич шел домой из магазина "Монетка" (Екатеринбург), держа в руках сумку с купленными продуктами.

1 февраля 2010 года Белоглазов шел домой из магазина "Монетка", прилично одетый, абсолютно трезвый и в хорошем расположении духа. На пересечении Степана Разина - Щорса (это возле южного автовокзала) к нему подошел человек в форме сотрудника милиции. Не представившись, в нарешение должностных инструкций он потребовал у профессора Белоглазова предъявить документы. Документов у профессора при себе не было; и сотрудник милиции посредством нецензурной брани потребовал профессору следовать за ним. Сергей Григорьевич Белоглазов не привык к такому обращению, и спросил, на каком основании его задерживают. Услышав этот вопрос, сотрудник милиции ударом сбил профессора Белоглазова с ног; после чего стал его бить ногами по спине и по голове, приговаривая "Никакой Нургалиев тебе не поможет, сука". В процессе избиения сотрудник милиции спрашивал у своей жертсвы, кто он такой. Белоглазов сказал что профессор консерватории.

"Композитор? значит пидор! а пидоров мы мочим", радостно сообщил милиционер, продолжая бить.

Одним из ударов сотрудник милиции попал Белоглазову по локтю, после чего у него потеряла чувствительность рука и он не может играть на рояле (а Читать далее...

Мабуть трохи запізнююсь із внесенням до щоденнику не так, щоб враження, але скоріш фіксацію знакової події, яка відбулась вже півтори тижні як. Це інавгурація нового керівника держави, на честь якої я запроваджую рубрику «Сортирні новини».
[300x523]

а зара до сортиру

Зимове відвідання Яготина не обіцяє надзвичайних вражень
попри багату історію і численні її зв'язки з видатними людьми
минувшини, з декількох музеїв ніц не працює, а легендарний парк
над Супоєм вщент завалений снігом, проте мета була іншою. Хотів
на три години відірватись від нервового стану присутності у
великому місті і походити там, де мало людей, але вони є, де люди
не позгубили природну вікову чемність і людяність. Чому саме Яготин?
Просто зручно дістатись.
[699x525]

отже приїхав

Чому мені надходять поздоровлення звичайного робочого ранку? Спробую пригадати. Як же, 1999 року Леонід Кучма видав указ про святкування у цей день захисників Вітчизни. Необґрунтована цікавість примусила замислитись, що відбулось 23 лютого, які початки захисту Вітчизни стали передосновою військового свята для українців.
Випереджаючи події, одразу мушу зазначити, та це й не є секретом, що до української армії радянське свято 23 лютого ніколи не мало жодного стосунку, але гаразд, вітають російськомовних, це свято для них, отже приймемо їх позицію.
28 січня 1918 р., отримавши ультиматум від німців щодо відмови Росії, як держави на Польщу,Білорусь та частину Прибалтики, Троцький заявив: "Нічого не підписуєм, повертаємось до мирної праці, йдіть всі до дідька!" Шоковані німецькі дипломати: "З глузду з'їхали? Халявного миру не буде!" І 18 лютого 1918 року німецьке військо посунулось у північно-східному напрямі. Стара 7-мільйонна російська армія, розложена більшовиками, воювати не хотіла і відступала в тил. Ленін трохи розхвилювався і терміново запросив миру, але німці висунули жорсткіші умови: контрибуція і відмова від України. Аби зберегти владу, Ленін погодився, це було підписання Брестського миру 3 березня 1918 року.
А поки тривали переговори, 21 лютого з'явилось звернення Раднаркому "Соціалістіческоє отєчєство в опасності", і ВЧК офіційно отримує право розстрілювати всіх без докладного розбору. Петроградських робітників мобілізували у зведений відділ солдат столичного гарнізону і моряків Балтійського флоту, які пішли німцям назустріч, але нікого зупинити не змогли. В ніч на 23 лютого 1918 року німецькі частини майже без бою зайняли Псков, на іншій ділянці фронту 3 березня вони ж увійшли в Нарву.
Саме в день підписання Брестського миру, 3 березня відбулась 1-ша перемога молодих червоних формувань під керівництвом міністра військово-морських справ Павла Дибенка: вони безстрашно відбили у німців цистерну зі спиртом і покинули Нарву.
Загальносвітова традиція передбачає відзначати дати перемог, а не поразок, це незмінна умова виховного значення історії для нащадків, отже 3 березня я спокійно згадаю, як 92 роки тому народилась легендарна Червона Армія.


Роком пізніш - коментарі "України молодої"

Это цитата сообщения N_i_M_i Оригинальное сообщение

Vvedenskoye Cemetery



Введенське кладовище

Засновано у 1771 р. під час епідемії чуми. Назву отримало від Введенських гір (Лефортовський пагорб) — височини на лівому березі Яузи. З північного боку Введенські гори були обмежені долиною річки Хапіловки, на місці впадіння якої в Яузу розташоване село Семеновське (в XVII ст. — Введенське). З південного боку струмив Лефортовський ручай. У 1771 р. на його правім березі було засноване Німецьке кладовище, що тепер зветься Введенським. Воно обнесене цегляною стіною XIX ст. Спочатку на кладовище ховали лютеран і католиків, за що його звали Німецьким, або Іншовірчеським.

Стіна та цвинтарні будівлі були збудовані в кінці XIX — поч. XX ст. В 1960-ті роки сталось збільшення території кладовища, було збудовано стіну-колумбарій.

[показать]
<...>