Мене запросили на ювілей. П'ять місяців живучи малоцікавим і багатонервовим second life, я не зміг відмовитись на три години повернути собі живе і безтурботне людське товариство. На Контрактовій площі чекав трамвай № 12, а в ньому господар заходу – пан Яр Ко.
[523x698]
День поминання покійних, Allerseelentag (лат. In Commemoratione Omnium Fidelium Defunctorum) - в романо-германській католицькій традиції свято, що відзначається 2 листопада. Призначений він для того, щоб живі згадали про мертвих. З ранку люди відправляються на кладовища, де упорядковують могили, ставлять запалені свічки - як символ Вічного світла, що світить всім покійним.
транслятор сторінок тексту
ВСТАВТЕ АДРЕСУ СТОРІНКИ ТА ВЫБЕРІТЬ МОВУ!
Свій другий приїзд до Києва мені хотілося присвятити більш близькому знайомству з творчістю архітектора Городецького. Після літніх прогулянок Місто для мене не мислиться без нього, тому що жива історія в камені, створена його фантазією, і історія життя самого архітектора хвилюють уяву безліччю таємничих легенд і не менш таємничої реальністю. Мало хто знає, що крім Будинку з химерами, Миколаївського костелу та Національного художнього музею, Городецький є автором кількох мавзолеїв іменитих людей того часу. Один з них, мавзолей Козакевича, знаходиться на території храму Серафима Саровського в Пущі-Водиці. Цей санаторно-курортний район Києва лежить далеко від туристичних маршрутів, але дістатися до нього можна дуже цікавим шляхом - трамваєм № 12, який йде від Контрактової площі на північний захід і частину шляху йде через ліс. У трамваях є відчуття чогось "справжнього" замість безлічі пропонованих сурогатів, своя особлива романтика. Тому дощового ранку п'ятниці я забігаю в напівпорожній вагон,.
Ранок другого дня, в прозорому осінньому повітрі ніби розливається легкість і безтурботність, і моя єдина фотографія Контрактової площі, не дивлячись на те, що в обидва мої відвідини Києва я жила від неї буквально за два кроки, і кожен день кілька разів проходила повз.
Маю близьку родичку, звичайна людина, дуже немолода, 1932 року народження, і є в ній одна прикра, як на мене, риса характеру, це культ їжи, але не вишукано-естетичний, а замішаний на підсвідомому страху. Коли її син вчився кілька років далеко від дому, її ніколи не цікавив його душевний стан, життєві пріоритети, плани на майбутнє і навіть про успіхи в навчанні питання були другорядними, вона завжди переживала, чи він не голодний. Навчання її сина відійшло у віддалене минуле, а днями я запитав її, чого вона найбільше боїться, і вона відповіла: «голоду». Скільки пам’ятаю, ніколи на її столі не було порожньо, але цю людину все життя тримає підсвідомий страх настання моменту, коли їжа може закінчитись, хоч жодних підстав для такого лиха не передбачається. З немовлятства вона жила у родині лікарів, які студентами познайомились і за направленням оселились у м.Тальне Черкаської області. Вона не була селянкою, Великий Голод хоч і косив людей вже в трьох кілометрах від її містечка, але вона могла не бачити і не пам’ятати, все ж батьки – радянські службовці, а не селяни. Тільки звідки така стійка фобія на тлі відносного постійного достатку? Один приклад. Але кажуть, що це зламаний менталітет цілого покоління
У сімейному архіві відшукалась вирізка з тальнівської районної газети. На відповідь «ворожим голосам» у п’яту річницю Голодомору місцевий фотокор розмістив в газеті портрет маленької дівчинки, яка уособлює щасливе дитинство в країні Рад. Це була вона. Який голод? Голодні діти не їдять шоколад тому, що шоколадом пригощають тільки після обіду.
3 Окт
Про тих, хто запалює свічу!..
Posted by: santa in Разное, Статьи, Стихи
„Запали свічу!
Один сказав: Так темно на-
вкруги!
Замовкніть всі! Я знаю досте-
менно –
В тій темряві повсюди вороги
Чатують нас!” І закопав зна-
мено.
Другий шепнув: „Будь прокля-
та вона,
Оця пітьма! – Й од страху осту-
пився. -
Тут мабуть пріва не засяг-
ти дна!
Я далі не піду!” – І зупинився.
А третій мовчки запалив свічу…
В.Шовкошитний.
„Власне в оцьому запалюванні свічі й полягає роль громадянської лірики – і нині, в темні часи янучарського „бєспрєдєла”, вона особливо актуальна……
Саме через любов пропонує розкривати її Володимир Шовкошитний – адже
…хто любить – завжди має що
втрачати,
Бо без любові світ – страшні-
ший сну.
Не можна без Вселенської лю–
бові,
Без чистих душ священного
злиття
Повірити, що Бог живе у Слові,
Що самоцінним є саме життя.
У такому дискурсі громадянська поезія в Україні, без сумніву має перспективу”.
Іван Андрусяк»
ПС. Володимир Шовкошитний – Поет і Громадянин!
"Сенс життя - усвідомити, що відбувається навколо
Щоб усі людські взаємини будувались на любові, співчутті і уважності; щоб у розвиткові моральності, демократії і громанської активності зникли безсилля, безглуздя і відчуження, щоб був подоланий розрив між особистістю і суспільством, між особистими й політичними цінностями"
(Мирна Косташ, Канада, 1988р.)
Життя дається один раз. Всі інші теорії припустимі, але не доведені. Сенс життя - прожити його в повній злагоді з власним внутрішнім світом
Не люблю букетів, мені боляче дивитись на зірвані квіти, які повільно вмирають. Це занапащене життя
"Найстрашніше — розчаруватися. Ми починаємо розчаровуватися в природі, бо зіпсували її. Розчаровуємося й у природі людській — дружбі, любові. І в політиці — суцільне розчарування. Але найстрашніше, що ми втратили совість. Бо ласку й любов навіть звірі мають. Знаєте, у мене такий колектив великий… І я їх усіх дуже люблю. Часто забуваю неприємне, пам’ятаю тільки хороше. Якщо пам’ятатиму погане, то зруйную себе зсередини. А я цього боюся. Творча людина завжди повинна дивуватися світові. Її все має дивувати. Навіть підлість. "
(Федір Стригун)
дарма люди співчувають ідіотам, лише останні можуть бути абсолютно щасливими
люди не пробачають тим, хто утворює свій світ
і як тільки самотність вповзає глевкою підступною змією в інтимний закапелок душі, одразу ж лунає телефонний дзвінок, або від податківця. або від рекетира.. в світі все побудовано на диво гармонійно