|
Історія нашого дослідження почалася з детективного сюжету. Співавтор цієї статті, розбираючи науковий архів Віктора Петровича Петрова (1894-1969), що зберігався його дружиною Софією Федорівною Зеровою, виявив вирізку статей з журналу "Germanen-Erbe" ("Германська спадщина") за вересень-жовтень 1942 р. Увагу серед них привернув допис П. Грімма "Нордичні знахідки молодшого кам'яного віку з України". Науковець зацікавився двома горщиками з розкопок К. Мельник-Антонович біля с. Кириківки колишньої Харківської губернії, що рясніли свастиками. Він публікаує фотознімки цих посудин та розгорнуті замальовки всіх знаків, відносячи їх до пам'яток шнурової кераміки України. П. Грімм, у зв'язку із знахідками з Кириківки, порушує тему походження свастики. Він зазначає, що найдавніші зображення свастик трапляються в комплексах неолітичної культури лінійно-стрічкової кераміки (VI тис. до Хр.). Появу ж класичних свастик німецькі вчені пов'язували з пластом так званих "нордичних культур", хоча й оперували на підтвердження цієї тези одиничними погано документованими фактами. За такої ситуації посуд з Кириківки суттєво розширював фонд "нордичних" свастик.
Та залишимо на час свастики й розповімо трохи про людину, що зберігала нацистський журнал у радянському Києві. В.П. Петров (Домонтович) став одним з найбільших інтелектуалів України в ХХ ст. як вчений, культуролог, мислитель, історіософ, письменник. Наприкінці 1941 р. його мобілізовано у діючу армію, й як людину з потужним аналітичним розумом, інтегровану в світову культуру, заслано до тилу німецьких військ. Він працював в окупаційних установах Києва, відступив з частинами вермахту, виконував розвідувальну службу в західній Німеччині. 1949 р., після провалу, йому організовано втечу до СРСР. Сферу його діяльності в СРСР обмежили ареологією, а в 1958 р. дозволили навіть повернутися до рідного Києва.
У Києві ж, але раніше - 1942 р., В.П. Петров зустрічався з П. Гріммом - директором Київського історичного музею, який і вручив колезі свою працю щодо "нордичних" знахідок. Пауль Грімм після війни працював у НДР і вже після смерті Петрова приїжджав до нашого міста ще раз. Зберегти статтю, витерши дарчий напис, українського науковця змусив інтерес до найдавніших знакових систем на теренах України, що включали серед інших знаків і свастику. Позаяк у фондах Національного музею історії України згадані горщики із свастиками не збереглися, то публікація їх П. Гріммом помітно доповнювала фонд джерел до вивчення знакових систем первісної доби в Україні.
Продовження
Все мы читали книги о периоде царской России 19 века. Эпоха вельмож, дворян, князей, царей. Званые бальные вечера, своеобразная мода. Высокие манеры и прочий этикет
Такой её видели или хотели видеть писатели. Но как оказалось это время было далеко от того прекрасного, утопического мира.
В доказательство привожу пример Указа 1807 г.по случаю званого вечера в Польше:
Київська журналістка 29-річна Настя Мельниченко вже не один рік збирає давні українські народні вислови, в яких присутнє слово "срака". Каже, інтерес до обсценної лексики на цю тематику в ній пробудила бабуся Ніна Данилівна Стеценко, яка частенько приправляла свою мову такими словами.
"Як і бабуся, зараз часто кажу "воно тобі так треба, як до сраки карі очі!" у значенні "не до місця". "Всраться і не жить " вигукую, коли з чогось дивуюсь. "От сральня!" - кажу, коли бере досада. Ще бабця казала такі перли: "Тобі ото так шкода, як корові заднє коліно всрать", - тобто, "не шкода зовсім". Ще від неї записала таке: "жінка без сраки - як село без церкви", "він такий, що я з ним на одному полі срать не сіла б", "в сраку годне", "як не срачка, то пердячка", "як голодному срать", "як у борщ срать" (про недоречність), "всрись - а покорись", "хто всрався? - невістка".
Коли з'явився інтернет, стало простіше. Вислови про сраку почали присилати знайомі і друзі. Тепер маю в добірці більше двохсот перлів. Ось деякі з них:
"Як півсраки з-за куща" - кажуть, коли щось погано видно чи зле виглядає.
"Вари срако борщ, а я піду на солдатів дивиться" - коли щось неякісно роблено.
"В сраці був, гімно видів" - коли людина говорить про те, про що не має поняття.
"Сери-перди-грійся" - коли щось не зроблено вчасно, а тепер хапаються, щоб швидше.
"Не хочеш срать - не мучай сраку".
"Як не гівно, то засрана тріска".
"Голою сракою по рапатій дошці" - значить, ніколи.
"Самотній, як палець в сраці".
"Коханий - сім разів у сраку пропханий".
"Як єсть, то й дупі честь, а як скупо, терпи, дупо".
"Хитра срака пердить тихо, а смердить - на все село" - про бабів-пліткарок.
"Пішов, як за море срати" - коли довго когось немає.
"Не плети гівно дівці в коси" - не наговорюй на чесну дівчину.
"Ах ти москаль в сраку граний!".
"Щоб тя гівно доганяло" - щоб не було тобі спокою.
"Їсти - не срати, можна почекати".
"Гарна, як срака навиворіт".
"Срав пес" - себто, ніц не вийде.
"Сидить, як срака в гостях" - тихо.
"Пасує, як сраці фіранки".
"Всрайся, та не дайся" - так бабці на Львівщині вчили внучок боронити дівочу честь.
"Як приємно в полі срати - розвиваютсья думки, вітер яйцями колише, жопа нюхає квітки".
Є навіть пісня про сраку: "Летить сова, летить сова кругом села,
ручки-ножки підкорчила,
хлопцям сраку вистерчила.
А ви, хлопці, а ви, хлопці, не дивуйте,
сову в сраку поцілуйте".
Такі сороміцькі дражливі пісні виконували на Купала.
Чому тебе зацікавила ця лексика?
Вразило, що люди вважають ці вислови табуйованими. Срака є, а слова люди бояться і соромляться. Я недавно на сайті етнографічної спільноти завела про це мову. Одна жінка відписує: "Я знаю цікавий вираз про сраку. Але не скажу. Бо я вихована". Думаю: "Ви ж етнограф!" Дехто починає обурюватися, що це невиховано - мовляв, у мене проблеми в голові, що мене це цікавить.
Видавати ці вислови не збираюся. Колекціоную для себе. Шкодую, що не всі запам'ятовуються. Буває, крутиться в голові якийсь цілий день. Сьогодні крутиться: "Штани мої шаровари, ви ж мене шанували, а я вас усрав".
Чим українська сороміцька лексика відрізняється від російської, польської?
Можна говорити про "анальний" характер української сороміцької лексики, на відміну від "генітального" забарвлення російської. Українцям не характерно матюкатися: "бл...ь", "є...ать", "х...ня". У нас все через "сраку". Ще є третя група такої лексики - яка стосується богохульства. Її найбільше вживають у Польщі. Але навіть вислови про сраку українські - не лайливі. Просто хочуть сказати так, щоб смачно було - "гімном заліпити". Лайливих слів, пов'язаних зі сракою, все одно мало. Є, але вони скоріше добрі. У нас до сраки відносилися з повагою.
у другому виданні повикидали всі записи Грушевського про місячні і статеві акти
Ще сто років тому ця і подібна табуйована лексика була широко вживаною?
І ця, і пов'язана з