Трагедія, з якої почалося переселення народів [показать]

ПАМ’ЯТЬ. Тим, хто звинувачує українців у нетерпимості до представників інших національностей, не завадить знати, що в часи проголошеної в СРСР політики коренізації, різновидом якої в УСРР стала українізація, саме за місцевою ініціативою в Україні масово створювали національні (польські, єврейські, німецькі, чеські тощо) сільради і навіть цілі райони.

Зокрема на Житомирщині 1 вересня 1925 року тодішній Довбишанський район (невдовзі перейменований у Мархлевський) набув статусу польського національного. Понад 70% його населення були етнічними поляками. У червні 1930 року в області створили Пулинський національний німецький район, що став одним із восьми(!) аналогічних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання етнічних німців на українській землі.

Однак 17 жовтня 1935 року постановою вже Центрального виконавчого комітету СРСР національні райони розформували, а 28 квітня 1936-го вийшла таємна постанова Раднаркому СРСР «Про виселення з УСРР і господарське влаштування в Карагандинській області КазСРР 15 000 польських і німецьких господарств». Номінально вона стосувалася лише тих представників згадуваних нацменшин, які проживали у прикордонних місцевостях. Однак насправді під виселення потрапили навіть жителі досить віддалених від тодішнього кордону із Західною Україною міст — Вінниці, Бердичева, Жмеринки.

Вважається, що жертвами цієї генеральної репетиції масових депортацій народів стали близько 45 тисяч осіб (приблизно 35 тисяч поляків і 10 тисяч німців). Та навряд чи можна повірити, що тодішні зазвичай багатодітні родини, при яких доживали віку пристарілі родичі, складалися лише з трьох осіб. Найімовірніше, йшлося про примусове переселення до казахстанських степів щонайменше 100 тисяч етнічних поляків і німців, чому нині вже знаходять документальне підтвердження.

За спогадами дивом уцілілих жертв депортації, їх привезли на безлюдні й безлісні території, де переселенці з ∂рунту й дерну збудували щось схоже на землянки, які дали прихисток під час суворої морозної зими. Ті, хто її пережив, наступної весни й літа харчувалися ягодами й корінцями, знайденими у степу, доки дочекалися першого врожаю з власноруч оброблених нив.

Уже за два роки поляки знову стали об’єктом прискіпливої уваги. В сучасній Росії затято доводять, що, мовляв, від голоду і сталінських репресій однаково постраждали представники всіх народів СРСР. Проте воліють не згадувати, що в межах розпочатого з 5 серпня 1937 року великого терору проводили ще спеціальну «польську операцію», започатковану 15 серпня згідно з додатковим наказом НКВС № 00485, підписаним тодішнім наркомом Єжовим. У величезному переліку підстав, за якими репресували поляків, є «націоналістичний елемент польських районів», що офіційно дозволило арешти за користування рідною мовою. Не дивно, що на практиці рознарядку виконували, обираючи польськозвучні прізвища навіть із телефонних довідників.

За даними сучасного російського дослідника Марка Солоніна, загальна кількість репресованих згідно з наказом № 00485 становила 139 835 осіб, із яких 111 091 людину розстріляли. Фактично це був організований державою геноцид поляків, масштаби якого не порівняти з кількістю жертв Волинської трагедії 1943 року, пам’ять про яку нині старанно роз’ятрюють путінські ідеологи.

http://ukurier.gov.ua/uk/articles/category/istoriya/