вони мали необачність жити в той час
коли за кожен невірний крок виганяли з раю
і за пару хибних спускалися вниз. він у неї питає
а за що тебе?

я працювала дегустатором йогуртів
знаєш їздила по супермаркетах
пригощала людей псевдомолочними сумішами
з одноразових стаканчиків
одного дня мене засмутив увесь світ
не хотілось дихати і нікого бачити
і щоби якось розважить свою змучену душу
підсипала отрути в йогурт.
сам усвідомлюєш наслідки.

а я зустрічався з однією панянкою
знаєш півжиття разом
усі внутрішні карти одне одного
протоптали уздовж і впоперек
і ось одного дня
запросив її на чергове побачення
подарував квіти повів до ресторану
але прийшов не сам
а з кількома музами в голові
от вона й приревнувала.
сама сама усвідомлюєш наслідки.

невчасна осінь - це турне,
де взуєш кеди стерті,
і все візьмеш і лиш мене
забудеш у конверті.

і серцепазлу не складеш,
відсутність - більше чверті.
отак, рахуючи, й заснеш.
овечки... марки здерті.

усі терпіння - це чашки,
наповнені дощерті.
тому з плечей такі пташки
сполохано-відверті

летять-кричать: не прохолонь!
аби у круговерті
вона не їла із долонь
отрути. хлібосмерті.

я повертаюсь додому у період доби
коли найнепримітніші чоловіки
у сірих комбінезонах
розклеюють оголошення
одягаючи стовпи
у паперові шати.
не впевнена, але останнім часом
видається ніби я все викликаю.
починаючи з дощу
своїм "AFTA-1 - Rain" на ріпіті
закінчуючи тобою
своїми павутинними думками
котрі летять туди де ти
півпрозорим бабиним літом.
якого можливо й не буде.
але якщо таки буде то хай
озвучать його як в метро
"наступна станція - бабине літо"
і хтось подумає - ні, це не моя
моя наступна.
бабина зима.

у неї народження в день терактів,
у нього руки - стандарти ніжності.
між їхніми душами - NO контрактів,
під їхніми душами - тони свіжості

яка фонтанує, буяє, міниться,
вмиває щоки дощем холодним.
вона у вікні його як засвітиться -
то вже не загасиш нічим, ні жодним.

та й він у її голові як загубиться,
то йди, Аріадно! давай, скоріше!
і нитка плететься і в`ється-крутиться
без користі зовсім... - однак не вийшов.

вони одне в одного як застрибнуть -
то без рятівного і точно - без кола.
внизу тільки риби. риби рибнуть.
і тихо мовчать. і пливуть. довкола.

одна людина замріяно споглядає Дніпро
крізь вікна і двері вагону метро
так довго й уважно спостерігає
що врешті решт
провтикує свою зупинку
не вперше
одна людина зосереджено віддирає
майже прозору рекламну наліпку
з дверей вагону метро
і хочеться думати
що вона це робить
аби ніщо не заважало
замріяно споглядати Дніпро
як ніщо не заважає
отій першій людині
але не тому
а тому що дрібний хуліган
або нічим зайнятись
або не вистачає ласки
або одразу всі три
одна людина читає вірші
із книги незвичного формату
а інша підглядає й каже
не перегортай сторінку
не перегортай
я відішлю ці слова своєму другові!

- Хочеться писати щось настільки особисте, щоб аж соромно було ділитися. З будь-ким. Навіть незнайомим.
- Та ну. Який сенс у шухлядній писанині?
- Не знаю. Я візьму собі якийсь...
- Псевдонім?
- (сміється) Ні, планшет. Або щось на кшталт.
Відповідаючий простягує коричневу «папку для дикламной работы», каже, щоб не соромилась, сідала за камп,відкривала ворд. Але вона- ні. Не хоче.
- Дай мені А4.
- Чисті? У мене є наполовину. Ось.
Відповідаючий дістає з полиці листи, незаймані з одного боку, з іншого - «фотоответ и електролюминесценция. кремний. пористый кремний» та інше. Вона тут писатиме якісь свої штучки-дрючки, а там, на звороті, досить серйозні речі, між іншим.Така от незвична комбінація. Заміксуй веселку.

З-поза кадру голос:
- Я не вірю тобі! Ви зустрічаєтесь! Бо як ні- то чого так часто застаю вас за чаєм, чи кавою, чи зірками?! Не здається, що ви надто часто, як для друзів, разом гуляєте, разом готуєте, разом читаєте, разом ходите, разом сидите на траві, або на містку отому, над водою?! Кажи!
Відповідаючий:
- Думай, як хочеш.
- Ти ж мені друг, мать його! Говори правду!
- Повторюю ще раз- думай, як хочеш.
Манірно звільняє люльку від зотлілого тютюну. Манірно звільняє чашку від уже майже холодної кави. Кидає на бар-стійку кілька купюр, накидає пальто на плечі. Двері зачиняються з наполовину скрипом - наполовину грюкотом. Навколо, обіймаючись з димом, витає недовіра. Наполовину недовіра – наполовину ревнощі. А дим такий густий, що й не визначиш, хто у кому розчиняється- дим у повітрі,чи повітря в диму. Недовіра у ревнощах, чи ревнощі в недовірі.
Відповідаючий пішов у осінь. Голос із-за кадру лишився сидіти сам, обійнявши руками голову і поглядом попільничку.
У голові: «В принципі - що це я? Мій маленький скарб уже чекає на мене. Мій найпрекрасніший у світі скарб. Заїду зараз, заберу, і поїдемо теж. На зірки дивитись і чай пити. Із термоса. Вони ж із нею з термоса п’ють, не з автомату. Ще у казанку над вогнищем варили б... Із власноруч зібраних і висушених трав».

- Згадаєш мої слова, коли маленький скарб виросте і стане великим скарбом, усвідомивши свою значимість і янгольську красу в повному сенсі. Проспориш мені віскі, істинно кажу.
- Думай, як хочеш.
От уже цей відповідаючий...
У голові: «Та навіть якщо я йому... Однак же питимемо разом. Хоч і за мій рахунок. І я, як зазвичай, не п’янітиму. Але буде якась побутова романтика.Уміє робити красу. Естет, бля. Та чого - реально ж естет! Пощастить майбутній дівчині. А може навіть отака уявна ситуація. Після тривалого періоду нечувань (знаєте, як іноді буває - сім’я, діти, робота... друзі нечутно відходять надругий (а то і третій, і четвертий) план), телефоную:
- Алло, привіт.
- Привіт! Слухай, погано тебе чую, ану зачекай, відійду десь.
Надто голосна музика глушить слова.
Ще глибше в голові: «хм... на вечірці якій-небуть, чи що..?»
Але стихає. І він продовжує трохи захеканим, але бадьорим голосом:
- О, нарешті більш-менш тихо. Що ти там? Чого не дзвонила так довго?
- Забігалась. Зажилась. То те, то се. Купа справ і обмаль часу, вибач. А ти оце де гульбениш, га?
- Не повіриш- на весіллі!
- Отакої! І у кого ж, як не секрет?
- Та які секрети, що ти! У знайомого нашого спільного!

Тиша... ти ша. «те» «и» «ша» «а»

- Та ну... Серйозно?
- Серйозніше всього серйозного! З тебе віскі, до речі!
- Та без питань. Коли? Давай зараз?
- Еее... Та ні, зараз ніяк, зараз не можу. Сама розумієш. Я за старшого тут, дійство якраз у розпалі.
- Не приймається, не хвилює. Не, не і ще раз не. Давай я йду купую віскарь,ти линяєш із того дурдому, ми зустрічаємось і сидимо як старі добрі.
Знову тиша. Задумався. Думає він, бачите.
- По руках.
Ну от. Як гарно, що деяких людей не змінює час. Не затирає кращі сторони їхніх медалей.
Тікає з весілля друга. Хоча ні- не тікає, а по-англійськи іде. Манірно. А шо?
Але в голові, шановні, це все в голові, не забуваєм.
Насправді ніхто не знає, як буде. Проте усі знають, як є. Щоправда, знання ці суто індивідуальні і залежать здебільшого від рівня пліток у крові.

-І взагалі- допиши книжку і дороби трек!
- То пишу ж ось, бачиш.
- І я пишу. Не книжку, але пишу. Зараз пустиш мене до ворду, наберу, і почитаєш.
- Я знаю.
- Що ти знаєш? Знає він. Поменше самовпевненості, бо можу й передумати.
- Не передумаєш.
- Звідки ти знаєш?
- Бо знаю.
І це чистої води правда. Знає. Як і безліч інших речей. Серед яких її улюблене печиво і те, що вона до біса любить гуляти супермаркетами.

знову літали. ви такі крилаті. самих лиш рук достатньо- змах, іще, і іще... і вгору. регулюй висоту, не зачепи карусель.
і дегустуєш. точніш продегустувала. демо-версія. виривала по шматочку з усього навколишнього, з усього, що відбувалося з ним і з тобою і з вами. і як загальне враження? ти у захваті, але це не той захват. виривав тебе з твого світу і забирав у свій. але там нічого знайомого, крім самого нього, нема. жодних орієнтирів. і у своєму світі він за руку тебе не тримає, ні...
тобі сняться люди і ситуації, твої страхи просочуються крізь марлю з реальності в ринви уяви. проводиш паралелі. так, це ніщо інше як задзеркалля. змодельована збиральною лінзою. концентрована. припиняй оці змахи. прокидайся. ранок.

якби всі пасажири
зайняли усі місця
і ніхто не стояв
не тримався за поручні
то може б я
що стою у першому вагоні
побачила себе
в останньому
як віддзеркалення
в дверях
і притулялась би
куди не варто
більше того-
обіймала б.
у трамваї запах
кварцової лампи
а виходиш-
пахне динями...  

не в силах утримати слі(...)?
остання літера обрана ним
говоритиме про рівень самолестощів
або про їх відсутність
що ж- виходь на контрактовій
чи на тараса
чи просто тут
де награЄ акордеон
нехай не ранкову
але таку зворушливу
тисяча чортів!- яку зворушливу
мелодію...
забула назву.
підійти спитати?
коли почнуться ін'єкції суму
нищівні комарині укуси...
спочатку?
як тільки розплющуєш очі
як тільки розтулюєш пальці
аби дотягнутись до сонця
аби доторкнутись будильника
чи може на кухні
чи як ітимеш ринком
коридором фруктовим
чіпляючи погляд за яблука
дині і сливи і груші
чи як сидітимуть голуби
на вивісці "книголюб"
точніше лише на останньому складі
три голуби
по літері на птаха
чи по птаху на літеру
книголюб люб люб люб
чи як тенісні столи проїжджатимеш
і щебеню гори
й прибережні графіті
чи як мовчатимеш всю дорогу
а тоді поцілунком завершиш
іще одну партію
з безлічі партій
сумний диригенте
і вийдеш...
книголюб люб люб люб
виходь нарешті
там солодка вата в небі
вам усім
і тобі і йому
і дітям зімбабве
вистачить...

краса лінійна, краса пунктрирна, крапкова краса... ситуації вимагають виокремлень. бодай щось у ній (чи ньому) знайди недовершене, аби у моменти випадкової злості злитись обгрунтовано. себе оправдати і спати спокійно. і совість за дверима тихо слухає твоє ненавмисне сопіння. крапку робити пунктиром- важче, пунктир обертати в лінію- тим паче. спробуй сказати, що ця краса цілісна і повноцінна, коли про неї взагалі рідко йдеться, як про таку.
іди з іншої сторони, ага.
коли її можна вважати такою, що відбулася?
коли і кому взагалі говорити про неї?
шановні судді, попросіть мене встати. перед дзеркалом. я сама.

дивися як голуби кормлять людей
і зебри малюють людські пішоходи
про светрик з людиною мріє олень
із рук у матусі-природи

дивися як містом ідуть їжаки
і зрідка людей зустрічають
мене насторожують їхні голки
мої неголки їх не менше лякають

дивися як плаваю у воді
і риба приходить всипає корму
акваріум тихий. милий дім
скажи їй. вона забуває норму

скажи хай не вірить у інших риб
мені снився сон що вони брехали
покидай мілину і мерщій углиб
де чистіше дно і ростуть корали

я іду на побачення з лісом
метелики обганяють
я обганяю їх
проте цей біг
чи політ
не на швидкість
скоріше на щастя
я вдихаю його ніби
щойно зсинтезований кисень
блакитне й зелене
зелене і червоне
чергуються в очах
ящірки гублять хвости у траві
чорний птах видихає
свій останній вітер
розкладаючись на компоненти
власних тіней
я прагну і спрагну
напувай мене уявною водою
з прозорості долонь

хлопчик із яким пройшло
усе моє дитинство
із котрим ганяли м`яч
і бігали дахами
стрибали із дахів
ходили по льоду
провалювались в лід
де ти є
нема тебе ніде
а братик менший твій
шести чи семи років
якимись дивними очима
дивиться
коли я повз проходжу
упевнена що він все знає
хоч ти й нічого не казав
і ніхто взагалі не розказував
він хоче зменшити мене
до свого віку
і я була б не проти
зменшитись
та робити з ним все те
що і з тобою
колись

ти дзвениш у кишені монетами
під асфальтним катком помирають амбіції
застрягає веселка під нігтями
доганяє небесна міліція

я пірнаю в безчасся
(тоді не було ще годинників знаєш
ми так виросли з того часу)
помаранчева куртка моя твої білі лакости
куриш парламент і п"єш кока-колу
я дивлюся на тебе замислено

виринаю з безчасся
(воно осідає на тілі моїм
стікає молочними краплями)
спасибі за колір зелений тобі
на листку А4 пригадуєш

солодкий фільтрат наших днів
таке концентроване щастя
до якого у спеку додаєш води
п"єш і думаєш
як ми виросли з того часу

видавлюєш піну для бриття в долоні
підкидаєш в небо.
хмари.

дощ? з такої ніжності?
з такого білого?
нізвідки.

земля лікує тріщини
і лиже рани
видихує спеку надихану

граємо в піжмурки
себе не знаходжу
тебе не знаходжу

і де я

умирає в мені ембріоном.
не збувшись.
ідея.

важко урівноважити внутрішні ваги
такі розхитані шальки
важко примусити себе щось робити
навіть найнесуттєвіше
розмовляю голосом не чужим і не своїм
а якимось середньоарифметичним між цими двома
і він подобається мені
я уже починаю його любити
говоритиму безупинно
головне щоб не вві сні
цього щонайбільше боюся

Хочеться твоєї присутності тут. І скрізь. Хочеться покласти свою руку тобі на плече, коли ти переживаєш через якісь дрібниці. Хочеться йти з тобою до самого дому (твого? мого? нашого..?). Байдуже, скільки тобі зараз і на скільки ти подорослішаєш завтра. Насправді все насправді.

викреслюю сліди чиєїсь присутності у моїй голові будь-чиєї простим олівцем щоб тоді зітерти і усе з"явилося знову питання в тому чому б одразу не писати простим чому б не носити з собою гумку а ні бо все має бути по-справжньому правда? чого тоді часом так хочеться сидіти з пустою головою щоб усе начисто набіло наголо

думки в голові
великі пухнасті тварини - лінивці
труться одна об одну
обіймаються
гріються

[466x700]
шовкопряде!
бережи нас так
як береже секрети Кока-Кола
і щодня хай журнали-газети
кричать пустослово
"ми спалили!"
"розкрили!"
"ура! золота середина!"
заспокойтеся, любі
займіться ділом
бережіть планету
утилізуйте пластик
лікуйте від СНІДу
чи Бог із вами... кричіть
так!
кричіть
що розкрили
бо так усі щасливі
всі сміються
так справді краще.
то вперед!

шовкопряде!
не пусти
чужих людей
огидних рук
непевних поглядів
порожніх слів-
моя тобі порада.
і вимкни світло
телефони
інтернети

тепло й тихо
нас двоє
у домівці шовкопряда.
від береже
секрети