КНИЖКА З ЧОРНОЮ ОБКЛАДИНКОЮ, або НЕ ПЛЕКАЙТЕ «БУЗИНУ»
Наталія Горішна, Черкаси
Сайт письменниці:
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна
[150x220]
Ця книжка з чорною обкладинкою* випадково потрапила мені на очі. Хоча, як переконує життя, нічого випадкового з нами не трапляється взагалі. Проглянувши зміст, я зрозуміла, що переді мною «проби пера» чотирьох початківців – студентів-філологів Черкаського Національного університету, серед іншого значилося й таке: «Психологія творчості Наталії Горішної» за авторства Ольги Рачек. Так, я пригадала, що зо два роки тому після зустрічі зі студентами в університеті до мене підходила одна із присутніх з проханням про інтерв‘ю. Запам‘яталася вона лише тим, що відразу похвалилася, що навчається на факультеті літературної творчості, і в дипломі буде написано, що її фах – «письменник» (отакої!). Вона озвучила ряд стандартних запитань (прочитала з папірчика), я попросила її показати мені готовий до друку матеріал перед оприлюдненням, на що вона погодилася. Певна річ, нічого вона мені тоді не показала, і тепер (прочитавши) я розумію – чому. Однак, всім відомо, що шило вилізе з мішка.
Без сумніву, намагання вивищити себе, принизивши іншу особистість, характеризує незрілу та врешті-решт невиховану людину. Але ж ці, багато в чому школярські, опуси редагувалися кандидатом педагогічних наук В.М. Коваленко (принаймні так вказано на технічній сторінці).
Студентка Рачек намагається «опиратися на Фройда», та у списку використаної літератури праць З.Фройда ми так і не побачимо. Схоже, Рачек скористалася лише «переспівом з переспіву», тобто двома-трьома цитатами, почутими від викладача на лекції, взятими останнім з інтерпретації Фройда Н.Зборовською.
Далі Рачек обсмоктує, як їй видається, «едипів комплекс Горішної». Зокрема пише таке:
«У поведінці дорослої поетки не важко віднайти елементи неподоланності несвідомої еротичної фіксації на батькові». І пояснює, що це видно з того, що двомовна відсампочатку Горішна (мама якої росіянка, а батько українець) вибирає для творчості і життя не материнську російську, а батьківську українську мову.
Схоже, ніхто так і не пояснив студентці (а вона не дитина, 1982 р.н.), чим є для людини, тим паче для письменника, рідна земля і її мова, якщо замість слова «патріотизм» Рачек вживає – «едипів комплекс».
Або ж, прочитавши кілька поезій про нерозділене кохання з моєї першої збірки (більш зрілі поезії, гадаю, поки що неосилені Рачек), студентка пише: «…це говорить про небажання (страх?) визнавати себе жінкою, яка прагне чоловіка задля повноти щастя (як на фізіологічному, так і на духовному рівні). Здавалося б, така ситуація мала б обов’язково розвинутися у невроз (який є конфліктом між Я та сексуальністю, адже лібідо не отримує свого нормального задоволення)».
Як маю прокоментувати?
Сказала б їй, якби побачила: «Дівчинко (а за віком вона є ровесницею мого сина), життя людини не вкладається в кілька віршів». Я маю за плечима 55 чесно прожитих років, є автором дванадцяти книг поезії та поетичного перекладу, одна з яких удостоєна Всеукраїнської літературної премії ім. В.Симоненка, мої вірші читають і цитують, я виховала сина, який гідно відстоює честь України на світових спортивних аренах (має звання чемпіона світу, чемпіона Європи, багаторазового чемпіона України з чоловічого та модельного фітнесу), я дуже щаслива жінка, бо кохаю і по-справжньму кохана достойним чоловіком, а ще – я не зраджую своїй поетичній музі, і вона не зраджує мене.
О так, я б не стала «стріляти по горобцях», тобто витрачати час на аналіз цих перших безталанних студентських опусів. (Окрім критичних матеріалів у збірці є вірші та новели цих же чотирьох авторів, які з художньої точки зору недопустимо слабкі для друку). Хай вчаться, хай помиляються, дискутують, у них же врешті-решт є наставники і викладачі, які мали б спрямувати бурхливий потік молодої енергії.
Однак, є причини, які не дають мені права не реагувати на ці, по своїй суті, пасквільні писання.
По-перше, ні Осьмачка (неодноразово названий «шизоїдом», «шизоїдною особистістю». О.Стрельчук, «До проблеми психічного роздвоєння Тодося Осьмачки»), ні Линовицький (О.Шаповал, «Психологія життєтворчості Петра Линовицького») дати відсіч юним наклепникам вже не зможуть, тому я маю говорити не лише за себе, але й за них.
По-друге, я ніколи не дозволяла і не дозволю ганити свою національну, письменницьку, жіночу, родинну честь.
По-третє, мені по-справжньому болить, коли молоде літературне пагіння так бездумно інфікуютьть вірусом «бузини» (гадаю, цей термін не потребує роз’яснення).
Причини можна перелічувати ще. Мені не зрозуміло, зокрема, ще й як так могло статися, що саме ці слабкі (нетактовні, непрофесійні, неграмотні) роботи визнані крашими, і вони видані окремою книгою, що розіслана по бібліотеках
Читать далее...