[167x251]
Ані люди, ані книги не з'являються у нашому житті просто так. Випадковостей не буває. Навіть тоді, коли ми не бачимо сенсу у них - людях, книгах, подіях, - вони впливають на нас і на наше подальше життя, помічаємо ми це чи ні...

Вплив цієї книги на себе я помітила, не могла не помітити, бо дуже близько стан її героїв наблизилися до мого сьогоднішнього стану, їх переживання - до моїх. А Ремарк вкотре підтвердив вже не раз сказане у своїх романах: у житті завжди є місце для печалі й для радості, для ненависті і для любові, для смерті й для життя, потрібно просто бачити все, добре й погане, відчувати все, сприймати його як частину шляху, який ти проходиш, і цінувати й життя, і шлях, бо іншого просто тобі не дано.

"Полюби ближнього свого" - про вигнанців, емігрантів, безправних і безпритульних, самотніх, стомлених, озлоблених від життя але сповнених надії і любові. І якщо взятися відслідковувати причини, які спонукали цих людей жити, то це, насамперед, - любов. Любов до жінки, до чоловіка, до родини, до товариша, до чужих дітей, до випадкового подорожнього, до людини як такої. Без цього можна вижити, звісно, а от прожити життя по-справжньому - ні, навіть якщо у ньому є паспорт, їжа дім і ліжко в ньому.

***
- Ничего не страшно, пока тот, кого ты любишь, еще жив.

- Грусть иногда бывает единственным счастьем.

- Пока человек жив - ничто не потеряно.

- Чем примитивнее человек, тем более высокого он о себе мнения.

- У древних греков способность мыслить считалась высоким даром. Затем она стала счастьем. Позже - болезнью. Сегодня она - преступление.

- История мировой культуры - это история страданий тех людей, кто ее создавал.

- Когда ты дождешься чего-нибудь, то видишь, что это ничто. И тогда начинаешь ждать чего-нибудь другого.

- Бесполезные вещи! Впрочем, именно они-то и согревают нас больше всего!

- Нельзя брать прошлое с собой. И нельзя оглядываться, это утомляет и ведет к гибели.

- Вы знаете, что на свете всего ужаснее? Признаюсь вам по секрету: то, что в конце концов ко всему привыкаешь...

- То, что повторяется часто, уже не может болеть так сильно.

- Странно. Самые естественные вещи заставляют человека краснеть. Низости - никогда.

- Когда рядом кто-то умирает, ты этого не чувствуешь. Вот в чем все горе жизни! Сострадание еще не боль. Сострадание - скрытое злорадство. Оно как вздох облегчения: ведь мучаешься-то не ты...

- Благодарность, если только ты способен почувствовать ее, согревает душу.

- Человеку, плывущему под водой, важно одно - вновь вынырнуть на поверхность.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/erich-maria-remarque-liebe-deinen.html

[192x299]
От зараз намагаюся згадати книги, котрі розказують про те, як бути щасливою. Окрім "Поліанни" Елеонор Портер на думку поки що нічого не спадає (за підказки буду вдячна))).
Чого саме про щастя замислилася? Просто нещодавно прочитаний епістолярний роман Джин Вебстер можна вважати посібником по щастю. Ні, тут не знайдеться секретів щодо того, як заробити гроші, стати успішною чи закохати в себе мільйонера (хоча всі ці приємні речі з героїнею якраз і трапляються). Просто дівчина-сирота, котра виросла в притулку й уперше потрапила до звичайного будинку, де живе родина, у вісімнадцятирічному віці, точно знає, що таке - щастя, яке мають усі. Проте далеко не всі розуміють, що у них - сто причин бути щасливими. Озирніться - у вас їх не менше)) А якщо все ще не почуваєтеся щасливими - прочитайте цю книгу.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jean-webster-daddy-long-legs.html

[200x300]
Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.

Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.

Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post.html

На відміну від дуже відомої й розрекламованої фортеці на острові, ця фортеця, особливо у порівнянні із заповненими туристами вуличками та кибинайними Тракаю, виявилася геть порожньою: окрім нас та персоналу музею на її території нікого більше не було. Це викликало не тільки подив, а й радість: ну де ще можна вдостать набігатися дворищем, полазити по камінню, пофотографуватися так, щоб ніхто-ніхто не заважав?))

[700x525]

Читати й дивитися далі...

[320x490]
Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота", у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетора в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся", "наморщити брови" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.
Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_29.html

Минулими вихідними каунасці та гості міста з розмахом відзначили 100-річний ювілей Алексотського аеродрому, який носить імена Стяпонаса Дарюса та Стасіса Ґіренаса. Це - литовські льотчики, які у 1933 році спробували поставити рекорд дальності перельоту, подолавши понад 7 тисяч кілометрів від Нью-Йорка до Литви, перетнувши Атлантику, й розбилися через невідомі обставини неподалік Каунаса. "Литваніка" (Lituanica) - так називався їхній літак, який став своєрідним символом цілеспрямованості литовців і вагомою віхою в розвитку авіації Литви.

До речі, модель "Литваніки", виготовлена пілотом-істориком, із успіхом відкривала свято.

[700x525]

Читати далі...

Каунаське водосховище (точніше - море, лит. marios, бо те, що ми називаємо морем, скажімо, Балтійським, лит. - jūra) - найбільше водосховище Литви, його площа - понад 60 гектарів. Утворилося море за рахунок перекриття греблею річки Неман (Nemunas). Тоді, у 1959 році, із затоплених територій було переселено понад 700 сіл та хуторів.

[700x525]

Мальовничі береги, вкриті лісом, острови та затоки належать нині до Регіонального парку Каунаського водосховища. Розводити вогнища, ставити намети, рибалити можна у спеціально відведених місцях, і ці місця - казкові!

[700x525]

Море - це також ідеальне місце для яхт, віндсерфінгу, прогулянок на катерах та човнах.

Читати й дивитися далі...

[700x525]

[194x300]
Якби повість "Тіні в маєтку Тарновських" треба було охарактеризувати одним словом, я б сказала: вона чесна. Автор чесно говорить про речі, про які ми воліємо мовчати. Й мовчимо. Й не зізнаємося часом навіть собі у тому, що, попри всі зовнішні атрибути щастя (хороша родина, здорова дитина, гарний дім, класна машина, достаток у всьому), захлинаємося від того, що нащасні, нещасні, нещасні... Нещасні, бо... Отут, напевно, у кожного знайдеться своя причина. У героїв повісті - чоловіка та дружини - вона бала спільною: вони не кохали одне одного й не відчували сексуального потягу до законної половинки.
Скажете: ну і що тут такого? Так живуть тисячі родин, бо ж кохання й пристрасть - то така штука, яка минає, а от сім'я, дім, діти - це те, що тримає пари разом, і правильно, бо ж інакше - як?
А й справді - як? Як жити далі разом, якщо не хочеться? Як спати разом, якщо не хочеться? Як кохатися, якщо не хочеться? Відповіді на ці питання й шукали герої книги. І знайшли. Але відповіді - й не сподівайтеся навіть! - анітрохи не універсальні! Тож якщо вас мучить щось подібне, то й питання формулювати, й відповіді на них шукати вам доведеться самим. А книга... Книга просто натякає, що так можна - зізнатися собі, що ти - нещаслива (ий) і спробувати щось у цьому житті змінити.

До збірки зі згаданою вище повістю увійшла ще одна - "Сонечко моє, чорне й волохате". Не можу не згадати про неї окремо, бо - класна! Така по-дитячому щира, бо написана від імені підлітка. Така також чесна, бо не натягує маски на героїв, а навпаки, знімає їх. Така місцями смішнюча-смішнюча, а місцями - щемка до сліз. Така мені особисто рідна-радна, бо там є бабуся, котра говорить моєю рідною мовою - прекрасним поліським діалектом. А ще у повісті багато музики, багато сучасності з усіма її плюсами й мінусами, багато підліткових траблів і багато-багато справжньої любові.

Ну, оскільки книга зараз під рукою, я долистала її до післямови, написаної В'ячеславом Шнайдером і чесно мною прочитаної. Зазвичай я люблю читати й перед- і післямови, бо завжди цікаво подивитися на книгу іншим поглядом, який дає можливість побачити щось пропущене, зазирнути глибше, зрозуміти інакше. Але ця післямова - просто якийсь учнівський реферат на тему... Точніше, без теми, проте з дивним висновком, який таки процитую: "Словом, сексуальність - це завжди проблема. ... Але вирішення ніколи не буде безпроблемним!" :))
На мою суб'єктивну й жіночу точку зору, проблема - це повна відсутність сексуальності)) А ви що з цього приводу думаєте?)

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_23.html

Візитівкою Тракаю є, втім, не стільки караїми, про яких я розповідала, скільки фортеця-замок на острові - єдиний острівний замок, що зберігся у Східній Європі. Розташовано його посеред озера Гальве (Голова). Веде до фортеці міст, точніше, два - вони сполучають берег із замком через маленький острівець.

Вигляд замок має неперевершений, а враження від нього - неймовірні: дух просто перехоплює, здається, що ти потрапив у казку (не знаю, як ви, а я їх у дитинстві прочитала стільки, що казкові місця впізнаю безпомилково)))

[700x525]

У казковому замку мають жити, звісно, принци й королі. Щодо короля, то тут ми стикаємося з одним із історичних парадоксів: Великий князь Вітовт, чиєю резиденцією й був Тракайський замок, так і не дочекався корони, обіцяної імператором Священної Римської імперії Сигізмундом І Люксембургом, який проголосив його королем «Литовського королівства». Князь помер без корони у стінах цієї фортеці у 1430 році. Освячену корону не встигли довезти до Тракайського замку, бо її перехопила польська шляхта. Але це - окрема історія, а от те, що замок належав некоронованому королеві - факт.

[700x525]

Фотрецю почав будувати батько нашого некоронованого короля Кейстут у другій половині 14-го століття. Вітовт уже пізніше добудовував фортецю й спорудив донжон - вежу-житло для себе, що, власне, й перетворило укріплення на замок. Донжон мав шість поверхів, захисний рів, підйомні ворота, внутрішній двір, каплицю, житлові приміщення й велику залу для прийомів

Читати далі...

[269x400]
Що таке любов, закоханість і пристрасть? Яка різниця між цими поняттями, такими близькими й такими, втім, різними? Якщо осягнути це розумом складно, а вербально пояснити ще складніше, то допомогти можуть почуття, пережиті або ж безпосередньо вами, або ж опосередковано - за допомогою героїні "Розмальованої вуалі" та Вільяма-Сомерсета Моема.

Майстер. Це - про автора задля уникнення зайвої голослівності.

Жінка. Це - про героїню книги, від імені якої ведеться розповідь. Жінка до кінчиків волосся й до кожного видиху. Жінка - не в ідеалізованому сенсі (хача вона й красива, ніжна, пристрасна, чарівна, сильна) і не в анти-ідеалізованому теж (хоч і зрадлива, корислива, нешаноблива, прямолінійна), а - просто справжня, така, як є, без нашарування отих згаданих стеотипних означень й далеких від життя узагальнень. Жінка - як я, як мільйони таких, як я, як ви...
Вона часом керується розумом і розрахунком, вважаючи, що почуття й емоції - це щось другорядне, чим можна знехтувати. Потім відчуває, що помилялася, і з головою занурюється в океан чуттєвості. Потім стомлюється плавати й намагається відшукати в ньому острів надійності, борсаючись поміж зависоких хвиль й загострого каміння. Потім, виснажена, повертається до остогидлого, проте все-таки потрібного й надійного берега. А потім розуміє, що отут, на березі, - її справжнє місце, й тоді вже не боїться ані підступних боліт, ані стрімких річок, ані крутих схилів, якими вкритий берег. Навіть коли земля йде з-під ніг, вона здатна втриматися й не впасти, бо - Жінка.

п.с. Якийсь спойлер замість відгуку вийшов)) Сподіваюся, досить метафоричний, аби не завадити насолодитися читанням книги))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/wsomerset-maugham-painted-veil.html

Містечко Тракай розташоване неподалік Вільнюса (якщо бути точним, то на відстані всього 30 км від столиці Литви), зовсім невеличке (населення становить трохи більше 5 тисяч осіб), але надзвичайно популярне серед туристів. Й популярність ця з'явилася не на порожньому місці.

По-перше, Тракай - історичне місто. Саме тут було розміщено резиденцію Вітовта Великого, князя Литовського, Руського й Жемайтійського, одного з учасників-переможців Грюнвальдської битви. Про музей-фортецю на острові розкажу пізніше.

[700x525]

По-друге, Тракай розташовано в дивовижної краси місці. Понад 200 озер та озерець, з'єднаних поміж собою річечками й протоками, оточені лісами та болотами, утворюють просто казкову картину.

[700x525]

По-третє, саме Тракай є сучасним духовним осередком караїмів. Так-так, тих самих, про яких чув кожен, хто був у Криму й мандрував стародавнім поселенням цього народу - Чуфут-Кале, що в горах поблизу Бахчисараю.

Читати далі...

[417x640]
Чи не вперше глибоко відчула радянськість своєї освіти. Ні, я не така давня, як ви могли б подумати)) Але навіть за часів незалежності курс історії України в гуманітарному вузі мені не розказав того, що розповів Шклар у "Чорному воронові" та "Марусі". Якщо зважити на те, що автор прискіпливо вивчає документи, свідчення, історичні факти й усі події, викладені в книзі, є підтвердженими, то кращого "підручника", ніж подібні книги, годі й шукати.

Кого б я хотіла знайти, то це - Марусю. Чогось так зачепив мене її образ - легендарний, бо так схотілося людям, і разом із тим реальний, бо ж так теж хочуть люди, та й родичі ж є, - що просто хоч бери, та й іди шукай-гукай вітра в полі, чи то пак, Марусю в цих наших закордонах. Ех, якби ж то насправді все було так просто...

Звитяжні походи, глибокі розчарування, відданість і зрада, кохання й вірність - у книзі, окрім історії, є багато такого, що захоплює й увагу, й емоції читача. Говорити про рівень письменника Шкляра не буду, бо то - зайве. Скажу лише, що відчувала річкову прохолоду й гарячі тіла закоханих, холодний туман й самотність Марусі, Мирона. тремтіння від азарту в бою, та біль від втрат... Отаку можливість переживати разом із героями ціную в хороших книгах чи не понад усе.

Ще про одне скажу. Коли взяла до рук видання, мене чогось зачепив отой підзаголовок: "Національнпий бестселер". Ну, думаю, щось дуже випендрювально воно звучить, особливо поєднання оцих двох понять: "національний" та "бестселер". Тож бо не автор і не видавництво мають вирішувати, буде книга бестселером чи ні. А про національність взагалі мовчу. Але, знаєте, ця книга має стати й тим, й іншим. Бо, по-перше, вона того насправді варта, а, по-друге, чому б і такими підказками не спонукати читача братися за читання книг, які здатні внести вклад у відновлення того, що десятками років руйнувалося в нас: української національної свідомості.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_14.html

Мои дорогие и очень ценные русскоязычные читатели!
Простите мою лень - пишу в последнее время на украинском, а переводить так ленюсь, так ленюсь, что, вижу, кто-то даже начал отписываться. Понимаю - читать непонятное неинтересно))

Тем же, кто пытается понять украинский текст или хотя бы посмотреть фото, предлагаю спрашивать о том, что непонятно, в комментариях - тратить время на перевод гораздо легче, когда точно знаешь: это кому-то нужно)))
_______

Торік, потрапивша на цей унікальний фестиваль уперше, я була просто вражена й самою ідеєю музичного свята, і її виконанням. Сцену ставлять в улоговині попід стінами фортеці, а її схили перетворюються на природній амфітеатр, у якому місця вистачає усім: й тим, хто спромігся зайняти стандартні місця, й тим, хто приїздить послухати музику зі своїми стільцями чи ряднами, а також зі своїми бутербродами й напоями. Таке собі поєднання простоти й вишуканості, яке, втім, нікому не псує насолоди.

[700x525]

Цього ж року я знала, на що очікувати))

Фестиваль приурочено до свята - Дня державності Литви, яке відзначається 6 липня. Саме цього дня 1253 року відбулася коронація литовського князя Міндаугаса та його дружини Морти. Сталося це внаслідок правильної політики Міндаугаса, який двома роками раніше вирішив прийняти християнство та отримав визнання Папою Римським Литовського королівства. Ще багато заслуг перед литовським народом у Міндаугаса, якого прозвали Мудрим, але сьогодні ми говоримо про музику.

[525x700]

Читати далі...

[400x611]
Під ранок перегорнула останню сторінку цього монументального (хоча Загребельний, підозрюю, не похвалив би мене за це слово) роману. Але перед моїм внутрішнім зором таки постав монумент силі хлібороба: внутрішній, незламній, незнищенній, але так глибоко закопаній під нашаруваннями брехні, лицемірства, підлості тих, хто виявився слабшим і піддався облуді сталінізму, соціалізму, комунізму й сотень інших -ізмів.

Загребельний недарма висмикує спогади тисячолітнього Миколая то з сучасного нам ХХ століття, то - з далекого Х, з часів введення християнства, бо ж і тоді, й нині знищувалося традиційне, звичне, живе, вкорінене, натомість насаджувалося чуже, незрозуміле, непотрібне, а головне - силоміць, із кров'ю, з болем, зі стражданнями. Таке ніколи не зробить щасливим ані окрему людину, ані цілий народ.

Але щоб побачити це й зрозуміти його, потрібно піднятися й подивитися згори. Більшість же тих, хто сьогодні розказує про прекрасне минуле наших дідів і прадідів під "залізною рукою Сталіна", або ж у часи "радянської впевненості в застрашньому дні", або про ще якісь міфи минулого (які, втім, іще не стали міфами настільки, аби в них припинили вірити і, головне, припинили до них прагнути), не здатні цього зробити, бо - сліпі. Й їх вини у цій тотальній сліпоті, власне, немає, бо ж такими були кілька поколінь їх предків. Проте є вина в небажані прозріти й подивитися, і побачити. І якщо для того, щоб побачити, потрібна робота й розуму, й душі кожного з нас, то для того, щоб хоча б подивитися, треба прочитати історію сталінізму, написаного Загребельним.

Авторові хочеться вклонитися, щиро й доземно. Й за історію, яку він невтомно доносить до читачів. І за можливість побачити щось з іншої точки зору. Й за колосальну любов до людей. І за Україну. Й за мову українську - прекрасну, чисту, яскраву, багату. І за текст, наповнений сотнями ремінісценцій, цитат, натяків, який вже стає гіпертекстом. І за емоції, отримані мною, - глибокі, щирі, справжні, попри книжність, бо часом для того, щоб заболіло, необов'язково ранити власний палець, боліти можуть і чужі рани, особливо, якщо це - рани твоїх предків. Й чуже щастя теж може широко розправити твої крила...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_8.html

[393x604]
Цією книгою мене запросили трошки прогулятися Парижем)) Визнаю: прогулянка вдалася. Так само, як і прогулянки Львовом то з однією, то з іншою героїнею. І поїздки в інші містечка - маленькі, не такі відомі, як згадані, але насичені історією та тим своєрідним духом, який і створює місце (місто) притягання душ (духу).

"Інші пів'яблука" - це продовження історії, розказаної Галиною Вдовиченко в книзі "Пів'яблука". Але, як на мене, окрім героїнь та їх надмірної досконалості, а також чарівного (чи й ні) яблука, книги більше ніщо не пов'язує. Це - окрема історія, написана набагато краще, глибше, цікавіше й майстерніше першої.

Варто відзначити віртуозність, з якою авторка володіє словом. Без особливих зусиль із боку моєї уяви я запросто переносилася до... (тут був початок переліку місць, які закарбувалися в моїй емоційній пам'яті, але він виходив задовгим))) Але найбільше мене захопив показ колекції Ірини: світло, кольори, музика, емоційне напруження передані так гарно, що я ладна не повірити, якщо львів'яни мені казатимуть, що такого місця й такого дійства у місті не було)))

Окремим і величезним плюсом книги є Пінзель: історія його життя та творчості, розказана легко, без менторства й занудства, а також згадки про долі створених ним скульптур. Відчула, наскільки не вистачає нашій літературі отаких-от художніх, але достовірних (наскільки це можливо, звісно) книг, які знайомили б читачів із незнайомими з різних причин сторінками української історії мистецтва (і не тільки його). Якщо порадите щось із подібного читання, буду дуже вдячна.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post.html

[332x500]
Нещадавно десь у когось підглянула, що нині життя стало складнішим, люди - складнішими, мислення й сприймання реальності - також. Після прочитання цього класичного детективу мені схотілося додати: і книги сучасні теж складніші, ніж сто років тому, скажімо. І ми, складні читачі складних книг, часом не здатні оцінити елегантної простоти і книг, й героїв, й, пвеною мірою, авторів.
Принаймні, мені, поціновувачці сучасної літератури, захопитися детективом від визнаної майстрині цього жанру, чомусь не вдалося. Мені б більше психологізму, більше надриву, більше емоцій... Але які емоції можуть бути в британського автора британського детективу, події якого відбуваються в Британії?)) Наївна я))
Втім, попри мою наївність, хто вбивця - я не здогадалася, хоча місцями сюжет затягував, загадки змушували шукати відгадок, а розмірковування Еркюля Пуаро про сутність інтуїції як сукупності дрібних ознак, котрі ми підсвідомо сприймаємо й оцінюємо відповідно до наших знать і досвіду, викликали в мене незримі внутрішні аплодисменти.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/agatha-christie-abc-murders.html

[200x300]
Україна, 1993 - 94, реж. Михайло Іллєнко

Назвати цей фільм арт-хаусом язик не повертається, хоча, власне, фільм саме таким і є. Просто він настільки український, що називатися може лишень химерним.

Так от: це - один із найхимерніших фільмів, які мені доводилося бачити, й найкращий із українських, переглянутих мною до цього часу.

Химерне у фільмі усе. Й поява головного героя з неба разом зі зливою, грозою й рибою. І вітер, який він водить за собою. Й відьомство та чари, котрими користуються селяни. Й негода, яка паводком рознесла села в різні боки. А які химерні киртини малює герой фільму Ботічеллі (у титрах сказано, що знімалися роботи художника Миколи Нікуліна, але поки що інформації про нього я не знайшла). А які химерні у картин назви! Власне, назва фільму - то назва одного з полотен, намальованих Ботічеллі. Вже сліпим. Бо найдорожче потрібно віддавати, щоб зберегти ще дорожче.

Українське у фільмі також усе. Пісні, голоси, музика. Мова - справжня, чиста й жива-жива, в якій не відчувається нічого кіношно-награного. Одяг. Хати. Сінокіс. Те ж відьомство, яке й досі живе в українських селах попри століття християнизації. Зрештою, сам дух - рідний-рідний, відчутний навіть на мисі Канаверал, де живуть українські емігранти і куди, зрештою, повертається головний герой, бо там - його дім і його кохана.

Про сюжет і жанр не говоритиму, бо перше треба пізнати в процесі перегляду, а друге визначити практично неможливо. Мелодрама? Фантастика? Комедія? Певно, все це разом плюс іще щось невловиме наразі, після першого перегляду. Чому "першого"? Та тому, що переглядати "Фучжоу" і хочеться, і треба: там стільки невловленого, несприйнятого й незрозумілого ще можна вловити, сприйняти, зрозуміти! Й захопитися: картинкою, звуком, героями. Текстом і підтекстами. Символами і знаками. Філософією. Любов'ю. Людьми.

п.с. Фільм відкрив для мене мій чоловік, який колись, років із десять тому, випадково подивився його вночі по телевізору. Такі фільми зазвичай і показують ночами, на жаль. Назви він не пам'ятав, звісно, і, шукаючи стрічку всі ці роки, оперував лише кількома фрагментами й поняттям "Кіностудія імені Довженка". Нарешті на одному форумі його перепитали: "Це той фільм, де double-холєра? То це - "Фучжоу"!" І це таки виявився він, double-холєра)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/06/blog-post_30.html

[250x355]
Унікальними є для мене ті книги, які з часом кортить перечитати. Ще рідкішнішими є книги, читаючи які, вже розумієш, що перечитуватимеш їх іще раз. І вперше тримаю в руках книжку, яку почала перечитувати спочатку, тільки-но перегорнувши її останню сторінку.
Здавалося, після "Горянина", його емоційної сили та концентрованої мудрості, автор мене вже не зможе нічим вразити і здивувати. Та ні - зміг. "Криничар" - це теж концентрована мудрість. Але не лише народна, як у "Горянині", а й книжна, не лише українська (русинська), а й грецька, єврейська, східна. Мудрість зібрана-перебрана й пробувана-перепробувана головним героєм на собі, а до того - іншими людьми в різних життєвих ситуаціях та в різних країнах. Мудрість настільки концентрована, що її годі збагнути при першому прочитанні. Тому й проситься роман до рук вдруге, проситиметься втретє, і ще, і ще, доки не буде опановано хоча б дещицю мудрості Криничаря.
Чомусь пригадалися переповнені книжками магазинні полиці, над якими гордо висить вивіска: "Езотерика". І люди, які перебирають ті видання, написані часом задля передавання мудрості, часом задля полегшення її пошуків, а часом і просто так, знічев'я, аби заробити грошей. Хтось плететься слідом за модним віянням, а хтось і насправді шукає те, що допоможе збагнути як прості, так і надскладні життєві речі та сутність життя. Так от: як на мене, ми тепер маємо вартий уваги зразок української "езотеричної" книги, яка й пояснить багато речей, і навчить жити серед людей і для людей; допоможе стати щасливішим, де б ти і з ким би ти не був; розкриє секрети багатства не лише матеріального, а й духовного. А ще - просто захопить, бо ж насаперед "Криничар" - роман, художній твір із закрученим сюжетом, цікавими героями, історичними подіями та долею вигадки. Певно, цього одного досить, аби просто прочитати книгу.

[466x700]
Думаю, я достатньо висловила захоплених ахів та охів, розповідаючи про враження від першої частини фантастичної трилогії про Жана ле Фламбера "Квантовий злодій". Тож, даючи емоційну оцінку названому романові, скажу лишень, що моє захоплення цим зразком надсучасної наукової фантастики лише підтвердилися.

У "Фрактальному принцеві" продовжуються пригоди суперзлодія, який має вкрасти одну зі збережених в давнину клонованих сутностей Прайма - людини, котра стала богом й творцем Всесвіту. Для цього йому треба потрапити на Землю - колиску (так-так, і там, у неймовірно далекому майбутньому, це - колиска) життя. Тож і ми можемо туди потрапити і... жахнутися змінам, що сталися із нашою планетою.

Проте це все - так, цяцьки-пецьки, як і згадки про новітні наукові відкриття, дивні для нас стани матерії, розуму, інформації тощо. Цікавою є ідея появи й існування богів, їхніх стосунків між собою та ставлення до так званих смертних. Цікавими є міркування з приводу душ і тіл, зв'язку між ними, життя (чи існування) поза тілом, боротьбу неприкаянних душ за тіла тощо. Й не менш цікавими є розмірковування автора за допомогою героїв, звісно, про те, що ж таке любов, на що вона здатна й на що здатні люди/боги/душі задля неї.

Це одна з книг, яку я з упевненістю може рекомендувати тим, хто любить справжню фантастику. Насолоджуйтеся! А я тим часом із нетерпінням чекатиму перекладу російською фінального тому трилогії "Каузальний янгол", який має з'явитися на світ у липні цього року. Англійською я таку книгу точно не зможу зрозуміти)))

[200x299]
Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..
Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.
Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))
І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...