Это цитата сообщения Наталья_Ивушка Оригинальное сообщение

Для тих, кому 18+.Художниця намалювала українську Камастру

[показать] [показать] 11 креативних зображень української любові від художниці Тетяни Шевченко, ілюстрації до двох книжок видавництва "Зелений Пес" – "Ніч Еротичної Поезії" та "Ніч Еротичної Поезії non-stop", які були опубліковані на сайті "Друг Читача". [показать]   Читать далее

 

[452x700]
Я вже якось тут жалілася на погане сприйняття мною класичних детективів. Тоді мені наполегливо порадили почитати "Вбивство в Східному експресі". Так от - я його прочитала. І не стільки для того, аби переконатися, що з класикою ніщо не зрівняється, скільки тому, що мала цю книгу англійською мовою, тож вирішила повправлятися. Останнє вийшло)))

А от щодо першого - порівняння класичних детективів із сучасними, то я таки лишилася прихильницею новітнього підходу до написання творів у цьому жанрі. Поруч із закрученим сюжетом і пошуками вбивці (я, як завжди, не здогадалася, хто це) мені хотілося б бачити глибоке занурення в психологію героїв, щоб мурашки по шкірі й холод поза спиною, як, приміром, під час читання "Гострих предметів" Гілліан Флінн. А тут - просто сюжет і просто констатація фактів...

Ага, "ваша галя балувана" - до Агати Крісті придиратися, то геть треба, мабуть, книжлк перечитатися)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/agatha-christie-murder-on-orient-express.html

[329x500]
Я трошки закинула свою пригоду з читання книг українських авторів, вибраних наосліп (розповіді про попередній досвід ТУТ й ОСЬ ТУТ), але чисто випадково відкривши в рідері книгу, написану Мілою Іванцовою, про яку раніше навіть не чула, згадала й виправляюся, бо ж обіцяла...))

Так от: я вдячна випадковому "тицю" й авторці за чудову, теплу, оптимістичну, позитивну, київську й книжкову книгу! Давно мені не читалося так гарно (кращого слова годі підібрати). Герої гарні, сюжет гарний, місто гарне, мова гарна, фінал гарний... Просто концентрат якогось антидепресанту, так потрібного пізньої осені.

От щойно зрозуміла, що ганити книгу, яка не сподобалася, мені набагато легше, ніж хвалити ту, яка принесла купу задоволення. Дивно. Тож спробую виправитися й окрім захоплених "ахів" додати трохи конкретики.

Отож, герої. Я їм повірила - абсолютно усім. Й нещасній покинутій Амалії, й успішному Вікторові, й жвавій і такій сонячній та сильній юній Женьці. Повірила, бо сама знаю точнісінько таких - депресивних й оптимістичних, закоханих і розчарованих, готових вмерти, ні на що не зважаючи, й готових жити незважаючи ні на що... Навіть такий кіношно-голівудський гепі-енд, яким завершила роман авторка, не зіпсував основного посилу її книги: в житті можливі історії, закручені віртуозніше, аніж це можна зробити у книгах, скорше, підкреслив його.

Мова. Часом аж надто прискіплива (визнаю, часом можу аж занадто до цього чіплятися), тут я на мову книги якось навіть не зважала. І це не тому, що вона якась не така чи занадто така, вона просто настільки жива й органічна, без недоречностей і зайвих викрутасів, що її, наче те повітря, просто не помічаєш.

Сюжет. От якби я зібралася написати роман, він був би якимось таким: із переплетіннями людських шляхів, на перший погляд випадковими, але насправді... Насправді ж усе йде так, як має йти... І в книзі, і в житті...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/blog-post_24.html

[419x700]
Це - перша книга, яка вийшла під всесвітньовідомим (уже) іменем, а насправді - псевдонімом Еріка Блера. Книга документальна, бо ж написана на основі того, що пережив сам письменник. Але від документальності вона аж ніяк не стала менш захоплюючою - життя, точніше, виживання бідняка-босяка-бродяги в двох прекрасних столицях не може не захопити. До того ж, Орвелл так майстерно описує всі придибенції, які спіткали паризького плонжера (посудомийника в ресторанах) та лондонського безпритульного, що про документалізм, котрий зазвичай асоціюється з чимось нудним, забуваєш зовсім.

Насправді від відносного достатку до повного зубожіння не так і далеко. Автор, котрий пройшов увесь шлях донизу, а потім вгору, відчув це на власній шкурі й намагається донести своїм читачам й отриманий досвід - для їх самостійних висновків, й готові власні міркування та висновки. В Орвелла сформулювалася ціла теорія того, чому бідняків багато й навіщо вони суспільству треба. Звучить вона дещо по-соціалістичному, що й не дивно для його світогляду версії 1933 року, але має під собою основу навіть з точки зору сучасності.

Хочу ще відзначити позитивність, оптимізм та певну гумористичність книги, яка ані за сюжетом, ані за темою не мала б такою бути. А ще я тепер маю колосальні знання про кухонні нюанси фешенебельних ресторанів (майже сторічної давності, але не думаю, щоб щось там кардинально помінялося). А ще я почала брати всі листівки з протягнутих в метро й переходах рук. Чому? В книзі про це написано...

***
[i]За точность, отнюдь не за превосходство в ремесле, предпочитают поваров мужчин.

Неопрятность присуща отелям и ресторанам, цель которых не накормить, а сразить шиком. Работник слишком занят подачей пищи, чтобы помнить, что эту пищу едят.

Попробую, не трогая причин чисто экономических, показать, каким милым ощущением может сопровождаться мысль о людях, обреченных всю жизнь соскребать грязь с тарелок. Ведь многим (многим из живущих весьма неплохо) эта мысль несомненно мила. Как утверждал Катон, раб должен работать всегда, когда не спит. Нужен или не нужен его труд, неважно; он должен работать, так как работать само по себе хорошо – для рабов, во всяком случае. Тезис живучий, на его основе и наворочены горы всяческой бесполезной траты сил. Я полагаю, инстинктивное желание навеки сохранить ненужный труд идет просто из страха перед толпой. Толпа воспринимается как стадо, способное на воле вдруг взбеситься, и безопаснее не позволять ей от безделья слишком задумываться.


Если бродяга, так не значит, чтобы думать про один чай-с-бутером.

Нищета избавляет от общих правил так же как деньги от труда.

Пыль чрезвычайно избирательна: пока вы хорошо одеты, она минует вас, но лишь появитесь без галстука, облепит со всех сторон.

Хотелось бы добавить пару слов насчет социального статуса нищих, так как, пообщавшись с ними и обнаружив в них обычнейших людей, нельзя не задуматься о том странном отношении, которое к ним проявляет общество. Бытует ощущение некого качественного различия между нищим и приличным, «работающим» человеком. Нищие – особое племя изгоев подобно ворам и проституткам. Работающий «трудится», а нищий «не трудится», являясь натуральнымпаразитом. Он, что всем очевидно, «не зарабатывает» свой хлеб, как его «зарабатывает» каменщик или литературный критик; это просто досадный нарост на теле общества, терпимый в силу гуманизма нашей эпохи, но по сути презренный.
Тем не менее, взглянув поближе, обнаружишь, что качественной разницы в добывании средств у нищих и огромного числа солидных граждан нет. Говорят – нищие не работают. Но что же тогда работа? Землекоп работает, махая лопатой; счетовод работает, итожа цифры; нищий работает, стоя во всякую погоду на улице, наживая тромбофлебит, хронический бронхит и т п. Ремесло среди прочих ремесел. Бесполезное? Совершенно. Но и множество очень уважаемых профессий совершенно бесполезны. Как представитель социальной группы нищий часто даже выигрывает в сравнении с иными: он честнее продавцов патентованных снадобий, благороднее владельцев воскресных газет, учтивее торговцев-зазывал – словом, это паразит хотя бы безвредный. От общества он редко берет больше, чем требуется для элементарного выживания, и – что должно его оправдывать согласно принятым этическим воззрениям – сполна, с избытком платит своими муками. Не думаю, что в нищих есть нечто, позволяющее выделять их в отдельный класс людей или дающее большинству сограждан право их презирать.
Тогда вопрос – почему нищих презирают, презирают дружно и повсеместно? Полагаю, по той простой причине, что зарабатывают они меньше всех. На деле никого ведь не заботит, полезен или бесполезен труд, высокопродуктивен или паразитичен; требование одно – работа должна быть выгодной. Весь современный мир твердит про деловую активность, эффективность, социальную значимость, но Читать далее...

[250x404]
Амелі Нотомб - це моє відкриття цієї осені! Захоплюючий текст - саме текст, а не сюжет (хоча він також вартий особливої уваги, але про це - пізніше), така собі гра слів і їх значень, гра, яка затягує читача, змушує його вдивлятися-вслухатися глибше, ближче, прискіпливіше, щоб... Щоб обломатися в певний момент. І тут я вже про сюжет: в отой "певний момент" герой раптом стає антигероєм, і весь раніше прочитаний текст сприймається зовсім по-іншому...

Текст дуже філологічний. Колеги, які прочитали (чи прочитають) цю книгу, погодяться з тим, що від вдалого поєднання слів можна отримати колосальне, саме філологічне, задоволення.

Мало того, текст - літературознавчий. Сприймати чи не сприймати літературу взагалі, як сприймати, яку літературу, чому й для чого? Ставили собі коли-небуть такі запитання? Певно, всі залюблені в читання люди про щось подібне міркують. Так от: якщо ви серйозно шукаєте відповідей на ці запитання, то в книзі ви їх... ні, не знайдете. Просто переформулюєте, а це, можливо, допоможе в пошуках.

І ще про сюжет: от подумалося, що насправді ж це - детектив. Ага, трошки містичний, трошки казковий, трошки інтелектуальний, але - детектив. Детектив, який - о, невже я це пишу??? - хочеться цитувати.

***
[i]Нет, поверьте мне, мало, очень мало на свете книг, написанных из добрых побуждений. Эти шедевры создают в скотстве и одиночестве, зная, что после того, как швырнут их в лицо всему миру, жизнь станет еще более одинокой и скотской. Это естественно, ведь главное отличительное качество бескорыстной доброты – она неузнаваема, непознаваема, невидима и неподозреваема, ибо если благодеяние заявляет о себе, оно уже не бескорыстно.

По-настоящему умный и широко мыслящий человек никогда не стал бы выклянчивать объяснения. Только быдло стремится все объяснить, включая и то, чему объяснения нет.

Так уж устроен род людской,что даже самые здравомыслящие его представители готовы бросить все — свою молодость, здоровье, любовь, друзей, личное счастье и еще многое другое — на алтарь иллюзии под названием вечность.

Да, мои книги опаснее войны, потому что от них хочется сдохнуть, а от войны, наоборот, хочется жить.

Возьмите хоть Гомера – он сегодня знаменит как никогда. А много ли наберется подлинных читателей подлинной «Илиады» и подлинной «Одиссеи»? Жалкая горстка плешивых филологов, не более того, – ведь вы, надеюсь, не станете причислять к читателям тех немногих полусонных лицеистов, что еще долдонят на школьной скамье Гомера, думая при этом о «Депеш Мод» или о СПИДе. Вот по этой-то поистине замечательной причине Гомер – классика.

Есть и такие люди, их много, что владеют высшим пилотажем: умеют читать, не читая. Как аквалангисты, проплывают они сквозь книгу, ничуть не вымокнув... Это читатели-водолазы. Они составляют подавляющее большинство читательской массы, однако я слишком поздно узнал об их существовании. Я так наивен. Я воображал, что все читают так, как читаю я, а я читаю как ем: это означает не только жизненную потребность, главное – прочитанное усваивается моим организмом и изменяет его компоненты. Поев, скажем, колбасы, человек становится иным, чем поев икры; точно так же, почитав Канта (боже упаси!) он становится иным, чем почитав Раймона Кено. Я говорю: «человек», но следовало бы сказать: «я и немногие другие», потому что большинство людей, закрыв Сименона ли, Пруста ли, остаются теми же, какими были, ровным счетом ничего не утратив от себя прежних и ничегошеньки не приобретя. Прочли – и все; в лучшем случае знают теперь «про что книга». Не подумайте, будто я преувеличиваю. Сколько раз я спрашивал вроде бы умных людей: «Эта книга вас изменила?» В ответ на меня смотрели круглыми глазами, недоумевая: «Почему, собственно, она должна была меня изменить?»

– Не кажется ли вам, что всякий человек, осознанно или нет, смотрит на все другими глазами, прочитав ту или иную книгу?
– О нет! Только сливки читательской массы на это способны. Остальные продолжают видеть мир, оставаясь в первозданной серости. Заметьте, я говорю только о читателях, которые сами по себе редкость. Большинство людей вообще не читают. По этому поводу хорошо сказал один умный человек, запамятовал, как его звали: «В сущности, люди не читают, а если и читают, то не понимают, а если и понимают, то забывают». В самую точку, вы не находите?
– В таком случае участь писателя трагична?
– Если и трагична, то причина, конечно же, в другом. Это же большое благо, если вас не читают. Можно многое себе позволить.


- Вы с ним встречались?
-Нет, берите выше: я его читал.

Ненавидеть людей есть тысяча причин. Лично для меня главная – это их криводушие: тут они неисправимы. Это криводушие, кстати, сегодня как никогда в чести. Я пережил разные времена, сами понимаете, и могу вас заверить, ни одно не было мне так ненавистно, как нынешнее. Криводушная эра в полном смысле Читать далее...

[476x700]
Почну з екранізації, як не дивно. На мою думку, фільм, котрий вважається, і не даремно, вже класикою кінематографа, не передає всієї глибини книги. І не тому, що режисер чи актори не спромоглися цього зробити, а тому, що це неможливо апріорі (втім, як і з переважною більшістю літературних творів). Тож навіть якщо ви бачили фільм із Ніколсоном багато разів, почитайте все-таки ще й книгу.

А її треба прочитати... Рука піднялася, щоб дописати щось на кшатлт "особливо нам, українцям, сьогодні, коли ми намагаємося зламати систему", але подумалося: не тільки нам, і не тільки систему на рівні держави, і не тільки систему загалом. Читати потрібно насамперед для того, аби зрозуміти силу себе як особистості, зрозуміти, що ми - вільні вибирати те, за якими законами жити і якій системі підкорятися/не підкорятися, за ким іти, кого ігнорувати і, зрештою, як перестати бути кроликами...

***

...мы здесь не потому, что мы кролики — кроликами мы были бы повсюду, — мы здесь потому, что не можем приспособиться к нашему кроличьему положению. Нам нужен хороший волчище вроде сестры — чтобы знали свое место.

Кролику не положено заступаться за сородича. Это было бы глупо. А вы поступили разумно — трусливо, но разумно.

– Мир принадлежит сильным, мой друг! Ритуал нашего существования основан на том, что сильный становится слабее, пожирая слабого. Мы должны смотреть правде в глаза. Так быть должно, не будем с этим спорить. Мы должны научиться принимать это как закон природы. Кролики приняли свою роль в ритуале и признали в волке сильнейшего. Кролик защищается тем, что он хитер, труслив и увертлив, он роет норы и прячется, когда рядом волк. И сохраняется, выживает. Он знает свое место. Никогда не вступит с волком в бой. Какой в этом смысл? Какой смысл?

Он знает: надо смеяться над тем, что тебя мучит, иначе не сохранишь равновесия, иначе мир сведет тебя с ума. Он знает, что у жизни есть мучительная сторона; он знает, что палец у меня болит, что грудь у его подруги отбита, что доктор лишился очков, но не позволяет боли заслонить комедию, так же как комедии не позволяет заслонить боль.

Я одно знаю: и так-то все не очень велики, но, похоже, каждый только тем и занят в жизни, что пригибает пониже всех остальных.

Нет, браток, сестра ваша – никакая не кура-чудище, яйцерезка она. Я их тысячу видел, старых и молодых, мужиков и баб. И на улице видел и в домах – эти люди хотят сделать тебя слабым, чтобы держался в рамочках, выполнял ихние правила, жил, как они велят. А как это лучше сделать, как тебя скрутить, как стреножить? А так: ударить коленом где всего больнее. Тебе в драке не давали коленом? Вырубаешься начисто, а? Хуже нет. Сил ни капли не остается. Если против тебя такой, который хочет победить, но не тем, чтобы самому быть сильнее, а тем, чтобы тебя слабее сделать, тогда следи за его коленом, будет бить по больному месту. Вот и старшая стервятница тем же занимается, бьет по больному.

— Но я хотя бы попытался, — говорит он. — Черт возьми, на это по крайней мере меня хватило, так или нет?

(С) Кен Кізі

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/ken-kesey-one-flew-over-cuckoos-nest.html

[189x267]
Мушу зізнатися: я не люблю мистецтво Сходу ні в якому його вигляді, бо просто не розумію багатьох речей - не розумом, емоціями. Але Кавабата - перший і поки що єдиний автор, який змусив мене змінити свою думку. Герої "Країни снігу", попри всю їх "чужість" (маю на увазі традиції, звички, емоції, життєві постулати), достукалися до мене й зачепили за живе.

Може, справа ще й у майстерності нобелівського лауреата? Бо так тонко, точно, докладно, але без жодної зайвої рисочки змалювати країну снігу, невеличке гірське село, життя курортного готелю, побут місцевих жителів і побут японців загалом, життя й роботу гейш та найглибші емоції головного героя - то неабиякий хист. Втім, думаю, Кавабата моїх похвал не потребує.

Читайте, книга гарна в усіх сенсах... І сніг там такий свіжий та холодний, і квіти запашні, й можна почути, як засвічуються зірки й махають крильцями нічні метелики...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/blog-post.html

[310x475]
Книга належить до тих, які не можна читати на бігу й уривками. У неї треба занурюватися з головою, не відволікаючить на зовнішні подразники, а часом і на реальне життя загалом - і лише так історію про хлопчика, який мав магічні властивості, та про інших дітей, народжених опівночі разом із незалежною Індією, можна зрозуміти. Оті всі переплітання часів, спогадів, оповідей, реальних і вигаданих подій потребують неабиякої уважності, тож роман легким назвати аніяк не можна.

Втім, є ще один важливий момент для розуміння книги: знання історії Індії, Пакистану, Кашміру, Бангладешу. Чесно зізнаюся: окрім дуже поверхневої інформації в моєму багажу знань більше нічого не було. Довелося читати хоча б Вікіпедію й роздивлятися карти (а це я дуже люблю), аби зрозуміти суть подій, про які йдеться в романі. Події: проголошення незалежності Індії та Пакистану, від’їзд британських колонізаторів, вибори, вибори, вибори (ну як у нас нині)), розподіл країни на провінції, протистояння мусульман та інудсів, війна між Індією та Пакистаном, війна за незалежність Бангладешу, боротьба за незалежність Кашміру... І незрима присутність в усьому Радянського Союзу, яка нині сприймається зовсім інакше, ніж тоді, коли я в дитинстві чула про Індіру Ганді й братній індійський народ.

Але найбільше мене цікавила історія чотирьох поколінь однієї родини, яку оповідає головний герой. Оскільки він не був очевидцем юності свого діда, то його життя перетворилося в легенду, основану на символах. Життя батьків хлопець показує вже зі своєї, хоч і дитячої, точки зору. А от розповідаючи свою історію, одночасно показує і шлях дозрівання особистості, який ми всі проходимо...

Книга містична. У ній багато дивних речей, які, втім, не видаються аж надто дивними, бо це ж - Індія. Спогади, замариновані разом із овочами й закриті у банках, - це все, що лишається від життя кількох поколінь однієї родини. Та хіба лише однієї? І лише індійської?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/salman-rushdie-midnights-children.html

[220x321]
Епічне полотно про життя трьох поколінь великої американської родини квакерів змусило мене стати на місце своїх батьків, як би дивно це не прозвучало. Що відчувають вони, дивлячись, як руйнуються селянські й радянські устої, на яких виросло, виховалося, змужніло їхнє покоління? Як важко їм сприйняти і як іще важче зрозуміти те життя, яке закрутило-захопило й порозкидало світом їхніх дітей? Чого замість тяжкої і звичної селянської праці ми обрали не легший, але зовсім інакший розумовий труд? Чого цінності, якими жило їхнє покоління, для нас не лише втратили цінність, а подекуди й навпаки: отримали негативне забарвлення? Чого ті правила, якими вони керувалися, доглядаючи й ставлячи на ноги маленьких нас, категорично відхиляються нами як зовсім непідходящі для їхніх онуків?

Разом із тим, я змогла хоча б трошки зазирнути в майбутнє й приготуватися до того, що очікуватиме нас тоді, коли вже наші діти заживуть своїм життям. Так, воно так само руйнуватимуть наші устої, як і ми руйнуємо устої наших батьків. А ті, чого гріха таїти, робили теж саме зі своїми батьками... Ех... )))

Ще одна важлива й гостра для мене сьогоднішньої тема роману: співжиття порядної людини з людьми інших поглядів (політкоректно висловилася?))), пошуки комфортних для усіх точок дотику, вирішення протиріч, насамперед внутрішніх, особистісних. Головний герой розумів, що те, як живуть інші, не обтяжені ані квакерськими вірою та звичаями, ані власною совістю, - теж нормально, бо такою є більша частина суспільства, проте він не дозволяв втягувати себе в банківські й не лише махінації, бо хотів лишатися чистим і праведним. Чи покращує таке відмежування суспільство? Чи це просто бажання мати чисті руки? Ані я, ані, схоже, сам герой точної відповіді так і не знайшли.

Не можу не згадати про тему грошей і багатства. Чи є гріхом самі гроші, а чи те, як ними користуватися? Де межа між необхідним для життя і зайвими розкошами? Як впливають бажання на людей, які можуть дозволити собі їх задовольнити, і на людей, яким це недоступно? Чому одних це руйнує в будь-якому випадку, а інших - ні?

Купа питань, на більшість із яких відповіді лише схематично накреслені. Як і має бути після прочитання хорошої, глибокої, сильної і важливої книги.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/10/theodore-dreiser-bulwark.html

[200x330]
Світи Дяченків вражають! От скільки не читаю їх книг - не стомлююся дивуватися й захоплюватися. Винятком не став і роман "Печера". Місто, застрягле приблизно в сімдесятих роках минулого століття, у якому живуть звичайнісінькі люди зі звичайнісінькими турботами. Хтось робить кар'єру, йдучи по головах, хтось віддається наповну творчості, у когось із рук падає все, за що не візьметься... Й от до останніх і належить головна героїня: звичайна дівчина, асистентка на телебаченні, не красуня й не розумниця, проста, як двері...

Й усе було б просто, якби не сни. Уві сні ця дівчина дивом рятується від зубів хижака. Потім іще раз, й іще раз. Й саме це виділяє її з-поміж інших...

Все, спойлерити припиняю))) Бо ще речення, й тим, хто ще не читав цієї книги, кайф можу поламати))) Але порозмірковувати про потребу тваринної агресії у нас, людях, можна ж? Бо роман саме про це. Для чого нам вона? Адже все, створене природою, має в собі раціональне зерно. От й агресія також. Тож для чого вона? Відповідь Дяченків я "прочитала" так: для того, аби, стримуючи її, ми ставали людьми, свідомо відділяючи себе розумного від себе тваринного.

А що в романі побачите ви?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_4.html

[316x500]
Книга місцями про мене. Аж дивно було, читаючи, впізнавати в багатьох моментах, ситуаціях, думках, відчуттях себе. Певно, таке враження склалося тому, що головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, звичайнісінька сільська дівчинка, котра росте у багатодітній родині й живе звичайнісіньким сільським життям. У неї купа обов’язків як по господарству, так і по догляду за молодшими. У неї шалене прагнення читати, а на це зазвичай не вистачає часу. Її сварять за багато що, а вона хоче, щоб її просто любили.

І її люблять. Але якось по-своєму. Героїна вважає виннгою маму. Та й читач, мимохіть, також. Але мені здається, що вина - на обох. Навіть доросла донька не поже порозумітися з мамою. Та і з собою, схоже, також, через що й проводить своєрідну психотерапію, повертаючись у дитинство, бо ж, як відомо, всі наші проблеми починаються саме там.

Але гадаю, що героїні (авторці?) позбутися того "чогось" у дитинстві не вдасться. Бо хоч і намагається вона розповідати про все якомога чесніше, але раз-по-раз у мене, читача, виривалося оте класичне "Не вірю!". Головним чином, через якусь надмірну ідеалізацію себе. Так, знаю, ми всі сприймаємо себе подібним чином - кращими, ніж насправді, ми не хочемо, а часом і не здатні взяти на себе вину не стільки за скоєне, скільки за сприйняте певним чином. Проте в героїні навіть натяку я не побачила на те, що бути не таким, як вона, теж нормально. Тож красуня, відмінниця, грамотійка, правильна доня і сестра і ще щось там у мене якоїсь щирої прихильності не викликала. А у вас?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/10/blog-post_22.html

[448x700]
Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_29.html

Одне з найбільших і, безумовно, з найкрасивіших міст Литви - Шяуляй (Šiauliai) ми відвідали після знайомства з Горою Хрестів (Kryžių kalnas).
Шяуляй називають містом Сонця, бо його назва, як розповідають історики, походить від литовського Saulė - Сонце.
Найбільш сонячним місцем у місті для мене став оцей Золотий хлопчик.

[525x700]

"Золотий хлопчик" - то народна назва цієї скульптури, яка насправді називається "Стрілець". Розташований він на стелі висотою 18 метрів і є такою собі стрілкою велетенського сонячного годинника, котрий займає цілу площу, яка так і називається - площа Сонячного годинника. У Литві, до речі, такі годинники дуже популярні, їх по декілька в кожному місті, а то й у найнеймовірніших місцях. Оцей-от вважається найвищим у країні. Навколо площі розташовано амфітеатр, а за ним - зелений парк.

ЧИТАТИ ДАЛІ...

[200x271]
Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...

http://saulelobis.blogspot.lt/2015/09/blog-post.html

Это цитата сообщения Леночка_77 Оригинальное сообщение

Література українською мовою - у зручних форматах для букрідерів, смартфонів чи планшетів.

Для тих, хто любить читати.
Література українською мовою - у зручних форматах для букрідерів, смартфонів чи планшетів.

Електронні бібліотеки з книгами українською мовою:

- http://e-bookua.org.ua/
- http://libruk.in.ua/
- http://javalibre.com.ua/
- http://chtyvo.org.ua/
- http://ukrlib.lviv.ua/
- http://www.bookland.com/ukr

Сьогодні замість розповіді про якусь мандрівку буде просто багато-багато фото й багато захоплення. Бо ж як можна не захоплюватися красенями-байками і такими ж красенями-байкерами?
Такої кількості байків, зібраних в одному місці й в один час, я ніколи не бачила. Якби довелося рахувати, то до тисячі лічити точно треба було б. А зібралися вони в Каунасі на величезне мотошоу, яке триватиме два дні. Потрапити на основну програму нам дитина не дасть, а от на відкриття свята та початок мотопробігу містом ми таки втрапили.

[700x525]

ЧИТАТИ ДАЛІ...

[220x346]
Майже містична книга про кохання. Чому містична? Тому що на думку переважної більшості читачів (чи то пак - читачок, бо книга, схоже, стилістично розрахована здебільшого на жіночу аудиторію), такого кохання насправді не буває, а оті всі з'єднання сердець, очей, рук і ніг - то точно містика. Та й на мою думку - теж))

Особисто мені, до того ж, містичним видалося місце, де відбуваються події. Загадкова для нас Бірма. Зовсім незвичне життя незвичних людей, незвичні долі, звички, цінності. Й незвичне розуміння кохання головними героями. І якщо почуття Мі-Мі, котра раділа за свого коханого, коли той поїхав до Америки, лишилася одинокою й сама виховувала дитину, таки можна трактувати як всепрощаючу любов, то страждання Тіна Віна - того самого, котрий поїхав до Америки й не повернувся, - ні. І справа не в тому, що він - чоловік, а я - жінка. Просто якщо спарвді була така любов аж до "чути стукіт серця", то навіщо було героєві одружуватися, народжувати дітей й сидіти всі 50 років у ситій Америці замість того, аби, попри можливі особисті проблеми й негаразди, повернутися до коханої? Хоча: навіщо? Адже страждати можна й на відстані, чи не так? Й на ситий шлунок воно якось легше страждається, ні?)))

Окрім містичності, книга ще видалася мені занадто сопливою. Якби я цінувала можливість поплакати над нещасними долями нещасних героїв, то кращого чтива годі знайти. У романі всі - нещасні, кожен по-своєму, звісно. Хоча заради справедливості варто сказати, що у цій нещасності завжди є місце щастю, і герої та автор його бачать. Але прибити когось за хлюпання й ниття час від часу таки хочеться)))

Виявилося, є продовдення історії - "Серце, котре живе в згоді". Не читатиму, бо, боюся, таки приб'ю Джулію)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jan-philipp-sendker-das-herzenhoren.html

[200x313]
Здавалося, я прочитала всі книги Діни Рубіної. Аж ні. Зрозуміла це, коли натрапила на кількох невеличких поличках із російськомовною літературою, заниканих у куточку литовської книгарні, на ще нечитаний роман. Що то було за відчуття - передчуття зустрічі з іронічною майстерністю Діни Рубіної!

І роман-комікс не розчарував. Колишня росіянка, котра вже понад 10 років живе в Єрусалимі, повертається на роботу до Москви, маючи завдання збирати й відправляти на "історичну батьківщину" єдиновірців. Займається цією роботою Синдикат, в якому працюють разні люди. Співпрацює Синдикат із багатьма єврейськми організаціями, в яких також працюють різні люди. І такі ж різні люди звертаються до Синдикату з різними проханнями допомогти. Те, що з цього виходить, і те, як Рубіна про це розказує, часто змушує реготати. Те, як авторка описує людей, часто змушує влізати в їхню шкіру. А те, що вона розповідає про Єрусалим, змушує розчулюватися.

Отака-от емоційна гойдалка, а не роман.

І про комікси. Їх у книзі постійно малює один із героїв. Але й текст - такий собі комікс, набір картинок із зображеними фігурками й репліками, надписаними біля кожної. Але герої від цього не видаються пласкими. Чому? Бо це ж - Діна Рубіна!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post_28.html

Бачите отам на горизонті гору? Вона невисока, й невелика з цієї відстані. Але коли підходиш ближче, то вражаєшся: досить велика все-таки гора повністю вкрита хрестами. Здебільшого дерев'яними: величезними, середніми й геть манюсінькими.

[700x525]

Це місце називається Горою хрестів (лит. Kryžių kalnas - Кріжю калнас) і знаходиться неподалік Шяуляю - одного з найбільших міст Литви (про нього розповім іншим разом).

[700x525]

Читати далі...

ЯЗЫКОВЫЕ СОЦИАЛЬНЫЕ СЕТИ:
1)WordSteps.com - это Ваш персональный менеджер словарного запаса.
2) lang-8.com/ - тут вы пишите текст на изучаемом языке, а носитель языка исправляет ваши ошибки, если вы их допустили
3) sharedtalk.com/ -здесь очень много иностранцев! отличная возможность практиковать изучаемый язык и общаться с носителями
4) omegle.com/ -сайт опять же с носителями языка. общение с случайным собеседником. у всех одна цель-языковой обмен
5) langled.com/home.php -очень много различных уроков (и аудио, и видео в том числе)
6) www.englishbaby.com/ -языковая социальная сеть, чат, общение с носителями, lessons
7) www.interpals.net/ -поиск собеседника для языкового обмена
8) livemocha.com/ -еще один сайти для поиска и общения с носителями

YouTube КАНАЛЫ В ПОМОЩЬ ИЗУЧАЮЩИМ:
1) www.youtube.com/user/MinooAngloLink -полезные грамматические уроки
2) www.youtube.com/user/dailydictation -американский английский с коротенькими диктантами и разбором произношения. очень интересно.
3) www.youtube.com/user/duncaninchina -коротенькие ролики обо всем на свете на английском

БЛОГИ:
1) www.manythings.org/ -очень емкий сайт, даже носители его используют. здесь можно подготовиться к TESL / TEFL. есть разделы на отработку произношения (американский английский), идиомы, слэнг и прочие полезности.
2) situationalenglish.blogspot.com/ -изучаем ангийский не словами, а ситуациями и различными выражениями. около 150 различных статей
3) engblog.ru/ -сайт на русском языке со статьями, грамматикой и прочим
4) www.bbc.co.uk/worldservice/learningenglish/language/ -видео для отработки произношения, отработка грамматики
5) www.amalgama-lab.com/ -изучаем английский с помощью текстов песен

https://www.facebook.com/u4yaz/photos/a.365384303556060.87482.365375186890305/533732380054584/?type=1