[200x324]
Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось?
Люблю книги, які викликають стільки запитань...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_68.html

[451x700]
Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/jean-christophe-grange-le-passager.html

[300x470]
Чи можете ви уявити собі, яким має бути українське фентезі? От я тепер не тільки уявити можу, а й точно знаю, яким, — як у трилогії Дари Корній, першу книгу якої я нещодавно із задоволенням прочитала. Сварог, Білобог і Чорнобог й тотальне поклоніння Сонцю — що ще треба, аби захопити мою душу язичниці? Хіба що цікавий заплутаний сюжет (а він тут є) й обіцянка продовження (на мене чекають іще дві книги цієї серії).

Зізнаюся: знайомство з творчістю авторки у мене якось не складалося. То "Гонихмарник" розчарував, то інша книга не вгодила якимись деталями й не довела до читацького екстазу. У "Зворотному боці Світла" теж було об що спотикнутися, але цього "чогось" так мало й воно таке нікчемне порівняно зі світом, створеним Корній, що я про нього навіть не згадуватиму. Натомість розкажу, якою цікавою буде роман для юних поціновувачок "Сутінок" — така ж молода героїня, з якою трапляються такі ж карколомні пригоди. Але на противагу американській тінейджерці, українській Мальві пощастило, бо ж вона має не просто зжитися з новою реальністю і вижити у ній, а багато чому навчитися — й навчити своїх читачів. І ці знання — про світобудову, про стосунки Світла й Темряви (читай: Добра і Зла) — можуть допомогти зорієнтуватися і в нашому звичайному світі, й нам, звичайним і дуже дорослим людям))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_10.html

[234x336]
От сьогодні з колегою якраз зачепили тему, подібну тій, яка підіймається в книзі: що спонукає людей в однакових ситуаціях діяти зовсім по-різному? Виховання? Життєвий досвід? Обставини? Ще щось?

Дяченки дають відповідь не це питання, стверджуючи, що це — совість. Лише вона може дозволити людині або виграти, нашкодивши іншим, або ж втратити найцінніше, зберігши чуже життя. Хоча насправді не все так кардинально ділиться на чорне й біле. Життя головного героя було звичайним (якщо не зважати на його унікальні й далеко не позитивні властивості), аж доки він не зустрів жінки, котра мала такі ж властивості й такі ж можливості. Й отут почалося: і боротьба за свій світ, і прагенння звільнитися від впливу, й проблема вибору — між смертю з чистою совістю чи життям без неї.

Але нам, простим, без фантастичних талантів, людям такий вибір також доводиться робити, й частіше, ніж того хотілося б. І Долину Совісті — не книжну й казкову, а внутрішню, реальну й жорстку — кожен із нас спробує перейти рано чи пізно. Чи перейдемо? Запитала ось себе і задумалась...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post.html

[454x700]
Маркіян Камиш мені давно імпонує як цікавий ФБ-френд, сталкер-романтик і людина, яка любить моє рідне покинуте Полісся чи не більше за мене саму. Давно хотіла прочитати щось із його книг про Зону, але все ніяк руки не доходили, а ноги не добиралися до місця, де ці книги можна придбати. Тож випадково наткнувшись у його блозі на файл із "Сєрою", подумала: ну хоч щось і хоч так...

Так от: я вдячна випадку за оту випадковість, а автору - за справді чудовий зразок сучасної української літератури! І ще висловлюю прикрість з того, що цієї книги, наскільки я зрозуміла, в книгарнях не знайти, бо вийшла вона самвидавом в невеликому накладі, а читати її нахабно рекомендую. Чому? Спробую пояснити.

По-перше, у ній розповідається про суть лохотронів, серед яких ми живемо. Чи то релігійний проект, чи політичний, чи соціальний - усі вони (ну ок, буду оптимісткою - 99% із них) призначені для чийогось збагачення насамперед, а вже потім - для досягнення інших задекларованих, здебільшого, звісно, благородних, цілей.
По-друге, у ній підіймається проблема пошуку національної української ідеї. Не лякайтеся, це лише звучить так по-тівішному, але насправді вона - є, і така ж гостра, на жаль, як і чотири роки тому. Герої повісті щиро її шукали. І таки нібито знайшли - нехай і штучну, і за вуха притягнуту, і липову - але підходящу людям. Але, як і все "підходяще людям", їхню ідею зарубали й закопали. Ну навіщо нам те, що може об'єднати націю?
По-третє, у книзі такі ліси, таке Полісся, таке характерне провінційне життя і така романтика Зони, що часом я просто опинялася вдома, чула звуки і запахи, жила там і тоді...
А по-четверте, написано все це талановито. Дуже талановито. Герої живісінькі, мова - така ж (навіть матюки тут - абсолютно органічні), стиль - легкий, а перехід від гумору до лірики й навпаки, який викликає точнісінко таку емоційну гойдалку, яку я люблю, - ознака неабиякого літературного хисту.

Браво! Давно не отримувала такого кайфу від вперше взятої до рук книги нового для мене автора.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_2.html

[314x475]
Пітер Мейл - це автор, який змушує читача відпочивати. Саме так: змушує. Якою б утомленою я не бралася за його книги, вже кілька десятків сторінок якимось дивним чином розслаблюють мене, відходять на задній план клопоти, зникає напруга, забуваються проблеми, і ти просто мандруєш разом із автором неперевершеною Францією, яку він палко любить, милуєшся пейзажами, насолоджуєшся сонцем, а ще - куштуєш вина та страви, заплющуєш очі від захоплення напоєм, вилизуєш тарілки до останньої краплі соусу на них і... просто стаєш іншою.

Втім, цей роман дещо не схожий на книги автора у стилі "Рік у Провансі". Це - детектив. І детектив, мушу сказати, посередньої якості - як детектив, звісно))) А от як книга для повного й абсолютного відпочинку, це - те що треба. Ненав'язливий сюжет, мінімум психологізму (який я так ціную в хороших детективах, але тут це було б зайвим), цікаві вродливі герої і, звісно, Франція! Яка у романі Франція! Сонячна (бо ж Марсель), казкова (бо - Марсель же!), смачна (який же Марсель без рибних страв?) і хмільна (бо вино, та ще й якого гатунку!).

Коротше, читайте Пітера Мейла, якщо відчуваєте, що вам час у відпустку. Ви там побуваєте, навіть якщо шеф не підпише заяви, а квитки до Франції будуть не по кишені))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/peter-mayle-vintage-caper.html

[465x700]
Багатогранність Володимира Лиса вражає. Така різноплановість у стилях часом видається просто неможливою для однієї й тієї ж людини, але... Факти говорять про те, що я даремно сумніваюся)))

Якщо й можна порівняти "Камінь посеред саду" з чимось із інших творів письменника, то це буде "Острів Сильвестра" - такий же самотній герой-чоловік, такі ж незбагненні речі кояться з ним, такі ж глибоко психологічні переживання описані й так само глибоко, чітко, зрозуміло навіть для мене, читачки-жінки. Головний герой - не хвора на всю голову людина, не псих і не шизофренік. Він - щось середньостатистичне з-поміж нас усіх. І оце - вже насправді страшно. Страшно усвідомлювати, що більшість із нас - нещасні, нещасні по-справжньому й назавжди, і самі винні у цій нещасності; більшість із нас - невдахи, які втратили сто тисяч шансів на успіх, і зробили це з власної волі; більшість із нас хоче любові і не має її, й не тому, що це - щось ефемерне й неможливе, а тому, що ми боїмося любити, боїмося стати залежними від когось і зробити іншого залежним від себе, бо боїмося потім за все це відповідати...

Головний герой роману після довгих поневірянь в пошуках себе, свого місця в житті й любові гине. І справді: чи ж є сенс жити так, як жив він? Як живе більшість з-поміж нас?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_27.html

[200x314]
Роман у стилі Людмили Улицької, читати яку я просто обожнюю, — монументальний, глибокий, різноплановий, наповнений сильними й цікавими образами. Роман-епоха, ба — навіть кілька епох: дореволюційної, радянської та пострадянської. Роман-історія чотирьох поколінь однієї родини, яка увібрала в себе багато різних історій: єврейства в до- та рядянський час; перших свідомих комуністів, знищених сталінізмом; творчих дисидентів в СРСР; геніальних і непристосованих до життя вчених, непотрібних тут і потрібних там, на Заході; наших емігрантів у США; а ще — кохання в різних його проявах та іпостасях.

Цікаво було спостерігати, як нічого й нікуди не дівається беслідно. Я маю на увазі спадковість. Навіть нічогісінько не знаючи про своїх предків, ми мимохіть, тією чи іншою мірою, повторюємо їхні шляхи, реалізовуємо їхні мрії або ж спотикаємося об ті ж самісінькі камінці. А ще стало трошки страшно: отак же і я мину, як минули мої діди — лишиться лише спогад-тінь в онуків, просто ім’я й кілька дат та подій. А ще відчула прикрість: ну чому, чому ми такі неуважні до свого минулого? Тут я маю на увазі й історію кожної родини зокрема, й історію загалом. Чи багато хто може похвалитися тим, що знає щось більше про прадіда чи прабабусю, крім їх імен? І чи не свідчать сьогоднішні історичні потрясіння про те, що багато хто забув і концтабори та розстріли, і їжакові рукавиці, в яких жорстко тримали митців, і залізну завісу, крізь яку проникнути вдавалося одиницям, і то — за умови везіння, й Афганістан та тисячі загиблих там, і ще багато чого... Про це все нагадує Улицька, і я їй вдячна...

І ще: це одна зі щасливих книг, яку хочеться перечитувати й цитувати...

***[i]
Все кончается хорошо: за хеппиэндом слудует смерть.

Неужели все зло, которое мы совершаем, не растворяется во времени и висит над каждым следующим младенцем, выныривающим из этой реки?

Прошлое не исчезает, только опускается на глубину.

Меня ты не за красоту полюбил, но разлюбил за некрасивость. Я не могу жить подле тебя, не привлекая тебя женским, не внося радость жизни складками платья, телом, поцелуем. Я хочу быть любимой. Это мое право. Это не требование. Это необходимость. Без этого жить нельзя ни тебе, ни мне.

...надо откапывать смысл. Часто приходится откапывать его не в предложенном тексте, а в самом себе.

И началась тяжелая совместная жизнь "памятью прошлого".

Что ты говоришь все время "я собираюсь, я попытаюсь, я попробую"? Это способ ничего не делать. Ты делай, делай, ты не пытайся...

Саме главное зло — чкловечество бедное, грязное, некультурное, и не понимает ничего. И за приобретение сознательности платят обыкновенно вековыми страданиями и большой кровью.

...культура по своей природе цитатна...

Думаю, почему у людей нету таких красивых фигур, как у деревьев? Не поняла? Это потому что они стоят красиво, а люди все бегают, бегают...

Быть может, именно в искусстве и должна быть провозглашена безпочвенность. Нет критериев, нет теории искусства. Есть художник – нет истории искусств, а есть каталог картин. Каждый берет от искусства что ему нравится. Нет объективности, есть субъективность.

Писателя формируют либо жизнь + книги, либо только книги, но никогда только жизнь без книг...

Вы, господа, не можете себе представить, как тяжело человеку, когда ему некуда идти. Человеку нужно куда-нибудь уходить.


Когда всю жизнь живешь в одном городе, он наполняется точками памяти, как будто в каждой подворотне, на каждом углу прибито гвоздиком нестираемое воспоминание...

...а теперь ее пожизненная любовь, десятилетиями ненужная и неудобная, оказалась единственной опорой его покосившейся жизни.

Черт был один, только усы разного фасона...

Дошла до Лубянки. Остановилась против серого чудовища. Высокие двери подъездов были мертвы, никто не входил и никто не выходил. От этого адского монстра, прикидывающегося просто безобразным зданием, исходил гнусный и душный запах страха и жестокости, подлости и трусости, и никакой нежный закатный свет не смягчал его. Почему не излился сюда небесный огонь? Почему смола и сера не упали на это проклятое место? Бедный маленький Содом, ничтожная Гоморра, приют сластолюбивых развратников, был выжжен, почему не свершилась небесная кара и это адское гнездо стоит посреди безразличного самовлюбленного города? Навеки? Нет, ничего навеки не бывает…

…Кто он, мой главный герой? Яков? Маруся? Генрих? Я? Юрик? Нет, нет! Вообще ни одно из существ, осознающих свое индивидуальное существование, рождение и предполагаемую и неминуемую смерть.
Можно было бы сказать — не существо, а вещество с определенным химическим составом. Но можно ли назвать веществом то, что, будучи бессмертным, обладает свойством меняться в каких-то своих коленцах, поворотах, радикалах… Скорее сущность, не принадлежащая ни бытию, ни не-бытию. То, что блуждает в поколениях, Читать далее...

[250x383]
Головний висновок, який я зробила з історії, розказаної авторкою (автобіографічної, наскільки я втямила), - неважливо, де ти, а важливо - з ким. Бо оті всі поневіряння, через які довелося пройти головній героїні у пошуках щастя в Європі, трапилися б з нею і в Україні, і де-інде, оскільки поруч був чоловік-егоїст-тиран-придурок. Тобто "заплакана" тут не Європа, а жінка...

Зізнаюся, що після кількох десятків перших сторінок книгу захотілося відкласти. Розуміла, що розповідь про радянські часи, про дискотеку, перші зустрічі закоханих велася з долею гумору і стьобу, але замість того, щоб посміхатися, відчувала якийсь дискомфорт. Який - зрозуміла, коли дійшла до опису сільського весілля й розпізнала відтінок снобізму. У кожного часу, села чи міста, національності, країни, зрештою, родини - свої традиції і звичаї. А до чужого монастиря, як кажуть, зі своїм уставом не ходять. Тут же - прийшли. Спочатку до села - з міськими претензіями, потім до Європи - з українськими (мусульманськими тощо). От і вийшло те, що нічого ні в кого не вийшло. Бо замість порозумітися та прийняти і людей, і усталене чуже життя такими, як вони є, кожен із героїв намагався переробити їх під себе, обдурюючи, брешучи та крадучи. І в цьому плані "позитивна" героїня Люська нічим не краща за "негативного" Колю.


Варто визнати, що образи виписані досить гарно. Я зрозуміла й Миколу, який понад усе хотів стати не тим, ким він був, й Людмилу, яка взагалі не знала, чого хоче, а неприкаянність ніколи до добра не доводила. Хоча остання мене, чесно кажучи, бісила своєю якоюсь (вибачте, дівчата) "жіночою" глупотою: заміж не хочу, але що зробиш - запропонував, то піду; до лікаря вагітній чоловік сказав не йти - то не йду; каже тягти важку торбу - тягну; каже - кажи те-то й те-то, то кажу... А де власні мізки? Вони, щоправда, таки з'явилися... В кінці роману. А кінець - перфектний, як і в "Гастарбайтерках": емоційний, напружений, навіть катарсичний. Але "монстри" живуть не в Європі, ні. І не в Україні. І не в квартирах. А у нас самих... І не буде щастя ніде, якщо його не буде в душі. І не Європа в цьому винна (а в обох прочитаних мною книгах авторки саме така позиція спостерігається), а ми саменькі...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post.html

[314x475]
Зізнаюся: за цю книгу бралася з острахом, й обгрунтованим острахом. Свого часу добре відомий "Шантарам" цього автора мене, кажучи образно, три роки тому просто порвав. І чи то я була тоді зовсім іншою, чи то - що більш вірогідно - автор цього разу не дотягнув до поставленої самим же височезної планки, але продовження історії мене не зачепило. Ані сюжетно, ані емоційно, ані літературно. Здавалося, що Робертса просто змусили написати продовження, і він мучився, розтягуючи сюжет за допомогою численних і часто геть зайвих описів людей і навіть дій. От наприклад, замість "завів мотоцикл і поїхав" читач отримує докладний опис того, як герой перекинув ногу через сідло, всівся, як витиснув зчеплення, відпустив гальмо, подивився в дзеркало, повільно рушив, влився в потік автівок, розвинув швидкість... Ну чисто тобі інструктаж для водіїв-початківців (якраз мені це на часі))) Але ж у Робертса я очікувала почитати щось інше. Власне, це "щось інше" у книзі також є. "Шантарам" я цитувала дуже щедро - там справді траплялося багато цікавих, глибоких, мудрих думок. Цитати з "Тіні гори" теж є - не менш мудрі й цінні для мене. Аде їх кількість тут буде меншою. Хоча б тому, що книгу я прочитала лише на чверть. Хто подужав - поділитеся спойлером сюжету? ;) )))

***
Попытка избавиться от любви есть грех против самой жизни.

...образ жизни любого из нас определяется степенью нашей внутренней свободы.

Думаю, если раскрыть абсолютно всю правду о любом человеке, всегда найдется что-нибудь, за что его можно возненавидеть.

Юношеская целеустремленность и юношеское упрямство - величайшие силы из всех, какими нам случается обладать в этой жизни.

Нас формирует не прошлое, а то, какими мы хотим видеть себя в будущем.

Можно уважать права и мнения человека, даже не будучи с ним знакомым. Но самого человека ты сможешь уважать лишь после того, как найдешь в нем что-то достойное этого слова.

...любой черный рынок в мире является продуктом тирании, войн или драконовских законов.

...к финалу своей жизни мы приходим, имея лишь малую толику сверх того, с чем мы появились на свет. И эта малая толика, добавленная к нашей изначальной сущности, и есть наша личная история, принадлежащая только нам самим, а не рассказанная кем-то еще.

...право неотделимо от ответственности и... ответственный художник не должен во имя искусства оскорблять и травмировать чувства других людей. Во имя истины, пожалуй. Во имя справедливости и свободы, согласен. Но не ради одного только самовыражения.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/gregory-david-roberts-mountain-shadow.html

[444x599]
Чогось ця книга в мене завжди асоціювалася з дитячою казочкою. Але насправді виявилася глибоким і цікавим історичним твором. Певно, далося взнаки доросле прочитання, як і у випадку зі "Щасливим Принцем" Оскара Вайлда. Але навіть за обсягом твір Марка Твена — справжній роман, у якому для мене особисто чи не найціннішими були саме історичні деталі. Отой Лондонський міст із його особливою атмосферою навіть наснився — після того, як я надивилася в інтернеті його старих зображень))) А що вже говорити про докладні описи різноманітних церемоній королівського двору — як буденних, так і святкових, про одяг, прикраси, пишність в усьому... Ну, й описи іншої сторони життя середньовічного Лондона теж аж переносили до халуп й брудних підворіть жебрацьких районів міста. Якщо ж додати іще купу найрізноманітніших деталей, скажімо зі звичаїв злодіїв та жебраків, то диву починаєш дивуватися, як американець міг написати настільки британську книгу? Але ж зміг... Бо — Марк Твен)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/mark-twain-prince-and-pauper.html

[200x300]
Люблю запах книг. І не тільки той, неперевершений, — нового паперу, друкарської фарби або ж пилюки бібліотечних полиць. Є книги, в яких пахне текст. От читаєш — і настільки поринаєш у нього, що відчуваєш голоси, звуки, дотики і запахи...

Ця книга весь час пахла мені зіллям — отим, яке буяє у нас на Поліссі побіля численних річечок, у вологих ярах, в заболочених лісах. І я опинялася вдома, якщо не тілом, то душею. Вдома я була ще й тому, що не могла вирости в лісі й не знати його духів, чи хатників, чи тих, хто живе у річках, полях і болотах...

А книга — саме про них. І ще про людей, здатних діткнутися до їх таємничого світу, не тільки побачити, а й зрозуміти створінь, які жили на Землі задовго до нас. І про те, що абсолютна більшість людей — сліпа й глуха не тільки до світу з його таємницями, а й до себе самих. І про розуміння інакшості інших. І ще про любов, звісно, бо ж без неї немає повноти життя...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_25.html

[290x475]
Я в неї закохалася - в головну героїню. Я хочу у неї навчитися тому, як бути собою завжди і скрізь, незалежно від обставин. Як не зраджувати собі справжній, сподіваючись виміняти на зраду щось коштовне, бо ніщо, навіть можливість щодня снідати у Тіффані, не варте втрати свого "Я". Хочу навчитися триматися на ногах, що б у житті не сталося. І не шкодувати ні за чим, зробленим чи не зробленим, знайденим чи втраченим, ані за хорошим, ані за поганим... Хочу відчувати повноту свого життя, цінність свого життя, минущість свого життя - свого, а не чийогось, нехай навіть це буде близька людина.

Ні, це все не позбавить мене смутку, гіркоти втрать, болючих прощань, це все героїня повісті відчувала також. Але вона не зациклювалася на смутку, на неприємностях, на втратах, а раділа життю, що б не сталося. І я так хочу...

***
Я хочу быть собой, когда в одно прекрасное утро проснусь и пойду завтракать к Тиффани.

А кто тебя мог утешить - тому ты по гроб жизни обязан.

Весна никогда меня не волновала; началом, преддверием всего казалась мне осень.

Я ведь точно знала, что не стану звездой. Это слишком трудно, а если у тебя есть мозги, то еще и противно.

Диких зверей любить нельзя: чем больше их любишь, тем они сильней становятся. А когда наберутся сил - убегают в лес. Или взлетают на дерево. Потом на дерево повыше. Потом в небо. Вот чем все кончается, мистер Белл. Если позволишь себе полюбить дикую тварь, кончится тем, что только и будешь глядеть в небо.

В этом мире нам ничего не принадлежит. Просто мы и вещи иногда находим друг друга.

Это банально, но суть вот в чем: тебе тогда будет хорошо, когда ты сам будешь хорошим. Хорошим? Вернее сказать, честным. Не по уголовному кодексу честным — я могилу могу ограбить, медяки с глаз у мертвого снять, если деньги нужны, чтобы скрасить жизнь, — перед собой нужно быть честным. Можно кем угодно быть, только не трусом, не притворщиком, не лицемером, не шлюхой — лучше рак, чем нечестное сердце. И это не ханжество. Простая практичность. От рака можно умереть, а с этим вообще жить нельзя.

Всякому приятно чувствовать свое превосходство. Но неплохо бы для этого иметь хоть какие-нибудь основания.

Так и не узнаешь, что твое, пока не потеряешь...

Дом твой там, где ты чувствуешь себя как дома. А я такого места пока не нашла.

Я никогда ни к чему не привыкаю. А кто привыкает, тому спокойно можно умирать.

На любовь не должно быть запрета.

Иногда очень выгодно - выглядеть дурочкой.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/truman-capote-breakfast-at-tiffanys.html

[329x500]
Стереотипи даються взнаки завжди. Особливо ж тоді, коли вважаєш себе непідвладною поширеним стереотипам. І тому, що нібито маєш від них щеплення, не звертаєш уваги на мимовільне протиставлення нового звичному, тож натомість воно стає напрочуд гострим, аж до несприйняття.

Це я так здалеку підходжу до того, що містично-еротично-детективний роман "батька" Чорного Ворона та Марусі (саме таким я пізнала цього автора) моєму розумінню не піддався. Численні сцени злягання скрізь (навіть у церкві) викликали відразу (хоч я далеко не ханжа), містичні ремінісценції - також, натяки на підлу жіночу сутність - тим паче.

Головна героїня - типова нещасна жінка, зламана ще в дитинстві своєю матір'ю. Ані краса, ані численні прихильники, готові весь світ покласти до її ніг, не зробили Настю щасливою. Бо ніхто і ніщо не здатне зробити щасливим того, хто не готовий таким стати.

До чого в романі священик-феесбешник-гінеколог, різна чортівня, відьомській шабаш і народження (чи аборт?) Нікуба, я взагалі не втямила...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_21.html

[432x700]
Книгу прочитала із тим рідкісним захопленням, яке викликають твори із гармонійно поєднаними сюжетом та внутрішньою філософією, котру він ілюструє. Проте попри це і ще багато інших плюсів твору, він видався мені нічим іншим, як лише інтродукцією до написання роману "Атлант розправив плечі". Протиставлення особистості та колективу, піднесення творця над тими, хто користується плодами його праці, нікчемність переважної більшості людей і винятковість одиниць - це все є в обох книгах. Але якщо в "Атланті..." філософські погляди авторки вже сформувалися, і це відчувається, то під час написання "Джерела", як мені видалося, Ренд перебувала у стані формулювання того, що розуміла, але чого ще не могла висловити. Тож і герої книги вийшли у неї такими ж - глибоко в собі вони розуміють усе, але показати це, перенести його в життя, а особливо - у стосунки з іншими людьми і Рорку, й Домінік, і Вінанду важко. Тож і вийшло, що ці герої - розумні, мислячі, самодостатні - переважну більшість свого життя почуваються нещасними. Хоча, якщо відштовхнутися від сентенції про те, що людина, котра слідує за своїми внутрішніми, а не нав'язаними суспільством бажаннями, приречена на щастя (з чим я абсолютно погоджуюся), то мало б бути навпаки... Тому абсолютно незрозуміла мені Домінік, яка, точно знаючи, що і хто їй потрібні, робить все навпаки - така собі варіація мазохізму... Хоча, хто знає, може, саме це - самоприниження, і було їй насправді потрібне.
На фоні Вінанда, який зламався, цілісною натурою все-таки виглядає Рорк. Людина, котра точно знає, чого хоче, і не зважає ні на що, роблячи своє, зрештою отримує все. Прикметно, що, категорично відкидаючи саму ідею альтруїзму та жертовності, він насправді віддає іншим набагато більше, ніж ті, хто служіння людям проголошує єдиною метою життя. Бо робить це не задля схвалення суспільством, а виходячи з власних потреб. Егоїстично? Я б не сказала, хоча книгу чогось називають "гімном егоїзму". Напевно, тому що наприкінці твору є "програмне" піднесення цього поняття й приниження альтруїзму. Але, як на мене, таке визначення твору - занадто поверхове й часткове, бо ж насправді - все набагато складніше. Чому б не назвати роман, наприклад, "підручником з маніпулювання суспільною думкою"? Адже, зоконспектувавши основні пункти, до того ж, яскраво проілюстрвоані прикладами, можна сміливо претендувати на модні й затребувані нині посади іміджмейкерів, піарників, потіттехнологів тощо. Бо ж насправді світом володіє не той, хто володіє інформацію (грошима, владою, іншим), а той, хто управляє масовою свідомістю. На жаль, це - не рендівські "егоїсти"...

[i] ***
Все самое страшное в мировой истории свершалось во имя человеколюбия.

Свобода соглашаться или не соглашаться — основа истинно свободного общества.

Непризнанный гений — эта история стара как мир. А не приходило ли тебе в голову, что есть трагедия похуже — чрезмерно признанный гений?..

В абсолютном смысле эгоист отнюдь не человек, жертвующий другими. Это человек, стоящий выше необходимости использовать других. Он обходится без них. Он не имеет к ним отношения ни в своих целях, ни в мотивах действий, ни в мышлении, ни в желаниях, ни в истоках своей энергии. Его нет для других людей, и он не просит, чтобы другие были для него. Это единственно возможная между людьми форма братства и взаимоуважения.

Первейшее на земле право — это право Я. Первейший долг человека — долг перед собой. Его нравственный долг — никогда не отождествлять свои цели с другой личностью; нравственный закон — делать то, что он хочет, при условии, что его желания в основе своей не зависят от других людей.

На земле ничто не дано человеку. Всё, что ему требуется, надо произвести. И он сталкивается с главным выбором: есть только два способа выжить — живя своим умом или паразитируя на уме других. Творец творит. Паразит всё получает из вторых рук. Творец стоит лицом к лицу с природой. Паразит прячется за посредником.

Сострадание — великая добродетель. Оно оправдывает страдание. В этом мире надо страдать, ибо как иначе стать добродетельным и испытать сострадание?.. О, оно имеет свою противоположность, но такую суровую и требовательную...

Это так непривлекательно — быть мученицей. Слишком большая честь для мучителей.

Люди различаются по своим достоинствам, если они вообще у них имеются, но всегда одинаковы в своих пороках.

Продолжительная борьба против власти одной-единственной страсти сама по себе тоже рабство.

Я мог бы умереть за тебя. Но я не могу и не хочу жить для тебя.

На пути к миллионам, которыми он владел сегодня, ему никто никогда не оказывал ему помощи. «Именно поэтому, — объяснял он, — никто мне никогда не мешал».

Большинство людей из кожи вон лезут, стараясь убедить себя, что они себя уважают. И, конечно, это стремление к самоуважению является доказательством его Читать далее...

[200x339]
У цій книзі немає якоїсь однієї теми чи ідеї. Натомість є купа приводів замислитися над власним життям. Для мене таким приводом стала життєва позиція Марії, яка отримує радість не від досягнення мети, а від шляху до неї, не від результату роботи, а від самого процесу, не від визнання й слави, а від можливості творити тоді, коли хочеться, а не тоді, коли треба.

Жити просто, не обмежувати себе безкінечними "треба", жити легко, не біжучи невідь за чим і не втрачаючи в погоні найціннішого, жити зараз і тут, а не колись і десь - це розкіш, яку можуть дозволити собі цілісні і щасливі люди. І ця цілісність не залежить від грошей, визнання чи досягнень. Вона або є, або - немає. Навчитися цьому можна, але важко - як важко було зробити це головній героїні - відомій і багатій пітерській художниці. У фіналі книги вона таки багато чого зрозуміла. Але мені не віриться, що це розуміння - глибоке.

Про чоловічу частину книги (а вони так і називаються: жіноча і чоловіча) говоритиму мало, бо її треба читати. І не стільки задля поринання у внутрішній світ окремо взятого зрадженого дружиною чоловіка, скільки заради красивого опису красивого життя вовчої родини, частиною якої в рамках наукового експерименту і став цей чоловік. У книгах Вдовиченко є величезний, як на мене, плюс: у канву розповіді вона завжди вплітає купу цікавої інформації. Так, у дилогії "Пів'яблука" та "Інші пів'яблука" то був Пінзель, його життя та його твори. Тут ця "родзинка" - життя вовків, описуючи яке авторка робить цілий огляд наукової літератури, який, втім, яж ніяк не видається зайвим чи штучним, а органічно вплітається в розповідь. Якщо ж врахувати, що все це переплітаєтсья з емоціями - героя, автора, читача, то задоволення від роману я отримала неабияке, чого й усім бажаю.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_10.html

[220x355]
Про що б не йшлося у творах Дяченків, головне у них - зміни, які відбуваються в свідомості та характері головних героїв, у сприйнятті ними світу й самих себе. Оригінальні й прекрасні (кожен - по-своєму) світи, створені авторами, - це просто розкішні декорації, на фоні яких розігрується основне дійство - внутрішнє життя людини.

Декорації роману "Мігрант" - прекрасні. Планета, в якій високі технології поєднані з розкішною природою, тишею та спокоєм, - це просто мрія для таких лісових фанаток, зваблених цивілізацією, як я. Головний герой, мігрувавши в такий гарний світ, міг би просто насолоджуватися життям, отримуючи все необхідне для цього. Але він вирішив піти іншим шляхом, бо просте, нехай і комфортне, животіння - то не для нього. Паралельно із адаптацією, самоствердженням, інтеграцією тощо, землянину вдалося врятувати світ, який, до речі, тримався купи доти, доки його складові - люди - прагнули розвитку. Коли таких прагнень не стало, світ почав глючити і ламатися, втрачати цілісність, логічність, саму можливість існування.
Те ж саме діється і з нами: ми теж живемо, поки до чогось прагнемо, кудись рухаємося, чогось досягаємо... В іншому ж випадку отримуємо просте животіння й небуття, навіть якщо до смерті ще довго.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/brevi-finietur.html

[393x611]
Книгу недарма видано в серії "Історія України в романах" - на її сторінках справді оживає наша історія. Саме оживає, бо передається читачеві посередництвом людських доль, а не сухих дат, як у підручниках. Через те й стає близькою, болючою і своєю - так чи інакше емоційно пережитою.

Чесно зізнаюся, що перший десяток сторінок викликав певне несприйняття: занадто багато видалося на них плачу, стогону та побивання за "нещасною долею українців" - того, від чого категорично відмовився Дід Свирид у якраз напередодні дочитаній його "Історії України". Але книги не відклала й дуже рада цьому, бо роман - глибокий, сильний, захоплюючий та яскравий. А ще - з гірчинкою, без якої, напевно, таки не можна говорити про нашу історію...

Друга назва твору - "Яничари". Саме про них, яких у нас завжди вважали зрадниками, розповідає Іваничук. Читаючи, мимохіть і сам опияєшся на роздоріжжі: то таки персвідчуєшся, що зрадники вони і є, то бачиш, що насправді не все так просто, що вірність і чесність не залежать від того, чия земля тебе виростила. Та й сам автор показує два боки медалі на прикладі двох братів, котрі волею долі стали лицарями в чужих військах.
Яничаркою можна назвати і Мальву - дівчинку-українку, яка стала дружиною кримського хана. Вона вважала себе татаркою, бо просто не знала, не пам'ятала іншого життя. І справді, як можна любити те, чого не знаєш і чого ніокли не бачив? Але Іваничук дуже гарно описує "поклик крові", який відчувають і Мальва, й охоронець її чоловіка...

Ще цікаво було побувати у Криму 17-го століття, разом із героями походити вузькими вуличками моїх улюблених Бахчисараю та Чуфут-Кале, помолитися в церкві, видовбаній у скелі, і подумати, наскільки мінливою є історія... Татари й поляки, які тоді, в часи Хмельниччини, були ворогами українців, нині - друзі. А ті, на кого Богдан Хмельницький зрештою вирішив спертися і з ким побрататися, стали ворогами... А Османська імперія, могутня й агресивна тоді, нині перетворилася на тиху й гостинну Тереччину.
А Україна? Україна - є, попри всі поразки й зради. І хай буде так.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post.html

[525x700]
Найкращий підручник із історії України, який потрапляв мені до рук. А їх я перелистала чимало - проголошення незалежності якраз співпало з моїм підлітковим віком, який, як відомо, часто віздначається максималізмом у певних сферах життя, й у мене такою сферою була саме історія України. Отож, начитавшись чимало та ще й отримавши дві вищі освіти, я осмілююся ще раз повторити: це найкраший підручник із історії.

Найперше, тому, що у ньому викладено лише найважливіші факти, тобто не виникає перенасичення й заплутування в купі інформації. По-друге, автор критично підходить до вибору першоджерел і не боїться піддавати здоровій критиці того ж літописця Нестора, наприклад. По-третє, замість десятків років у книзі постають живі люди - як історичні особи, так і вигадані персонажі, які, втім, дуже гарно характеризують час, викликають напрочуд приємні емоції й таким чином допомагають фіксувати описані факти у пам'яті. А по-четверте, саме такими і мають бути книги для дітей, і тоді ані історія, ані філософія (згадалася книга "Світ Софії" Гордера) не видаватимуться нудними й непотрібними.

Автор - до речі, вигаданий інтернет-персонаж, хоча й реальний чоловік - от-от має видати другу частину "Історії..." Вже з нетерпінням чекаю.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_1.html