[484x700]

Час від часу син залазить на книжкові полички і витягує звідти щось таке геть дитяче, й вимагає: читай цю! Ну і що, що ті книжечки розраховані на дворічних діток? Зате – улюблені!

От і ця збірка теж така – улюблена. Багато з творів, які увійшли до неї, цитуємо принагідно вже років зо два. Вірші та загадки Грицька Бойка, Платона Воронька, Наталі Забіли, Ганни Чубач та багатьох інших – це ще й спогади про моє дитинство, приємні-приємні... Бо хіба вони можуть бути інакшими?))

Художник Валерій Харченко, вид. "Школа", 2010

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_22.html

[499x700]
Ще один зразок сучасної турецької літератури також не розчарував. Але якщо "Суфле" Асли Е. Перкер, яке я не так давно прочитала, розраховано на досить вузьку категорію читачів, то Туна Кіремітчі спробував охопити жінок практично усієї вікової категорії. Так-так, саме жінок – цей чарівний музикант і співак, схоже, таки знається на сердечних справах чарівної статі. А ще – на нашому бажанні ідеалізувати своє життя, особливо ж в очах інших. Це яскраво демонструють обидві героїні цієї книги-діалогу (а в ній дійсно немає жодної авторської фрази – виключно репліки двох жінок). Одна з них – юна студентка, інша – жінка на схилі літ, а пов’язує їх... турецька мова.

Спочатку розмова двох чужих людей не клеїлася. А потім кожна з жінок почала розказувати про своє життя, та так захопливо, що обидві вже чекали цих зустрічей. Але це захоплення було викликане не стільки реальністю оповідей, скільки бажанням/схильністю/талантом кожної прикрасити те, про що розповідають. Старша жінка пригадувала своє минуле, а потім сама зізналася, що не може точно сказати, що і як було насправді, бо такою вже є людська пам’ять – вибирає найцінніше й те, що найбільше вразило. А от молодша просто прикрашала своє життя. Бо теж хотіла жити інакше, ніж у реальності, – мати прихильників, можливість вибирати і закохуватися. Й обидві не брехали, ні – просто хотіли мати у своєму житті (минулому чи майбутньому) щось інше...

Фінал книги напружений, сумний і... якийсь очікувано-неочікуваний...
Ну от, вже і я поєдную непоєднуване й не можу остаточно визначитися з оцінкою фіналу роману. Що вже казати про життя і романтичні пригоди? Жінка, що ж із мене візьмеш...))

Переклад Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2015

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/tuna-kiremitci-dualar-kalcdr.html

[197x256]
Одна з тих книжок, на які я зазвичай не звертаю уваги через їдкі кольори, невдалі, як на мій смак, малюнки (зроблені за допомогою комп’ютерної графіки та поєднані в різні ілюстрації шляхом "скопіювати–вставити"), косоворотки і кокошники, а головне – низькоякісні тексти, вочевидячки перекладені з російської не дуже вправним чи недостатньо старанним спеціалістом. І одна з тих книг (іграшок, одягу тощо), до яких із незрозумілих дорослим причин прикипає дитина. Першу збірку з цієї серії нам хтось подарував, другу (зізнаюся – согрішила) я купила сама, бо ж син просив: "Хочу казки із задачками!"

А отепер час розкрити головний плюс цієї книги: на кожній сторінці розміщено тематичні завдання до казок. Вони спонукають міркувати, роздивлятися, рахувати, бути уважним і навіть читати (що для мого лінтюха стосовно літер великий плюс). Навіть листаючи книгу вдесяте, син все ще з цікавістю "розгадував" ці задачки (у лапки взяла навмисне, бо яке вже там розгадування, коли всі відповіді знаєш й показуєш автоматично)))

Звісно, дитині хочеться завжди проопонувати найкраще. але от думаю: чи завжди поняття "найкраще" у розумінні батьків та малюка збігаються?

п.с. Але подібних видань все одно більше не купую – рука не підіймається)))

Художник Олена Зарбі-Гальчук, вид. "Кристал Бук", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_7.html

[700x464]
Ні-ні, я не помилилася, вставляючи картинку, і в жодному разі не переплутала цю апетитну каву із обкладинкою, котра мала б бути на її місці. Просто книги, про яку я хочу розказати, ще... немає. Але роман, який мені запропонували прочитати до публікації, сподобався настільки, що промовчати не зможу))

Отож, Відень, кава, він і вона, кохання... Банально, скажете? Авжеж – якщо зазирнути у фінал і побачити тільки це. А що ще ви, втім, хотіли від "звичайного любовного роману" (так про свій твір каже авторка). А от я хотіла чогось більшого й отримала його. Для мене це – думка про те, що жінка може знайти своє щастя не конче поруч із законним, турботливим, забезпеченим чоловіком і купкою дітей. Насправді всі ми – самодостатні особистості, і тільки зрозумівши це, залишаючись самими собою, а не виключно чиєюсь "половинкою", можемо відчувати ту душевну гармонію, яка й здатна подарувати омріяну повноту щастя.

Головна героїня – емігрантка з України. І помчала вона до Австрії не стільки у пошуках кращого життя, скільки втікаючи від нещасного кохання (а що ви хочете від "любовного роману"?))). Втім, утекти все одно не вдалося, бо як же сховаєшся від почуття, якщо воно – в тобі? Всі намагання почати нове життя заводили дівчину у ще більшу безвихідь. Проте якось їй вдалося усвідомити, що від неї, і тільки від неї самої залежить її життя, й вона почала робити все для того, аби здійснювати свої мрії. Цей шлях, знайдений навпомацки, виявився єдино правильним, він і вивів до... Так-так, до столика із кавою у центрі Відня)))

Проте книга – не тільки любовна історія. У ній ще багато українських реалій: економічних, соціальних, воєнних... У ній багато етично-моральних проблем. У ній купа запитань, відповіді на які читач має дати сам собі. У книзі – жива, гарна Австрія (авторка мешкає там), красиві описи, цікаві метафори, органічні образи... У книги немає тільки обкладинки, щоб я могла її вставити у цей пост)) Щиро сподіваюся – це ненадовго...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_4.html

[700x700]
Якийсь уривок із цієї книжки мені випадково потрапив на очі ще навіть до народження дитини. І я так захопилася мелодикою, ритмом та римфами цієї прози (саме так, прози!), що ту історійку про зайчика – "вушка-сплюшка" вивчила ледь не напам’ять. А потім народився син, якому я її розповідала вже місяців із трьох. А потім я таки купила "Зайчикову книжечку"...

Сказати, що я її читаю-перечитую й досі – нічого не сказати. Син щоразу щиро переживає за їжачка, якого от-от з’їсть Лис, а я все так само насолоджуюся пісенністю текстів і тим, які ж вони яскраві і добрі-предобрі. Бо насправді добро завжди перемагає, і "навіть вовчиськам потрібні квіти"...

І ще про ілюстрації: оці зайчики – перше, що навчився малювати мій Зайчик))) Досі зберігаю))

Художник Марія Кисельова, вид. "Грані-Т", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_3.html

[192x263]
Ті друзі та знайомі (й усі інші))), хто читає мене у Фейсбуці, вже давно втямили, наскільки я захопилася цією книгою: цитати з неї публікувала щодня, бо просто не могла не ділится світлою мудрістю автора (точніше, авторки, як ховається за псевдонімом). Ще від часу прочитання першої збірки "Казок старого Вільнюса" зрозуміла: я знайшла свій найдієвіший антидепресант. Тож за другий та третій томи "Казок..." бралася тоді, коли завалювалася в душевну темряву й конче потребувала за що вхопитися й видряпатися нагору. А останній, четвертий, том вирішила приберегти для справді серйозного випадку, а тому осінній сум спробувала полікувати "Великим возом". І що виявилося? Що це – такої ж самої сили антидепресант! Це збірка чарівних, чудових, неймовірних казок про і для дорослих, у яких трапляються справжні дива, і це – буденність, звичайність, ба навіть банальність, бо що ж може бути звичайніше, аніж диво, в яке просто треба повірити?


Окрім всього згаданого вище, у цій книзі є ще один пунктик, який не міг мене не зачепити. Це – можливість мандрувати. Герої потрапляють у найрізноманітніші міста, містечка і навіть села, бо пообіцяли собі відвідати усі населені пункти, з якими співпали зірки накладеного на карту Європи зображення сузір’я Великого воза (звідси і назва книги). Кожен із пунктів прибуття дарує мандрівникам (і читачам) не тільки купу вражень, а ще й багато історичних, культурологічних відомостей і... таємниць. Я ж, наче в реальності, відчувала й стукіт поїздів, якими зазвичай герої прибувають до місця призначення, і тепло/холод/спеку/вітер, й потребу в каві чи у відпочинку, а ще перейняла у них вміння радіти життю, що б там не було, й знати: дива трапляються. От тільки б не забути цього всього через місяць/півроку/рік))) Старатимусь...

***
"Жизнь любого человека — зеркальное отражение его представлений о ней. В этом смысле каждый действительно творец своего счастья. И несчастья. Второе, понятно, получается лучше: мы же унылые все, нервные и озабоченные".

"Иногда надо дать себе волю, забыть обо всем на свете… и вспомнить обо всем остальном".

"...как-то неожиданно почувствовал себя на месте, как фрагмент пазла, который наконец положили куда следует, и вдруг стало ясно, что скрюченный желтый червяк в углу — это на самом деле лепесток хризантемы, а бледно-розовая клякса — отражение солнечного луча в стекле. Я хочу сказать, когда человек оказывается на своем месте, он — весь, целиком — внезапно обретает смысл".

"Но я думаю, смысл — он всегда внутри нас, а книги, которые мы читаем, это просто хитроумный крючок, чтобы вытащить его на поверхность, и уж тут кому чем удобнее, с этой точки зрения абсолютно все равно, что читать, лишь бы работало".

"... в жизни всегда есть место и подвигу, и празднику, а кто об этом помнит, тот жив, чего ж нам еще".

"Просто женщинам вроде тебя очень идет быть счастливыми. Есть, знаешь, такой тип, которому к лицу страдания — настолько, что даже когда у них все прекрасно, имеет смысл время от времени заламывать руки, из чистого кокетства. Бывают такие, кого очень красит необходимость ежедневно справляться с трудностями. И даже такие, кому больше идет не справляться. Но все это не твой случай. Тебе нужно быть счастливой, тогда можно даже не наряжаться и косметика не нужна".

"И тогда я сразу понял, почему всем людям, и мне в том числе, время от времени страстно хочется остаться в полном одиночестве. Одиночество — это не только возвышенная потребность мятущейся души, но и более-менее надежная гарантия, что в ближайшее время тебя никто не съест".

"... главная культурная особенность моего организма — это пониженное давление. Без кофе я быстро утрачиваю смысл".

" — Все мы ведем себя как идиоты, — примирительно сказал я. — Просто некоторые особо одаренные экземпляры это о себе знают, а все остальные — нет. Так что добро пожаловать в ряды интеллектуальной элиты".

"Как бы мы ни хотели сделать историю точной наукой, а она все равно никогда ею не станет".

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_2.html

[565x700]
Чомусь цю книжечку в анотації радять малюкам від 6 років, але я от думаю: а чи вже не пізно в такому віці вчити дитину вітатися, дякувати та вживати "будь ласка" і "пробачте" у потрібних випадках? Ні-ні, чемності вчитися ніколи не пізно, а етикету – й поготів (цьому все життя вчитися треба, як показує досвід))). Просто, як на наше з сином прочитання, книга – не про це, бо ж нас захопив... Мадагаскар. Джунглі, екзотичні тварини, печери, озеро і вечичезний баобаб – що може бути захопливіше для чотирирічного хлопчика? Хіба що автомобілі)))

Втім, нагадувати синові про те, що часом варто поводитися інакше, оперуючи невдачами, котрі спіткали головного героя книги – лемура Джампика, мені таки вдається, тож уроки "школи етикету" ми засвоїли. Паралельно довелося повправлятися й у філології: у книзі стільки фразеологізмів, що час від часу на пояснення значення фрази на кшталт "він знову наступив на ті ж самі граблі" витрачалося більше часу, ніж на прочитання кількох сторінок. Але, спочатку зашпортуючись об ці роз’яснення, згодом я записала їх у плюс книжки – бо чого б це раптом мені спало на думку заглиблюватися з дитиною у метафоричність деяких фраз)) А так, паралельно з етикетом, син вивчив і слово "ф’язеологізьм" – чи ж даремно мама філологічну освіту має?)))
Художник Олена Курдюмова, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post.html

[435x700]
Чергова книга про виховання дітей, написана не психологами, педіатрами чи іншими спеціалістами, а батьками, насправді позбавила мене багатьох сумнівів навіть краще, ніж спеціалізована література. Головним чином, напевно, завдяки тому, що авторка – молода мама двох іще геть маленьких хлопчиків – не розказує читачеві, як потрібно щось робити, не нав’язує своєї (зазвичай "єдино правильної" у подібних випадках) точки зору, а просто розмірковує, спираючись на власний досвід. Він десь вдалий, десь – не зовсім, а ще десь – категорично негативний, але все це вкупі зі здоровим глуздом дає можливість Катерині Кронгауз і читачеві разом побачити плюси та мінуси, проаналізувати, чому так сталося, і поміркувати, як цей досвід використати.


Кожне з 34 запитань, на які авторка намагається відповісти, ставили (чи ще поставлять) собі практично кожні батьки. Питання, винесене у заголовок, – не виняток, ну ж бо, зізнайтеся, матусі-татусі))) Ці запитання не стосуються виключно дітей, ні. Багато з-поміж них і таких, котрі зачіпають дорослих – новоспечених мам і тат, адже їхнє життя з появою малюка кардинально змінюється й однозначно не в бік спрощення. Як поєднати роботу і батьківство і чи варто чимось жертвувати? Як зберегти стосунки з чоловіком, якщо ви багато речей почали сприймати по-різному? Мандрувати чи сидіти вдома? Винаймати няню чи напружувати бабусь? Дозволити собі зрештою поспати довше зранку й почуватися людиною, чи схоплюватися й готувати щодня свіженький сніданок?

Звісно, у кожного – свої варіанти відповідей на ці та багато-багато інших запитань, котрі стосуються батьківства. Всі вони – абсолютно правильні й так само абсолютно помилкові для різних людей. Але вислухати міркування інших і скласти свою точку зору, виходячи з власного досвіду та певних життєвих особливостей, нікому зайвим не буде. От і мені теж))

Перекладач Олена Уліщенко, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/33-33.html

[500x500]
Цю книгу чеського художника і механіка я купила радше для себе, а не для сина. Для чотирирічного малюка вона була б ще заскладною, а от я тоді якраз закінчувала автошколу, в якій жодного слова не сказали про будову автомобіля, тож вирішила хоча б так прояснити собі дещо з цього питання))) Втім, читали ми її разом із сином – страшенним фанатом усього, що так чи інакше пов’язане з автомобілями. Й отут я поясню, чому на початку допису не назвала Содомку ще й "письменником". Текст чудово ілюстрованої книги відсотків на 90 складається із самих лише діалогів. Тобто там є авторські ремарки на кшталт "спитав Арні", "відповів Крістіан" і навіть "засмучено промовив Зила". Але їх дуже мало, авторської мови практично немає, а репліки героїв – довгі, та і їх доста для того, аби в якийсь момент заплутатися, хто саме це говорить і що він при цьому робить. Тож сміливо можу записати себе у співавтори, бо, читаючи, дофантазовувала й розповідала щось від себе, аби дитина ліпше втямила, що ж у книзі відбувається.

Проте правду кажуть, що наше й дитяче сприйняття часто-густо геть різняться. Те, що я вважала заскладним й, зізнаюся, нуднуватим для сина, він оцінив дуже високо, вибравши під час одного з наших візитів до книжкового магазину ще одну книгу цього ж автора "Як змайструвати мотоцикл" і наполегливо вимагаючи купити саме її, а не будь-яку іншу. Тепер міркую собі, чи не опанувати заразом ще й кермування мотоциклом, якщо його будову так чи інакше доведеться вивчити?)))

Переклад Тетяни Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_28.html

[487x700]
Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/asl-e-perker-sufle.html

[521x700]
Новенька, бо нещодавно куплена, книга виявилася не такою й новинкою з огляду на рік видання. Але її цінність для нас не вимірюється новизною, якістю паперу чи заплаченою за неї певною сумою. Цінність цієї книги в тому, що це – перший детектив, прочитаний сином. Ну, як прочитаний... З моєю допомогою, звісно, проте факт лишається фактом)))

Отож двоє друзів мчать до країни Канцелярії, аби допомогти дівчинці роздобути чарівні фарби. І там потрапляють у вир справжніх пригод, одним із учасників яких є детектив Степлер. Ну й захвату у сина викликав цей персонаж! І ще – купу запитань про те, що, чому, навіщо і як робить він у тій чи іншій ситуації, власних пояснень, суперечок із моїми думками тощо. Порозважалися ми, одним словом, добряче. І шукаємо нових книг – дитячих детективів. Що порадите?

Художник Євгенія Коновалець, вид. "Преса України", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_24.html

[451x700]
Люблю книги про далекі краї, де навряд чи вдасться побувати (хоча мріяти ніхто не заважає). А ще коли вони до того ж написані майстерно, то в процесі читання раз по раз виникає відчуття, що ти – не тут, у метро (бо останнім часом саме у дорозі й читаю))), а там, на маленькому острові між двох океанів, де немає нічого, крім маяка, хатинки і однієї-єдиної родини...

Про те, як подружжя, попри всі випробування, котрі випали на його долю, все-таки зуміло залишитися разом і навіть пізнати щастя, й розказується у цьому чудовому мелодраматичному (важливий нюанс!) романі. Нездатність виносити й народити дитину стала для жінки справжньою карою, а намагання зробити її щасливою будь-якою ціною перетворило на пекло життя чоловіка. До цього додалася важезна моральна дилема, пов’язана... Ні, не спойлеритиму, хоч руки і чешуться)) Але замислитися над тим, чиє щастя важливіше – дитини чи дорослого, книга мене змусила. До однозначного висновку я, звісно, не дійшла (та й чи такий можливий?), але часом це полегшує розставлення пріоритетів у деяких ситуаціях із сином.

Ну, й насамкінець потрібно зазначити, що, крім усього згаданого, книга іще про Австралію початку ХХ століття, про організацію роботи маячної служби, про складнощі повернення до мирного життя тих, хто кілька років топтав воєнні шляхи, про національну неприминенність, про розкаяння і прощення...

Переклад Надії Хаєцької, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/ml-stedman-light-between-oceans.html

[530x700]
Взяла до рук цю книжку, аби знайти й записати прізвище художника (бо ж це – повноцінний співавтор будь-якого дитячого видання) та перекладача, а син у прямому сенсі слова видер її з моїх рук і взявся (вкотре!) роздивлятися смішні малюнки і розказувати про пригоди котів. А це – найвища оцінка книзі, а ще подрузі, яка її нам подарувала))

Історія, розказана бельгійською авторкою, проста: безіменне кошеня, яке ніхто не сприймав всерйоз, проявило неабияку винахідливість та сміливість, врятувавши одно... хм... бандників? зграйників? племінників?.. Одним словом, врятувало цілу банду дорослих котів від ганьби і навіть загибелі. Видання цікаве ще й тим, що на його сторінках можна погратися – пострибати слідом за кошеням або ж поїздити машинками по вдало для цього намальованих дорогах міста. І, звісно, перечитувати ще і ще раз – для того і збирається дитяча бібліотечка)))

Художник Грегуар Мабір, перекладач Світлана Колесник, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_19.html

[166x250]
З важким серцем бралася перечитувати цю нетривіальну книгу. Нетривіальну не стільки тематикою, бо є у нас твори і Євгена Гуцала, і такого ж емігранта Тодося Осьмачки, й інших, більш сучасних авторів, які пишуть про Голодомор. Роман нетривіальний перш за все надконцентрацією людського болю, страждань, смертей і гіркої, страшної правди, усвідомити яку все ще, попри всю доступну нині інформацію, неможливо з точки зору здорового глузду і нормальної людської психіки. Але ця наша неможливість не відмінює того, що було – мільйонів загиблих лютою жорстокою смертю. І ніщо не відмінить – ані відкриття архівів, ані історичні дослідження, ані покаяння винних (якщо воно, звісно, буде).

Багато писати про подібні книги не можна – що б не сказала, відчувається якась поверховість, неможливість передати суті відчутого. Лише повторю вже раніше висловлену думку про потребу перечитувати деякі книги, щоб переосмислювати і те, що в них, і те, що у нас. Ще зауважу, що текст "Жовтого князя" дуже складний для шкільної програми. Я саме про текст говорю, а не про тематику. Навіть в університеті свого часу Барка мені давався досить важко. Що казати про школярів? Звісно, "не Гаррі Поттером єдиним", як зауважують прихильники наявності цього твору у шкільній програмі (бо його то викидали з неї, то повертали – що на сьогодні, точно навіть не знаю), але "інформувати дітей про Голодомор" (знову ж цитую) варто було б трошки по-іншому, як на мене.

Вид. "Фоліо", 2009

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_18.html

[350x454]
Якби проводився рейтинг найкращих книг для читання вголос, то я однозначно порекомендувала б внести до нього оцю збірку добрих-предобрих і теплих-претеплих історій про маленьких друзів: каченятко Крячика, курчатко Ф’ю, песика Гавика, цапка Мармеладика та інших. Текст настільки насичений вдалими асонансами та алітераціями, що мимохіть, читаючи, починаєш говорити голосом каченятка чи цапка. Важливо також, що талант Михайла Пляцковського повністю збережено при перекладі українською Ну, хіба що з шишками та набитою на лобі ґулею оказія сталася – російського слова "шишка" у значенні ґуля уникнути не вдалося.

Окремий плюс – ілюстрації (для дитячих книг мінуса в цьому питанні бути не може): такі ж добрі, як і текст. Хоча б на ці милі моськи на обкладинці гляньте – і слів більше не треба, одні емоції, чи не так?))

Художник Анаїт Гардян, перекладач Володимир Герман, вид. "Махаон", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_17.html

[439x700]
Ще одна книга поповнила рубрику "Недочитане", а до того ж розчарувала дуже й дуже, бо серією Марії Семенової про Вовкодава я щиро захоплююся. Цей же роман, схоже, виключно з вини співавтора (чи то мені дуже хочеться, щоб так було?))), абсолютно позбавлений того образного, сюжетного і мовного шарму, який так захопив у Семенової. Натомість отримуємо наповнене тестостероном, матюками, стріляниною таке собі "чоловіче" чтиво, яке, втім, навіть мій чоловік – прихильник брутальної фантастики, не оцінив, хоча теж повівся на прізвище Семенової.

По факту прочитання невеличкої частини тексту маємо Афганістан, у якому воює підрозділ бравих радянських солдатів. Серед них – прапорщик Наливайко (оцініть іронію), який у моменти особливої люті стає схожий на "Тараса Бульбу после кульминации с Остапом" (тут вже сарказм чи що?). Вояки хоробрі, безстрашні, винахідливі і радянські до мозку кісток... Потім, зі слів чоловіка, який таки подужав книгу, вони потрапляють у майбутнє і... Що далі – не знаю, та й не хочу знати.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/2012-2012.html

[494x700]
Книжка ця, звісно, дитяча, але, зізнаюся чесно, ми з чоловіком "зависаємо" з нею чи не більше за сина, ще й бабусю підсадили)) Секрет – у малюнках, дуже детальних, дуже захоплюючих і надзвичайно дотепних. Дрібниць і подробиць на кожному з шести розворотів книги форматом майже А3 в прямому сенсі слова безліч, тож щоразу, беручи видання до рук, натикаєшся на щось новеньке і занурюєшся у розглядання, забувши про час.

Щодо сюжету, то він – невибагливий: треба знайти деталі святкового вбрання бабусі у кожній із кімнат будинку, а також на горищі, у підвалі та у дворі. Син досить швидко вловив логіку пошуку необхідних речей, тож головним джерелом задоволення були саме малюнки цих чудових німецьких авторів. А ще я необережно голосно пораділа, побачивши, що цього року вийшла друга книга з серії: "Пампушок і Огірочок. Подорож навколо світу", тож дитина вже очікує нових пригод і нових картинок. Та й хіба лише вона?)))

Пер. Світлани Колесник, вид. Pelіcan, 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_15.html

[397x600]
О, в якому передчутті я брала до рук цю книгу – продовження "Вбити пересмішника"! І, впевнена, не лише я очікувала від роману такої ж сили, як і від того, вже класичного, твору. Ні-ні, відразу скажу, що я не розчарована! Але й того катарсису, який свого часу отримала від першої книги, не було.

А що ж було? По-перше, старанне пригадування подій, описаних у "Вбити пересмішника". І це виявилося зайвим, бо вони у цій книзі згадуються побічно і до сюжету ніяк не не прив’язані, хіба що як ілюстрація поглядів Атикуса. Власне, від тієї сюжетної лінії, як і від героїв, у продовженні мало що (хто) лишилося. Взагалі, як виявилося, Гарпер Лі написала один великий роман, із якого потім, за рекомендацією видавця, вичленувався "Вбити пересмішника". Класний був, видно, видавець, бо зміг побачити саме те, що треба.

По-друге, було намагання розібратися у всіх отих знакових саме для американців культурно-політичних кодах, мемах, ремінісценціях. Щедрі коментарі перекладача мало в цьому допомагали – таки є твори, призначені певній групі людей. Інші можуть, звичайно, їх читати (дивитися, слухати), але осягнути велику частину підтексту їм (нам) не дано.

По-третє, розуміння – навіть осяяння! – кількох цікавих, досить складних (для мене зокрема) речей. Наприклад, того, що свобода, отримана особою (суспільством), може нашкодити, і того, чому краще наділяти нею дозовано. Того, що до будь-яких революційних змін суспільство має бути належним чином підготовлене. Того, що не все те, що видається апріорі хорошим, позитивним, прогресивним, може бути таким на практиці. А ще того, що часом любити людину замало, щоб розуміти її – для цього потрібен великий душевний труд і величезне бажання.

Перекладач Тетяна Некряч, вид. KM Books, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/harper-lee-go-set-watchman.html

[299x436]
Сьогодні ні з того ні з сього син мені раптом заявив: "Коли мені буде 17 років і я стану дорослим, то я піду на війну". Сказати, що мене заціпило, – нічого не сказати. Ну і що, що йому нині лише чотири? Він все одно колись стане дорослим і, не дай Боже, йому доведеться пізнати ту, нині геть для нього ефемерну, війну на собі.

Тож сьогодні перечитуватимемо оцю чудову, попри страшну назву, книгу: "Війна, що змінила Рондо". Купила її у травні – до Дня пам’яті, аби пояснити дитині, що означають оті маки і про що вони нагадують людям. І не помилилася: тоді син зрозумів, що війна – то горе, то біда, то смерті і руйнування, то кінець звичного життя, то... То погано, якщо говорити простою дитячою мовою. А для того, аби протистояти війні, не обов’язково грати за її правилами: ненавидіти і вбивати. Можна ж нищити зло, розповсюджуючи добро, світло й тепло... Чи то лише у дитячих книгах так?

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_12.html

[454x700]
Книги мені дуже часто хочеться цитувати. Якісь із них діляться зі мною однією-двома влучними думками, якісь – десятком. Але бажання вичленовувати й фіксувати для себе цікаві фрази, а то й цілі абзаци ледь не на кожній п’ятій сторінці – то унікальні винятки. До таких належить і роман "Хресна проща". Хто слідкує за моїми дописами у ФБ, міг спостерігати, як-то кажуть, в режимі онлайн, чим автор зачепив мене за живе – цитатами з цієї книги я ділилася щодня.

Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.

Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.

Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...

***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…

Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"

Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.

Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_11.html