[368x495]
Знайомство з відомою завдяки "Книзі року від ВВС" Танею Малярчук вирішила розпочати з її стареньких книг. Вхопила першу-ліпшу, що потрапила під руку, і... пропала. Пропала у повісті, у стилістиці, у мові, у внутрішньому світі героїні й у Карпатах, які аж затягували в себе завдяки майстерності авторки.

Книга дійсно химерна та сюрреалістична, як і обіцяно в передмові. Втім, мною сприймалася абсолютно реально — навіть розумінням, не кажучи вже про емоції. Забути про те, ким ти була, і щезнути — це, зізнаюся, одне з бажань, які досить часто відчуваю. Але не реалізую)) А от героїня зробила це. Щезла і зі звичного світу, і навіть зі своєї пам'яті, стала ніким й усіма водночас, шукала себе справжню і, здається, таки знайшла, ще й кохання на додачу. Бо ж любити жінку — це означає любити її в будь-якій іпостасі: красуні, істерички, відьми і навіть вовчиці...

Окреме задоволення отримала від оповідань, котрі доповнили книгу. Різні за тематикою, вони об'єднані типовістю заголовків: "Щось і його дещо". Ой як стискалося серце після кожного з них, бо теми, зачеплені Танею Малярчук ніби мимохідь, насправді неймовірно болючі, а проблеми — величезні. Настільки великі, що в повсякденному життя ми їх просто... не помічаємо.

Знайомство вдалося. Тепер можна читати й "Забуття")))

Вид. "Фоліо", 2006

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post.html

[700x414]
Минулорічний книжковий здобуток досить скромний — 89 книг. Я взялася визначити ті, які вразили чи зачепили мене найбільше. Було досить складно обмежити себе кількістю, але я постаралася)))


Отож, мій топ-10:

1. Яцек Денель "Ляля"

2. Елеанор Каттон "Світила"

3. Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"

4. Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"

5. Лорен Грофф "Долі та фурії"

6. Курбан Сеїд "Алі та Ніно"

7. Ярослав Мельник "Далекий простір"

8. Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"

9. Асли Е. Перкер "Суфле"

10. Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городно"


Паралельно склався й антирейтинг книг, які або зовсім не змогла дочитати, або оцінила ну геть низько:

1. Марія Семенова, Фелікс Разумовський "Помилка "2012. Гра задарма"

2. Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"

3. Франсін Ріверс "Любов спокутна"

4. Наталка Доляк "Заплакана Європа"

5. Грегорі Девід Робертс "Тінь гори"


Поділюся також кращими дитячими знахідками:

1. Світлана Лінинська "Пан Сирник і різдвяний пампушок»

2. Крістіан і Фабіан Джереміс "Пампушок і Огірочок. День народження бабусі»

3. Мартін Содомка "Як змайструвати мотоцикл"

4. Ірина та Леонід Тюхтяєви "Зоки і бада"

5. Сельма Лагерльоф "Чудова мандрівка Нільса з дикими гусьми»

Відгуки на ці та інші книги з лінками тут: http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/2016.html



Звісно, усі списки довелося коротити)))А попереду - новий читацький рік. Вже у передчутті...))

[400x461]
Як ви гадаєте, книги бувають теплими? А книга про зиму може бути теплою? Теплою на історію, на малюнки і навіть на дотик?

Щодо себе відповім: однозначно, може. Одну з таких маємо на нашій книжковій поличці. Це — "Пан Сирник і різдвяний пампушок" Світлани Лінинської. Вона така тепла, що ми перечитували її не лише під зимові свята, як того вимагає назва, а навіть улітку — коли дощило й холодало.

А ще книга запашна! Дуже! У ній смачно-пресмачно пахне свіжою випічкою, ваніллю, варенням, гарячим малиновим чаєм і трошки димом із натопленої печі. Адже вона — головна на кухні у пана Сирника, найкращого пекаря у містечку.

Але з ним сталася халепа. Яка — звісно, не скажу. Проте він зумів із нею впоратися. Яким чином — теж не скажу. А от у чому зізнаюся, то це в тому, що сьогодні, швидше за все, ми знову читатимемо цю книгу. Щоб зігрітися)))

Малюнки Романа Скиби, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post.html

[400x623]
Я не знаю жодного письменника, який був би таким зовсім різним у своїх книгах, як Джоанн Харріс. Таке враження, що авторка, сідаючи за написання чергової книги, повністю змінюється навіть зовні, не кажучи вже про зміну стилістики, тематики і навіть почерку (принаймні, мені так здається))). Якщо у трилогії "Шоколад" вона казково-містична, у "П'яти четвертинках апельсина" жорстко-реалістична, у "Спи, бліда сестро" вікторіансько-готична, то у "Рунних мітках" — фантастично-філософська. До того ж філософія сутності світу у романі така цікава, що я навіть цитати вибирала (так-так, цитуватиму фентезі)))

Роман базується на скандинавській міфології (схоже, Харріс неабияк нею захопилася, виходячи з останніх її творів). Події, описані в книзі, відбуваються після кінця світу згідно зі скандинавською міфологією, а саме після Рагнарьока та падіння Асгарда. Але не всі старі боги загинули. І, крім них, на землі з'являються нові боги, помічені новими рунами.

Образи героїв, як і завжди у Харріс, неоднозначні. Одін, Локі, пастор, інші — вони ані хороші, ані погані. Вони — різні. Єдина героїня, яка мене не переконала, це — Меггі. Якось зашвидко вона перетворилася із затюканого дівчиська на могутню богиню. Проте найбільше мене вразили описи, як би дивно це не звучало, бо ж зазвичай розлогі подібні відступи викликають нудьгу. Тут же навпаки: я розважалася так, як давно цього не робила, вмикаючи свою уяву на повну потужність і малюючи перед внутрішнім зором те, що "бачила" Джоанн Харріс. Принаймні, я сподіваюся, що спромоглася роздивитися хоч щось близьке до тих помпезних картин, які змогла намалювати словами авторка. І ще: давно мені так не хотілося взятися за олівці і пензлі, щоб зобразити те все... Де б то часу взяти? Не підкажете?)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/joanne-harris-runemarks.html

[470x700]
Якби я зважала лише на назву, то читати цю книгу синові не взялася б — з невідомих мені причин від дуже чітко розрізняє "дівчаче" і "хлопчаче" в усьому й уперто відкараскується від першого. Але я подивилася на отого розкішного дракона на обкладинці й не втрималася. І, як показав досвід прочитання, правильно зробила. Бо героїня книги, то не типове "принцесяче" дівчатко у пишній сукенці, а не менш типове, але зовсім протилежне за вподобаннями. Марися грається в лицарів і хоче бути... драконом.

Принцеса у книзі теж є, як же без неї? Але роль замкненої у вежі красуні грає... мама. Лицаря, звісно, — татко. А от які ролі припали дідусеві з бабусею — не скажу. Але і я, і син реготали до сліз і над ними, й над малюнками.

До речі, гумор у книзі просто неперевершений (Гжегож Касдепке ним якраз і відомий), і якщо дитині цікава сама історія, то я сміялася, впізнаючи себе й свої реакції у вчинках дорослих героїв. Ще й чоловікові книжку підсунула — не тільки пореготати, а ще й поміркувати над деякими виховними (не для дітей — для батьків) моментами.

Ілюстрації Емілії Дзюбак, переклад з польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_22.html

[455x700]
Почну із запитань: а ви чому беретеся перечитувати книги? що сподіваєтеся там відшукати? що очікуєте відчути? Відповім і сама: хочу повторити себе ту, яка вперше занурилася в історію; хочу знайти те, що пропустила під час першого читання; хочу тих же емоцій — бо саме вони, а не сюжет, тема, герої чи ще щось для мене є знаковими в будь-якій книзі.

"Синдром Петрушки" (саме цей роман склав основу збірки "Золота нитка") свого часу вразив мене насамперед яскравістю. Рудоволоса головна героїня на фоні засніженої казкової Праги — це так по-ляльковому, говорячи мовою ще одного героя роману, так театрально, так художньо і так по-справжньому, що мимохіть опиняєшся там і мерзнеш, і плачеш, і ревнуєш, і радієш разом з нею і з Петром — геніальним ляльководом, душа якого жила в іншій людині. А ще шукаєш себе саме там, де це можна знайти, — в собі. А ще дивуєшся тому, як дивно заплутуються, переплутуються, зв’язуються і рвуться нитки, котрі поєднують людей. І нитки, за допомогою яких хтось керує нами... І нитки, які тримають нас на сцені життя, що б не сталося... І що б не сталося насправді, головне, аби вціліла головна нитка, та, котру ляльководи називають золотою...

Ця книга — перше видання Діни Рубіної в Україні, і я сподіваюся, що не єдине, бо дуже люблю читати й перечитувати її твори. Наповнення книги — не випадкове, бо половина подій роману "Синдром Петрушки" відбувається у Львові (ах, який живий, характерний, справжній Львів у Рубіної!), а в практично біографічних оповіданнях "Бабця", "Циганка", "Душогубка" та "Яблука із саду Шліцбутера" просто не може не згадуватися Україна, бо ж батьки авторки родом звідси.

Про оповідання хочу сказати окремо. Це не типові зразки малої прози, ні. Це такі концентровані романи, два десятки сторінок яких вражають не менше, ніж чотири сотні розлогої оповіді. Це вибухова суміш спогадів, художньої вигадки, метафор, життя, авторських рефлексій, котрі часто тягнуть за собою читацькі. Це людське тепло і філософія життя в найбанальніших, а тому в найдієвіших поєднаннях. Це — талант Діни Рубіної, яким я не перестаю захоплюватися, скільки б не читала.

Вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_43.html

[296x394]
Не читайте цієї книги!
Не купуйте її!
Навіть до рук не беріть!
Інакше з вами трапиться те ж, що і з нами.
Тепер можна й зізнатися: у нас після прочитання цієї дивної історії також... завівся зок!

Втім, по порядку. Спочатку у нас завелася... тобто з’явилася книга, яка перевидається уже 20 років і має претензійний підзаголовок: "Посібник для дітей із виховання батьків". Кумедні кольорові істоти, зображені на обкладинці, обіцяли добру історію для дитини, а анотація, у якій розповідалося про те, що цитати з цього твору стали живими анекдотами, надихала на читання батьків.

Насправді ж книга для мене, дорослої тьоті зі здоровим глуздом, виявилася трохи дивною (це щоб не сказати відверто — абсурдною). Бо у бади (це той, що схожий на бичка), були, наприклад, змінні роги на всі випадки життя і настрою, а зоки... Зоків взагалі зрозуміти важко, бо вони абсолютно алогічні (от замислилася: насправді ж навпаки — у них залізна лоігка). Втім, все це, вкупі з обіцяними анекдодами (підтверджую — вони є) й дитячим безпосереднім сприйняттям найсміливиших фантазій зробило книгу улюбленою, читали її всією родиною, цитувати також взялися, задоволення отримали неабияке...

А потім у мами засвербіли ручки, й у нас завівся зок (див. фото). Тепер його на всі лади виховує син, бо ця істота-солодкоїжка завдяки підступності татка повсякчас намагається то мед з’їсти, то цукерки поцупити, то тортом поласувати до, а не після обіду. Зате нам, батькам, допомагає в процесі гри пояснити багато корисних і потрібних (з нашої, звісно ж, точки зору) моментів, нюансів, речей і правил...

Зазначу ще, що ілюстрації саме до цього видання мені видалися найвдалішими — це після того, як я передивилася купу різних зоків і бад авторства інших художників))) Переклад українською також дуже порадував: перекладачка зуміла зберегти гру слів, яка у більшості випадків є основою вдалих жартів, котрі оцінюють саме дорослі. Єдине зауваження: кілька коректорських огріхів, об які зачіпалося моє редакторське око. Але для цього видавництва це, на щастя, швидше прикрий виняток, ніж правило.

Художник Олена Кубишева, переклад з російської О. Пилипенко, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_19.html

[250x345]
Історичний документальний роман про Холодноярську Республіку і повстанські загони, що діяли в Україні у 20-их роках минулого століття, опублікований 80 років тому і по праву вважається найкращим твором на цю тему — підтверджу це і я. Проте український читач тільки нещодавно (внаслідок зрозумілих причин) отримав можливість ознайомитися і з історичними подіями та особами, і з літературою про ті часи та про тих героїв. Кажуть іще, що прочитаний мною варіант, та й інші, яких існує кілька, — перекручені і переписані видавцями кожен під себе, а оригіналу в незалежній Україні досі ще не перевидано. Що ж, сподіватимемося, що зрештою отримаємо змогу прочитати, що ж Юрій Горліс-Горський розповів насправді. А розказати йому було що, адже він — не просто свідок тих подій, а активний їх учасник.

Мені у книзі зімпонувало все: й образ самого Холодного Яру, котрий пам’ятає і скіфів, і козаків, котрий прихистив гайдамаків, потім — повстанців, про яких розповідає Горліс-Горський, а згодом — й вояків УПА; й реальність героїв; і невелика, але яскрава любовна лінія; й стиль викладу, який, попри відчутну документалістику, все ж таки є художнім. Проте найбільшою цінністю книги все-таки є історичний фактаж. Це стосується як подій та героїв, так і опису загальних настроїв повстанців і селянства, котре їх підтримувало. Оті вагання: йди далеко від "рідної стріхи" чи ні, оте намагання захистити насамперед свою хату, а вже потім — Україну, якщо вийде, оті спроби всістися відразу на дві табуретки і спробувати вижити поміж двох вогнів, які й породжували основну масу зрадників, — все настільки зрозуміле і з огляду на сьогоднішню ситуацію в Україні, що... Робити однозначні висновки з цього, звісно, не варто, проте тенденція, яку називають менталітетом, є — не посперечаєшся. Хоча й хочеться)))

А книгу не просто варто читати — я в цьому випадку відійду від свого правила не радити нічого категорично і скажу: цю книгу треба читати. Щоб знати...


Вид. "Відродження", 2009

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_16.html

[530x700]
Просто обожнюю книги, які дитина часто просить перечитувати, потім переказує, потім грається у них, потім знову просить почитати саме цю, а не новеньку і не ту, котру вважає за потрібне мама.

"Казки про велетнів " — саме з таких книг. Її подарував синові хлопчик, який із неї вже "виріс". І хоча я тоді думала, що мій малюк до таких історій іще не доріс, виявилося, що мама помилилася і йому в неповних два роки саме це й було потрібно — цікаві пригоди гномів та доброго рудого велетня і прекрасні, просто захопливі ілюстрації Тоні Вульфа!

І ще одне: вже не вперше стикаюся із ситуацією, коли хочеться купити певну книгу (продовження серії тощо), а знайти її практично неможливо. Отак і з "Казки-хіт" — їх ніде немає в наявності. Ех...

Переказав українською Богдан Чайковський, вид. "Національний Книжковий Проект", 2010

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_29.html

[250x360]
У творчість Гранже я закохалася з першої прочитаної його книги. І, як завше у мене складається з великим літературним коханням, зробила значну перерву у знайомстві з творчістю об’єкта моєї читацької пристрасті — аби не перенасичитися, аби не задовольнитися повністю, аби не втратити оте відчуття захоплення. І я його не втратила...

"Мізерере", як і "Пасажир", тримав у напруженні з самого початку і до кінця. Детективна історія, помножена на трилер, щедро розбавлена історичними фактами з історії нацизму та диктатур південноамериканських країн, присмачена деталізованими описами їх дослідів на людях і приперчена дітьми як головними постраждалими у цих подіях не могла залишити байдужою аж ніяк. Якщо ж додати колоритних головних героїв — поліцейських без жетонів, які проводили розслідування не тому, що були зобов’язані, а тому, що інакше просто не могли, якщо перенести все ще у передріздвяний Париж, якщо (увага — спойлер!) врахувати нестандартний для Гранже гепіенд, то можна лишень уявити, яке колосальне задоволення від роману я отримала.

Що ж, тепер з усіх сил триматимуся, аби не взятися відразу ж за читання чергового його роману))) Як гадаєте, вийде?)))

Переклад з французької Володимира Шовкуна, вид. "Махаон", 2009.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/jean-christophe-grange-miserere.html

[200x234]
"Meškelionė!" — відразу зрозуміла я гру литовських слів, так вдало передану українською. І ще відразу ж зрозуміла, що придбаю цю книгу, бо: 1) вона нагадала про Литву, де син провів перші рочки свого життя; 2) вона про навколосвітню подорож; 3) у ній прекрасні, цікавезні, деталізовані авторські малюнки; 4) вона про Різдво.

Отож, сюжет: родина литовських бурих ведмедів запасається дровами і відправляється у мандрівку на повітряній кулі, причепленій до будиночка, аби провідати своїх родичів. А це — білі ведмеді на Алясці, окуляристі ведмеді в Андах, ведмеді-губачі в Індії, панди у Китаї, гімалайські ведмеді і навіть плюшеві та зоряні ведмеді, а також... єноти. Скрізь їх радо зустрічають та розказують про особливості святкування Різдва і Нового року (що у кого відзначається). Роздивлятися малюнки і занурюватися у побут різношерстих героїв книги — то окреме задоволення. А повертатися потім разом із мандрівниками з подорожі (їхньої вигаданої і нашої книжкової) й розуміти, що отут, у цьому ліжечку і з цим хлопчиком, і є твій дім — то надзвичайне задоволення. Чи не так?)))

Переклад із литовської Оляни Рути, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_1.html

[471x700]
Дуже легка, дуже сумна і водночас дуже світла й оптимістична книга. Аж дивно, що на двох сотнях сторінок автор зумів розказати стільки надважливого про людей. Розказати практично самими діалогами й короткими ремарками про те хто і куди пішов, не занурюючись у почуття, емоції, думки своїх героїв. Таке відчуття, що я не книгу прочитала, а переглянула фільм, знятий геніальним режисером-мінімалістом.

Отож, він і вона. Зародження стосунків. Щастя бути разом. І поважна причина для того, аби розлучитися. Й нічого особливого не було б у цій історії, якби її героями не стали 70-річні чоловік та жінка, чиї половинки померли, а діти виросли й роз’їхалися. Стандартна ситуація для багатьох, чи не так?

Насправді я зрозуміла одну просту річ: наше життя — це наш вибір. Щоденний. Постійний. Який залежить тільки від нас. Ну, чи на 80% від нас. Але ж це таки багато для того, аби змінити те, що маємо, або, принаймні, зробити все для цього.

А щасливим бути ніколи не пізно. І закохатися ніколи не пізно. І насолоджуватися життям ніколи не пізно, а це ж так просто — одягти гарну сукню й піти до театру, поплавати голяка у річці, навчитсия грати у бейсбол, посидіти в ресторані при свічках, поїхати в ліс із ночівлею і посмажити зефір на вогнищі, лежати удвох в одному ліжку, триматися за руки і слухати те, про що тобі сповідається душа близької людини... Це ж так просто...


http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/kent-haruf-our-souls-at-night.html

[470x600]
Черговий дитячий детектив поповнив наші книжкову поличку і скарбничку вражень. Польський автор точно знав, що робить: втягує і батьків, і дітей у розслідування і розгадування задач, які постають перед детективом Нишпоркою, змушує самим шукати пояснення, даючи, втім, шанс дізнатися, яке ж рішення було правильним (наприкінці книги розміщено міркування детектива з приводу кожної задачі).

Щоправда, образ самого детектива видався мені якимсь ну дуже кумедним. Точніше, він у книзі – такий собі невдаха, у якого часом навіть клієнтів катма, про заробітки вже не йдеться. Як доросла, замислювалася повсякчас: а з чого ж він живе?))) Проте синові то було до шмиги, хіба що коли довго дітвори в оповіді не з'являлося, одні дорослі тинялися сторінками, то йому ставало трошки нудно.

Ще одна родзинка книги (точніше, двох книг в одній) – цікаве поєднання: щоб почати читати другу частину, книгу треба... перевернути догори дригом))


Переклад Ірини Котляревської-Фесюк, художник Пьотр Рихел, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_27.html

[320x436]
Навіть не підозрювала, скільки часу минуло відтоді, як я зайнялася чимось близьким до професійного літературознавства! То була аспірантура, робота над дисертацією й поринання-препарування-переживання-сприймання-трактування текстів тих, кого тоді, наприкінці 90-их, називали постмодерністами. Був серед них, звичайно, й Іздрик. І який захват тоді викликали у мене його (і не лише його) заплутані-переплутані, дивні і разом з тим глибокі тексти! Згадала зараз те відчуття, бо перечитування (точніше – нове прочитання) деяких есеїв, які увійшли до збірки "Флешка-2GB", повернули мене на років 15 тому, і це було приємно.

Книга зліплена з написаних в різних час і з різних приводів есеїв, оповідань, нарисів тощо. Але очевидно, що в автора є улюблені образи, які й об'єднали розрізнені деталі в розділи-блоки, а далі – і в один твір, із якого геть вибиваються хіба що кілька відчутно чужорідних елементів.

Іздрик вміє бути відвертим – і коли говорить про себе, і коли розповідає про інших. Багатьох героїв його історій легко впізнати, навіть якщо він не називає прізвищ. А багатьох він називає своїми (як би дивно це не звучало) іменами.
Іздрик любить гратися словами. Він їх нанизує й розсипає, знову збирає докупи, вигадує нові, визбирує старі, копирсається в лексиці, творить метафори, жонглює значеннями... А читач, який зануриться в це, може впасти у справжній транс. Філологічний, маю на увазі.
Іздрик – Майстер. Майстер слова, насамперед. Так віртуозно володіти мовою може тільки людина, яка живе у іншому вимірі, у світі знаків і значень, яка розуміє принципи й основи творення дискурсу, для якої творчість – це не переказ сюжету, прикрашеного метафорами, а щось зовсім інше.

Дякую за філологічний транс і неабияке задоволення, Майстре!

Вид. "Грані-Т", 2009

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/2gb.html

[572x700]
На ці чудові акварельні ілюстрації авторів книги я й клюнула, вибираючи книгу. Ну а ще – на піратську романтику, яку обіцяла ця історія і яка могла б захопити сина. Зрештою, у ній виявилося доста й одного, й іншого, і справжніх піратських бувальщин-вигадок, а ще – гарна розповідь про те, як народжується дружба між маленьким хлопчиком і старим піратом. Основний висновок: не треба соромитися своїх недоліків та страхів – вони ж бо є у кожного, й у кожного – свої. Але якщо визнати їх, та ще й перед кимось, то недоліки перетворюються у дрібниці, які легко долаються.

Що ж до мінусів, то у цій книзі він один – точніше, одне неправильно вжите при перекладі з російської (так вказано у вихідних даних) слово, об яке я спіткнулася з самого початку й надалі читала книгу ну дуже прискіпливо. Щоправда, крім нього, очевидних недоречностей більше не зустріла, тож дочитали книгу без пригод (філологічних, маю на увазі)))).

Переклад Ольги Пилипенко, вид. Pelican, 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_25.html

[273x382]
Спочатку я здивувалася, коли побачила отой вказаний на обкладинці мільйон, яким обчислюється кількість виданих у світі екземплярів цієї книги. Потім здивувалася, забивши в гугл Eleanor & Park – мені видало стільки всього, особливо ж у картинках, що я зрозуміла: це справжній мастрід для підлітків, який уже став ідеєю фікс для, підозрюю, того згаданого мільйона читачів і не тільки. Втретє мене здивувала сама книга, яка змушувала забувати про тісняву у маршрутках та метро й темряву листопада...

Отож, у підсумку маємо справді хороший підлітковий роман, котрий, втім, варто... ні, точніше буде: треба читати й батькам. Бо ж про те, що коїться у головах і серцях наших дітей, від них самих дізнатися важко (згадаймо себе в такому віці – чи відкривалися ми своїм батькам?). А от спробувати зазирнути у їх світ крізь сторінки книг (пораджу ще "Несподівану вакансію" Джоан Ролінг та "Бубу" Барбари Космовської) можна. І не треба нарікати на те, що це – закордонні книги про ментально чужих нам дітей тощо – насправді всі ми, де б не жили, відчуваємо однаково. (До речі, буду вдячна за інформацію про подібні книги українських авторів.)

Насправді прихильність читачів і читачок (тут я за статтю їх розділяю навмисне) пояснюється просто: головні герої роману – геть нетипові для американської масової культури. Вона – товстенька, негарна, погано одягнена, бідна, з неблагополучної родини, ще й новенька у школі. Уявляєте, скільки недоліків в одній дівчині зібрано? А він – єдиний хлопець азіатської зовнішності у містечку, невідмінник, некрутий, нетусовщик, нефутболіст, хоча й не відторгнений, має люблячих батьків та любить рок і комікси. Тобто теж не виділяється з маси. Й ось між ними трапилося те, чого немає сенсу ховати під спойлер, бо й так все зрозуміло. Звісно ж, кохання. Банально? Та ні, зважаючи на те, як розказано про це почуття у книзі – докладно, з препаруванням усіх емоцій та думок, сумнівів, захоплень, рішень, вчинків героїв. Відверто кажучи, стільки моментів повертали мене у мої 15 років, що... )))

Окрім цієї – головної – теми, у книзі ще говориться про стосунки між батьками та дітьми (як же без них?), про пріоритети, які розставляють батьки і від яких залежить формування їх дітей. Ще – про перший секс (як же й без нього?), про страхи і бажання, пов’язані з цим, і про купу інших нюансів. Ще – про специфічну молодіжну субкультуру, про комікси та музику (тут варто віддати належне наявності у книзі коментарів із вичерпною і цікавою інформацією). І насамкінець про те, як важливо бути самим собою...

Переклад Світлани Колесник, вид. Vivat, 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/rainbow-rowell-eleanor-park.html

[540x523]
Все, що можна сказати про цю книгу, я вже озвучила, коли писала про першу книжечку із цієї серії – "Як змайструвати автомобіль". Щоправда, в цій історії сюжет більш напружений – перегони на мотоциклах цьому сприяють. Ще піднімається питання дружби та зради друга. Ще – взаємопідтримки та взаємовиручки. Але діалоги такі ж довгі та позбавлені достатньої кількості авторських ремарок. Втім, коли всіх уже знаєш, читається набагато легше)) А тим паче, коли син повсякчас перепитує, де ж поділися і що роблять його добрі знайомі з першої книги – як не дивно, кількамісячна перерва між прочитаннями обох книг не завадила всіх гарно запам'ятати і навіть скучати за ними. Тож невдовзі пішли ми на книгополювання – по третю частину цієї технічної епопеї "Як змайструвати літак")))

Перекладач Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_21.html

[441x689]
Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_19.html

[476x650]
"О, найулюбленіша книга мого дитинства!" – вигукнула моя подруга, побачивши це гарне видання на синовій книжковій поличці. Виявляється, вона її читала й перечитувала безліч разів, тоді як я чомусь уперто оминала цю історію, натикаючись на неї на переритих вздовж і впоперек полицях двох доступних мені у дитинстві бібліотек. Чомусь мене відлякували нечитабельні прізвища авторки та героя (а тоді воно зазначалося у заголовку), які викликали підозру, що весь текст буде складатися з таких довжелезних слів. А потім я виросла, й подібні "дитячі" книжки мене вже не цікавили. А потім я ще трошки виросла і таки прочитала цю чудову історію – разом із сином.

В одній ФБ-групі поціновувачів дитячих книг розвилася ціла дискусія, мовляв, сучасні видання перекручують оригінальний текст, часом пом’якшуючи події, а часом і зовсім змінюючи їх. Оскільки оригіналу, як уже зізналася, я не читала, то історія, видана Pelican-ом, мені сподобалася: наскільки я зрозуміла, тут змін небагато, фінал не перекручено, та й видавництво зазначає, що це – "переказ" зі шведської, а не переклад.

Але найбільше мене потішили ілюстрації! Якої майстерності малюнки у цій книзі! Якщо це лис, то його так і хочеться погладити по м’якому хутру. Якщо це дощ, то страшно змокнути. Якщо море, то аж запах солоної води відчувається. А ще видання має суперобкладинку і стильну палітурку – все по-дорослому! Тож, схоже, недаремно книга оминула мої руки в дитинстві – зараз я отримала від неї набагато більше задоволення)))

Художник Марина Пузиренко, переказ зі шведської Ольги Уліщенко, вид. Pelican, 2012

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_16.html

[456x700]
У творчість Жозе Сарамаго я закохалася з першої книги. Звичайно, це була "Сліпота". Потім я втратила дар мови й на багато речей поглянула по-іншому, прочитавши "Євангеліє від Ісуса Христа". Потім дещо розчарувалася в авторові – винен у цьому останній роман Нобелівського лауреата "Каїн". Згодом повернулася до нього і взялася за "[Про]зріння" – цікаво було відстежити подальшу долю героїв "Сліпоти" – і знову зачарувалася неперевершеним умінням Сарамаго переплести в одне цілу купу проблем різного гатунку. "Той, що підянявся із землі" знову занурив мене у прірву безвиході – може, тому й зробила таку довгу перерву у читанні романів цього неперевершеного майстра слова. А після перерви в читанні взялася за "Перерви у смерті"...

Отож, про цю книгу. Ну... Вона така... Така... сарамагівська – бо інакше її й охарактеризувати важко. Оті всі суцільні абзаци-переплетення слів автора і ремарок героїв – без відділення одних вд інших відповідними пунктуаційними знаками. Ота гра слів, їх звучання, форм, значень, смислів... Оті головні ідеї твору, які повсякчас змінюються, нівелюються наступними, стають другорядними, бо на постійно виникають ще головніші. Та фантастичність, ірреальність подій, перенесена в буденність так майстерно, що й сприймається відповідно – як нормальне явище.

Перелічувати особливості письма Сарамаго можна довго. Проте жодну з них я не можу назвати найголовнішою, окрім хіба що задоволення, котре отримую від занурення у його тексти. А ще він, як ніхто, вміє зачепити у мені щось таке глибинне, потаємне, я сказала б, первісне, від чого світ постає в дещо інших барвах. Навіть смерть перетворюється на жінку, котра хоче тепла й любові. Як і всі ми, втім...

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/jose-saramago-as-intermitencias-da-morte.html