Я вже писала про те, що літній сезон у Литві відзначається просто колосальною кількістю різноманітних фестів, концертів, свят, змагань тощо. Їх усі ані відвідати, ані описати не вистачить сил та часу. Але завдяки різноплановості кожен із жителів Каунаса, Литви та особливо гостей цієї чудової країни знаходить щось для себе: цікаве, захоплююче, вражаюче.

Фестиваль театрів ляльок ми особисто не могли пропустити. І тому, що гарно та цікаво, і тому, що в родині є дуже активний маленький поціновувач ляльок та казок. Оцінити парад ляльок, яким відкривався фестиваль і який пройшовся від Miesto sodas (Міського саду) Laisvės alėjoje (чогось ніяк не можу називати Лайсвес алею бульваром Свободи, хоча в перекладі назва центральної пішохідної вулиці Каунаса звучить саме так))), пропонуємо і вам. Зверніть увагу на платформи - яке оформлення!

От лише додам, що фестиваль традиційно проводиться з 1991 року. Цьогоріч серед гостей були театри ляльок із Японії, Ізраїлю, Франції, Бельгії, Нідерландів, Словаччини, Словенії, Білорусі, Польщі, Латвії, Литви (звісно ж)), а також із України - земляків представляв Харківський державний академічний театр ляльок. Сумно лишень, що вистава була російською мовою...

[700x525]

Більше фото...

[288x435]
З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))

Чи то книга насправді така заплутана, чи то я, зважаючи на читання невеликими уривками, сама плуталася в ній, але часто, беручись за продовження, далеко не відразу могла зрозуміти, хто, де, коли й що там, у тексті, робить. Окрім основного сюжету, роман насичений (взагалі-то, мені здалося, що навіть перенасичений) ще купою побічних історій, які, попри свою цікавість, мене дуже відволікали, а часом навіть дратували.

Дратував і головний герой - безхребетний чоловік, який виріс із затюканого матір'ю хлопчика. Замість того, щоб жити в реальному світі, він занурився у вигадану реальність, покохав ні разу не бачену й теж вигадану, як потім з'ясувалося, дівчину, витратив півжиття на пошуки чогось такого, про що навіть уявлення не мав. І, зрештою, таки знайшов його - привид минулого. Власне, герой зміг розпочати нормальне життя лише після того, як звільнився від усіх привидів - материнських, бабциних, своїх, що й нормально, бо ж і ми часом так само чинимо. От тільки шкода витраченого на пошуки життя - чужого й вигаданого. Що спонукає поміркувати над своїм і реальним та подивитися, чи немає в ньому подібних привидів.

Що порадувало в романі, то це детективна сюжетна лінія. Якщо оцінювати книгу з цієї точки зору, то все вигадано й виписано бездоганно, включно з геть неочікуваною розв'язкою-фіналом, що й викликало оте захоплене "ах!", яке й ставить фінальну оцінку книзі.
[230x346]

Чогось ніяк не ототожнюється в моїй голові заголовок книги та її зміст. От думаю: все-таки сучасні меми даються взнаки. На думку спадає або ж Чорнобиль, або ж сталкерські ігри, або ж Кінг, але тільки не те, про що пише Гуцало.

А пише він про нас, про українців, про, як ниньки модно говорити, наш менталітет (хоч і не люблю я цього слова, але коротше ж і не скажеш). Чогось мимохіть з'явилися в мене паралелі з "Ротондою душогубців" Тодося Осьмачки: психологія зрадника, людини, якій своя сорочка ближча до тіла, того, чия хата завжди скраю, в обох творах розкрита якщо не досконально, то дуже близько до цього, а головне - зрозуміло. Зрозуміло нам, сучасникам, які чогось самотужки не всі й не завжди здатні осягнути те, що ми, українці, самі собі найперші вороги й самі собі найперші друзі. Принаймні, мусимо друзями стати, інакше кінця-краю лихові не буде.

Щодо сюжету, то він - символічний. Живими лишилися ті, кого вважали мертвими. Та чи насправді вони, згубивши все й усіх, зможуть жити? Ну, півень, образ якого створює своєрідне символічне обрамлення повісті, житиме, доки до горшка не втрапить. А от жінка? Животітиме. Як і багато тих, хто в різних колотнечах буцімто виживав, а насправді - ставав частиною отієї мертвої зони, на яку пеертворювався наш край. Занадто часто перетворювався, якщо згадати історію.

Ще одне зауваження дозволю собі. Шукала обкладинку книги - не знайшла. Не знайшла (щоправда, чесно зізнаюся, що листала лишень гугл) й докладної інформації про те, коли, яким тиражем, у якій книзі повість "Мертва зона" побачила світ. Потім була заборонена, та й по тому, й досі не перевидавалася (якщо помиляюся, буду вдячна за виправлення). А навіщо? Нащо читати глибоку класику, якщо поврехневий ширвжиток краще продається? Воно, звісно, й те, і те потрібне, й одне одному нібито не заважає. Але ж лише "нібито"...

Багата і щедра весняна Литва на фестивалі та свята - туристично-фестивальний сезон, який традиційно розпочинається ярмаркою Казюкаса, набуває все швидших обертів. Кожен захід по-своєму цікавий, захоплюючий, і шкода дуже за нестачею вільного часу: аби походити, роздивитися, пройнятися й насолодитися святом, його потрібно чимало. Проте хоча б дещицю настрою вдається піймати, сподіваюся, що й передати вам - також.

Отож, неймовірно яскравий і насичений фестиваль Kauno Hansa Dienos відбувся у нашому місті минулих вихідних. Історичне підгрунтя фестивалю потрібно шукати аж у Середньовіччі. Ганза - торговеньний союз, до якого у різний час входили понад 70 великих і вдвічі більше маленьких міст із 20 північноєвропейських країн, мав неабияку вагу у 12 - 16 століттях.Члени Ганзійської ліги підтримували та захищали торговців від піратів, розбійників, феодалів, сприяли розвитку торгівлі між містами Північної, Західної та Східної Європи, підтримували у належному стані в основному водні торгові шляхи, основними з яких були порти, розташовані на узбережжі Балтійського моря та вздовж річок, які у нього впадали. Втім, вплив міст Ганзійської ліги та тоговців був не лише економічним, а й політичним. Але ми сьогодні говоримо не про це))

Новітня Ганзійська ліга була створена, а чи радше - відтворена у 1980 році. До її складу входять понад 170 міст із 15 країн Північної Європи. Оскільки, окрім торгівлі, великий інтерес для членів Ліги представляє туризм, то стало вже доброю традицією щороку проводити Дні Ганзи в одному з міст Ліги. Цьогоріч гостей приймав Каунас.

Програма фестивалю була дуже насиченою. Окрім основних урочистостей, у рамках свята відбулися три міжнародні музичні фестивалі: народної творчості, духових оркестрів та середньовічної музики. Найвидовищнішим дійством стали середньовічні лицарські поєдинки та інші картинки з середньовічного життя і побуту. Найелегантнішим - змагання з конкуру. Найвеселішим - конкурси серед гостей, котрі вправлялися в стрільбі з лука, метанні холодної зброї тощо. Можна було насолодитися музикою на трьох великих сценах, розташованих біля фортеці, на березі Неману та на Ратушній площі. Можна було наїстися досхочу й трошки більше смакоти, котру готували на відкритому вогні кухарі у середньвоічному вбранні та з середньовічною любов'ю до м'яса. А скільки смачного й різного пива можна було випити! Й геть несередньовічної кави також))

Ніколи було гаяти час і шопоголікам: яке ж свято Торгової ліги без торігвлі? От і велася вона жваво на всіх фестивальних майданчиках і не тільки. Вироби народних ремесел особливо шанувалися гостями. Серед тих, хто пропонував зроблену руками красу, були й українці. Наші співучі та танцюючі співвітчизники стали також активними учасниками музичних фестивалів.

Власне, припиняю теревенити й покажу фото: краще один раз побачити, правду кажуть))

[700x525]

Більше фото...

[490x700]
Україна, 2013, реж. Віталій Воробйов

Фільм передивилася вдруге - всі чотири серії за день, бо знову затягнув. Затягнув своєю реалістичністю і правдою, болючою, часом аж до пекучих сліз.

Гарно знято й гарно, а головне - правдиво, без замовчування неприємних моментів і без зайвих прикрас показано те, що вже стало історією, а для нас багатьох було пережитою реальністю. Сторі романтичного кохання юних ромео та джульєти - чудове тло для катастрофи, чи то пак, навпаки: катастрофа - тло для кохання. Гарного, бо такого нібито нелогічного і такого, втім, звично-звичайного кохання. Так само, як і звично-звичайного й цим - чарівного й вічного поєднання-протиставлення смерті й народження.

Фільм вартий перегляду. Вартий хоча б для осмислення того, що насправді довелося пережити мільйонам наших співвітчизників і чому. А головне - для чого..

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів".

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики)))

Валерій Фрід "58 з половиною, або Записки табірного придурка".

"Придурок" тут означає зовсім не те, що ми звично бачимо у цьому слові. В таборах ГУЛАГу придурками називали тих, хто відлинював від загальних робіт, а влаштовувався на щось вигідне, як-от бухгалтерія, хліборізка чи ще щось. Ви вже здогадалися, що автор цього автобіографічного твору, а точніше - мемуарів пройшов радянські табори, про що й пише.
На відміну від Солженіцина, Фрід про все розказує з почуттям гумору. Ні, каже він, насправді було зовсім невесело сісти на 10 років за те, чого не тільки не вчиняв, а навіть і не думав робити, але отакий вже, певно, характер має людина - радіти життю, що б там не було. Й оці радощі, гіркі радощі зека й каторжника, описує в книзі. Часом читач теж починає посміхатися, хоча здебільшого хочеться вити від того, що довелося пережити нашим багатостраждальним предкам.
"Який маразм! Яка дурість! Якась утопія й паралельна реальність!" - подумки вигукувала я раз-по-раз, читаючи, як фабрикувалися тисячі й тисячі справ і як мільйони людей мовчки йшли на заклання. Але чогось часом мене таке дежавю настигає, бо сьогодні чиняться ті ж самі речі, й тисячі людей радіють від того, що інших карає система, для котрої немає не винних, є просто, як кажуть у відомому медичному анекдоті, недообстежені, тобто - незасуджені. За що? А то вже неважливо...

Найбільше звертала увагу, звісно, на згадки про "бандерівців" та "литовських бандитів". Їх автор - зек із досвідом - чітко виокремлює в окрему групу - то були ані злодії, ані інтелігентні політичні, то були воїни, які трималися разом і жили за своїми законами. Шкода, що отаких-от документальних свідчень не так багато збереглося. Але ті, які є, дають привід гордитися тим, що я - бандерівка))

Жанна Куява "Із медом полин".

Чотири жінки. Чотири долі. Всі такі різні. І всі такі нещасні. Певно, через оту тотальну нещасність усіх, без винятку, героїв книги й саму книгу не сприйняла позитивно. Так, є проблиски поміченого авторкою щастя в усіх згаданих жінок, але - лише проблиски, отакі собі промені світла, покликані зробити темряву іще темнішою, й нічого більше.
Воно, звісно, важко бути щасливим тотально, коли то грошей катма, то коханого немає поруч, то він є - але не такий, як треба, то діток хочеться, то - вже не хочеться, то - ще щось таке дрібне нібито, але от заважає радіти життю і все тут. Мені, чесно кажучи, хотілося хоча б якогось натяку на оте: кожен сам коваль свого щастя і подивіться на результат роботи - побачити)) Не побачила. Натомість навалилося якесь отаке: скільки не бийся, не старайся, все одно наша жіноча доленька така нещаслива, ойойой))

Але, втім, як точно змальоване авторкою село! Точніше, оті штрихи, які й роблять село не просто адміністративною одиницею, а - своєрідно організованим суспільством із своїми законами, правилами, традиціями... Згадалося дитинство, купа сусідів й не сусідів, купа історій й історійок, які теж аж просяться на папір... Нехай іще попросяться)))

Міжнародний музичний фестиваль Kaunas Jazz має 25-річну історію і є найбільним і найпопулярнішим джазовим фестивалем в Литві. Ще б пак: адже лише в Каунасі джаз грають на... дзвонах - унікальний проект Carillon Jazz традиційно відкриває фестиваль. Шкода лише, що послухати блюз у виконанні дзвонів мені не пощастило. Зате вдалося сповна насолодитися ще однією унікальною складовою фестивалю: сакральним джазом - це коли музика лунає під склепіннями храмів, і навіть у синагозі. Того - останнього фестивального - дня у костелі Вітаутаса Великого грав музикант із Польші Мачей Фортуна.

Не втомлюватиму вас посиланнями на записи виконавця в ютубі - той, кому захочеться послухати справді віртуозну гру на трубі й відпочити під хорошу музику, зможе легко знайти його записи. Я ж покажу стіни й людей, які з однаковим захватом слухали чудову музику.

[700x525]

Читати далі...

Голова и должна идти кругом — это её основная обязанность!

Просто мне позарез нужно, чтобы иногда случалось нечто из ряда вон выходящее. Необыкновенное. Необъяснимое.

Жизнь тем и хороша, что не всегда соответствует нашим ожиданиям!

Месяц – это, конечно, очень долго. Но «через месяц» звучит гораздо лучше, чем «никогда».

Человеку просто необходим отдых от самого себя, хотя бы время от времени.

У меня есть прекрасное правило: если происходящее перестает нравиться, надо немедленно уходить.

Делай вид, что у тебя всё в полном порядке. Ты удивишься, когда поймёшь, насколько это эффективный метод. После того, как сумеешь обмануть сам себя, тебе вообще всё на свете станет по плечу.

Мы с тобой молодцы, сделали все, что могли. Осталось еще сделать все, чего мы не можем, и тогда успех гарантирован.
Да здравствует раздвоение личности — кратчайший путь к душевному равновесию!

Хвалить меня – очень правильная стратегия. Из добросовестно похваленного меня можно свить не одну сотню метров хороших, качественных верёвок. Вещь, как известно, в хозяйстве необходимая.

Смеяться над людьми — прекрасный способ не убивать их чаще, чем требуется.

Если падаешь со скалы в пропасть, почему бы не попробовать полететь? Что ты теряешь?

Ждать и надеяться — верный способ скоропостижно рехнуться, а вот носиться по городу и делать глупости — это именно то, что надо!

Совершить невозможное - не такая уж великая проблема, если знаешь, с чего начать…

Порой решительный шаг вперед является результатом хорошего пинка под зад.

Один важный секрет: нужно идти туда, куда хочется, а не туда, куда якобы надо.

Если поблизости нет выхода, следует создать его самостоятельно, из подручных материалов.

Когда знаешь, о чем поговорить с человеком, — это признак взаимной симпатии. Когда вам есть о чем вместе помолчать, — это начало настоящей дружбы.

Всякий уважающий себя шизофреник обязан время от времени обсуждать с собой, любимым, текущие проблемы.

«Победа любой ценой» — не мой девиз, мой девиз звучит иначе: «Победа недорого».

Мне всегда казалось: случилось, значит, случилось. Какая, к черту, разница, почему небо в очередной раз рухнуло мне на голову? Оно рухнуло, следовательно, надо выстоять.

Хорошо, когда утро в девять. Нет, в десять еще прекрасней, а в одиннадцать — уже разврат.

Отсутствие прямого запрета вполне можно считать своего рода разрешением.

И без того отличное настроение стало еще лучше. Так что по узкой лестнице мне пришлось спускаться боком: улыбка не пролезала.

Мужчина не прощает, он забывает, а женщина — она все прощает, но не забывает никогда.

Судьба не дура. Зря людей сводить не станет.

Все уже так хреново, что хуже быть не может. Следовательно, может быть только лучше. Логично?

Время от времени следует говорить глупости, это способствует созданию теплой дружеской атмосферы.

Никогда не знаешь, какая из слабостей окажется самой сильной твоей стороной.

Сколько пороков в одном-единственном живом существе – вот это, я понимаю, совершенство!

Я всё равно ни о чём не жалею – хотя бы потому, что это бессмысленно.

Макс Фрай (с).

Это цитата сообщения Nonochka2 Оригинальное сообщение

Схемы для запоминания

1.
[514x417]

2.
[518x417]

3.
[492x388]

4.
[604x492]

5.
[253x199]

6.
[604x483]

7.
[604x512]

Онлайн можно посмотреть ЗДЕСЬ.

Ми впечатления ЗДЕСЬ.

Много рецензий ЗДЕСЬ.
[519x700]

Это цитата сообщения Милиана_ Оригинальное сообщение

Имитация вшивного рукава Метод Contiguous Set-In Sleeves

Девочки, посмотрите что я нашла. По-моему это еще круче чем обычный реглан. Буду рада если кому-нибудь пригодится. лично я собираюсь вязать пальто этим методом.

[450x527]

Читать далее

Джон Бойн "Хлопчик у смугастій піжамі".

Одна з тих рідкісних книг, які можуть викликати сльози, жах, істерику, які можуть змусити забути про потребу дихати, їсти, спати, які щось перевертають глибоко всередині читача і змінюють світ. Ні, я правильно висловилася: не наше світосприйняття, а світ.
Книга про дитину. Написана дитячою простою мовою, події описуються з точки зору дев'ятирічного хлопчика й так, як він їх сприймає і розуміє. Але книга для дорослих, для тих, від кого залежать діти, їхні життя і смерті, їхні світи і світосприйняття.
Про такі речі, як ця повість, багато говорити не виходить, не треба, та й не можна. Їх треба читати. Читати обов'язково, усім, починаючи від старшокласників. І ще: якби я була міністром освіти, то обов'язково включила б "Хлопчика..." в усі шкільні програми всіх часів і народів...

Джек Лондон "Любов до життя".

От сиджу, думаю, що написати про книгу, й розумію, що про неї нічого написати. Зовсім.
Ні, не звинувачуйте мене у тому, у чому зібралися (ні? то й добре)))
Я маю на увазі, що писати-говорити треба окремо про кожне оповідання збірки, бо кожне по-своєму щось перевернуло всередині, щось прояснило, щось затемнило, затягло у себе, занурило в життя героїв, заморозило й розтопило... "Любов до життя" нагадала про те, що всі ми - біологічні істоти, часом усього-навсього біологічні істоти, для яких головною цінністю є життя. Та знаю, знаю про випадки, коли свідомо люди жертвують життям заради когось чи чогось. Але це не свідчить про нашу унікальність як біологічного виду, бо на такі вчинки здатні й тварини. От як коричневий вовк із однойменного оповідання. Пес зробив вибір, пожертвувавши любов'ю нових господарів заради турботи старого. До сліз оповідання розчулило.
Майже до сліз боліло мені й оповідання "Тисяча дюжин". Шкода було не стільки героя, скільки марноти його титанічних зусиль. Скільки подібного трапляється у нашому житті? А про повернення Нам-Бока пам'ятаєте? Теж ситуація з нашого життя: чи ж не відхрещуємося ми від чогось нового тільки заради того, щоб нічого не змінювати у нашому усталеному (нехай і набагато гіршому, ніж пропоноване) житті? Або чи не вбиває нас часом надмірна самовпевненість, як героя "Розвести вогонь"?
Розповів Джек Лондон і про товстошкірих чоловіків та порядних жінок. Ні, це не я тут наклепи на сильну половину людства зводжу, а автор: почитайте "Історію Джіз-Ак". Попри відому суворість Джека Лондона, з ним все-таки навіть посміхнутися можна, читаючи "Одруження Літ-Літ". А про таку загальновідому річ, як "Біла тиша", я просто промовчу...
Зазначу лише, що читання малознайомою мовою додає до книги таких тонких штрихів, які просто неможливо помітити при швидкому читанні мовою, яку добре знаєш. Оте заглиблення у значення, можливі значення та відтінки значень слів і фраз зрештою малюють надяскраву та наддокладну картину всього описаного автором. Тож я наче побувала там, на далекій і холодній Алясці. І ще хочу, але тільки разом із Джеком Лондоном - найкращим провідником по суворій півночі.

Гілліан Флінн "Гострі предмети".

Детектив, після третини якого я вже знала, хто вбивця. Й у фіналі роману моє знання підтвердилося. Що мене розчарувало, бо такі легкі загадки в детективах завжди розчаровують. Але... То був іще не зовсім фінал, як виявилося, бо на останніх сторінках все-таки з'ясувалося, що і я, й герої помилялися, вбивцею виявилася...
Ні, не спойлеритиму, звісно))) Хоча фінал зажорсткий. Як і книга загалом - не стільки про вбивство, скільки про глибоко нещасних людей. У романі нещасні всі - й жертви, й убивці, й просто сторонні, навіть не дотичні ніяк до описаної ситуації герої. Власне, книга не про вбивство, книга - про згадану мною "нещасність", якою хворіють деякі люди. Авторка причини хронічної "нещасності", яка роз'їдає не лише інфікованого, а й оточуючих його осіб, бачить у нестачі материнської любові, хоча у книзі мати не любила своїх дітей якраз через надмір власної потреби любити їх і потреби в їхній любові. Заплутано? Ще й як! Психіка людини - то таки заплутана штука, а Флінн любить зануритися в психологію, від чого образи героїв стають три-чотири-п'ятивимірними й глибочезними-глибочезними.
Ще трохи про заплутаність. Окрім приємного блукання психологічними лабіринтами, довелося поблукати лабіринтами з людей, а головне - з їх імен. Як на мене, то у романі забагато другорядних рероїв, котрі з'являються мимохідь раз чи двічі, але авторка вважає за доцільне згадати всі їхні імена-прізвіща-дівочі прізвіща тощо. Ху із ху з усіх отих подруг героїні, подруг подруг героїні, подруг мами героїні, подруг подруг мами героїні, подруг сестри героїні і, щоб ви не сумнівалися, подруг подруг сестри героїні, я так і не втямила чітко)) Та й навіщо?

Джоанн Харріс "Персики для месьє кюре".

Третя частина "шоколадної" трилогії, як на мене, виявилася найслабшою. Чи то мені так здалося від перенасичення шоколадом? Хоча його в цій книзі зовсім трошки. Як і персиків, утім. Зате багато того, про що не говорить Читать далее...

Это цитата сообщения Лада_Германовна Оригинальное сообщение

Рюкзак из старых джинсов. Мастер-класс.

Автор: Бездомный шкаф.
[700x700]
Использованы карманы и полосы с талии от нескольких джинсов.
Читать далее

Это цитата сообщения lenachom Оригинальное сообщение

Музика воїнів: «Аркан» (сопілка)




Новий учасник проекту «Музика воїнів» — Мишко Адамчак, сопілкар карпатського гурту «КораЛЛі» із позивним «Лемко» – доброволець у складі медичного батальйону «Госпітальєри». Він вивозить поранених з передової. Часто співає їм, аби відволікти від болі. Сопілку «Лемко» завжди возить з собою і на фронті, і в мирному житті.
Танець «Аркан» є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися широким паском, тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець "Аркан" виконали витязі, які зійшли з гір.
За словами Мишка саме цей карпатський мотив зараз є актуальним і дуже символічним - він допоможе накинути аркан на шиї ворогів України і перемогти їх.

Давно збираю колекцію репродукцій картин про... книги, звісно))
Це - зображення жінок, які читають. Якщо в когось виникне думка на кшталт: о, певно вона себе на місці тих жінок уявляє, то можете не сумніватися - таки уявляю)) Цікаво часом подумки перенестися в інше місце, в іншу епоху, запитати себе, що вона (я) могла тоді читати, про що замислитися, що відчувати. Цікаво спробувати відчути аромат квітів, тепло сонця, гаряче дихання свічки чи подув вітру. Цікаво перегорнути уявні сторінки уявних книг і прочитати уявні слова з уявного роману...

Читати й дивитися далі...

Это цитата сообщения Miss_SV Оригинальное сообщение

Мастерим из чего попало. Декор 13

 

Нажми на картинку

[показать] Как делать деньги. Мастер-класс.	[показать] Декор кашпо пшеном	[показать] http://stranamasterov.ru/node/751084?tid=451 Новая жизнь консервных банок
[показать] Бутылка – графин к Новогоднему столу и не только!	[показать] Имитация чеканки на примере панно «Рыба»	[показать] дерево любви
[показать] Необычные панно Bethany Ogle. Искусство сочетаний.	[показать] Панно своими руками	[показать] Как сделать силиконовые молды за 20 минут! Два способа. (находка для рукодельниц!)
[показать] Только листья с деревьев так и падают.... Художник Татьяна Марковцева (Tatyna Markovtsev)	[показать] Пробковое панно +рабочие моменты	[показать] Своими руками. Простая идея для кашло

Читать далее...

Он проходит каждые два года в Литве. На одном из концертов этогогодишного повезло побывать и мне. Ну что сказать? Я влюбилась)) В маримбу - удивительный инструмент, и в музыкантов-виртуозов, умеющих держать в каждой руке по три палочки одновременно и не путаться в них))

Один из гостей фестиваля - мексиканец Хавьер Нандаяпа.





А это играет Саулюс Ауглис, один из основателей фестиваля.





Чтобы насладиться разнообразием ударных инструментов, посмотрите нарезку-коктейль из фестивалей разных годов.





А чтобы узнать больше о фестивале и концертах, можете заглянуть СЮДА (переписывать здесь то же - просто лень, простите)))

Хит Nothing Else Matters от Metallica в исполнении украинской группы B&B Project.
Состав группы: Татьяна Мазур (бандура) Сергей Шамрай (баян).

Нодар Думбадзе "Я, бабуся, Іліко та Іларіон".

Класика літератури - то завжди хороші книги, перевірені часом. Рідко розчаровуюся, беручи до рук щось читане-перечитане тисячами чи й мільйонами читачів й видане-перевидане різними мовами й безліч разів.
Ця книга не стала винятком. Колоритна, із соковитою мовою, смаком грузинської кухні, ароматом виноградного вина і переповнена любов'ю, вона не лише захопила, а просто перенесла в те невеличке грузинське село середини минулого століття, де живуть герої, зазначені в заголовку. Невеликі оповідання, з яких складається повість, - ніби й окремі твори, але разом створюють цілісну картину життя одного грузинського хлопчика, потім - юнака, який попри всі свої недоліки, у яких щиро зізнається, лишається люблячим внуком, другом і вірним коханим.
Не можу не відзначити й апетиту, який викликала книга. Не того особливого, читацького апетиту, який практично не вгамовується, а звичайного, кулінарного, викликаного й назвами грузинських страв, й описом того, як їх споживають герої. Не стрималася, й напекла мчаді, розвідавши рецепт у подруги-грузинки. Смачно вийшло!
І ще про смачне - мову. Оригінал, звісно, оцінювати не візьмуся, а от переклад українською Олекси Синиченка ну дуууже смачний! Тож - смакуйте на здоров'я!

Генріх Белль "Дім без господаря".

Є багато повоєнної літератури. Є багато повоєнних тем для літератури. Але вперше я зустрічаю тему, яка звертається до життя жінок після війни.
Чомусь завжди головними героями й жертвами війни вважаються чоловіки. Так, жінки й діти теж часто згадуються, але якось мимохідь. А от Белль придивився ближче й до одних, і до інших, постарався зазирнути в їхні серця й думки, не тільки відстежити слід, який там лишила війна, а й спробувати зрозуміти її вплив на подальше життя своїх героїв.
Війна ламає людей. Втрата близьких людей теж ламає людей. Ненависть додає до цього зламу свою дещицю. Прагнення помсти - свою. Бідування - свою. Страх нових втрат - свою. Й у цих зламаних жінок ростуть діти, для яких батько - це юнак на старому фото на стіні, а його замісником - вдалим чи не дуже - стає той чи інший дядя. Комусь із хлопчиків щастить, комусь - ні. Але все було б по-іншому, якби не війна. Неважливо, яка - світова чи локальна, давнішня чи ще не закінчена. Війна - це завжди покалічені душі та серця і живих, і ще не народженних.
Дві жінки - героїні роману - мають загиблих чоловіків, синів-однолітків і зовсім різні життя. Одна - багата, горда, самотня. Інша - бідна, неперебірлива до чоловіків. Обидві нещасні. Обидві зрештою покладають надію на одного й того ж чоловіка. Кого вибере він - лишається поза романом, але може ожити в уяві читача.
Двоє хлопчиків теж різні, хоч і дуже близькі друзі. Один - все ще дитина як у побуті, так і в уявленнях про життя, а також у стосунках із дорослими людьми. Інший - дорослий в усіх цих сферах, занадто дорослий, відповідальний і за себе, й за маму, і за молодшу сестричку. Але обидва нещасні, як і їхні матері. І так само, як і вони, мають мрію про дядю-татка, яким є один і той же чоловік. Як складуться подальші стосунки чоловіка й дітей, знову ж таки лишається поза романом, але так гарно вимальовується в уяві відповідно до відчуттів і побажань читача.
Чоловічі образи у романі теж повноцінні, об'ємні, вражаючі. Й оті пошуки свого місця у світі, коли твоя батьківщина перестає бути такою, бо ти не розділяєш її політики й прагнень більшості громадян. Й відповідальність за те, чого ти насправді не робив, але що тобі приписує суспільство. І намагання хоча б щось хоча б для когось у цьому житті змінити, виправити, зробити його кращим.
Важки й роман. Глибокий роман. Й однозанчно вартий уваги.

Донна Тартт "Щиголь".

Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману. Навіть хрестоматійний "Війна і мир", здається, мене так не вразив своєю всеосяжністю та величиною, як "Щиголь". Чому - точно сформулювати не беруся. Певно, тут далися взнаки й об'єм твору, й досить довгий період життя головного героя, описаний у книзі, й скрупульозність його змалювання.
Якщо коротко, то книга - про людей (хоча про що ще бувать книги?). Про звичайнісіньких і таких різних людей, яких доля, вітер чи ще щось носить світом, десь зіштовхує лобами, десь - руками, часом - серцями, потім розкидає в різні боки, потім - знову зіштовхує. Люди змінюються і зовні, й усередині, ці зміни впливають на світ і на інших людей, все це закручується у таку катавасію, в якій незмінними лишаються хіба що речі. Так, речі у романі теж займають місця героїв: головних - картина Фабріціуса "Щиголь" і другорядних - старовинні меблі, посуд, прикраси, живопис. Оскільки вони бездушні, то самі лишаються сталими. Але їхній вплив на людей - неймовірний! Власне, можна сказати, що Донна Тартт дослідила процес впливу окремо взятої речі (звісно, це був витвір мистецтва, історично цінний і матеріально коштовний, а не звичайнісінькі ковдра, табуретка чи горнятко для чаю) на окремо взяту людину. Володіти чимось прекрасним, Читать далее...