Это цитата сообщения Марриэтта Оригинальное сообщение

Лепка из холодного фарфора. АЗАЛИЯ. Мастер-класс

Прекрасная АЗАЛИЯ) Эти цветы очень популярны среди садоводов, азалию ценят не только за красоту, она устойчива к любым неблагоприятным погодным условиям. Предлагаю вам слепить азалию из холодного фарфора. Для работы вам понадобится масса для лепки, проволока, флористическая лента, пластиковая бутылка или нейлоновая проволока, краска и кукурузный крахмал для обсыпки цветов.

[показать]

[показать]

Читать далее...

Пол: W Возраст:18	1-10 A: 1 B: 10 C: 4 E: 6 F: 2 G: 3 H: 2 I: 2 L: 10 M: 6 N: 5 Q: 10 Q1:8 Q2:8 Q3:6 Q4:10
ОСНОВНАЯ ИНТЕPПPЕТАЦИЯ: ПЕРВИЧНЫЕ ФАКТОРЫ (постоянно проявляющиеся): Шизотимия: кpитичный, эмоционально сух,скpытен,обособлен, холоден. Высокий IQ: сообразительный, обучаем, интеллектуальный. Англоман: склонен к самоанализу, серьезный, остоpожный, сдерживает эмоции. Низкая суперэго-сила: недостаточно усвоены общепpинятые моpальные ноpмы. Социальная pобость: застенчивый, настороженный, робкий, опасливый. Мужественность: суровый, спартанец, несентиментальный, выносливый. Подозрительный: ревнивый, высокомерен, догматичный, соpевновательный. Чувство вины: тревожный, подавленный, обеспокоенный, депpессивный. Pадикализм: экспериментатор, аналитик, свободномыслящий. Независимость: находчивый, независим от гpуппы, самостоятельный, pешительный. Высокая эрго-напряженность: возбудимый, напряжение базальных потребностей. ЛАТЕНТНЫЕ ФАКТОРЫ (имеющие тенденцию к проявлению): Эго-слабость: эмоционально неустойчив, легко расстраивается, pаздpажителен. ВТОРИЧНЫЕ ФАКТОРЫ (интегративные свойства): Высокая общая тревожность. Беспокойный, пессимистичный, невротичный. Интроверт. Направленность на свой внутренний мир. Сдержан. Реактивная уpавновешенность. Эмоционально сбалансирован. Независимый. Самоопределяемый, критичный, оказывает влияние на других.
ДОПОЛНИТЕЛЬНАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ: ИНТЕЛЛЕКТ: ВЫСОКИЙ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫЙ ПОТЕНЦИАЛ. СПОСОБЕН К ТВОРЧЕСКОЙ РАБОТЕ ЭМОЦИИ: НИЗКИЙ УРОВЕНЬ СТРЕССОУСТОЙЧИВОСТИ. ХРОНИЧЕСКИЕ ЭМОЦИОНАЛЬНЫЕ КОНФЛИКТЫ ВОЛЯ: ХОРОШО РАЗВИТАЯ СИЛА ВОЛИ. ЦЕЛЕУСТРЕМЛЕН, НАСТОЙЧИВ МОРАЛЬ: МОРАЛЬНЫЕ НОРМЫ ЛИБО НЕУСВОЕНЫ, ЛИБО СУГУБО ЛИЧНЫЕ ИЛИ КОРПОРАТИВНЫЕ ЛИДЕРСТВО: МОЖЕТ БЫТЬ ЛИДЕРОМ, НО В ОСНОВНОМ ФОРМАЛЬНЫМ ИЛИ НЕЭФФЕКТИВНЫМ ОБЩЕНИЕ: СЛАБО КОММУНИКАТИВЕН. ОБЩЕНИЕ СУГУБО ИЗБИРАТЕЛЬНОЕ СТИЛЬ РАБОТЫ И ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЕ ПРЕДРАСПОЛОЖЕННОСТИ: СКЛОНЕН К НАУЧНО-ИССЛЕДОВАТЕЛЬСКОЙ РАБОТЕ. МОТИВАЦИЯ: СВЕРХВЫСОКАЯ МОТИВАЦИЯ. ВОЗМОЖНО, БОЛЕЗНЕННО ЧЕСТОЛЮБИВ
КЛИНИЧЕСКАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ: "НЕВРОТИЗАЦИЯ ПО "NT" ТИПУ! НЕВРОТИЗАЦИЯ ПО "PT" ТИПУ! ПСИХОПАТИЗАЦИЯ ПО "PT" ТИПУ! ПСИХОПАТИЗАЦИЯ ПО "SC" ТИПУ! БОЛЬШАЯ ВЕРОЯТНОСТЬ "SC" РАССТРОЙСТВ! БОЛЬШАЯ ВЕРОЯТНОСТЬ "PA" РАССТРОЙСТВ! БОЛЬШАЯ ВЕРОЯТНОСТЬ "D" РАССТРОЙСТВ!
Гендерные профили опросника Кеттелла 16-PF+ Протестируй

Читать далее...

Пухнастих снів тобі, мій милий.
Нехай присниться кольоровий світ,
В якому всі (і ти, і я) щасливі,
І так живуть до смерті сотні літ.

Коли ти спиш, то посміхаєшся так мило,
Що хочеться твою дитячість зберегти.
Я знаю: трішки підростеш і будо пізно,
Та цей фрагмент у пам’яті лишиться назавжди.

Я обійму тебе тихенько й ніжно,
Щоб не сполохати твій сон,
Губами скронь торкнусь, промовлю тихо,
Що вже сумую за теплом твоїх долонь.

Люди навколо виходять з ладу.
Когось збиває машина, хтось стрибає з даху, а хтось просто помирає від передозування.
Годинник так само потребує відпочинку, сідає батарейка, сковзають стрілки.
Іноді йому просто хочеться померти, і він ламається. Псується механізм його дихання.
Або він падає зі стіни на підлогу. І обов’язково вщент, щоб не зібрали.
А ти. Ти наче майстер, що лагодить ті годинники, що ще мають надію.
Таких людей в моєму житті мало, так само як і в житті інших.
Цікаво: а годинники мають душу?
Чи вони ревнують тих, хто їх полагодив, як ми ревнуємо тих, що дарують нам свою посмішку і свій час?
«Тік-так-так» - відповідає годинник.

Повір, що марно клеїти опале листя.
Ти не помітив? Осінь вже прийшла,
Настало те холодне розмаїття,
Коли природа жовті барви одягла.

Нехай холодні руки тепер чай зігріє,
Дістанеш скоро з шафи теплий плащ,
Та незабаром землю листя вкриє,
Не повернути все назад... Не плач.

У старого пергаменту такий ж віддінок,
Як і в наземного осіннього ковра.
І сіре небо видно крізь прозорість віток,
Тепер вже сіра та суха трава.

Ти все товчешся. Листя стогне під ногами,
Лишаючи відбитки гадів на собі.
Пошарпане негодою й вітрами,
Шукає мирного спочинку на землі.

Хай полежить ще трішки, відпочине,
А потім в купу ти його згреби.
І підпали: нехай воно зітліє.
Навіки з димом в небо відпусти.

Это цитата сообщения AplastaDo Оригинальное сообщение

Запись №222. Что и как нужно сделать, что бы быть похожем на зомби.

Тут прилагаестся перечень вещей, которые можно сделать для того, чтобы быть похожем на зомби к Zombi Walk. (Предыдущий пост)

 

[600x250]

В предверии первого официального Zombie Walk нашей страны, становится актуальным вопрос ” КАК Я БУДУ ВЫГЛЯДЕТЬ?” .
Понятно, что выглядеть все должны как зомби, но как говорится, зомби зомби рознь, а не только друг и товарищ, поэтому к своему внешнему виду на Zombie Walk стоит подойти как можно серьезнее.

Составляющие внешнего вида правильного зомби – одежда, грим и прическа.

Начнем с грима. Первое видео, достаточно наглядно показывает, как несложно сделать раны на коже лица и общий зомби макияж..

Читать далее...

Ну что ж, прощай любимый город,
Так много чувств и мало слов.
Сегодня вдаль уносит поезд.
Я больше не вернусь, родной мой Львов.

На дальних станциях я покурю немножко,
Чтобы воспоминаньями себя согреть,
Тихонечко всплакну, теперь ведь можно,
А сигарета будет еще долго тлеть.

Я уезжаю вдаль, зовет меня дорога,
И улицы холодных, неродных мне городов.
Разламывает душу пополам тревога,
Что Львов отныне город моих снов.

Он долго будет мне во снах являться,
Сверкая ароматом улиц в дождь,
Домов старинных дивным танцем.
Ведь это город, где жива любовь.

Мой милый Львов, клянусь, я буду верной,
Ты в моем сердце навсегда,
Но больше не вернусь, с любовью первой,
Не быть мне вместе никогда.

Кричить обірвана струна:
"Гітарі ж боляче, вона жива".
А дівчинка не чує, спить?
Згорнулася клубочком і лежить.
Навколо люди, білий сніг,
Проте ніхто не пустить на поріг.
Всі йдуть, ховаючи у небо очі,
Ніхто до себе взяти не захоче.
Неначе непородисте бездомне цуценя,
Нікому не потрібна бідна сирота.
Гітара її грала цілий день,
Та більше не почуємо пісень.
Тож побажаймо дівчинці приємних вічних снів,
Бо серед ангелів тепер у неї дім.

Журавлі щоосені летять до вирію.
Ти ж пам’ятаєш: ми бачили їх, чекаючи потяг на станції.
Щоправда, тоді ще не було так зимно, та осінь лишень пахла туманами.
В холодній ранковій тиші ми гріли руки та пили каву.
Почувались такими щасливими, принаймні я, про тебе не знаю.
Була твоєю Синицею, а ти моїм Журавлем.
А Журавлі….
Вони завжди втікають, покидаючи свою Синицю та за обрій ховаючись.
У пошуках чогось кращого вони дуже далеко летять.
Не кожен Журавель повернеться.
Не кожного і Синиця прийме назад.
Журавель не пара Синиці.
Раніше було байдуже, невже тепер це не так?

Щастя – це рука в руці, теплі слова, посмішка та миті, що змушують зупинити подих. Воно не вимірюється в мегабайтах чи пікселях, його не можна придбати за гроші та закувати в кайдани. Марно гнатися за ним, шукати в книжках чи на сторінках браузерів. Повір, що прийде саме, коли переконається в тому, що ти його вартий. А щастя гідні лише ті, що не бояться робити сміливі кроки та, незважаючи на невдачі, гордо йдуть вперед, в скрутні часи долаючи невзгоди та піднімаючись на вершини високих гір чи спускаючись на дно океанів.
Щастя можна порівняти з ковтком карпатського повітря, чистого, незатьмареного смогом великих міст та вихлопними газами автострад, таким же цілющим та незбагненно свіжим. До речі, від нього так само крутиться голова і ти не можеш надихатися, аж доки до нього не звикнеш. Або не спустишся з гір. Звісно, ти можеш лишитися стояти під горою і казати: «Це не для мене» або «Я не зможу». Що ж, це твій вибір – не відчути п’янкої насолоди. Але потім ти ще довго картатимеш себе за те, що не зробив цього.

Давай сховаємо цю осінь серед хмар?
У листі кленів, запаху кав’ярень.
Хай у тумані люди схожі на примар,
Розвіємо ілюзію цих марень?
Частина осені є в кожному із нас.
Запустимо її у небо кулькою?
Так відпускати треба кожен раз,
Коли на серці дуже пусто.
Замерзлі руки, теплі рукавиці,
Я заховаю осінь в довгому плащі.
Холодний дощ, сумні навколо лиця,
Що вдома втоплять тугу у вині.
Вони її сховають у думках,
А ми ж не будемо такими як вони?
Як влітку розчинімось в спільних снах,
Згадаєм, як щасливими були.

Я думаю, що ти також знаєш, як боляче прокидатися вранці й відчувати порожнечу. Навіть не ту, що поряд тебе, набагато болючішу – душевну. Дивитися на телефон, і думати, що вже ніколи не заграє та мелодія. Людина пішла, а спогади лишилися. А що вони значать? Неначе дерево, що залишилися без листя, так само спустошують тебе. А ти його ростила, плекала, те дерево, доки воно геть не засохло. Тепер потрібно безжалісно його зрубати і кинути на вогнище старого кохання, сподіваючись, що його попіл стане чудовим ґрунтом для нового, ще фереїчнішого і болючішого.
Але так важко викреслити з пам’яті всі ті щасливі моменти, що пережили разом, спільних друзів, викинути старі фотографії, засмальцьовані пальцями, стерти мегабайти історії. Майже так само важко, як забути всі ті плани, що ви малювали в уяві, думки, про те, що обов’язково треба буде йому показати, при перегляді чогось цікавого, й про те, що ви обов’язково підете в кіно на цей новий фільм.
Чим далі людина від тебе йде, тим більша пустка в душі. Можна було б лишитися просто друзями, але тоді шрами на серці не дадуть спокійно жити. Та що жити, навіть дихати буде важко. І вже не буде сили на стандартне: «Привіт».
Але все йде. Час рубцює старі рани, і вже здається, що не так боляче, але від них не сховатися, не залити їх йодом чи зеленкою, щоб позбутися того чужого, що потрапило в тебе. Надто пізно. Тепер лише ампутація. Правда ж не хочеться цього позбуватися. Ти ж також боїшся одного разу прокинутися зі страхом, що всі твої почуття в минулому. Тобі також сниться, як він каже слова любові іншій людині, такій на тебе не схожій? І ти прокидаєшся вся в сльозах і йдеш на самотню кухню пити ту каву, аби тільки до ранку не заснути. А в тролейбусі чуєш ту пісню, під яку минали найщасливіші моменти. І знову, аби не заплакати. Та це мине. Ви будете щасливі, з іншими. Тільки якщо і будете любити, то вже не так….

Якщо ти любиш, відпусти на волю.
У кожного із нас є два крила,
Полине в даль - не нарікай на долю,
Це значить, що любов вже не жива.
Можливо любиш ти, шалено, до нестями,
Але, на жаль, не так, чи може не того,
В його душі ти вбила те кохання,
І снігом тепле серце замело.
Настане мить, і він піти захоче,
Не спинять ні кайдани, ні замки.
Якщо ти любиш, то тримати злочин,
Хоч серце і болить, все ж відпусти.
Та знай: якщо зупиниться у дверях,
Чи у очах відіб’ється журба,
Це значить, що ти досі в його мріях,
Що може ще колись прийде весна.

С фотографии мне улыбается
Cовершенно чужой человек,
Со мной сложно, но он старается,
Вернуть то, чего больше нет.
Я любила, теперь остыла,
Был он светом, теперь просто так,
Сильная: сумела - простила,
Главное, не вернуться назад.
Теперь просто пытаться не вспомнить,
Его голос, запах губ и цвет глаз,
А на память лишь фотку оставить,
На которой теперь чужак.

Той біль, що заховався у твоїх зіницях,
Твою любов, холодну і страшну,
Я бачу їх в всіх безликих лицях,
Що одягнули сіру пелену.
Цілунки в очі… На прощання.
Не бійся, я колись прийду,
Та не зважаючи на всі благання,
Тепер у далечінь піду.
Можливо буде боляче і важко,
І ти забудеш посмішку мою.
Хоч рвати фотографії не варто,
Бо досі я тебе люблю.
Минуть роки, ми станемо дорослі,
А біля роту зморшки – сміху слід,
Мабуть, тоді я завітаю в гості,
Але тепер прощай, пробач, я мушу йти.

Так, я люблю вбивати себе.
Слухаючи музику, що дарує болючі асоціації.
Щоразу передивляючись фотографії. Усміхнені. З тобою. Без мене.
Пам’ятати всі дати, знаючи, що ти їх навіть не знаєш.
Засинаючи, дивитися в стелю, згадувати наші поцілунки.
В чужих обіймах згадувати твої, холодні та обережні.
Шукати в натовпі твій запах. Просякнутий димовою завісою.
Дивлячись в чужі очі, не бачити там тебе.
Тепер я знаю, що в твоїх очей колір сталі.
Ти знаєш, я зовсім забула твій сміх.
Пам’ятаю посмішку, веселий погляд, але не сміх.
Можливо я його і не чула.
Мені подобався твій голос. Особливо коли ти додавав до нього трішки вини.
Він ставав таким м'яким, що я просто танула.
Тепер ти лише спогад. Уламки колишньої мрії.
Я зрозуміла свою помилку, вибач.

Это цитата сообщения Mages_Queen Оригинальное сообщение

Скорпион

[показать] 

Пройти тест

"Люблю тебя..." и улыбаясь удар в спину. Холодным лезвием разрезается кожа, плоть. Темно-алые ручьи стремятся вниз, заостренный конец почти достигает сердца. Думаешь, что это больно? Ничуть. Эмоциональная боль длится 12 минут, перетерплю как-то. А потом станет все равно. Твои воздушные замки, мой звонкий смех. Я знала, что так получиться. Уже ничего не изменить. Не склеить. "Люблю тебя" и глухая боль в ответ. Как можно говорить нежные слова, и в то же время так сильно ранить? Слизываю алые капли с ладошек, роняю нож. Сумела. Дотянулась. Вместо тебя. Нож. Себе. В спину. Молодчинка. Так будет лучше. Я заслужила.

Дом стоял на окраине деревни, у самого леса. Старое жалкое здание, с двумя маленькими окошками. "Убожество" - думали проходящие мимо люди. Они боялись его. Какая-то неведомая сила отпугивала, заставляла содрогаться, обходить стороной. Никто не знал, кто там живет, никто и никогда не видел, как кто-то из него выходил. Но каждый день из трубы шел дым, а поздним вечером, прислушавшись, можно было услышать смех, исходивший оттуда.
Это случилось 15 июля, в пятницу. В тот день во всю разыгралась буря. Нагибая деревья, ломая препятствия, она крушила деревню. Люди с ужасом бежали домой, закрывали скот в хлеву, прятали что можно было попрятать. Несчастье не обошло кругом и жуткий дом: на него повалилось дерево, разрушивши крышу, оно заставило того, кто жил там выйти наружу.

В доме, что стоял по соседству с жутким домом раздался стук. Там жил одинокий мужчина. Когда-то у него была жена. Красивая, умная, любимая. Но вот уже лет десять как на местном кладбище была ее могила. Сначала он сильно грустил: много пил, курил, плакал, но сейчас уже смирился с этим, стало не хватать женского тепла, но как-то в деревне не мог найти себе пару. Нет, дело не в том, что он был страшным, тупым или просто бестолковым – возраст был уже не тот: молодая девушка посчитала бы его стариком, а вот женщины его возраста все были женаты.
- Кого уж лихая сила принесла? - Пробормотал мужчина, открывая двери.
На пороге стояла прелестная незнакомка, лет тридцати. Закутавшись в длинный плащ, она умоляющим взглядом смотрела прямо в глаза мужчине. Что-то было в них странное. Завораживающе-отталкивающее.
- Чего тебе? - холодно спросил женщину.
- Пустите погреться, пожалуйста. - В ее тоне было что-то знакомое, до боли. Вкус какого-то неземного чуда.
- Уйди, уйди. - громко захлопнулась перед ней дверь. Испуганный хозяин в ту ночь так и не сомкнул глаз, думая о прекрасной незнакомке, и о том, почему все таки ему так сильно захотелось ее не пускать.

В следующем доме жила одна несчастная молодая пара. Они давно просили у Бога детей, но вот уже который год в их доме не был слышен детский смех. В ту ночь они сильно поссорились, муж напился и мирно спал на кровати, издавая громкий храп и какую-то несвязную речь. Жена тихонько всхлипывала на кухне, уже за 5 кружкой чая. Не могла заснуть, все думала, о том, что ребенок мог бы все изменить.
- Привет. - Ласково отозвалась хозяйка, увидев на пороге ребенка лет пяти. - Как ты сюда попал, бедняжка.
- Спрячьте меня от этой страшной бури, пожалуйста. Я потерял родителей, их, наверное, съели волки. Мне негде остаться, страшно. – Мальчик точно был напуган. По щеке сбежала слеза. В глазах был страх, просьба и еще что-то другое…. Иное, не ведомое никому…. По телу женщины пробежали мурашки.
- Извини, я не могу тебя взять к себе. – Смогла лишь промолвить она, перед тем как закрыла дверь.

Существо молча бродило по улицам. В двери к одним одно стучалось милой девушкой, к иным красивым парнем, но всюду его отталкивали, выгоняли прочь. Остался последний дом – тот, куда существу хотелось меньше всего, но что было делать. То был дом священника – немного толстого мужчины, одинокого и богатого.
- Кто там? – с подозрением спросил тот. Вспышки молний осветили силуэт в длинной мантии.
- Мир вас. Я всего лишь уставший монах, что просит ночлега. – Немного сиплым голосом ответило существо. Последний шанс, последняя надежда.
- Ну что ж, проходи.
Дверь открылась шире. С недоверием «монах» переступил порог. Повезло. Он таки сможет остаться здесь. После сытного ужина, которым накормил его священник, ему постелили в одной из комнат. Существо блаженно спало. Совсем как человек, раскинув руки и блаженно улыбаясь.
Но не тут то было. Рассвет встретил его хорошей погодой, пробиваясь через окно солнечные лучи разбудили существо. Казалось бы, вот оно – счастье, но священник, собрав немного еды в вещевой мешок, отправил его дальше. «У нас нет места при церкви для тебя. Ты нам не нужен». - Сказал сын божий на последок.
«Ты нам не нужен» - слова эхом отбивались в голове у существо. Оно направилось к выходу из села. Посмотрев издалека на свой дом, оглянувшись в последний раз на деревню, обернулось волком и скрылось в лесу.
Буря была только началом, много горе после этого упало на плечи местных жителей. А им просто не нужно было счастье, они его боялись. Ведь кого нужно было бы винить в своих несчастьях, если бы сбылись заветные мечты. А счастье до сих пор ходит вокруг села, диким волком оно воет темными ночами, его так никто и не захотел приручить.