Человек страдает ровно столько, сколько сам позволяет себе страдать.
Мишель Монтень "Опыты".

Любой человек, наверное, как существо по своей природе циничное, может в любой момент подняться с колен, если сам того захочет. Проблема лишь в том, что много удобнее пребывать постоянно в безудержном отчаянии - это позволяет дуться на весь мир и дает причину, которой можно оправдать свою жизненную позицию. Может быть поэтому вокруг так много разыгранных жизненных драм?

Настроение сейчас - ну як сказати...

 

Портрет його печалі
У кожного в житті є хтось,
хто ніколи тебе не відпустить,
і хтось, кого ніколи не відпустиш ти.
Чак Паланік “Колискова”

Тиша. Абсолютна тиша огортає його. Така насичена й густа, як і ці дощові хмари, тільки ще темніша. Він дивиться у вікно, мружачи втомлені очі, розгублено рахує прісні сльози дощу на холодному склі, думає, намагається уявити хоча б гіпотетично, а якби він раптом став дощем, за чим би він плакав, за ким... Чоловік відкриває вікно, і до кімнати вривається свіжий, освячений небесною водою вітер, що відразу розганяє тяжкий дух масляних фарб. Чоловік відходить від вікна й знов береться за пензлі, бо він – художник. Сьогодні він малює свою печаль.
Над його столом і так повно портретів його Музи, його печалі, та це все плакати та вирізки з газет, там тільки її обличчя, та не вона сама. Темні окуляри, вигадливі зачіски, вишукані пози та ця чарівна усмішка, наче прибита до її губ залізними цвяхами, – все це таке несправжнє, штучне, як і її життя. Ні, він не так хоче її намалювати... Що знають ті журналісти про справжню Аесонне? Вона – зірка, прекрасна і така далека, вона дарує свою яскравість, своє тепло людям, а сама повільно згоряє в своєму вогні, згасаючому полум’ї, холоднішому за кригу. І очі у неї погаслі... Та хіба ж вони бачать це?
“Світ нарешті побачив другий альбом молодої зірки Аесонне Кревської”, “Соня Кревська оголосила про свої заручини”, “Трагічна загибель нареченого співачки Аесонне”, “Продюсер Соні Кревської розриває з нею контракт через нову скандальну витівку” – таке враження, ніби все її життя й складається з газетних заголовків, мовби якась жорстока рука розбила його на відсіки й розклала по поличках з відповідними назвами, а все зайве викинула на смітник. “Швидко втішилася... з головою поринула у розваги...” – з головою поринула у відчай, забила увесь біль кудись глибоко-глибоко в душу й повісила на ній табличку “Вхід заборонено”... . Художник довго не наважувався постукати, заявити про своє існування, спростувати основну аксіому геометрії про те, що паралельні прямі ніколи не перетинаються...
Після концертів вона часто знаходила у своїй гримерці гори листівок, подарунків і квітів, того разу вона знайшла там свій портрет, маленький, більше схожий на листівку, художник малював його всього одну ніч, але він зачепив її, не міг не зачепити. Він написав Аесонне, що хоче намалювати її, та підпису не поставив.
Звичайно, художник пам’ятає її обличчя до найменших дрібниць, він давно вже намалював його на чорному оксамиті повік, закарбував в пам’яті. Намертво. Та йому було важливо, щоб вона позувала йому, приходила і сиділа навпроти, поки він малює, велична, задумлива, горда і така нещасна. Щоб нетерпляче заглядала йому через плече, силувалась посміхнутися, казала якісь непотрібні слова... Та що слова? Для нього вони лише порух губ, не більше. А вона, вона так звикла кидати свої слова-перли співрозмовнику в обличчя й зникати десь за їхнім блиском, ховатися у порожнечі слів. Тому їй і було так незвично з ним, він відчував, як їй хочеться сховатися, закритися, втекти... аби вона ще знала, куди. Хіба що в ту страшну чорну діру в її душі, що увесь цей рік висмоктувала із неї життя. Страшно було дивитися в її очі і бачити там цю прірву, та не дивитися він не міг. Не те, щоб він її любив, просто... Яке це дивне слово – любов.
Вона жила зовсім поруч, так близько, що він міг відчути аромат її парфумів, коли вона виходила на балкон. Господи, і яка ж це мука, знати, що там, за стіною – жива рана, та його не кличуть допомогти. А він би хотів... О, якби він тільки міг, то кинув би під її ноги мільйон червоних троянд і зробив би так, щоб вони ніколи не в’яли, вічно цвіли... Та яке то страшне слово – смерть. І як страшно, що воно може співіснувати зі словом любов. Він часто бачить як вона виходить з дому з букетом троянд, їх завжди чотири або шість, художник знає, що вона їздить навідати того, кого забрало в неї це дивне життя, яке вона ненавидить так люто. Скільки волі в ній, в цій маленькій дівчинці з волошковими очима, скільки сили та витримки. Хотів би він побачити той сейф, де заховані уламки її серця…
І все ж таки вони перетнулися в площині життя, де для кожного правила є виключення. Вона тоді довго дивилася на нього мовчки, набагато довше, ніж звичайно, а потім натиснула кнопку в ліфті і промовила:
- Ви художник, - і по виразу її обличчя вів зрозумів, що це не запитання, а ствердження, та все ж відповів:
- Так.
- І ви хочете мене намалювати.
- Так.
- Я хочу побачити ваші роботи.
Так дивно було запросити Аесонне до себе... .
Вона довго

Настроение сейчас - хворію...

Мы говорим: "Спасибо тебе за то, что ты есть" , когда не можем сказать: "Я люблю тебя."
Мы говорим: "Мне незачем больше жить", когда хотим, чтобы нас разубедили в этом.
Мы говорим: "Здесь холодно", когда нам необходимо чье-нибудь прикосновение.
Мы говорим: "Мне от тебя больше ничего не надо", когда не можем получить то, что хотим.
Мы говорим: "Я не поднимал (а) трубку, потому что была занят(а)",когда нам стыдно признаться в том, что слышать этот голос больше не доставляет нам радости.
Мы говорим: "Я никому не нужен (нужна)", когда мы в действительности не нужны одному-единственному человеку.
Мы говорим: "Я справлюсь", когда стесняемся попросить о помощи.
Мы говорим: "Ты хороший друг", когда забываем добавить "...но тебе не стать для меня кем-то большим".
Мы говорим: "Это - не главное", когда знаем, что у нас нет иного выбора, как примириться.
Мы говорим: "Я доверяю тебе", когда боимся, что мы стали игрушкой.
Мы говорим: "Я был (а) рядом", когда не можем найти себе оправданье.
Мы так много всего говорим... что когда на языке остаются три последних
неизрасходованных слова...мы поджимаем губы...и молчим.
Мы часто не ценим то, что рядом, пока это не потеряем…
Мы твердим себе, что можем без этого обойтись… Но сердце, не разум… его не обмануть…
не затуманить…
Мы удаляем телефон, зная, что он навсегда останется в памяти…
Мы говорим, что подумаем, зная ответ заранее…
Мы ищем что-то новое, зная, что без старого не сможем жить…
Мы говорим столько слов… а хотим сказать лишь «я так тебя люблю…»
Мы смеёмся, когда волнуемся… когда нам страшно…
Мы ждём… даже когда говорим… «уходи»

[337x337]