[показать]

Все кухни отличаются друг от друга. Что хорошо для одной, совершенно не подходит другой. Впрочем, существуют несколько базовых принципов эклектичного стиля, которых необходимо придерживаться в любом случае. А поскольку сейчас наметилась тенденция отхода от строгих и прямых линий в интерьере кухонь, то самое время разобраться в особенностях, достоинствах и недостатках эклектичного стиля.

Марк Лициний Красс

Київ. Березняки. 9 травня 1985 року.
У нашій сім’ї завжди шанували День перемоги, згадували роки окупації, поминали загиблого під Курськом маминого брата Гришу – 18-річного молодшого лейтенанта. Того дня ми чекали в гості мамину сестру, тому коли залунав дзвінок, я побігла відчиняти двері. Але замість своєї тьоті зненацька побачила двох кремезних дуже засмаглих чоловіків у тюбетейках, сандалях босоніж, темних піджаках, увішаних орденами і медалями. «Вам кого?» Замість привітання почула: «Галія тут живьот?». Отямившись, я гукнула своїй мамі Галі: «Галія, до тебе прийшли!» Немає в мене слів, щоб описати цю зустріч. 
Гостями виявилися два таджики, яких запросили до Києва на святкування 40-річчя Перемоги, бо вони воювали у батальйоні, який визволяв Київ, хоча самі ветерани ніколи в Києві не були. Один з них, розвідник Амін з Ферганської долини родом, взимку 1943 року звільняв село Жуківці (3 км від Трипілля), куди під час окупації перебралися з Києва мої дідусь і бабуся з дочками. Мамі тоді було 22, а тьоті 14 років. Моя бабуся ще не знала, що її син Гриша загинув, і у всіх солдатів, які увійшли в село, розпитувала: «Ви мого сина на фронті не стрічали?» і ставилася до солдат, як до рідних синів. Розвідники оселилися в порожній сусідській хаті, а вечорами збиралися в нашій хаті з гармошкою, співали пісень, і найголосистішим був 18-річний Амін, якого зовсім недавно призвали в армію. Невдовзі фронт покотився на захід, і Амін попросив у моєї мами дозволу писати з фронту листи. Мама дала йому адресу: «Київ, площа Калініна, 4, кв. 10, Некричевській Галині». Мама з ріднею повернулася до Києва і регулярно одержувала з фронту листи від Аміна з кількома рядками: «Здравствуй, Галия! Я жив-здоров! До свидания». Останній лист прийшов навесні 1945 року, Амін писав, що після Ельби їх відправляють воювати на Далекий Схід. 
І ось зустріч через 42 роки! За ці роки мама вийшла заміж, поміняла прізвище і у 1972 році переїхала жити з площі Калініна на Березняки, бо наш будинок знесли і побудували на його місці Будинок профспілок (той самий, на сьогоднішньому Майдані Незалежності). А тепер про найдивовижніше: як Аміну вдалося розшукати у мільйонному місті мою маму, не знаючи ні її прізвища, ні адреси? Я ж кажу: ця історія могла трапитися тільки в Києві! 
Амін з товаришем у травні 1985 року оселився в готелі «Красная звезда» (тепер це готель «Козачий») на площі Жовтневої революції (так тоді перейменували площу Калініна, теперішній Майдан Незалежності). Гуляючи навколишніми вулицями, ветерани потрапили на вулицю Калініна (тепер це вулиця Софійська). Треба сказати, що до перейменування поруч існували площа Калініна і вулиця Калініна, тому нам часто доводилося носити туди-сюди листи через плутанину (площа-вулиця). Побачивши знайому назву вулиці, Амін пішов шукати будинок № 4 з маминої адреси, а коли зайшов у під’їзд, побачив у списку мешканців знайоме прізвище – Некричевський. Це був рідний брат мого дідуся Опанас, мамин дядько. Він і дав Аміну нашу нову адресу на Березняках, але нам повідомити не зміг, бо на той час у нас ще не було телефона. Але тут ще один неймовірний збіг. Дядько Опанас з довоєнних часів жив на вулиці Постишева (тепер – Мала Житомирська), його будинок знесли, на його місці побудували готель «Красная звезда» («Козачий»), а самого дядька переселили на вулицю Калініна у будинок № 4 (саме цей номер пам’ятав Амін). 
Ніякий майстер детективного жанру або фантаст не зміг би придумати такий заплутаний сюжет, а якби й придумав, йому ніхто б не повірив. Але життя, а особливо в такому древньому, дивовижному місті, дарує неймовірні пригоди і

Предприятие «Измаилавтотранс» (прежние названия АТП-15112) был не только одним из пионеров в пассажирских автотранспортных перевозках, но и крупнейшим подобным предприятием Придунайского региона. Теперь, когда его уже нет, хочется вспомнить наиболее памятные страницы большого пути.

Осенью 1944 г., сразу после изгнания с нашей земли немецко-фашистских захватчиков, на Измаильщине приступили к восстановлению разрушенного войной народного хозяйства. Пожелтевшие газетные страницы тех лет пестрят сообщениями о восстановлении существовавших прежде и создании новых предприятий. Так в конце августа 1944 г. в нашем городе – тогда областном областном центре - был создан облавтотрест, а уже 18 сентября как отдельная хозрасчётная единица из него выделилась автотранспортная контора. Эта дата считается днём рождения предприятия.

Вот, нашёл большую и содержательную статью о прославленном, но, увы (!) забытом в наших краях источнике.

«Фынтына Дзинилор», или Фонтан (источник) фей

Звенящее слово «дзинилор» у измаильчан на слуху — так называется железнодорожная станция в часе езды от Измаила. Звучит романтично и отчего-то напоминает названия японских станций в романах Харуки Мураками. А если знать, что затерянная в бессарабской степи станция расположена неподалеку от речки Еника, пейзаж и вовсе готовит нас к чему-то загадочному.
И неспроста, потому что в давние времена, когда буджакская степь полнилась табунами лошадей и стадами овец тюркских кочевых народов — торков (узов) и половцев (команов), а затем татар, обитавших здесь тысячу лет назад, люди разведали в этой долине целебный источник. При османском правлении было принято название долины Янук.

Говорят, что у японцев, посетивших Францию, непременно развивается «парижский синдром», ибо только на месте, у подножия Эйфелевой башни, внезапно выясняется, что тот Париж, о котором они читали в романах и который благоговейно запечатлен его апологетами в классических кинолентах, не имеет ничего общего с современной европейской столицей, озабоченной проблемой антиглобализации. Их прицельной суженности глаза тщетно сканируют окружающее пространство в поисках элегантных дам и учтивых кавалеров, отчаянных гасконских дворян и изысканных маркизов — в тех самых, розоватых брабантских манжетах. Трудно поддается осмыслению и внешний вид города, что приводит доверчивых японцев в состояние депрессии, но неплохо кормит их психологов. На реабилитацию одного японца, который наконец посетил город своей мечты, уходит в среднем неделя.
В общем я их понимаю: что пресловутый Эйфелев монстр, которого не обругал разве ленивый? — в легендарном округе Бобур настроили посреди средневековых шедевров здания в стиле ультра–авангард из стекла, пластика и бетона. А в Киеве, в Музейном переулке, напротив уникального здания музея, построенного Владиславом Городецким, установили памятник.