Я ніколи не купую котячий корм із написами на пакетиках "лосось", "форель" і щось подібне. Постійно здається, що то якась найобка. Так і в житті, з великих обіцянок рідко виходить щось путнє. Швидше навпаки.
Найбільший кайф - прийти вранці на роботу, заварити велику чашку кави, зручно вмоститись і читати тексти. Особливо, коли як зараз на дворі дощ і туман. Вже нині я розумію, що так здійснилася моя давня дитяча мрія. Коли я була малою, не випускала книжки з рук. Читала усюди, де тільки можна було читати. Коли я навчалася в першому класі, усюди тягала за собою томик Бальзака. Мама часто стояла вранці під дверима туалету, де я зачинялася аби читати, і кричала, щоб виходила, бо спізнюся до школи. Тоді я мріяла вирости і стати продавцем у газетному кіоску. Я завжди любила підходити та крадькома спостерігати як працюють ці тітоньки. Мені здавалося, що вони наче у раю. Сиди собі цілісінький день та читай. У тебе постійно купа нових газет та журналів і усі вони пахнуть новенькою типографічною фарбою. Дома я навіть гралася в газетний кіоски. Брала в діда усі випуски газети "Ізвєстіє", котру він передплачував, складала в рядок на полиці та милувалася. Так я гралась, коли була дуже малою. Коли стала трішки більшою, придумала іншу гру. Я уявляла, як я б наприклад, могла відсидіти за когось термін у в'язниці, аби мені нанесли в камеру багато книжок і давали їсти. Ще одними бозями на той час для мене були бібліотекарі. Я задздрила їм страшенно. Мені здавалося немає в світі прекраснішої роботі, ніж ця. Завжди була записана в усі міські бібліотеки. Найулюбленішим заняттям для мене було набрати стос книжок і нести їх додому у передчутті як відкрию та буду спочатку нюхати (я завжди нюхаю книжки), а потім читати. Вже навіть коли стала журналістом я не полишала своєї мрії про читання. Я писала, але думала, як це кайфово сидіти і просто читати. Мені шалено подобається відчувати слова. Наче гратися літерами. Коли читаю текст, хочеться, щоб він лився гладенько наче річка. Колись почула і запам'ятала слова нашого головного редактора, коли читаєш добре відредагований текст, має бути відчуття, наче став під душ і тебе приємно омиває тепла вода. Тому, коли писала свої тексти, я часто любила роздрукувати їх на папері та читати в голос, бо важливий не лише зміст, а ота навловима плинність. Мелодикою тексту можна багато досягти. Можна збурити, можна заколисати, можна розбурхати якісь почуття. Самою мелодикою, навіть не словами. Для мене взірцем прекрасних текстів, які ось так плинуть є твори українського письменника Михайла Стельмаха. Це золото української літератури. Мене дивує, чому в школі його так мало вивчають. Його "Гуси лебеді летять" найпрекрасніше з усього прекрасного будь-коли мною читаного.Слова настільки філігранно відточені, літери настільки підібрані, що хочеться купатися у них, смакувати, перекочувати в голові та на язику. Зараз бачу, що в когось є талант писання, а у мене мабуть є і залишиться постійна жага читання.... і я тому безмежно рада.
... ну хіба це не краса
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.
І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...
*****
Так любо вдвох залишитися нам,
Тебе я роздягаю, мов перлину,
Цілую білу шию лебедину,
Стою перед тобою – голий сам.
І ноги безкінечні, як дорога:
Так джміль тривожить квітки квіт вологий.
Ми творимо кохання світлий храм.
Мене вгортаєш шовком свого тіла,
До лона тулиш, з шалу осміліла,
Танок передаєш моїм ногам.
5.
Танок передаєш моїм ногам
Уже не в хаті, а на свіжім сіні
Купаємось у сонячнім промінні
Відкриті дужим польовим вітрам.
Твоїх цілунків п’ю живий бальзам,
Між повних цицьок натрусилось сіно,
Сосок смокчу, немов мала дитина,
Вклоняюсь достигаючим плодам.
Рукою пещу молодий живіт
Тугий і ніжний, наче оксамит,
Розсунув стегон заповітну браму.
Немов калина з хмелем заплелись,
Жадібні губи кров’ю налились:
Злягаємось докупи животами.
6.
Злягаємось докупи животами,
В безмежне поле вийшли кораблі,
Гублю в тумані обрії землі,
Лиш хвилі, вкриті цвіту пелюстками.
Десь родяться в глибинах урагани:
По обрію лиш сполохи зірниць.
Природи шалу нам не зупинить –
Я розчинився в музиці органній.
Бо лоскіт наростає як прибій,
Твій ритм стає невтримний і страшний,
Мордуємось, мов стали ворогами.
Об’єднання заполонило нас,
На грані Роду золотий екстаз:
Собі ми видаємося Богами.
7.
Собі ми видаємося Богами,
Затримать хочем навіжену мить,
Та кров, немов гірський потік, шумить,
Клекоче поміж тіла берегами.
Прадавніми родинними піснями
Той шум в моєму серці забринів,
В моєму серці обізвавсь той спів,
Полинув понад рідними полями.
Мов тиша залягла перед грозою,
Так ми удвох напружились з тобою,
Ось-ось з-під віїв бризнути сльозам.
До мене линеш, як трава до гаю,
Тебе, як перепілку пригортаю,
Ми творимо, захмелені життям.
8.
Ми творимо, захмелені життям.
Ти стала вся м’яка і розімліла,
Твої обійми ніжно-злагіднілі,
Стулились очі тихим забуттям.
А лоно марило передчуттям.
Що ми зійшлись, у тому ми не винні,
А винні в тому трелі солов’їні,
Бо вічно на землі цвісти садам.
Зненацька струм єство моє пройняв,
Усенький світ на мить як спалах став,
Немов би розщепилася хвилина.
В тобі все трепетало і цвіло,
Топлюсь в тобі, як в річці джерело,
Роз’ятрюється внутрішнє проміння.
9.
Роз’ятрюється внутрішнє проміння:
Купаємось у полум’ї вогню,
Тебе від себе я не відрізню –
Єдине ми створіння старовинне.
Василь Рубан. Вінок сонетів
Мене щойно подруга обізвала позорищем, бо я їй кілька місяців не телефонувала. Я взагалі зникла для людей, випала з життя на ці місяці. Це якось по-дурному пояснювати, що протягом цього часу я шукала себе, намагалася зрозуміти якісь речі, долала в собі біль, вчилась жити усвідомлено. Більшість просто покрутить пальцем біля голови, якщо їм таке сказати. Я не шкодую за людьми, яких втратила в цей час, бо ті хто мав залишитись - залишились. Зараз вдруге, чи третє пишу у свій щоденник українською, а таке відчуття, наче англійською, чи ще якоюсь іноземною мовою. Будь-яка звичка поступово стає твоїм власним стереотипом, наче металевий ланцюг зв'язує по рукам та ногам. Для мене зараз усе важливо. Розуміти, що я хочу їсти, слухати, читати, писати, чим займатися по життю. Дійшла до свого власного дна. Не знала як це і навіть не усвідомлювала. Мене вирвали зі сну. Вирвали дуже стрімко. Тоді я стояла розхристана, наче без шкіри. У мене все боліло. Хотілося притулитися, почути слова, які б гамували біль. Але слів не було. Зараз я розумію, що кожен сам повинен пройти оту власну голгофу. Лише сам, без жодних порад і зауважень. Важливо лишень усвідомлювати, що в цей момент десь там є люди, котрі люблять і приймають тебе таким, який ти є і приймуть тебе новим, після усіх внутрішніх змін. Я вже писала, якщо ти прокинувся в усіх сенсах, то іншого життя не варто чекати. Але сила у тім, щоб не йти проти вітру, а знайти свій власний потік. Приймати абсолютно все. Не воювати зі світом, людьми, обставинами. Це нічого не дасть. Лише відкине на мільйон кроків назад. Я пишу це тут бо мене саму так відкидало. Я падала інколи на коліна, і це було кращим варіантом, інколи на спину і лежала так якийсь час. Навіть не знаю, чи зрозуміє хтось цю внутрішню безвихідь, яку відчувала на той момент. Але треба дійти до кінця, до самого кінця. Прийняти в собі все, прийняти усе в оточуючому світі. Полюбити себе шалено, стати вільним від усіх та усього. Слухати, голос серця, слухати себе і щонайголовніше чути. У мене в шкафчику на кухні раніше завжди стояла пляшечка із заспокійливими краплями. дуже часто хапало серце і я лякалася. Пила їх ледь не щовечора, бо не могла спати. А нині я вже не пригадую, коли востаннє нервувала, чи плакала. Вчора здивувала сама себе. У мене відбулась не дуже приємна розмова з однією малознайомою мені людиною вночі. Я вислухала і спокійно лягла спати. Це так круто відчувати в собі внутрішню силу! Навіть не підозрювала як це. Зараз не шкодую ні намить, що прожила цей рік наче черниця. Відмовлялася від усіх та всього. Це було потрібно, аби повернулася колишня Інна, або зв'явилася нова. Та, яку більшість навіть не знають, можливо, пізнають. Зараз люди часто кажуть мені - ти така спокійна. І я дійсно спокійна, але не показовим, а дуже важливим для мене внутрішнім спокоєм. Він не зникає. Певно, зараз я кішка, котра навчилася падати на чотири лапи та за мить оговтуватися. Я інша у спілкуванні, знаю, що буду інша в стосунках. У мене нині немає бажання комусь щось довести, отримати якусь оцінку. Мені радісно бути сконцентрованою на собі. Без кінця щось читаю, слухаю, гуляю, думаю. Мені настільки вільно і кайфово зараз. Я нарешті зрозуміла, як це круто, коли людина має свободи, наче вітер у полі. Ніколи нікого в цьому не обмежуватиму. Бо це святе! Це унікальне і найперше завдання людини - БУТИ ВІЛЬНОЮ, ТВОРИТИ, РЕАЛІЗОВУВАТИ СЕБЕ. Я хочу аби діти, котрі у мене колись будуть - були вільними і завжди чесними з собою.
Немає нічого сексуальнішого за чоловічі руки. Я завжди звертаю увагу на кисті, пальці, долоні. Це найкрасномовніше свідчення, яка людина перед тобою. Не може бути поганим, нещирим чоловік із довгими нервовими пальцями, з вишуканим нігтевим ложем, гладкими, теплими долонями. Красиві руки — ознака породи, внутрішнього благородства.
Дотики — найчесніша мова.
Руками не можливо збрехати. Я ніколи не торкаюся до людей, котрі мені не приємні. Навіть банального рукостискання намагаюся уникнути.
З дитинства ми так пізнаємо світ. Гаряче, холодне, бридке, приємне. Усі сигнали через руки. Руки вміють запам'ятовувати. Не лише мозок. Я досі пам'ятаю окремі дотики, наче вони були мить тому. Вмію сказати руками все. Вони виказують мене з головою. З пальців наче тече ніжність, яка плавить інше тіло.
Руки опускаються на клавіші фортепіано і виникає звук, руки на клавішах комп'ютера продукують думки, які збираються в купу літерами. Руки печуть хліб, колишуть дитину, руки штовхають, або підіймають. Руки гріють, руки пестять. Затиснуті між ніг долоні дають відчуття спокою, а рука у волоссі відкидає кудись далеко в дитинство.
Руки пахнуть цигарками, милом, парфумами, газетою, кавою, собою.
Коли сплітаються пальці, сплітаються думки. Зникає бажання стримувати. Руки не брешуть.
Руки зцілюють, руки бережуть. Тепла долоня на скроні знімає втому, біль, неспокій.
До людей треба торкатися з любов'ю або взагалі не торкатися, бо дотик, то дуже інтимно. Ти береш та віддаєш тепло. Це тепло має бути органічним тобі.
я так хотела две совершенно простые фарфоровые снежно-белые чашки. высокие (в таких получается вкусный кофе). сегодня увидела и сразу купила. они такие легкие, невесомые. много гуляла. ходила к монастырю. потом в торговый центр за покупками. слушала много музыки и любовалась осенью.
нужно иметь дерзость прекратить искать ответы на вопросы в чужих книгах и обратиться к себе. До тех пор пока разум обращен к мудрым мира сего, вы будете путаться и находиться в положении вечного студента. Смените ориентацию: обратите свой разум к своей душе и получите ответы на все ваши вопросы.
Знаете, что отличает тех, кто делает открытия, создает шедевры культуры, искусства и пишет книги, от прочих, которые удивляются этим открытиям, восторгаются этими шедеврами, читают эти книги? Что отличает творцов от ценителей и учителей от учеников?
Первые имели дерзость оторвать свой разум от чужих творений и обратить его к своей душе. Ценители и ученики вовсе не обделены талантами! У них просто намерение направлено в другую сторону – на то, чтобы ценить чужое и учиться у других.
мне вообще не хочется никуда ходить, так мне хорошо дома
приготовила рисовую вермишель с грибным соусом, большую тарелку салата
порезала джинсы
читаю целый день книги на компьютере, убираю и слушаю музыку
так хорошо с самой собой и просто хорошо
как вы относитесь к миру - так и он к вам
совершенно безразлично, как вы живете и что у вас есть. безразлично, если вы ни секунды не думаете о мнении окружающих, не пытаетесь никому ничего доказать
какой вообще смысл кому-то что-то доказывать. люди настолько зациклены на себе, что им абсолютно нет дела до других. а если о вас говорят, значит, вы чего-то стоите
не думайте ни о чем. просто живите. как вам хорошо, как вам комфортно. как вам нравится. никто кроме вас не сделает вашу жизнь лучше, проще, спокойнее. когда это начинаешь понимать, дискомфорт в душе уходит. становится легко.
забейте на всех и на все. ничто не имеет значения кроме вас самих. если вам самим будет комфортно - весь мир будет отражать это.
просто будьте. будьте
очень люблю рваные джинсы
[показать]Как порвать джинсы и стать модным?
Есть ли смысл тратить большие деньги на рваные джинсы, если их можно порвать и самому?
я сегодня долго разговаривала по телефону и у меня немного сел голос
заметила, что долго я разговариваю с мамой, с подругой викой, но это больше их инициатива
чем дороже мне человек, тем реже я ему звоню, но его голос звучит у меня в голове стоит только подумать, или прочитать слова
четко слышу тембр, модуляции, как человек произносит слова, как растягивает гласные... все слышу
молчание всегда золото. это правда. молчание часто более наполнено энергией, чем слова. оно как созревшее вино, сильнее пьянит и резче цепляет
когда двое молчат в унисон, это уже не молчание, а разговор сердец
нет необходимости подбирать слова, правильнее - подбирать мысли и чувства
там есть момент, когда музыка замолкает и он очень нежно прикасается к клавишам и рождается звук... прекрасный... тонкий... невесомый... и хочется плакать
* Я радуюсь, когда нахожу красивую музыку, песню и потом слушаю ее несколько дней, или недель и она становится моей любимой.
* Я радуюсь, когда у меня спрашивают "а ты читала?" и я не читала. И переспрашиваю "что? о чем книга?" Потом нахожу ее (обязательно нахожу!) начинаю перечитывать и понимаю, что мне очень интересно.
* Я радуюсь, когда вдруг случайно мне на глаза попадаются прекрасные фото и я зависаю на несколько часов. Разглядываю их, каждую деталь, каждое пятно света и тени.
* Я радуюсь каждому фильму, которые мне советуют.
* Я радуюсь, когда мне рассказывают то, что я до этого не знала и информация становится для меня маленьким открытием.
* Я радуюсь, когда человек увлечен и с интересом мне об этом рассказывает.
* Я радуюсь, когда со мной делятся воспоминаниями детства. Они самые настоящие и искренние.
* Я радуюсь, когда человек молчит, но я ощущаю его присутствие. Молчание может быть гораздо красноречивее любых слов.
* Я радуюсь, когда меня переспрашивают. Я всегда готова поделиться, ответить.
* Я радуюсь, когда человек думает, копается в себе.
* Я радуюсь, когда люди разговаривают и слышат друг друга.
* Я радуюсь людям, которые не закрыты информации, новому. Которые непрерывно себя обогащают, они для меня бриллианты.
* Я радуюсь каждому полученному знанию, я сто раз переспрошу, перечитаю, пересмотрю, проверю, попробую. Для меня ценен любой опыт.
Есть люди, которым нужно давать говорить только монологами. Чтоб самому поставить им вопрос, нужно еще созреть. Вообще, большая ответственность - задавать вопросы. Они должны быть не хуже ответов.
В какой-то момент жизни случилось осознание простого факта: нет никаких таких путей и лабиринтов дорог, которые выбираем мы или которые выбирают нас. В том смысле, что нет никакой инвариантности, как, впрочем, нет и предрешенности путей. Все, господа, гораздо хуже — Путь один. В смысле того, что все главные мировые религии, все величайшие философы современности и светила мировой психологии на самом деле бесконечно и по-разному описывают один и тот же путь. И совершенно не важно, верующий ты человек или нет, считаешь ли ты религию величайшим изобретением человечества или веришь всей душой в Христа или Будду, — важно другое: как только ты начинаешь нарушать законы мироздания, жизнь неизменно дает тебе оплеуху за оплеухой. Можно называть это кармой, судьбой, случайностью или просто дурацкими обстоятельствами, но если ты нарушаешь законы большого Пути, ты неизменно сваливаешься на обочину, с которой нет никакой другой тропинки или обходного лаза, — трагедия, что с этой обочины тебе надо все равно встать, отряхнуться и идти этим Путем. И никаким другим.
Позволю себе привести совсем земной и даже, может быть, оскорбительный для чувств определенных верующих пример. Законы человеческого метаболизма работают независимо от того, веришь ты в них или нет. И в данном контексте, если хочешь похудеть и быть стройным, а не человеком «в складку», есть только один Путь — мало есть. Этот «Путь» может быть обернут в упаковку любой идеи — раздельного питания, белковой диеты, углеводной диеты и даже шоколадной, — но суть все равно одна: отказ от лишних калорий и самоограничение в еде. И тут можно беситься, не принимать эту страшную правду жизни, но другого пути к здоровью и худобе нет — единственное, что человеку позволяется выбрать, это то, каким шагом и методом проходить этот путь.
В глобальном поле жизни примерно та же схема: можешь быть буддистом, можешь агностиком и атеистом, но если перестаешь соблюдать фундаментальные правила Пути — жизнь наказывает тебя. «Что же это за путь такой?» — уже в нетерпении задается вопросом любопытный читатель.
Путь усмирения своего эго. Путь, когда перестаешь презирать и ненавидеть врагов и находишь силы их полюбить, путь, когда ты смотришь на мир не как на врага, а как на лучшего друга… В одном предложении я формулирую это так: ты «на пути» тогда, когда ты не делаешь ничего, что бы ты не сделал, если бы знал, что это последний день твоей жизни… Вот каждый свой поступок сверяешь с этим ощущением — и тогда быстро двигаешься вперед по пути жизни и чувствуешь крылья за спиной. Иногда идти так страшно, так не хочется — впереди столько угроз — и так хочется сослаться на неких «всех остальных», которые проживают всю свою жизнь, исключительно теша свое эго и самолюбие, и уходят из жизни, так и не узнав, кто же они на самом деле. И думаешь: но если они так могут, почему я должен принимать все эти страхи и страдания и проталкиваться вперед, усмиряя гордыню, самолюбие и самого себя? И ты приседаешь на своем пути или топаешь ногами в бессилии, кидаешься мелкими камешками вперед и как бы кричишь: «Путь, я ненавижу тебя за то, что ты такой сложный, но главное, я ненавижу тебя за твою безальтернативность», и сидишь и плачешь, и иногда в течение жизни даже начинаешь идти назад — но чем старше становишься, тем лучше осознаешь: Бог не оставил нам двух дорог, и тут нет перекрестков, есть просто дорога — тяжелая и изнуряющая, на ней свет. И есть отсутствие такой дороги и отсутствие света. Вот и весь наш выбор.
Именно поэтому я считаю, что если бы, как в анекдоте, Иисус встретился с Буддой и с Магометом, им, в отличие от нас, было бы не о чем спорить — познавший истину видит осколок этой истины в каждом. И каждый, кто прошел этот путь, знает, что добраться до него можно самыми разными методами — через дыхательные практики, молитвы, паломничество или просто мирскую жизнь, — но путь познания всегда неизменен. Отречься от себя, от своих мелких интересов и страстишек и любить окружающих больше себя — вот главное испытание нашей жизни, а не карьера или самореализация. Точнее, это и есть
Меня злит, когда очень поздно, очень, а мне интересно читать, писать, смотреть или обрабатывать фото, слушать музыку.... и я умом понимаю, что нужно ложиться спать... но не хочу! Вот как в детстве! И я сижу до последнего, пока голова уже не соображает, а потом утром не могу себя поднять.)
смотрите с 3 минуты
не разогревайте картошку фри в микроволновке... это....п....ц))))))))))))
Сегодня мой личный конец света. Все, кто мог из моих журналистов заболеть - заболел, везде, где мы могла налажать - налажали. Но я не теряю бодрость духа и оптимизм и решаю все потихоньку. Вроде получается, только вот когда попаду домой опять не известно. Последнее время, я выполняю три главные функции - делать газету, есть и спать. На все остальное нет сил, желания, времени. Ну вот разве что сантехника выбивает меня из привычного графика.... ржу)))) Вообще, все круто. Наплевала на все диеты и стройные фигуры (я и так красотка) и послала своего журналиста Серегу за пиццей. Мы вот только долго спорили по поводу вегетарианской и мне его удалось убедить, что пицца с грибами это круто. Еще обещал купить картошку-фри. Чо уж... гулять так гулять.))) Вообще, главное в жизни - не заморачиваться. Все приходящее и уходящее. И вообще, как Катя говорит, и все мы умрем. Так что жизнь удалась!
пс. это ребята из рекламы сегодня постарались и такого злобного чувака вырезали. устроили с ним фотосессию. я уставшая и целый день не смотревшая в зеркало.)