Насмажила вранці млинців і щаслива. Рецепт елементарний. Три склянки кефіру, три яйця, склянка борошна, дрібка солі, дрібка цукру, сода погашена оцтом (але дуже мало оцту, бо вийдуть кислими.) Смажиш, заварюєш собі чай з бергамотом, сідаєш на підвіконня і насолоджуєшся життям і ранком.
я люблю свою зиму. у кожного вона своя.
я любила як мама натирала мастикою паркетну підлогу в нашому будинку і я малою в теплих шкарпетках, або валяночках ковзалася з кімнати в кімнату.
біля нашого двору був крутий горбак. туди сходилися із санчатами діти з усієї округи. каталися паравозиком, збивали один одного. коли приходила додому, скидала весь одяг, наскрізь просякнутий снігом. бабуся розвішувала його в теплі і натікали величезні калюжі.
взимку я дуже любила сидіти на підвідконні, підігрітому батареєю та дивитися у вікно. брала туди подушку і книжку.
на кухні топили піч. я розкладала на ній скибки чорного хліба і він ставав підпеченим, пахучим та хрустким.
я їла сніг, смоктала бурульки. дуже любила обережно язиком торкатися металевих поверхонь на морозі і щоб він трішки приставав і швидко відсмикувати.
мені подобалось як тато проривав у снігу тунелі і я там ховалася.
подобалось, як за тиждень до Нового року мама влаштовувала генеральне прибирання. прала штори, мила вікна, люстри. я любила цей час, бо дозволено було безнаказанно викидати усе із шаф і перебирати старі речі. розпитувати про їх історію.
за кілька днів до свята бабуся пекла багато тортів, печива. складала усе те в коробки та ставила на шафу.
обов'язково купувалась величезна ялинка, котру ставили в найбільшій кімнаті. з горища приносили коробки з іграшками, котрі пахнули холодом та пилом. кожна іграшка була загорнута у списані листки. я вгадувала мамин почерк, намагалась щось прочитати.
бабуся сиділа на кріслі навпроти та радила, яку іграшку куди краще вішати. потім ялинку прикрашали вогниками.
моє найулюбленіше заняття з дитинства було сидіти самій у кімнаті, де ялинка, нюхати як вона пахне, дивитися як мерехтять ліхтарики та розфокусовувати зір, щоб ялинка перетворювалася на розмиту сяючу пляму.
я любила малювати різні малюнки, складати їх конвертиками, підписувати "мамі", "татові", перев'язувати тоненькою смужкою дощика та ховати під ялинку, наче то подарунки.
раділа, коли можна було довго не спати. коли мені дарували новеньку книжку і вона дуже гарно пахла фарбою.
коли всі були дома, коли пізно ввечері батьки дозволяли мені вийти з малими братом у двір та катати його на санчатах.
зима - це прекрасно! зима - це дитинство! це казка, в яку сам обираєш вірити, чи ні.)
От будьте не скромні в своїх думках та бажаннях! Кого ви боїтеся?! Себе? Бажайте собі усього, бажайте лише такого, як ви хочите. Ні в чому ні обмежуйте та не зупиняйте! Бажайте!!!
В дорогу - живо! Или - в гроб ложись.
Да! Выбор небогатый перед нами.
Нас обрекли на медленную жизнь -
Мы к ней для верности прикованы цепями.
А кое-кто поверил второпях -
Поверил без оглядки, бестолково.
Но разве это жизнь - когда в цепях?
Но разве это выбор - если скован?
Коварна нам оказанная милость -
Как зелье полоумных ворожих:
Смерть от своих - за камнем притаилась,
И сзади - тоже смерть, но от чужих.
Душа застыла, тело затекло,
И мы молчим, как подставные пешки,
А в лобовое грязное стекло
Глядит и скалится позор кривой усмешке.
И если бы оковы разломать -
Тогда бы мы и горло перегрызли
Тому, кто догадался приковать
Нас узами цепей к хваленой жизни.
Неужто мы надеемся на что-то?
А может быть, нам цель не по зубам?
Зачем стучимся в райские ворота
Костяшками по кованным скобам?
Нам предложили выход из войны,
Но вот какую заложили цену:
Мы к долгой жизни приговорены
Через вину, через позор, через измену!
Но стоит ли и жизнь такой цены?!
Дорога не окончена! Спокойно! -
И в стороне от той, большой, войны
Еще возможно умереть достойно.
И рано нас равнять с болотной слизью -
Мы гнезд себе на гнили не совьем!
Мы не умрем мучительною жизнью -
Мы лучше верной смертью оживем!
Высоцкий
1973
я прокинулась вранці з відчуттям глобальної тиші всередині. це була саме внутрішнія, ніяк не зовнішня тиша. відчуття для мене зовсім нове, тому я хочу зараз його зафіксувати. отак як колись я прокинулася з відчуттям "не болю" і прислухалася до нього, поступово усвідомлюючи, так нині я намагаюсь зрозуміти цю тишу в собі. якщо вдатися до образних описів, то скидається на те, наче в тобі знаходиться по вінця повне горня і воно не переливається, не розхлюпується, а міцно стоїть. і рідина в ньому наче кам'яна і дуже стала, хоч водночас плинна і рідка. я не знаю як це, але саме так відчуваю. і немає внутішнього вітру. це я також зрозуміла останнім часом. отой внутрішній вітер він найнеприємніший. це він пробирає тебе морозом і холодить душу. зараз в мені цього немає. є лише тиша і я сама, повна по вінця.
і ще... я здається знаю як пояснити цю тишу... просто мій світ мене береже
Предназначение (предпослание) фотографии — содействовать взаимопониманию между людьми и помогать человеку разобраться в самом себе. А это одна из труднейших задач в мире.
Эдвард Стейхен (1879-1973 гг.) — крупнейший американский фотограф-художник
Зараз рівно 23.30 і я сиджу на великому батьківському ліжку. У мене ніколи не було власного ліжка і я не знаю чи буде. І якщо навіть не буде, це не настільки важливо і не вирішально. Я звикла жити усюди, з моєї свідомості якось стерлося відчуття дому. І це не погано. просто так сталося. Є думка про те, що ми змінємось із кожною прочитаною книгою, із кожним переглянутим фільмом. Це правда, бо пережита кимось не нами (не страшно) емоція часто збурює в нас самих почуття, які ми вважали приспаними, або навіть не здогадувалися про них. Я щойно переглянула прекрасний фільм "Пока не сыграл в ящик". Так звучить його назва російською. Чесно кажучи, я навіть не знаю як перекласти це українською та мені і не хочеться перекладати. Чому, чому я не бачила його раніше і ніхто мені не розповів про цю історію. Певно, одну з найчесніших історій життя і смерті із тих, що я бачила. Останнім часом я багато замислююсь про смерть, але думаю про неї зовсім по-іншому, не так як раніше. Зараз я дуже концентровано почала відчувати життя і вона наче впритул наблизилась до мене. Ні, я не хочу лякати і якось філсофствувати на цю тему. Просто ось зараз я чітко зрозуміла що вона Є і що ми НЕ ВІЧНІ і жити потрібно тут і зараз. Але зрозуміла це не істерично і не з бажанням стрибати з парашуту, народжувати дітей і втілити в своєму житті ще купу різних карколомних вчинків та рішень. Я зрозуміла це спокійно. Я зрозуміла, що треба бути вірним собі. Ніщо не є мірилом нічого. Головне бути чесним з собою. Дуже сподобалась одна думка з картини. Головний герой, якого зіграв Морган Фрімен (приречений до смерті через 4 стадію раку) розповів іншому головному герою, образ котрого втілив Джек Ніколсон (також невиліковно хворий).... так ось він розповів йому уявлення про смерть древніх єгиптян. За їхнім віруванням людину після смерті зустрічають боги і ставлять їй лише два запитання: ЧИ ЗНАЙШОВ ТИ РАДІСТЬ У ЖИТТІ? (це запитання не складне і більшість відповість на нього ствердно, бо в кожного своє мірило радості), а ось друге запитання мене вразило А ТВОЄ ЖИТТЯ ПРИНЕСЛО РАДІСТЬ ІНШИМ?
Я б не знала зараз, що на нього відповісти і тому можливо мій час ще не настав. Ми постійно боїмося бути справжніми, боїмося виказати свою слабкість, бути знехтуваними, боїмося відмови, боїмося почути правду, боїмося, боїмося.... Закриваємо своє серце, залишаємось сам на сам із собою. Але не із тим собою, з котрим варто залишитися. Бо у нас страх і пустка. Але можна жити іншим життям. Ніхто не знає скільки нам відміряно. Та зараз я знаю одне - те, що справжнє - любов, віра, чесність, радість. Те, що не купиш і не продаш за гроші і є тим, заради чого варто жити, заради чого варто бути чесним із собою і кидати собі виклик, приймати рішення і робити вчинки. Лише заради цього!
Ось фільм, якщо хтось вирішить переглянути
а ось переклад чудової пісні з фільму, яку я зараз слухаю, і слова якої мені здалися вартими уваги:
Скажи
Собери всю свою растерянную честь,
Каждое разочарование,
Все так называемые проблемы,
И лучше оставь их в прошлом.
Скажи, что тебе нужно сказать
Ходишь один-одинешенек,
Сражаясь с тенями в голове,
Проживая все прошедшие моменты заново,
Зная, что ты бы был лучше,
Если бы только мог...
Скажи, что тебе нужно сказать
Не бойся того, что ждет впереди,
Не бойся того, что должно закончится.
Тебе нужно знать, что, в конце концов,
Лучше сказать лишнего,
Чем вообще не сказать того, что должен.
Даже если руки дрожат
И вера сломлена,
Даже если глаза закрыты,
Сделай это с открытыми глазами...
Скажи, что тебе нужно сказать!
Личная сила - это энергия, свободная от всего и направляемая нашей волей на что угодно. Отчасти, это та энергия, которая делает мир вокруг нас таким, каким бы мы хотели его видеть. В том числе и в материальном плане.
Но мы теряем эту силу. Каждый день. У нас эту энергию отнимает все, на чем мы удерживаем внимание. Если мы удерживаем внимание на идее, что новая жизнь начнется завтра, то эта идея будет только крепчать, а завтра так никогда и не наступит. Если мы удерживаем внимание на жалости к себе, от того, что нам не везет, нет хорошей работы, личной жизни, здоровья - жалость к себе будет только сильнее. Это внутренняя фиксация будет забирать у вас силу и вы ничего не сможете сделать, чтобы изменить это.
Эффект черной полосы - естественная вещь, к которой приходит каждый, напрасно растрачивая свои силы. И если вы попали в нее, то первым делом надо понять, что противиться этому - значит только усугублять положение. Единственное правильное решение - действовать исключительно ради накопления личной силы.
Я понимаю, что это все слова. Но хочу привести вам в пример одного моего знакомого, бизнесмена. В 2008 году его бизнес из-за кризиса пошел ко дну. И пошел настолько быстро, что он явно начал переживать за то, что вскоре ему придется жить под открытым небом.
Он рассказал мне, что в какой-то момент он принял идею того, что он не в силах исправить эту ситуацию. И тогда его посетила какая-то странная мысль. Что-то сказало ему, что он должен бегать.
На почти последние деньги он купил себе дешевые кроссовки и каждое утро начал бегать. Он не знал зачем и тем более не имел понятия о том, как это ему поможет выжить. Но он бегал и бегал. И вдруг, поступает предложение от старых партнеров. Затем еще одно, потом еще. Как вы догадываетесь, черная полоса у него закончилась, хотя кризис по прежнему бушевал.
Идея не в том, что бег помогает бизнесу. ВНИМАНИЕ ДОЛЖНО БЫТЬ НА ВЕЩАХ, НАКАПЛИВАЮЩИХ ЛИЧНУЮ СИЛУ И ТОЛЬКО!!! Если у вас получится всего себя направить в это русло, то об остальном позаботится ваша сила. Не думайте о том, как заработать себе состояние, о том, где найти вторую половинку и о том, сколько вы отложили на пенсию. Сосредоточьтесь на сильном себе, а слабого себя уничтожьте. И пусть окружающий мир сойдет с ума. Разве это важно?
Сила - это энергия. Энергия - это свет. Имея маленький источник света, зайдя даже в самое темное место, вы увидите, как тьма отступает. Черная полоса - это всего лишь отсутствие света.
А. Похабов
я вперше фотографувала так постановочно і так цілеспрямовано. мені абсолютно байдуже на ваші зауваження про "горизонт завалений", "пересвіт" і щось з цієї опери. я роблю це від душі і так як бачу. абсолютно не заради оцінок. ділюся частинкою свого світосприйняття. у моїх рідних Міші і Олі перший рік сімейного життя. це мій маленький їм дарунок.
Прочитала в журналі, що хтось прочитав в якійсь книжці - справжня єврейська дружина має робити все, щоб її чоловік ні в чому не знав відмови: годувати, поїти, заробляти гроші, все для того, щоб справжній єврей ні на що не відволікався від філософських роздумів. Автор цих слів зазначає навздогін - от тільки де серед поголовно розумних єврейок знайти таку, яка б вийшла за мене - типового слов"янського дурня?
Коли ця невеличка публікація потрапила мені на очі, розсміялася про себе, бо судячи з того, як я жила останні ...надцять років, мабуть, весь цей час в мені говорили гени, а я про це і не здогадувалася.)
Інше спостереження мала перед очима, коли їхала в потязі. Разом зі мною на протилежній полиці їхала молода пара. Він і вона дуже милі, гарненькі. Але дивитися на них після 15 хвилин спільного коротання шляху вже не могла. Мало того, що всю дорогу вони їхали на одній полиці. Так ще без кінця сюсюкалися, називали якісь дурнуваті пестливі імена, безкінечно торкалися один одного. Ні на хвилину не могли залишити в спокої. Ні мені абсолютно не було заздрісно і я ні на хвилину не забажала собі такого, більше того, на сто відсотків упевнилася, як я точно не хочу. Мені ніколи не подобалась і не подобається оця показушність у стосунках. Навіть коли людям добре, навіть, коли весь світ перестає існувати - те, що існує між двох - повинно існувати між двох. Розмінювати інтим - тим самим знецінювати, а з часом перетворювати на буденну річ, яка навряд чи викличе пристрать, а лишень нудоту та зітхання. Двоє не повинні ліпитися до купи, тим самим нівелюючи світ один одного. Колись подружжя навіть спали окремо і це було дуже правильно. Доки існує своя територія - існує бажання її вивчати.
коли тобі щось тисне на мозок, виходиш на вулицю і розумієш, що крім усього цього є ще інший світ. і він великий.
Я вранці почула все про гламурні дитячі чобітки і де їх купити, про симптоми вітрянки і що вона починається з голови, про нарощені вії, про шмаття, яке возять з Китаю і яке ні фіга не прикольне, про млинці з копченою ковбасою і сиром, про жінок за кермом, про якусь тітку, в котрої помер чоловік і вона тепер не може потягнути круту квартиру, бо він їй не лишив грошей, про сучасних співаків, натуральний макіяж..... Фух.... я була у своєї маникюрниці.
Знайома розійшлася з хлопцем і відразу почала посилено худнути та ставати дуже красивою. Це, мабуть, якась вічна жіноча карма, після розривів ставати кращою у сто разів, ніж ти є. Щоб довести собі, йому і всім усюди, що ти чогось таки варта. І взагалі дуже навіть ого-го. Доводиш це рівно до того моменту, коли нарешті починаєш розуміти, що не це вирішально і не це життєво-цінно. Бо люди тебе люблять і цінують просто за те, що ти така є. А якщо не люблять і не цінують просто по факту, то це не твої люди і доводити їм щось марна справа. Любіть себе і все буде круто! Ми красиві, коли справжні. Ось в цьому стовідсоткова істина.
"вот надо мне вам показать центр помпиду обязательно! столько пап с детьми! сидящими и рассказывающими карапузам о современном искусстве. я хочу чтобы было тоже так! и никак по-другому!"
і чогось це мене до сліз зворушило. наскільки це красиво і правильно!
