наварила гречки. сто років не варила і не їла
стушила печериць зі сметаною
наїлася смакоти, запила солодким чаєм
ходила в супермаркет з плеєром і слухала бреговіча
накупила яблук і мандаринів
приготувала класні хрумкі грінки в духовці. смачні з чаємо та медом
начиталася книжок та журналів
дрімаю і гріюся під ковдрою....
Відпускайте усіх, хто йде і приймайте усіх, хто приходить і ви будете вражені дивами, котрі почнуть траплятися.
Учора думала, що взагалі не буду писати про цей фільм. Найперше, тому що він надто особистісний. Крім того, мій щоденник і так перетворюється поступово на якийсь кіноблог. Але я не дуже на те зважаю. Бо кіно стало цікавити на зовсім іншому рівні, значно глибшому. Я стала переглядати його більш осмислено, чи що. Насолоджуюсь операторською роботою, звертаю увагу на розкадрування, якісь найдрібніші деталі, дуже пильна до сценарію. Дивитися фільми для мене нині, наче гортати книгу, сторінки котрої живі і промовляють. "Любов" Міхаеля Ханеке я шукала довго. Спочатку прочитала про цю стрічку в якомусь кіноогляді. Загорілася подивитись. Шукала, але не знайшла. Потім на очі трапилися кілька рецензій і я знову почала шукати. Аж нині вона сама мене знайшла. Чому я кажу, що кіно дуже особистісне, бо ти наче підглядаєш за головними героями. Це на сто відсотків їх світ. Взагалі, люблю фільми, в котрих змальоване звичайнісіньке життя. Люди їдять, ходять у туалет, слухають музику, розмовляють. Зайвий драматизм інколи виглядає надто театрально і великим мистецтвом треба володіти, аби вписати той драматизм у канву життя героїв органічно та цілком очікувано. Півстрічки я дивилася спокійно, другу половину плакала. Певно, вона зачепила в мені щось особисте. Те, що я пережила і маю подібний відбиток. Історія до банальності проста. Двоє стареньких живуть тихо-мирно. Слухають класичну музики, читають один-одному, разом їдять. Потім жінка хворіє і починається голгофа для обох. Для неї - бо втрачає себе, для нього - бо втрачає її, для обох - бо втрачають вивірений і зручний світ, який мали. Мені дуже сподобалось, що Ханеке показав це дуже спокійно, без зайвого драматизму та надриву. Але дуже відверто, чесно. Так як воно є. Може навіть ще чесніше. Здивувало, що протягом усього фільму в мені жила надія. Здавалося ось зараз усе зміниться і вона одужає. Можливо, так передавалася надія, котрою жив головний герой. Хоча його надією були спогади про усе що було, про життя. Зрозуміла для себе, що любов - це чесність і це не просто. Вона потребує постійного самоконтролю. Любити чесно можуть одиниці і ті одиниці, зазвичай, одинокі, бо не вміють миритися з половинним, четвертинним почуттям, почуттям для зручності. Чесно кажучи, краще нікого не любити. Ні не так, краще не вдавати що любиш, а дати можливість людині знайти щось своє. Тим самим розчистивши і свій життєвий шлях для справжнього, унікального, на сто відсотків твого. Відчула також, що в мені росте бажання писати. Не знаю поки що це буде - невеликі ессе, більші твори, сценарії, але бачу, що поступово починає відходити усе зайве і вимальовуються сюжети, які хочу фіксувати.
Хочеться аби ми не розмінювалися. Аби були чесними з собою та іншими. Аби вміли розгледіти справжнє і мати мужність бути самому. Не прив"язувалися до людей та речей, але високо цінували. Розуміли свободу свою і свободу рідної людини. Давали можливість рости, розвиватися, бути собою.
Якщо людині дати все, а потім усе забрати, вона може і збожеволіти. А все тому, що самої людини, по суті, і не було. Ми це не те, що ми маємо. Ми це не люди, які поруч з нами. Ми - це навіть не те, що самі про себе думаємо. Ми - щось значно глибше, більше. Воно вічне. Не має початку та кінця. Це безперервний закільцьований процес.
Життя, наче скарбничка. Ти складаєш туди щось і думаєш, що воно цінне. А за якийсь час розумієш, що то фігня і скарбничку ще не час розбивати. І починаєш знову складати...
Я запізнилася з цією стрічкою на цілих шість років. Так вийшло, що побачила "Ейфорію" російського режисера Івана Вирипаєва лише зараз. І зрозуміла - ось, нарешті, віднині він один з моїх улюблених режисерів. Фільми часто мене самі знаходять. Наче просяться - ну візьми, подивись. Знайшла цю стрічку вконтакті і була вражена головною картинкою на відео. Коли ж увімкнула, сиділа, наче заворожена. Стільки простору та краси, руху я не бачила в жодному кіно. Хотілося зупиняти кожен кадр та роздивлятися, або відфотографувати геть усе, бо кожен момент був настільки вивіреним і точним.... Це зовсім не європейське кіно. Воно наше, правдиве, з надривом. Але той надрив такий вишуканий, що хочеться милуватися. Можливо, тому що Вирипаємо режисер театру і кіно, яке він знімає нині, наче поєднання цих двох величин. І може я не правильно зараз скажу, але за відчуттям він наче сучасний Тарковський з такою ж приємною протяжністю кадру. Це означає, що звичайну билинку може знімати хвилин 5 і ти сидиш наче загіпнотизований та роздивляєшся її (а так часто робили у дитинстві). Історія проста, і якась навіть безсюжетна, ні... швидше бездіалогова, але це нічого не псує. Бо у житті ми і так надто багато говоримо, і часто за словами немає суті. Історія про двох - чоловіка та жінку і третього, котрий завжди зайвий. А також про те, що один день може змінити все. І так, зазвичай, і стається. Те, що плануєш, вивіряєш рідко перетворюється на реальність. Спеціально зробила добірку кадрів із фільму. Він прекрасний по суті і за формою.
Вчора уночі плакала над фільмом. Я рідко тепер плачу над фільмами. Здається, передивилася усе "плакальне" кіно. Фільми не прості, котрі можна вважати класикою. Аж ні. "Спорожніле місто" (російською "Опустевший город") мені порадили. За винятками пристаю на чиїсь ради. Хіба кількох людей, смаку котрих довіряю беззастережно. А тут відчула, що фільм "мій". У головній ролі Адам Сендлер. І... він там зовсім не дурачок, до котрого звикли. Дуже глибокий, занурений у себе, непередбачуваний та дивний. Якщо коротко сюжет - кіно про двох друзів, один з котрих втратив родину під час терактів у Америці. Втратив дружину та трьох доньок. Залишився зовсім сам. Але фільм не банально про цю втрату. Він дуже багатошаровий. Він про дружбу, біль, допомогу, прийняття, особисту свободу в стосунках, чесність. Хороше і несподіване кіно.
Сподобалось, що герой Сендлера колекціонував старі платівки. Коли купував їх - нюхав. Я теж так часто роблю зі старими книжками.
Правду кажуть - треба бути вірним собі!
Люблю зиму. бо взимку легко дихається. Взагалі, не дуже правильно любити щось за щось . Але кожен знаходить у порі, стані, речі, людині, якісь властиві йому прикмети, радощі та починає їх любити. Одним словом, ми любимо себе в інших, а не їх самих. Так виходить? В зимі ми любимо своє легке дихання, у смачних стравах свою насолоду, в людях - душевний комфорт. А якщо не комфортно, якщо складно. Не варто любити? Чи навпаки - любити ще дужче. Я довго думала над цим. Для себе визначила, що буду любити не зважаючи на труднощі, на комфортність, відстороненність. Бо так вчуся любити іншого не через себе, а просто тому, що він є.
Кожна птиця має свій голос, Кожне поле має свій колос, Кожна справа - свої почини, Кожна казка - свої причини. © Ліна Костенко
— А что для тебя главное в мужчине?
— Запах, — без колебаний ответила я, не став язвить про печень и мозговые косточки… — Но учитывая, что в темноте все мужчины, как и кошки, серы, ориентироваться следует не на внешность, а на запах.
— И каким же он должен быть?
— Родным.
(с) Ольга Громыко "Верные враги"
8.30. Дзвонить телефон під подушкою. Чую голос майстра, котрий повинен встановити мені електричний водонагрівач.
- Інна, а я вже чекаю вас біля магазину.
- Хіба ми не на неділю домовлялися?
- На суботу, хіба ви забули.
Натягаю на себе джинси, куртку на футболку. Мчу на таксі в магазин. Там сонна слухаю розмови про крани, труби, водонагрівачі різних фірм та ємностей. Не розумію ні слова, але роблю дуже діловий вигляд. Пам"ятаю слова мами про те, що неодмінно треба забрати чек та гарантію на той нагрівач. У таксі розумію, що забула чек і решту документів. Їду знову в магазин. Слухаю музику у таксі.
Дома роблю сайт, майстер на кухні встановлює нагрівач і щось наспівує. Заходжу до нього та пропоную кави з цукерками. Він радо погоджується. П"ємо каву та чекаємо, доки нагрівач набере максимальну температуру. Майстер виявляється великим інтелектуалом. Цікавиться історією Другої світової, читає дослідження сучасних журналістів. Нарадив мені купу літератури. Я навіть щось записувала за ним, бо дійсно було цікаво. Як приємно зустрічати таких людей.)
19.00 Бойлер встановлений. Ура, я маю гарячу воду і колонка тепер не вибухне більше. Підлоги перемиті, речі всі виправні, кішка нагодована. Я нарешті спокійна від усіх побутових проблем. Сайт майже дороблений. Насичений день і дивний чимось.
У мене в голові пройшов етап "я". Коли хочеться наче вилізти на стільчик і показати всім, яка ти красива, добра, розумна.... Почалось щось зовсім інше. І тому тут це фіксую. Почалося моє вираження через думки, справи, вчинки, відчуття. Не через якання, а через пізнання та відтворення. Це наче віддзеркалення внутрішнього світу, який не плаский і холодний, мов дзеркало. Тепер це глибоке озеро з теплою приємною водою, в котре хочеться пірнати. Зникає холод в душі та закостенілість, з'являється щось тепле всередині і дуже моє. Образно описую свої нинішні відчуття, бо лише так можна передати те, що нині відбувається. Мені здається - це чесність.
Это цитата сообщения макошь311 Оригинальное сообщение
Отношения между мужчинами и женщинами по ведам
[показать]
[показать]Согласно Ведам, существует восемь различных уровней отношений, на которых люди могут быть совместимы друг с другом:... вже котрий за рахунком день залипаю на сайті http://www.nationalgeographic.com/ і.... це фантастика!
