Коли я кажу, що мені цікавіше гуляти полями, лісами, луками, ніж новими містами, мені часто не вірять. Ну що там можна побачити: квіти, кущі, дерева, трави. Колись теж так думала. Йшла собі і сприймала картинку загалом. Але варто глянути трішки інакше і світ відкривається по-новому. На невеличкому клаптику землі можна побачити безліч неймовірного, такого, що подих перехоплює від краси. Можна приходити в одне місце щотижня (я так і роблю) і знаходити там купу усього цікавого. Нові кольори, запахи, відчуття. Природа змінюється щохвилини. Це найменш статичне з усього, що нас оточує. Це найживіше.
***
Цікаво дивитися людям у вічі. У одних в очах запитання, у інших нудьга, у третіх безвихідь, у четвертих байдужість. Дуже мало очей світяться. Ось навпроти сидить дідусь із сірими, примруженими через зморшки очима. Їсть яблуко і дивиться на дівчинку, яка грається на сусідній лаві електрички. Писати про людей, можливо, ще цікавіше, ніж фотографувати. Фото - надто очевидне втручання. Коли ж пишеш, можна собі багато дозволити. Роздивлятися пильно, фіксувати навіть те, що мимовільне. Людина все одно нічого не помічає. Ось і зараз той дідусь посміхається мені самими кутиками губ, коли я час від часу поглядаю на нього. Наче вибачається поглядом, що їсть яблуко і воно йому смачне. Старенькі вміють так їсти, ніяковіючи. Йому ж і на думку не спаде сказати мені: "А ну, не пиши". Навіть, якщо і підозрює щось. Простіше сказати "не фотографуй". А так - можна описати піввагона. Це хороша перевага.
***
Пишу на вокзальній лаві у своєму "не рідному" містечку. Поруч сидять якісь люди, я сама серед них і це добре. Ось просто зараз на мій блокнот крапає дощ. Якийсь хлопець, поруч на лаві відстукує ногою в такт музиці, яка лунає з моїх навушників. Думає, що я того не помічаю. А мені приємно. Таке дивне єднання з іншими, без звичної для нас взаємодії. Я їду не знаю за чим і навіщо. Колись намагалася усе пояснювати з точки зору раціональності. Та це глупство. Воно якось саме собою відпустилося. Ми надто багато самі у себе запитуємо. "Що буде якщо?" Та нічого не буде. Буде те, що повинно бути. Не більше і не менше.
***
Учора дивилася фільм про дівчину, яка починала їсти з десерту. Буці, якщо так не зробить, не відомо, чи добереться до основної страви. Колись я теж себе так обманювала, наче випереджала життя. А тепер задумалася, чи є сенс боротися за твоє, якщо воно дійсно твоє. Та жодного.
Усе, що йде - треба відпускати і дякувати.
***
Так гарно, коли їдеш, а серед лісу, який уже зелений першим листям, стоїть дерево в цвіті, наче наречена. Нині у цвіті, потім у дрібних зав"язях, згодом у плодах. Мабуть, пишається спочатку своєю красою, а потім корисністю. Інші дерева вільні від того. У них своя життєва програма. Нікому з них не пощастило більше. Кожному своє.
***
Моя формула. Місто має бути таким, щоб навіть коли ти вранці йдеш за булочками та кавою, тобі хотілося ним милуватися.
***
Оце подумалось, життя нагадує потяг. Є розклад руху. Ти не можеш приїхати раніше встановленого часу. Можеш звісно самовільно вийти не на своїй зупинці, або зірвати "стоп-кран". Можеш навіть сердитися, що потяг так повільно їде. Але тим не пришвидшиш його ні на міліметр. Чому люди миряться, коли чотири години їдуть у задушливій електричці, Але хвилини не можуть витримати без внутрішньої та зовнішньої боротьби у бажанні "прискорити" життя. Потяг - наче медитація. Якщо тобі не хочеться із чимось миритися, уяви, що ти в потязі. Є пункт А і пункт Б, дві рейки - паралельні прямі. Є суворо лімітований час, відведений на поїздку. Із цих складових вирішуй свою життєву задачу.
***
що таке балкон у квартирі? маленька ілюзія простору.
я збирала ці фільми поступово. наче нанизувала на нитку своєї свідомості. вони мене змінювали, рятували. вчили, підтримували. через окремі я голосно плакала, зарившись у подушку. через якісь сиділа, наче прибита на своєму балконі та дивилася вдаль, якісь дали мені сили, якісь показали куди я рухаюсь, котрісь зблизили із особливими людьми. але жоден не пройшов марно.
*це не рейтинг, який може бути рейтинг серед емоцій, які тобі дорогі*
"Меланхолія"
В древние времена считали, что меланхолия – это такая темная жидкость, исходящая из человеческого тела, что-то дьявольское, а сами меланхолики – особые, странные люди, которые видят то, чего не видят другие, больше знают и могут предсказывать события, поскольку им доступна суть вещей.
Ось правда, фільм, після котрого ходила кілька днів, наче прибита. Він показав мені дуже багато речей в собі та людях. Я побачила, наче себе зі сторони. Ніби я така собі Кірстен, яка сидить на стіні та дивиться, як наближається кінець світу. Бо свій вона вже давно пережила і почала інший відлік. Без речей, якими дорожиш і які тебе тримають. Я відчула ритм життя, зрозуміла, що у кожного він свій. І тому одні живуть так швидко та насичено, а інші, наче споглядають. У кожному в цьому житті своя роль. Відмовившись від бажань, ти не стаєш порожнім, просто ти існуєш, наче над усім. Десь для себе зрозуміла, що робила, якби стався отой "кінець". Певно, нічого. Просто сиділа б та споглядала. Я б не стала кудись бігти, їхати, комусь дзвонити. Дорогі мені люди й так знають, що я їх люблю, бо у мене з ними по-справжньому. Я не стала б просити пробачення, бо мені ні за що вибачатися. Те, що я робила - було чесно. Це моє виправдання і моя сила. Я б не стала ховатися, бо не сприймаю смерть як завершення, навпаки - початок. Не стала б плакати. Просто заціпеніла. І думала...
я любила це місто і не любила. воно мене виснажувало, а потім дарувало нереальні хвилини щастя. усе, що я пережила тут, було моїм маленьким життям. нині на прогулянку мала три години. ходила швидко, намагалась пройти колишніми своїми шляхами. було легко.
Я вже другий день, як Кірстен Данст у "Меланхолії". Сил не маю зовсім. Навіть розмовляти складно. Ходити не маю сили, спати - не спиться. Усі на мене сваряться через це. Оля сказала, щоб зайшла у кімнату, зачинилася і вийшла нормальна. А я не можу ніяк відпочити, бо наче це й не втома, просто якесь загальне знесилення. На завтра запланувала поїздку до Львова. Хочу її здійснити попри цей дурний стан. Хочеться просто побути без усіх. Можливо, там мені полегшає і ця втома мине.
це відчуття, коли ідеш містом, де тобою ходжено-переходжено, а нині ніхто навіть не очікує побачити.
на тобі темні окуляри, наче додатковий захист від несподіваного втручання. коли ж те втручання трапляється, відчуваєш себе розвідником, який провалив спецоперацію і котрого накрили "на гарячому".
стоїш, ніяково посміхаєшся, бо ж наче ти не тут, а вони цього не розуміють. щось навіть запитують, а ти намагаєшся зібрати думки до купи та швидко вигадати якусь прийнятну версію свого перебування, версію життя, в яку б їм було зручно повірити.
чим менше місто, тим про дрібніші речі говорять люди. у автобусах обговорюють формочки для печива, чий чоловік учора прийшов п"яний, хто з ким полаявся. навіть музику ніхто не слухає.
тут немає оцього властивого для більших міст відгородження, навпаки цілковите проникнення, але те проникнення таке не цікаве та поверхове, що стає сумно і хочеться дуже швидко кудись тікати.
може тут є інші люди. і вони для мене герої. бо вміють наче виринути над усім тим.
я якось починаю розуміти, не питання де жити, питання, серед яких людей жити. ти можеш навіть не спілкуватися, але певна кількість на один квадратний метр людей зі смаком, своїм внутрішнім світом, якимось дивним чином формує особливу атмосферу місцевості довкола. поки що не розібралася, як це працює.
ці люди п"ють каву на лавці у парку, вони читають книги, вони спілкуються з азартом, що самому хочеться підійти та щось додати до розмови. але тут практично немає таких людей, або я усіх їх загубила. лише одиниці лишилися. дуже шаную їх та бережу.
маленьке місто рідко буває самобутнім, хоч я знаю і такі міста. законсервоване, без доступу свіжого повітря, нових людей та ідей з часом воно перетворюється на марево.
ти йдеш крізь те марево, наче крізь старий, давно не цікавий тобі фільм. ідеш у своїх темних окулярах і час наче зупиняється, а рухаєшся лише ти. або навпаки, ти стоїш, а воно, наче дитяча карусель, крутиться довкола тебе.
наживка на гачку може собі уявити, що від неї щось залежить. що вона щось вирішує. але вирішує той, хто її підчепив.
За час навчання у Львові я змінила якусь нереальну кількість квартир. В мене наче якась ідея-фікс була пожити в різних кінцях міста. Спочатку знайшла однокімнатку на Патона. То було моє першеньке житло. Раз поверталася додому пізно і заблукала в дворах. Не могла згадати ні будинку, ні під"їзду. Ходила дві години, доки на одному з поверхів побачила знайомий зелений смітник. Як же я там раділа та стрибала, бо думала, що ночувати доведеться просто неба. Улюбленим заняттям, пов"язаним з тією квартирою, для мене була довжелезна по часу поїздка в трамваї. Їхати слід було майже годину. За цей час я встигала прочитати нову книгу на "зарубіжну пресу", повчити вислови з латини, навіть конспекти на коліні подописувати.
Наступним житлом стала невеличка хатка в районі Янівського цвинтаря. Зупинятися потрібно було біля костелу Святої Анни. Хатка та була примітна тим, що квартира здавалася у напівпідвальному приміщенні. Там постійно було темно і ми з подружкою цілими днями спали. Навіть інколи на пари не ходили.) Коли ж ходили і поверталися додому останньою маршруткою, казали водієві гонорово "прошу стати біля кладовища". Виходили і "уходили в ночь".
Третю хату я знайшла там же, на вулиці Маринецькій. То була якась неймовірна мансарда з бабусею-господинею, схожою на бабу-яку. Подруга Таня казала, що їй там неймовірно смердить старим. Тому ми купували мандарини, їли їх днями, а шкірки розкладали по усій хаті. То була якась мандаринова сесія.
Далі я знайшла квартирку біля головної пошти. То був якийсь крутий будинок, в якому раніше жили місцеві шишки. Господиня також виявилася вдовою якогось львівського начальника. Вона була до сказу скупа і економила на опаленні. Газову грубку вмикала лише пізно ввечері. От тоді я зрозуміл, що це таке, коли від холоду настає розпач і хочеться плакати. Цілу сесію я просиділа застужена на ліжку, натягнувши на себе весь привезений одяг і дуже сильно страждала. Та квартира була найгіршою.
Ще я мріяла колись пожити на проспекті Шевченка і знайшла квартиру поруч. То була квартира мрії. На кухні вже о восьмій сиділа нафарбована та зачесана 75-річна Людмила Яківна. В одній руці тримала філіжанку кави, в іншій цигарку. У квартирі були старезні красиві меблі і купа книжок. Якась нереальна просто бібліотека. Людмила Яківна ходила навшпиньки, коли я сиділа за книжкою і тихенько повторювала "Боже, это единственная девочка, которая читает".
Останньою моєю львівською квратирою, стала кімнатка на Підзамче. Вперше я мешкала у внутрішньому дворику. Житло нам здала стара дивна пані. Єдине про що попередила - не перевдягайтеся перед вікнами, сусід навпроти - актор театру Заньковецької і він збоченець.
Так ось скінчилася моя львівська одісея.
завжди захоплююся людьми, котрі вміють вдало жартувати. скажеш такій людині слово, хоп і є жарт. але не плаский, а хороша, вдала реакція.
я ніколи так не вміла і не вмітиму. хіба інколи виходить, коли не намагаюся і не думаю. певно, це якась звичка все аналізувати та зважувати вимикає у мозку оту іронію стосовно себе та інших.
колись давно читала інтерв"ю із Джолі і вона чесно зізнається, що мабуть, в її возку не присутня оця ділянка, котра відповідає за жарти.
одні вміють жартувати, інші ні. гірше, певно, й не це. гірше, коли не вмієш сміятися з жарту. не розумієш, або не чуєш його.
у мене також та ділянка мабуть відсутня. мені не смішно, коли піджартовують над іншими людьми, якимись їх звичками, ще гірше вадами. коли висміюють слабших (а так часто буває).
мені не смішні "гумористи", які вибудовують отой свій гуморизм на звичайних підйобках.
я люблю, як жартували наші дідусі, бабусі. якась просто людська життєва мудрість. вдале підмічання, і якщо підтрунювання, то якесь не вимушене і дуже добре.
не дивлюся взагалі зараз комедії. лише старі радянські. бо вони добрі за суттю. там усе правильно. добро перемагає. а дуже часто отой, хто найбільший злодій, врешті розуміє, що не варто так жити. переосмислює себе якось.
в таких комедіях немає пласких типажів. бо ми люди геть не прості істоти. і злий не завжди злий. а добрий - не завжди добрий.
я зараз якось навіть більше остерігаюсь добрих-добрих. бо в людині усього має бути намішано. оця полярність у бік добра, чи зла. вона, зазвичай, не буває чесною.
у жарті мусить бути також мораль. мудрий той, хто це усвідомлює. отаких жартівників я шаную.
я страшенно не люблю. коли жінки намагаються жартувати на рівні з чоловіками
просто не навиджу, коли жінки перед чоловіками піджартовують над самими собою в сенсі статі
коли жінки вживають зневажливі слова-означення частин свого тіла
мене просто тіпає від такого
як так можна. хіба не складно зрозуміти, що прагнучи стати "своїм хлопцем" ти в кращому випадку перетворишся в його очах на якусь безстатеву істоту, в гіршому просто заслуговуватимеш на зневагу
все, що нижче поясу - зона інтимна. вона для розмов між двома. тим паче не жартів. ще більше - не жартів між чоловіком та жінкою
колись мене просто до кісточок пробрав цей текст Тараса Прохаська ***************************************** 24.12 У мене давно була мрія, про яку я вперше наважуся говорити сьогодні. Ще кілька років тому я побачив, як люди мучаться від депресії, і як я можу їм допомогти. У мене з'явилася ідея спеціального пансіонату, де б лікувалася депресія. Хочу збирати тих, хто цього потребує і вивозити їх у гори. В будь-яку пору року. Хай навіть у такі морози, як тепер. Це може і ліпше, бо студінь висвітлює всілякі психічні темноти і тіні. Все, отже, могло би виглядати так: я даю оголошення у газету, що буцімто якийсь пансіонат приймає слабих на депресію. Мусить бути оголошений якийсь тариф — скажімо, щоб вистачило на їжу, питво, транспорт і мені як лікареві за виздоровлення. В оголошенні була би вказана певна адреса — куди з'являтися. І тоді треба поїхати за тією адресою — це може бути Дора, Любіжня, Кваси, Ворохта, Микуличин, Зелена, Гута або ще щось таке, і сказати, що хочеш вилікуватися. А там уже був би я. Я зустрів би хворого і цілу ніч просидів би з ним при пляшці чи барильці. Я поговорив би з ним і розказав кілька історій. Я радів би і хворий бачив би, як радість вихлюпує поза мене. Ми вийшли б у ніч подивитися на зорі. Був би сильний мороз. Все б мерзло. Ми не будемо палити, ми будемо терпіти. Потім ляжемо на кілька годин. Сон буде багатий на сни, бо через холод будитимемось через кожні півгодини. Ми будемо зі слабим спати так, щоб грітися тілами і видихами. Потім буде ранок. Дуже гарний. Небо буде кольорове, а гори — як копія чорно-білої ґравюри. Нам буде бракувати їди. Вдосталь буде лише цибулі і часнику. Але їх нічим буде заїсти. Ми будемо страшенно смердіти цибулею. І запиватимемо це ще смердючішими напоями. Ранок здаватиметься вечором. Руками, з потрісканою від незручностей шкірою, ми наллємо ще чогось один одному. Я витягну зі старої шафи якісь книжки і знимки. Щось будемо читати і розглядати. А тоді — переборюючи бажання спати — важкі фізичні роботи, невиправдані ніякою логікою — щось носити, копати, згрібати. Пізніше можна буде трохи полежати, але не заснути, а говорити те, що думаєш, знову йти, сидіти, купатися, пити горілку, вино, каву, молоко, не їсти нічого, крім рибних консервів, говорити, згадувати, мріяти, йти з тягарем на спині, ризикувати потрапити під камінь, хвилю, зрубане дерево, мішок, лавину. Я прошу хворих побути, просто побути зі мною ще. І їхня хвороба з часом пройде. Ми зуміємо з цього вийти, якщо поживемо разом.
як же ми себе любимо і як нам важко підняти дупу з ліжка.
вранці прокинулась о шостій і бачила фантастично гарний схід сонця, бачила як сонцем наповнюється дім і промені гуляють по стінах
дихала морозним повітрям, коли бігла
думала про себе, що я мабуть поцілована усіма богами одночасно, якщо можу бігати не якимось задрипаним шкільним стадіоном, а пробігати повз хатку Котляревського, красивий та величний собор, білу альтанку, милуватися найкращим у місті краєвидом.
коли прокидаєшся рано, день удвічі довший і немає отого відчуття закільцьованності. коли робота-дім. ось просто зараз заварю кави та буду читати. а потім на працю. з"являється відчуття, що ти сам господар часу. свого.
знаєте, що. люди бояться свободи. навіть дуже бояться. бо свобода передбачає відповідальність. перед іншими, або перед самим собою.
дуже просто бути задовбаним дружиною сучкою і казати усім, ну так, я отак живу, бо жінка мене пиляє.
дуже просто (і повірте, я це знаю) бути дружиною чоловіка, яки зловживає випивкою. це взагалі класна штука. ти автоматично стаєш наче матір тереза. всі на тебе дивляться та хитають головами "боже, яка вона бідна". це дає купу переваг. ну от наприклад: а) можна не доглядати за собо (я така нещасна, він у мене козел, хто на мене подивиться, а йому я і сто років не потрібна.) б) можна не дбати за свій дім (та куди ж його дбати, хіба з таким щось путнє зробиш), в) можна не народжувати дітей (ну з ким їх там народжувати). список можна продовжувати дуже і дуже довго.
позиція жертви дуже зручна. вона є прекрасним прикриттям і знімає всі відповідальності.
я така страшна, бо мене не любить чоловік. я товста, бо в мене того чоловіка немає. я не реалізовую себе, бо в мене зараз складний період і депресія.
скільки разів я отак собі брехала. скільки разів заплющувала очі і вмовляла "ну от, треба це перечекати, а потім ти станеш красивою і успішною".
бути жертвою обставин, людей не позиція слабких. то позиція, мабуть, підсвідомо хитрих. тих, хто любить замилити очі.
але... якщо надто довго грати у таку гру починаєш заграватися і врешті розумієш, що тут все грає проти тебе самого. зручна позиція жертви мені чимось нагадує жінку, в якої срач у хаті і до котрої прийшли гості, а вона каже їм "ой, сорі, вибачте, у нас ремонт". можна так збрехати раз, можна навіть двічі. можна навіть рік із горем пополам робити той ремонт, але не повсякчас і не все життя.
звісно, що інші не тицьнуть тебе носом, вони лише тактовно відійдуть та промовчать. але тим сам бачиш свої трабли. ти сам розумієш, що від себе ніц не приховаєш.
певно, найпрекрасніший момент у житті, коли починаєш виносити із "комори" отой весь мотлох, який ти ховав від усіх, а в першу чергу від себе. заходишся його перебирати, викидати.
чесність із собою це найпрекрасніше, що може бути. чесність, але не самоїдство. чесність гарно здобрена любов"ю і вірою в усе хороше.
те, що ти маєш, воно уже твоє. але також ти сам вирішуєш, продовжувати його нести у житті (як отой чемодан без ручки), чи облишити, бо воно віджило себе. а ти з нього виріс, як зі старого ровера, в котрому коліньми зачіпаєш кермо.
я знову повторюся, не вірте жертвам. їм так зручно. це їхнє бажання і їхня позиція. з жертв виживають одиниці. це правда. бо у більшості вони самі себе з"їдають. своїми нещастями та стражданнями.
виживають ті, хто переосмислив ті страждання. прийняв їх. викинув зі свідомості геть непотріб та спробував піти далі. і хай тих спроб буде багато, але то вже рух. головне, що людина прагне змін. вона визнала чесно, що її у тім стримує.
позиція жертви це такий хід, хитрість.але в решті-решт, перехитровуєш лише сам себе.
дуже сподобались слова Вєрушки
Все одержимы идеей молодости. На каждой баночке с кремом написано anti-age. Но я не хочу быть против возраста, я не хочу с ним и с природой сражаться. Это неправильно, потому что это вгоняет людей в панику, они начинают молодиться, делать операции. А я считаю, что поздняя красота — самая интересная. В юности мы все хорошенькие, но это естественная прелесть молодости. А вот потом мы становимся красивыми.
останнім часом мені сниться багато снів, але чомусь усі я стала миттєво забувати. щойно прокинуся - немає сну в голові. це дивно, бо раніше я пам"ятала сни роками. якось шифрувала їх.
прочитала недавно, що наявність снів - це не зовсім добре. свідчить про те, що мозок ніяк не завершить якісь свої процеси і продовжує їх навіть уночі. ми зустрічаємо в снах людей, про щось спілкуємось, конфліктуємо, напаки радіємо.
ще дізналася про одне африканське плем"я, жителям котрого взагалі не сняться сни. наскільки їх мозок чистий від невирішених справ, отих наших постійних зависань у минулому та майбутньому. коли раптом трапляється, що комусь сниться сон, для усього племені це чепе. збираються, щось там радяться, обговорюють.
сьогоднішній сон, як не дивно, я запам"ятала. мені наснився мій перший чоловік. той, із котрим прожила у шлюбі 7 років.
він довго говорив до мене. з великим докором. що от, мовляв, як я не добре вчинила, коли його залишила. що він мене любив і все таке. я здивувалася, бо він мені взагалі ніколи не сниться. і в принципі, я знаю, що у нього після розлучення гарно склалося життя, навіть дітки є.
певно, ця вина десь глибоко засіла в мені самій і це я наче сама з собою поспілкувалася через його образ. "от яка ти не хороша, нашо ти його залишила"
зараз мені більш зрозумілі мотиви мого тодішнього вчинку. ми були різні в своїх бажаннях. це певно, найсильніше усе підірвало. стояли наче поряд, але він дивився на захід, а я на схід. він хотів родини, нормальної, а я хотіла руху та розвитку. я десь підсвідомо розуміла, що мені потрібно пройти оті свої "сім кіл пекла", щоб також прийти до того розміння, що й він. але прийти не тому, що так потрібно. не тому, що в усіх друзів є родини і діти та це норма. а прийти зі своїм власним розумінням, що я хочу від стосунків. що я зможу дати своїм дітям, якими людьми їх виховати.
так дивно зараз. про людину, з якою я проспала сім років у одному ліжку я пам"ятаю лишень, що він любив піцу і в нього була велика родимка на плечі. ще його улюбленим фільмом були "три мушкетери". це свідчить лише про те, що скільки б ти не ділив із кимось територію, все одно ти - це ти, а він - це він.
можливо, я була тоді надто молода. можливо, не знайшла шляхів до тієї духовної близкості. але бути з людиною просто тому, що мені з нею зручно я ніколи не зможу. людина поруч повина мене живити, наповнювати, стимулювати. робити живою. я повинна дивитися на чоловіка широко відкритими очима, радіти його руху та успіхам, підтримувати в невдачах.
я це пишу, можливо, для того, щоб десь внутрішньо вибачитися перед Андрієм. якщо він дійсно відчуває мою вину. бо ми ніколи не спілкувалися після розлучення. я не буду носити ту провину в собі. хочеться усе відпустити. так буде найправильніше.
я живу як якась довбана богєма. прокинулась майже о десятій, не вставала, а читала у ліжку.
снідала на кухні сиром зі сметоною під Боба Марлі.
по усій моїй хаті розставлені свічки і пахне мандариновою олією.
я в самих рожевих трусах та теплих в"язаних шкарпетках з оленями збираюся до косметолога.
люди, ви жили колись, щоб могли робити усе, що забажається? вертатись додому хоч вночі, хоч взагалі не вертатись.
прокидатися на вихідних в якихось інших містах.
у мене тут палата-монастир-ашрам-богємна тусовка і все в одній квартирі.
оце недавно подивилася програму про хіпстерів і зрозуміла, що вона у мене ще й хіпстерська.
я передивилася мільйон фільмів, перечитала тонни книжок, переспілкувалася з цілим світом, сидячи тут, у своїй хіпстерській хаті.
колись я мріяла, що житиму отак, як героїня якогось артхаусного кіно. бійтеся своїх мрій.)
якби моя бабуся, яка виховувала мене чемною господинькою, побачила, як я живу, вмерла ще разів п"ятдесят.
усюди в житті, де можна було піти наперекір - я пішла.
на вихідні у мене дві невідкладні справи. сама з себе сміюся. почитати "піцу гімалаї" ірени карпи і подивитися три фільми про ван гога.
... і підлоги помити. це єдине не богємне заняття, яке я люблю і роблю регулярно.