Тебе зустріла й зшаленіла,
Твоїм творінням зачарована вона.
Невже не бачиш, що чекає
Вона від тебе на взаємне почуття.
Нехай лиш другом стане
Й ти відчуєш
В її палких обіймах залиша
Хоч краплю правди,
Хоч надію, на справжні почуття.
Вона ж не дурнувата, розуміє,
Що ти належиш іншим почуттям,
Лиш непомітно від тебе шаленіє,
Але мовчить, наче Сльоза…

Вона глянула на нього ледь помітно
Так, аби лиш він погляд той відчув.
Й пізнавши те, яка ж вона тендітна,
Він враз образи всі забув.

Вона колись йому казала,
що очі, то душа
І дивлячись вмовляла,
Щоб він не брав ножа.

Та він її не слухав.
І лезом слова різав всі думки та почуття,
Хоча й кохав, хоча і шаленів від неї.
Неспинне лиш було його буття.

Наразі лиш зімкне повіки
Перед собою очі бачить ті,
Такі бездонні, наче небо,
Такі сумні…
і в них сльоза…
…Навіщо? Навіщо ж він її вбивав?
Чого ж не вистачало в його снах?
Його думок шалена мережа
Той власний вирій, власний світ
В який впустити він її не міг…

Так сумно…немає більш нічого,
Ні сонця, ані пітьми.
Лише заплутана думок дорога
І спогадів, загублених людьми.

ФАКтично янгол - це мрія мого німого існування...