Котрий день через грузинську війну препаскудний настрій. Мабуть, грузини не так тяжко сприймають поразку своєї Батьківщини - інакще б боролися, а не кидали, тікаючи, бойову техніку.
Дивує, як росіяни пишуть про своїх полонених:
Если Игорь Зинов и Александр Малков – военнопленные, то почему у новостных агентств появились их фотографии в тбилисской больнице? Согласно статье 13 Женевской конвенции от 12 августа 1949 г. "...военнопленные равным образом должны всегда пользоваться защитой, в особенности от всяких актов насилия или запугивания, от оскорблений и любопытства толпы". В статье 14 сказано: что "военнопленные полностью сохраняют свою гражданскую правоспособность, которой они пользовались во время захвата в плен". Подчеркивается, что "при любых обстоятельствах военнопленные имеют право на уважение к их личности и чести". Т.е. формально пленные должны были дать согласие на фотографирование и показ своих лиц в СМИ. Не думаю, что их кто-то спрашивал об этом.  http://drugoi.livejournal.com/

І в той же же час розписують, як "осетинские ополченцьі прикладами добили спасщихся из горящих танков грузнских танкистов" . (пошукаю лінк, кину.) Сам бачив, як "Вести" показували полонених грузинських солдатів - без шнурків, без поясів. Отаке " уважение к их личности и чести". Трупи грузинів осетини спалюють, обливаючи бензином. Якась середньовічна дикість. http://www.gazeta.ru/politics/2008/08/12_a_2808599.shtml

Аж 21 грудня 2012 року прилетить Нібіру і все поставить на місця. Або поскидає з місць. А може, й ні. Бо ніяка Нібіру не здолає підлості й ницості істот, яке це все заварюють.  Бо вони і від Нібіру викопали вже собі підземні міста.

blogs.obozrevatel.com (88.212.196.87) is in Russian Federation - так мені повідомляє спеціальна програмка. Шановний Дмитро з Обозрєватєля запевняє, що це не так, що це тільки движок позаімствован.
Хтозна. Може, й так, а я відреагував надто емоційно. Неприємне мені все, пов'язане з Russian Federation. Хоч я прекрасно розумію, що бої йдуть не за дрібне містечко та кілька навколишніх сіл. Почався серйозний перерозподіл світу. Росію і росіянців нацькували на всіх, хто "нєрусскій" - а вони з радістю на це "ведуться", що свідчить про незакінчену групову та індивідуальну еволюцію в напрямку Homo sapiens. Кілька разів випадково заносило на якісь російські форуми, часто ніяк з політикою не пов'язані. І скрізь натикався на таку дику ненависть до інородців узагалі і українців (найчастіше!) зокрема, що волосся дибки стає. Щось таке ще Гаррі Гаррісон описував.
А Грузію обрали за передовий загін. Подолали в ній хаос, організували армію. Тільки не врахували морально-психологічних якостей грузинів. Вори в законє та квартирні злодюги-гастролери з них виходять, а воїни - навряд. Та все ж події розвиватимуться. США нападе на Іран. Росія на Крим (це може бути найближчим часом). У перспективі - можливі труднощі з газопостачанням Європи, можливо, що США, користуючись тим, що Росія застрягла в апірициї па прінуждєнію к міру в Україні,  захопить сибірські газові родовища і зрештою відхапає весь Сибір, частину віддаючи Китаєві. Японія - Курили та Сахалін. Рівень життя росіянців на окупованій територі різко зросте й вони не викаблучуватимуться. Можливо, що для компенсації Росії дозволять захопити всю Україну, навіть Балтію, Польщу. А тоді прилетить Нібіру й почнеться все заново. Хочеться глибоко помилятись.

У світлі російської агресії проти Грузії не вважаю за можливе писати на російському ресурсі. Вибачайте.

Було це років 15 тому. Майже опівночі припирається до мене товариш. П'янющий - аж хилитається. Ще й не сам, а з дівицею. Теж добряче п'яною. І заявляє: "Знакомься. Это Евгения. Я в неё влюбился как мальчишка". І тут же перекладає для мене українською: "Я закохався, як..." - шукає адекватної метафори, - "як свиня!".

Добродій, який коментував мій попередній допис про Український дім, пишучи, що музеї треба закривати, бо це нерентабельно, а створювати щось нове, крєатівнєнькоє, повернув мене до думки про київські музеї. Я сам колись працював у музеї (у Природничому), цікавився музеєзнавством... Любив ходити по музеях у всіх містах, де бував.

Хіба музеї - це нерентабельно? Не думаю. Невже Лувр нерентабельний? Уффіці? Лондонський музей природничої історії? Черги туди стоять. Та й київські музеї не жаліються на брак відвідувачів. Проте... Невтішна це картина, київські музеї. От, наприклад, Музей українського образотворчого мистецтва (може, він тепер інакше називається). У Музейному провулку. Обдерті з патьоками стіни, брудна підлога, темно, злидні. Цікавих експонатів десь не видно. Так, при совєтах був Лєнін од підлоги до стелі, але була й цікава дерев'яна скульптура "Бокораші". Де вона? Шашіль сточила? Та й ті, що є, так вивішено й освітлено, що ніякого дідька не побачиш. Злидні, злидні. Самісінький центр столиці. Іноземні туристи - за півкроку. Однак у цьому музеї вони не товчуться. То приманіть їх, закличте... Ні, ждуть ласки від Мінкультуризму.

Сучасний музей має використовувати всі досягнення прогресу. Мультимедія. Комп'ютеризація. Щоб я міг хоч на моніторі побачити, які цей музей має скарби. Обов'язково свої сайти. Навіть така проста штука, як електронний гід. У палаці Топ-капе в Істамбулі охочим за заставу (пашпорт, гроші) видають такий здоровенний мобільник. Коло експонатів - номери. Набираєш відповідний номер і тобі обраною тобою мовою розповідають, що ж ти, власне, бачиш. Ось він у мене на пузі,  цей мобільник.  А в музеї українського образотворчого мистецтва я бачив... фарбовану "сєрєбріном" "розкладушку".  Усе путнє, що, по панських маєтках висить? [700x525]

За соціалізму була така цікава мода - посилати працівників з НДІ в колгосп - збирати картоплю. У Висоцького була пісня про "доцентов с кандідатами" та про картоплю - "асобєнна када с сальцой єйо намять". Тобто з сіллю, а не з сальцем. Хоча з сальцем добріше. Посилали й мене, як і всіх, на ту картоплю. І на будівництво. Переважно на будівництво нових корпусів Інституту ботаніки у Феофанії. І досі пам'ятаю ті криві стіни, сяк-так зліплені напівп'яними "строїтєлями". Етимологічно назву своєї професії вони виводили від слова "строЇть", тобто зібрати з трьох по рублю, щоб купити бухла. Ще стоїть той корпус, цікаво?

Але якось послали мене на геть інакший об'єкт - на будівництво музею Лєніна. Такої цегли я довго ще потім ніде не бачив. Таких мармурових плиток. Таких охайненьких тючків зі шлаковатою. Таких мовчазних будівельників, що швидко і вправно робили свою справу, взагалі більше ніколи не бачив. Їх позвозили для будови з усього союзу. Видно було, що грошей вбухано в те будівництво, як тепер кажуть, "нємєряно". Проєктна вартість була 48 млн. рублів. Років через 2-3 після відкриття музею випадково розмовляв з одним музейним працівником, питаю - скільки ж обішлося насправді? А він так глибокодумно, як уродзоний викладач істмату: "Расходи падщітиваєм".

Незважаючи на шалені гроші, музей вийшов паскудний. Ніяк не вписувався і не вписується в київську архітектуру, у київський ландшафт. З одного боку - філармонія, ззаду - костьол, а посередині - таке одоробло. Наче репнуті штани на святковій демонстрації. А Бабушкіна ж іще в Києві не було.

Дивлюсь я на цю дурну безверху будівлю та й думку гадаю: невже в столиці немає жодного архітектора з уявою і зі смаком, щоб додумався накрити той Український дім куполом? Легким, акриловим, щоб не додати навантажень на стіни. І зразу Укр.дім упишеться в архітектурне й природне довкілля, стане схожий на собор. А під куполом можна зробити, як нині модно, духан.

Щоразу, як проїжджаю станцію метро Лівобережна, скрегочу зубами. Побоюючись за хибну оцінку своєї психічної адекватності, стримуюся, щоб не закричати: Києвом керують пі...раси! Ну хто, як не моральний та інтелектуальний п...рас, міг дозволити побудову отого монстра прямо біля колій метро? Отого поцуватого торгово-розважально-офісного центру чи що воно там буде? І хочеться спитати дупотатів Київради: хлопці, а не провели б ви між собою турнір з Сім-сіті, перш ніж братися керувати містом? Чи це не ви керуєте, це ще Омелькова відрижка?

Якби так хто грав у Сім-сіті в кантюпері, то кантюпер би не витримав і послав гравця далеко. Замість зробити другий вихід з метро на північ, там збацали "Комод". Замість зробити термінал для автобусів та маршруток, набудували з Чернігівського боку кільдімчиків, оновили базар. У результаті автобуси й таксі паркуються під мостом, грубо порушуючи ПДР, створюючи аварійні ситуації та щоденні затички. Новий же будинок, що ударними темпами споруджується, взагалі закупорить Лівобережну, як транспортну артерію.
Ну не можна будувати будинки впоперек дороги! А в Києві будують. Це навіть не злочинці. Це пі...раси.
Пане Бригинець, ви голосували за такі землевідводи? І кто вінават?

Деякі газети люблять публікувати визначні дати з життя інтерв'юованого. Інтерв'юйованого. І у двох тих випадках, коли мене питали про мої визначні дати, по-перше, чогось ішлося саме про п'ять визначних дат, а по-друге, все одно надрукували не ті дати, що я їх визначив. Виникають питання семантики - дати мають бути визначні, тобто такі, що визначають щось у житті, чи видатні - такі, що просто видаються з сірої вервечки буденності? Знову ж - я прожив на світі досить довго і видатних/визначних дат (колись сяду й розберуся, де які)  маю значно більше, ніж п'ять. Проте - канон є канон. Та й щодо дат... Я скоріше виділив би не дати, а роки.
От рік свого народження я б залічив не до визначних, бо рік нічого такого не визначив, а до видатних - хоч я його й не пам'ятаю. Через те лишаю за дужками.

Зате пам'ятаю 1961 рік і тому відношу його до... До видатних. Чого? а) бо він однаково читався що так, що догори дриґом; б) у цей рік я вже впевнено читав, а не тільки роздивлявся карикатури Кукриніксів у газетах; в) прогорів на грошовій реформі: пропали всі мої заощадження - понад 2 рублі білою монетою у червоні баночці з-під косметичного крему; г) Гагарін літав у космос і це було геть не так, як в улюбленій книжці - збірці оповідань Олеся Бердника "Поза часом і простором".

Другий, саме визначний, рік - 1973 . Рік вступу в університет,  рік початку докорінної зміни способу життя,  рік знайомства, зіткнення, пристосування, боротьби з  чужою, незбагненною, часто ворожою київською цивілізацією. Цивілізаційний перехід од пеона сільського комфеодального ладу з рахітичним натуральним господарством та елементами збиральництва через декласованого люмпен-інтелігента до обивателя інформаційної доби. А ще цього року Піночет повалив уряд Альєнде. За минулі 35 років ті герої поміняли полярність...

1980 - рік ще одного цивілізаційного зламу: мене призвали в армію. Люди про це примудряються фільми знімати. Я служив лейтенентом - теж цікава й незабутня рольова функція. "Дворічні охотники" - так це називалося у Гашекових "Пригодах бравого вояка Швейка", якого я нині переосмислюю у світлі нових даних... "Не буду я ні Геґелем ні Кантом, закінчу службу старшим лейтенантом". Так, так, "залатая пиль с паґон" таки сипалася "в пустоту мєжду рьобрамі, ґдє должно бить серце". Смішно, але то були два найцікавіші роки життя.

1986 рік - перше відрядження в Чорнобильську зону, де потім довелось регулярно копати землю ще 4 роки. Теж дуже цікавий і насичений період. Книжку написати, чи що?

1995. "Одруження - важлива подія в онтогенезі людини", - як казав мій університетський викладач Данило Мусійович Голда. Здавалось би - що може бути банальнішого? Проте... Малесенький крок для людства і величезний крок для однієї людини. Нейл Армстронґ?

Отаке.

Бідні політики та інші артисти. Про них же пишуть у газетах та в Інтернеті. А там, бува, як напишуть... Підказали добрі люде, що й про мене осьо написали:
http://relax.ua/kino/wanted-review/lang/ua
Точніше, написали про кіно, але й мене згадали тихим словом.

В україномовній версії все вперлося у переклад Олекси Негребецького. Дотепер Негребецький (псевдонім Леоніда Дмитренка) успішно перекладав діалоги у Тачках, Шреці, Мадагаскарі, Піратах Карибів, Ерагоні та інших цілком гідних відстійника картинах, і рвав російських колег, як то кажуть, голіруч. Лише ставши до змагань з фахівцем середньої руки (Лук’яненко навряд чи вартий вищої оцінки), Негребецький програв начисто.

От прямо-таки вперлося. Хоча - не вперлося б у переклад Негребецького - вперлося б у переклад Федора Сидорука чи Романа Дяченка. Бо більше нема в чий. Вельмишановний і на диво обдарований автір чи автірка не спішать поповнювати лави.

Можна скільки завгодно винуватити Лук’яненка у стилістичному зсуві реплік у діалогах, але він підсилив гумористичний ефект оригіналу. Перекладач української версії, що раніше добряче пересолював і переперчував, раптом видав банальну штамповку.

От бездарь цей Негребецький. І кіна тільки гідні відстійника перекладав - Тачки, Шрек, Мадагаскар, Пірати Карибів, Ераґон. А от коли йому трапився навіть не шедевр, а твір середньої руки, Негребецький вср...ався. Чи то пак - програв. Отаке. Щодо Піратів та Ераґона - годі щось заперечити. Відстійник адназначна. Але називати "Тачки" й "Шрека" (особливо "Шрека") "гідними відстійника"  я б ото не спішив. Так  само як і залічувати "Вонтид" у шедеври навіть "середньої руки". Не знаю, з чим там бавився Лук'яненко, щоб посилити "гумористичний ефект оригіналу" - в оригіналі, крім "фак" інших слів фак-тично й не було. Авжеж, російська мова багатюща на сексоцентричні, відгенітальні  синоніми та їхні похідні, порівняно з українською, тож бідному "перекладачеві української версії" не дуже було де й розгулятися. Одне-єдине місце, де я посмів "пересолити й переперчити" - замінив "фак" на "сраку". Гарно лягло по ліп-синку, між іншим. Іще: у нинішньої публіки стався якийсь етичний злам. Нинішня публіка прагне тільки "гумористичного ефекту". Це відзначає багато людей, причетних до світу видовищ. Актори кажуть, що глядачі в театрах регочуть у тих місцях, які раніше викликали сльози. В кіні регочуть з найбезневиннішої репліки. Навіть у "Вонтиді", кіні з претензією на хвілозопію, високочолі критики вишукують "гумористичного ефекту", який, буцімто, варто було "підсилити". Чи посилити. А якщо в залі не регочуть з прострелених черепів чи проткнутих селезінок - значить, недоперчив "перекладач діалогів". "Програв начисто". Хоча - щоб програти, треба грати.


Добре, що автір чи автірка згадав(ла) Лук'яненка. Ану, панове, з льоту - а хто автор сценарію цього фільму Бекмамбетова? Не згадали? Ги. А прізвища режисера зразу од зубів одлітає. Бо режисер у кіні - головний. І в дубляжі теж. Поки дубляж того нещасного кіна завершили,  з дописками й переписками, зі змінами й доповненнями, то від "перекладу діалогів", зроблених Негребецьким (небажаним і відсутнім у студії), лишилися тільки ріжки та ніжки. Тобто, тільки згадана вже срака. Банальна й штампована.

Отаке. Позлобствував.

У першому класі я робив уроки при гасовій лампі, в хаті під солом'яною стріхою. Пам'ятаю, як я радів і підскакував, коли нам провели електрику. Зараз так не радієш навіть новій машині. А як я мріяв про таку штуку, яку можна було б почепити на стіну і вона б показувала кіно! 

Згодом неодмінними атрибутами райського способу життя були, після джинсів "Врангель", жуйка та "Кока-кола". Як ми зверхньо сміялися, коли головний редактор журналу "Перець" Федір Маківчук (наклад того "Перця" був 2 мільйони примірників!) у якихось чергових "Американських нотатках" після поїздки "туди" писав про їхню "Кока-колу", що наш узвар кращий. От жлобище!

І ось минуло багато років... Штуку, яка, стоячи на тумбочці, показує кіно, я не вмикаю місяцями. Переді мною на столі - кантюпер з 24-дюймовим плоскесеньким монітором, з підведеним супутниковим телебаченням та радіом, з другого боку встромлено телебачення кабельне, виділена лінія Інтернету, звичайна телефонна лінія Інтернету... Жуйки по містах і селах - як кізяків. "Кока-коли" - як помиїв. Між іншим, фірма вимагає, щоб "Кока-кола" не відмінювалося. "Випив три літри "Кока-кола", приїхавши на новенькій "Тойота" - ця фірма теж вимагає подібного, наклавши з горою на правила української граматики. Одно слово - "рішай і вирушай".

А наш узвар, виявляється, таки кращий. І здоров'ю не шкодить, і відмінюється.

У знайомих дочка вступала в Інститут міжнародних відносин. Це при чи в Київському університеті - не збагну сучасних організаційних побудов. Складала іспит з англійської мови. Каже: перед нею відповідав хлопець, який має 200 (!) балів з тестування, 5 років навчався в Америці. Виходить і розповідає, що прямо в нього на очах у його відповідь (якась там письмова частина іспиту) вписують помилки. І підсовують папірець: розпишіться, що це ви наробили помилок. Дочка знайомих не дуже й повірила в цю розповідь. Заходить. Настає її черга відповідати. Екзаменатори беруть і відривають з її письмової відповіді перший аркуш. Підсовують папірець: розпишіться, що ви не відповіли на перше питання. Дівчина була просто розчавлена таким відвертим цинізмом. До речі, поки вона готувалась, поруч сиділа інша дівчина, якій принесли готову, писану від руки, відповідь. Та дівчина довго вивчала принесене, потім тихенько запитала в нашої дівчини: а яка це буква? (!) І цій дівчині поставили прохідний бал. На столі в екзаменаторів цілком відкрито лежать списки, кого треба прийняти. А я, старий телепень, дивувався успіхам нашої держави в зовнішньополітичній царині. А ще дивувався, чому романо-германський факультет та інститут іноземних мов (як він тепер називається, не знаю і знати не хочу) не випустили фактичного жодної людини, яка б уміла робити художній переклад. Кого не візьми - всі аматори.

Што дєлать?

У центрі села -- вказівник: "Туристичний маршрут "Золота підкова Черкащини". Не сумніваюся, що на цій підкові не один чиновник озолотився. Окей, поїдуть туристи по "Золотій підкові". Зайдуть у музей Т.Г.Шевченка - він цікавий, це факт. Може, котрийсь сентиментальний мандрівець захотів би затриматися в селі на 2-3 дні, пошукати, де він - Гайдамацький льох, просто поблукати околицями - ану ж щось таке прийде в голову чи в серце (якщо є)... Ба ні - в селі немає готелю. Отак  - в одному місці підкова тріснула. А якщо на маршруті хтось із подорожніх, часом захворіє? А лікарні, як я писав учора, чортма...
Маю конспірологічну підозру - лікарні закривають задля дальшого скорочення населення в Україні. Така тиха війнушка.

Сиджу зараз у матері в селі. Побував на цвинтарі, відвідав батькову могилу. Цвинтар розростається. Більшає могил та генеликів у центрі села.  "Ідіотизм сільського існування" - здається так писав Маркс. Боронь Боже захворіти! У селі ліквідовують рештки лікарні. Збирала гроші на зарплату лікарям та медсестрам серд селян, зібрали мало. Закривають. Навіть фельдшерсько-акушерського пункту не буде. А була ж велика лікарня, з відділеннями - хірургічним, терапевтичним, пологовим, з ренген-кабінетом, лабораторією. І не буде нічого. Заболить зуб - у райцентр. Апендицит прорвало - вмирай. Пальці корморізкою відрубало - стечеш кров'ю, або надбаєш гангрену. Прикро, навіть як для звичайного села. А це ж Шевченкове, колишня Керелівка...
Утім, для більшості це, мабуть, пустий звук.

За совєцької влади я не вірив у існування закордону взагалі та Америки зокрема. Думав, що за колючим дротом "державного кордону" закінчується земля й починається глибока прірва в космос. Переконаний був, що всі ті антивоєнні демонстрації та мітинги, які показують по телевізору, насправді знімають у павільйонах студії ім.Довженка, а джинси шиють на Зеленому Клині й продають нам удесятидорога, щоб ми мали стимул до праці. За час, що минув після розвалу СССР, надто багато моїх друзів та людей, яким я схильний вірити, кажуть, що побували в США. Я сам бував у Польщі й Чорногорії! Моя теорія втратила колишню стрункість. Може, Америка все таки існує?

З тих же часів я підозрюю, що людей насправді значно менше, ніж здається. Ті постаті, яких я зустрічаю на вулицях чи в супермаркетах  – їх одразу вимикають потайною кнопочкою, щойно вони заходять за ріг, потім вантажать у фургони й везуть на склад до наступного використання. І однозначно вимикають їм живлення на ніч. Десь читав, що спецслужби якоїсь країни провели експеримент: спробували встановити особи всіх тих перехожих, що потрапили в об'єктив вуличної камери відеоспостереження за день. Про 25% з них не вдалося знайти ЖОДНИХ ДАНИХ. Ніде.  А спецслужба була, буцімто, досить могутня, а країна - досить контрольована.

 

Кілька днів тому подивився фільм, який сам перекладав і сам був режисером на дубляжі. І половини не зрозумів - хоч, повірте, зміст і репліки знав майже напам'ять. Архіпаскудний звук - інтершуми давлять діалоги, про що персонажі говорять, не збагнеш. Мікс робили в Лондоні, від присутності нашого представника відмовились. Майже місячна праця десятків людей пішла собаці під хвіст завдяки якомусь лондонському гон... кокні. Прикро - не те слово.

Сьогодні в обох куплених газетах надибав дивне слово "кружка".  І раніше воно мені траплялося. За деякими ознаками вирахував, що йдеться про кухлик. Чому газетуни й рекламаї бояться цього слова - хтозна. Може, не знають. А може, їх галичани залякали своїм "горнятком". Для мене, наддніпрянця, горнятко - це маленький горщечок. Дуже мене колись дивувало, що "ві Львові" п'ють каву горшками.

Років 8 тому перекладав для якогось телеканалу програму "Жиллєт Ворлд спорт". Програма шикарна, але надзвичайно складна для перекладу. Складніший у моїй практиці був тільки статут Всесвітньої скаутської організації.

В одному сюжеті розповідалося про змагання з якогось -борства. Чи три-, п'яти-, шестиборства, не пам'ятаю. Спортсмени ганяли на велосипедах ї плавали. І переміг у тому змаганні український спортсмен Вандемеєр Польдепінко.

Хто це - Вандемеєр Польдепінко? Га?! І досі терзаюсь...

Через дорогу від мого дому - озеро Радунка, воно ж озеро Райдужне. Місцевий рекреаційний ресурс. Підпорядковане комунальному підприємству "Плесо". Те "Плесо", в принципі, старається, прибирає. Але...
Десятки автомобілів витоптали траву, бо атдихающим треба ж під'їхати під самий уріз води. Собаки какаюкть, закохані парочки глушать піфа на поламаних лавочках, компашки смажать сашлики за 5-10 м од проїзної частини - пікнік на абочінє, шо лі. Сміття гори. Бите скло.

В коктейлі з дорожньої пилюки, навезеного піску, недопалків, пивних кришечок, торішніх акцизних марок, цьогорічних горілих сірників возлежать дві діви божественної краси в шикарних бікінях. Фігури... У-у-у - завив би Г'ю Гефнер. Одначе краса екстер'єру, либонь, обернено пропорційна до інтелекту, раз лягли прямо в...

Тут же дітки посипають собі голівки описаним вище субстратом...

Дядьки ламають дерева, бо не вистачило дров на шашлики.

Якись орел на "Туареґу" влаштував слалом поміж липками.

Естети на простелених ряднах відставляють мізинчики, п'ючи з пластмасових стаканчиків "Хортицю". Навряд чи в якого мульйонера на рів'єрі коло власного басейна вмістить стільки ж гонору на фейсі.

Іноді я уявляю себе в красивій есесівській формі - не чорній, а фельдґрау - із замашним гумовим кийком у руці. А поряд - ще з десток "таких самих, як я" (І.Франко). І йдемо ми негустою шеренгою і п...димо по спинах і по головах мирних, беззбройних, безборонних але до вищої міри мудакуватих унтерменшів, змушуємо жерти всі їхні шашлики, їхні дрова, розкидані ними торбочки, стаканчики, пластикові пляшки... А скляні - встромляти одне одному в дупи. І по закінченні каральної акції неодмінно провести політінформацію, на якій дозволити кожному десятому вголос лаяти депутатів.

Отаке людинолюбство.

Нарешті прочитав Дена Брауна "Код Да Вінчі". Автір гарно почав - а закінчив типово по-детективному. Вирулив. Здивував рівень перекладу. Я з острахом беру в руки перекладні книжки - що українські, що російські. Хіба що переклад з якоїсь екзотичної мови. Ну, з японської там - тоді є шанс, що перекладач дасть раду словам і буквам. "Хроніки Нарнії" особливо відбили мені охоту читати перекладне. Я ці "Хроніки" вже лаяв де тільки можна, але лайну ще й тут. Молодиці, які над "Нарнією" працювали, не побоялися написати: "Кінь черкнув ратицею". Це ж, мабуть, треба сільгоспакадемію закінчити, ветеринарний факультет, щоб збагнути, що в коня копита, а не ратиці. То в кози ратиці.
А "Код" перекладений дуже пристойно. Майже нема зворотів-маркерів - "Одна з його рук", "Минулої ночі", "Чи не хотів би ти зробити це" тощо. Щоправда, той варіант української літературної мови, в якому кладуть ДО кишені, а не в кишеню, ходять ДО туалету, а не в туалет. Вплив польської. Після профілактичної бесіди минає.
Перекладач - Анжела Кам'янець.

Під час дубляжу одного фільму стався інцидент з актором. Він відмовився читати слово "прямо". Хотів, щоб це слово замінити словом "просто". Я йому словник під носа - он яке тут гніздо слів з цим "прямо". Ні, не діє. Дійшло до крику й до матюків. "Я десять лєт создавал сєбє імя, штоби тєпєрь єво разрушить?!"
Злий, як чорт, приходжу додому. Що ж це за "імя" таке, що його може знищити єдине слово "прямо"? Набираю в Ґуґлі це "імя". Результатів - на півсторіночки. Усі - такого вигляду: У виставі ролі виконують: Азенко, Безенко, Гезенко, Дезенко, "Імя", Кезенко, Сезенко і т.д. І тільки один результат містив про "імя" ціле речення. Ось воно: "Такая же творческая серость и красивьій молодой человек [имя] в роли [...]" Отаке.