Маленький простір і великі двері
Скомканий папір (думки, проекції думок, неперетравлені рештки думок)
Велиике і всеохоплююче все/маленьке і неконкретне щось
Нерозбірливий почерк і свічки під електричним світлом лампи *таке собі згвалтоване тепло*
І багато непрочитаних книжок. квіти принесені зі ставка *така собі згвалтована свобода з примусом жити у повільному вмиранні. Ми ж цим любуємося, ми ж цим створюємо затишок, ви не знаходите?*
Маленькі серця маленьких людей. І маленькі люди в маленьких серцях маленьких людей
Все усюди
Все для всього
Все завжди
Розріджнені відчуття не б”ють, на відміну від концентрованих , своєю різкістю по рецепторам
Нас завжди привічали до шуму і ми завжди шуками тонкого слуху
Нас завжди привчали до багатослівності, тактовності, напущеної образності і ми завжди шукали кристалічну відверту щиру(пряму) думку *а може ми таки чекали, зрозумівши хибність шукань*
Нам прищеплювали вишуканість розвиванням відрази до наготи і ми стали безпорадним перед чистою природністю
Ми шукаємо собі подібних і погано розуміємо птахів собак та воду
Ми..._)))
*.. і боємося відповідальності „я” у прищепленій соціумом звичці казати „ми”
з коефіцієнтом трапляння „ми” у „я”*

тіло ходило і загубило власну свідомість
воно ходило впевнено і гучно та мало гарну головну на широких міцних плечах
голову ту любили жінки і не завжди сприймали чоловіки
а тіло ж любило дооовгі піші прогулянки
любило мапи і не любило міцну каву
але як йому намежало любило міцне пиво, міцну дружбу, міцні обійми але не міцну каву і не надто міцний запах парфумів
тіло стояло на березі річки і жбурляло каміння у воду, це нагадувало його не старечій пам"яті дитинство
воно пахло маминою яєшнею і грінками, котрі намагалися тілу зготувати його жінки
тіло не любило дзеркал і фітрин, труби і паркет йому були миліші для споглядання
воно не вміло проводити гідно вечори, але вміло бути наодинці
його самотність його рятувала
і воно ніколи не вірило газетам, і навіть ніколи не використовувало їх як наповнювач котячого туалету, бо і кота то ніколи не мало
щитина на його обличчі іноді була непобрита, але від цього посмішка здавалося на диво добрішою
воно сиділо на мостовій і намотувало на палець волосину, жіночу волосину, що якось опинилася у нього в кишені

якось непомітно, ненароком входиш у життя людей
якось зовсім випадково, але з2являється ще хтось хто знає твоє обличчя і ім"я і має спогад
великий, дрібний
і не чуєш того майже не сказаного "зачиняй за собою двері", тіко намагаєшся тихо витерти ноги
люди у твоєму житті
тиу чиємусь житті_)))
*світає, ще горять ліхтарі і деякі вікна. найповніший вранішній спокій. люблю цю змістовну тишу.
потяги чути*

з середини підіймається старе, здавалося забуте відчуття
воно живе десь у грудях. тиихо клуьиться
і з"являється вночі
приходить розуміння що не заснеш. зустрічаєш світанки (як же я їх обожнювала)
такий собі розбуджений буремний птах всередині
також знову ловлю себе на тому , що потрібно чогось забажати і я це отримую_)
теж старе гарне відчуття
*і знаю що всі "компенсації" зваляться на голову в один день*
навіть з"являється бажання зустріти осінь. хоч вона мене досі бентежила. прохолода. менше вільного часу_))) у всьому цьому свій плюс
трохи шкода що не буде минулої осені, але все буде якісно інше_))))))))))))) *з вікна тягне холодом. от звідки взялася осінь_))*
бентежне передчуття
(а перед очима картина минулої осені. снадартно. ранок. дорога на тягу. тільки витягнутий з шафи плащ, що надзвичайно пахне весною. тими людьми..... подіями)*дивним чином спогади чіпляючись один за одне тільки тікають у часі*
чим блище до ранку тим більше на це дивне відчуття намотується спогадів, не облич, не дат а відчуттів відчуття
літо.труханів. бж
осінь. труханів. паркова. ботсад. паркова
впиваюся до ранку безликими спогадами_))))
а ранок добрий на те, що розформавує думки у тишу

так, я обмежена людина. я настільки обмежена , що навіть не розумію своєї обмеженості. а головне що я настільки мілка у своїй обмеженості, що вона є для мене невечерпним простором длоя існування. настільки неначитано-необізнана, що у моїй мілкості завжди є щось нове а ваш складний світ є простими його площинами
і я настільки далеко іноді від вас,що збається що починаєш навіть вас любити

..хотіла все це продовжити, не можу

іноді розумієш що слово порожній має різні значення не змінюючи форми... порожня квартира. раніше повертаючись у свою "порожню квартиру" знала, що тут мене чекає нахабне створіння , котре я до біса люблю. створіння те турботливе у своїй нахабності (було). воно мене зустріне, вилізе на руки, крутитиметься, заважатиме, голосно нявчатиме, вимагатиме їсти.вночі грітиме ковдрою
а сьогодні розумієш порожність своєї квартири у повній відсутності когось. незмозі нідокого говорити крім себе. ..когось відчувати крім себе
бачиш ще третю порожність. коли немає на кого чекати у цій порожній квартирі. так би мовити порожність завершена. добре що до неї набагато більше ніж усього попереднього разом узятого

так, слабке людина створіння. шукаю заспокоєння у думці : а може бути ж і гірше, а якщо...
слабко. слабко. дуже
так в розбитому стані на зовсім не людній вульчці випадкоов накнулася на дівчину в інвалідному візку, яку за руку віз який чоловік. дівчина прямо і відверто на мене дивилася, а я тіко думала як би не кидати прямих поглядів. чи то не зручних чи то винуватих, тіки заспокоюючи себе тією слабкістю:бачиш, може бути нижче
а нещастя чутливе до ігнорування. та людина.. може все що треба то теплий погляд. така мовчазна солідарність. а не зніяковіло-винуватого ховання

а от зараз у цій порожності розумієш як даавно просто не говорила. так. може не вистачатиживого неконструктивного спілкування. людинки (неважливо наскільки знайомої, неважливо взагаіл ніц) котра просто проговорити з тобою один такий вечір(ніч) . про все і ні про що.
сумно.. і тоскно від того що немає Зараз тут людинки якій можна було б розказати бодай щось з цього. котра слухатиме і не мовчатиме.
простоще однієї такоїж маленької людинки

в маленьких містах живуть маленькі люди (у маленьких людях живуть великі міста?)
у великих містах живуть маленькі мілкі люди
мегаполіси . урбанізація. механізація
дивне скупчення людей, що жодним чином їх не гуртує(єднає)
кожній мілко-дрібній людині у мегаполісі дали клаптик простору, але обмежили його стінами
людина вирішила що вона єдина-велика і самостійна
та кожного дня місто відригує безліч тих людей бодай у громадський транспорт
дрібно-маленьких людей позбавили стін, тоді вони самі стають стінами. як же то до болі добре читається на їх обличчях
вони завжди поспішають але ніскілечки не вміють розпоряджатися часом. чим більше поспішають тим більше пропускають
саме тому що вони постійно шукають
дрібно-маленькі люди впевнені , що у пошуку вони знаходять. якщо не бажане то хочаб очікуване
стінний спосіб життя надто рідко дає зрозуміти що пошук є прямою втратою
шукаючи ти не бачиш , що тобі дають
скупчення моралі, перевантаження надсвідомим - місто
знаходишся до людини так близько як не часто "у своєму житті", але не бачиш ігноруєш фільтруєш
у міліметрах між складками одягу є міцні стіни, місто навчило нас таскати їх на собі
від того "чуткі натури" кричать, що мегаполіс тисне на них
до біса вашу чуттєвість, залишайте стіни там де їм місце. хай же речі будуть речами
не шукайте. тут не знаходять. але вчіться брати. воно переповнене всим, а ми тілько і робимо що замуровуємо це все у переносні стіни. добре як залишивши цілину:"авось побачимо те на що таааак чекаємо"
відкривайте себе (відкрийте серце світу, світ же живе у серці) - навколо вас безліч усього. навколо вас люди, нагадайте ж нарешті їм що вони люди!
що ж буде з нами усіма, якщо ми так і не згадаємо, ЩО МИ ЛЮДИ??

Дівчина спала у травах
Дівчина знала в обличчя воду
Вона розмальовувала стіни, а одного дня, здається, намалювала небо
Вона топила логіку в чашці, вона будувала фортеці
Їй не сказали, що світ помирає, тому він не зміг сконати
Дівчина знала на смак повітря та все ще вірила в існування чаю з цукром
Вона носила свої сльози в кишені і дарувала їх на розтавання,
збирала мушлі у пляшки і відправляла в скрині
На її несуттєвості тримається монументальність світу (однієї ночі їй то приснилося)
"Ми маємо жити!"

Життя в долонях порожніх кишень,
Відверта думка то є мішень.
Ми товаришували з вашими катами,
Ви одягали на них нібм і кликали Богами.
Ми підібрали вашу честь на смітнику століть,
А вона стрибнула з вікна не зрозумівши що стоїть.
Нам потрібно було почути заключне слово,
А ви забули придумати першородну мову,
Тому нарекли художником позбавленого зору.
Поки ви трепанували свої залатані серця,
Ми шукали серед неба живого мерця.
Нам сказали, що він не витримав вашого гниття.
Ми ходили цвинтарем і збирали боєздатну зграю,
Та вранішні газети констатували, що нас немає.

Не все, що знаходиться зліва не є правим

Безпорадність перед чистим листом як невміння створювати
Недорезвинена критичність як невміння оцінювати
Недорозжате серце як невміння жити
.
Ми маємо незмащені двері і скрипучі душі, всі поєднання і порівняння нашого життя банальні і незграбні
Ми створюємо наше житят серед паперів, реклами і фаст фуду. Ми звикли так думати , бо нас цього навчили
Ми це проковтнули. Все життя ми це жуємо.
Підлітки хворі на максималізм і ще ряд побічних ускладнень, що тхнуть своєю ненормативністю кричать про зворотнє. Вони плюють у паперове життя своїх батьків з його розміреним жуванням, але все одно приходять до них по гроші.
Вони не навчені ані жити, ані виживати. Вони погано придатні до жування.
Неконструктивність свого часу (а іншого попросту і не мають) вони проводять волочучись.
Серед цих сумішей іноді трапляються люди думаючі. Горе цим людям. На їх плечі лягає усвідомлення всасної нікчемності та недорозвиненості і синтетичності світу.
У порядку виключення трапляються люди ходячі і навіть літаючі. Горе цим людям. У когож цілити і кому ж встромлювати палиці світу паперовому як не тим хто їздить і літає.
А хворі максималізмом підлітки розпинають портрети деяких з них і шкрябають їхні імена у всіх обгажених як наші думки підворітнях, зводячи тим саммим цілі життя ходячих та літаючих на нівець. Тож двічі горе тим людям.
Вибираючи ідею не шукайте біля неї натовпу, якщо вона зуміла задовольнити велику кількість голів, то певно вона позбавлена смаку. А як потішила велику кількість очей, то, мабуть, і сенсу.
Якщо ви знайшли добре протоптану і розчищену дорогу, не радійте легкісті свого шляху – легкістю такою найперше користаються хиби.
Якщо ви знайшли пророка, котрому вірять тисячі, не поспішайте питати у нього поради. Він мав добре вивчити ремесло повії, аби зуміти зодовольняти тисячі.
Якщо вам кричать, що життя, котре ви маєте, позбавлене сенсу, то не поспішайте хапапи сміття, що обабіч вашої дороги, наповнюючи життя ним. Краще обійдіть ту людину стороною і пошвидше. Час їй треба буде, щоб збагнути , що життя і є сенс (у цьому іноді виражається його беззмістовність).
Розпростайте руки та обніміть людину. У цьому і є життя. Не плюйте у папери і рутину, у них Є любов. Хіба без них ви б знали, що таке життя?
Життя Є. (факт)
Розплющщуйте очі і відкривайте вуха (не забувайте прицьому бачити і чути), адже його наявність вимагає від вас сприйняття.
Життя вміщує стіко сенсу скіко ви у нього його вкладети. Дном цієї часі є лише адекватність.
Я повірю вам , що ви маєте око відкритим, а мову щирою. Тоді викиньте прочитане. Негайне викиньте у смітник. Бо це є у серці вашому. Вмійте не лише його слухати, а і ним говорити. Живіть (ним).
(с)

Маленьке цеценя жило на подвір”ї
Маленьке і веселе цуценя
Маленьке цуценя подружилося одного дня з камінцем
Маленьким камінцем, зенесеним в подвір”я з залізниці
Занесене з міської залізниці теплими руками
Теплими руками гарної людини, котра на Когось чекала
Маленький камінець розповідав про країни і міста
На залізниці маленький камінець був дорогою
Веселе цуценя знало небо
Маленьке веселе цуценя мало очі,
А камінець мав тепло долонь і душу дороги
Гарне хлопчисько забрало цуценя з подвір”я
Завзятий чобіт відфудболяв камінця з двору
Маленьке веселе цуценя весь час питало про дорогу
Маленький камінець все шукало у собі очі
Вони постаріли і померли, бо не збагнули дороги і неба
.АМІНЬ.

Я ЖИВОЙ
я цвету, если хочеш СОРВИ
я ЖИВОЙ
(с)
Хто ніде той усюди
хто усюди той може виявитися будь де
хто може виявитися будь де той оболодів собою
(с)
гублюся у місцях. гублюся у людях
через вихідні не потрапляю додому
все якось виходить
і коли забагато людей у спальнику
і коли з бодуном борються травою
і коли повертаєшся з бажанням потрапити до дому а виходить то лише частково
і коли з самого ранку чуєш: ну а водку будеш? . та не мож зрозуміти невже всьо так печально
і серед цих речей десь є світ
равликом бути гарно, а я буду жити

Это цитата сообщения S0me_0ne Оригинальное сообщение

история

-Здравствуйте. Вы за компьтером?
"Почему-то решаю ответить":
- Ага.
- Замечательно. Знаете, я сегодня шёл с работы и видел выкинутого кем-то котёнка...
- Поздравляю.
- И вы знаете, он сидел в картонной коробке, прячась от дождя
- Вы приватом не ошиблись?
- О, нет, что вы. Можно дорассказать?
"Мне интересно. Просто интересно."
- Валяй.
- Так вот, он сидел в коробке, а коробка валялась на боку. И котёнок сидел спиной к миру.
- Чего?
- Он сидел мордочкой к дну коробки.
- Дно - это же снизу?
- Я же сказал, коробка лежала на боку.
"Как-то глупо... но почему-то интересно."
- И что?
- Он был очень маленьким, максимум месяца полтора от роду.
- К чему вы клоните?
- Вы - как тот котёнок.
"Гм. Ну, надо же."
- Всмысле, волосатый?
- Ха-ха. Нет, в смысле, вы сидите спиной к огромному миру.
- Чего?
- Вас, как того котёнка выбросили в огромный реальный мир из тепла и удобства. Вы нашли себе картонную коробку, сели в ней и повернулись спиной к миру...
- Можно вопрос?
- Конечно.
- Вы дурак или прикалываетесь.
- Ай-яй-яй, зачем вы так?
- А зачем вы бред несёте?

- Это не бред. Я не прав, по вашему?
- По-моему нет.
- Скажите, как давно вы видели дождь?
- Чего?
- Дождь.
- Что дождь?
- Когда в последний раз вы видели, чтобы на улице шёл дождь?
- В начале месяца видел... а что?
- Вы не обратили внимания на то, что я говорил? Что я видел вчера бездомного котёнка, который прятался от дождя?
- Не понимаю.
- Уже неделю как на улице сутками льёт.
"Поражаюсь."
Сижу и смотрю в окно. А там действительно дождь. Неужто я даже стука капель о подоконник не слышал?
Невероятно. Не знаю, что написать.
- Вы его даже не замечали, верно?
- Кто вы?
- Выйдите на улицу.
- Зачем?
- Как давно вы в последний раз гуляли под дождём? Просто гуляли, а не угрюмо шли под прикрытием зонта?
- Кто вы?
- Повернитесь лицом к миру. Картонные коробки имеют тенденцию со временем размокать и рваться.
- КТО ВЫ?
Голос сообщает, что игрок не может принять моё сообщение.
Загружаю его инфу.
Она девственно чиста.
В конце концов, какого чёрта?!
Отхожу от окна, начинаю натягивать куртку.
Выхожу из подъезда.
Выхожу из своей "картонной коробки" в мир.
А там дождь. Чистый, уже летний, дождь.
Тёплый и ласковый.
Там дети, играющие под летним дождём.
Чёрт возьми, ведь уже лето наступило... а ведь совсем недавно встречали Новый Год.
Помнится, я тогда получил от древних...
К чёрту это всё!
Я выхожу из-под козырька подъезда и иду, подставляя лицо дождевым каплям.
И это здорово.
Дождь. Летний и тёплый.
Котёнок сидит, в лежащей на боку, картонной коробке и смотрит на её дно.
Вдруг он ощущает за своей спиной какое-то движение.
Котёнок поворачивается и видит улыбающееся детское лицо.
- Привет, - говорит лицо, - Ты чей?
Котёнок говорит в ответ:
- Мяу?
- Ты ничейный что ли?
- Мяу...
- А хочешь быть моим, если мама разрешит?
- Мяу?
Ребёнок запихивает котика к себе в куртку и идёт к своему дому, бережно придерживая свою ношу снаружи.
Только мордочка котёнка торчит наружу. Он прижимает уши к голове, чтобы в них не попала вода.
И смотрит...
... На мир, от которого отворачивался..

ніяких стровінь на дахах, дірок і зірок
а просто... "мьі катимся вниз по наклонной с точки зрение вьісших сфер"(с)
коли дивлюся на ті місця де колись вчилася і справді здаєтья що це фініш. остання точка
дуже смутно але пам"ятаються випуски з гімназії чотирьохрічної десь давнини(не пізніші).
звідти випускали Людей. дорослих людей,тобто освічених. було на що дивитися. було кому і за ким просльозитися
нє, то не були педантично -відповідальні радянські школярі (не той же час!зовсім!). так, і ми були менші і вони здавалися вищі, бачилися людбми з орієнтирами
нагородження відмінників навчання, олімпіадчиків і т.д. перетворювалося у зовсім немалий натовп людей. з 6-8 класів виходило ледь не по половині людей(і боло ж зоовсім недавно)
зараз від усього цього майже нічо не залишилося. безглуздо списувати ВСЕ на якийсь технічний прогрес
але ЩО ж м втрачаємо?? далі і далі випуски схожі на купку підлітків які тіко недавно "вийшли" з свого двору
(так-так. ми були малі, вища планка видавалася нам зразком. ми підійшли до межі і через давнісь спогадів не зіставляємося ніяк з тим "еталоном"(що і не потрібно) але не у цьому справа)
я не можу чогось побачити? але старі орієнтири збилися майже остаточно а нові не вимальовуються ну обсолютно (чомусь не потрапляють у моє поле щору, щоб його)
наскіко ж сильно смінився контенгент молодших-середніх класів (за нахабністю, понтами, матом вони так гаарно нас переплюнули. і все однобоко)
і щось я геть нічого не розумію *вирощують Щось, швидше вирощують, а наповнювати змістом не встигають*
а далі? *"мьі катимся по наклонной, не знаю только вверх или вниз"(с)



[показать]

У вас колись бувало..? сидиш, гортаєш книжку, гортаєш.., сторінки вже давно закінчилися а ти все ортаєш? або й самої книжки банально немає
у вас колись бувала велика мрія про маленьку річ?
а широка дорога до відсутності наявності мети, бо кінцева точка то лише те що буде коли скінчиться дорога
а ти все віриш , що дорога скінчиться, але шлях же не має такого морального права
його мораль не писана, бо ніхто не брався писати під ногами
принципи його витоптані
зіставлені з наших відбитків і того сміття, котре ми чомусь звикли викидати під ноги, не дивлячись на то, що ДОРОГА ЦЕ ВСЕ що у нас є
над нею є небо
небо теж дорога. своя дорога. на ньому смітять лише ті, хто навчилися по ньому ходити
(дехто туди просто плює, а потім кричить про манну небесну у вигляді власного плювка, поверненого милистивою силою тяжіння)
вам доводилося..? чути як скаржуться, що біла лінія так швидко обривається. і завжди
а ви не пробували йти не впоперек дороги , через смуги білих суцільних, а просто простувати всоєю білою прямою?
а вам доводилося обіймати цей світ? він же такий чуйних до людських чуттєвостей
коли його зустрінете наступного разу,обійміть за мене

наздоганяю життя, бачу його п"яти
обожнюю це
*у добі може бути дофіга часу, якщо повернути голову на те місце, де вона колись була*
знайшла себе у ще одному гарному , затишному місті нашої карти (дякую тя, перната_)))_)
а ще я ніколи не думала що у дірці , одній маленькій дірочці (крекеру) може поміститися людина, тролейбус і ще дофіга всього! а таки може. варто лише змінити кут зору і маленьке ніщо може бути переповнене змістом
хех. наше життя.
Є! Я Є!

іноді хочу бути равликом
слизьким повільним а головне з хатою на спині_)))))
хочу то є гарне слово
вічний двигун цього життя
бажання дихати жити бачити їсти
ще буває бажання поглинути світ
*частина цілого що є цілим в частині. нагадує пісочний годинник*
дивні ми створіння, чим нас більше тим нам самотніше
або: чи є більш безлюдне місце ніж метро у час пік?
а ще ми любимо собак і кричемо що вони не такі ігоєстичні тварюки як кішки наприклад
і цим зводимо себе до вінця егоїзму. *хочемо сусільної віддачі, прєєєданності*
а ще іноді шукаємо якісь відповіді, якісь карти
а всі відповіді у нас! вони якщо ми є
ми ними володіємо якщо володіємо собою *віва ідіоти!*

завжди хотіла малювати. і не тільки. все воно виливається у щось трорхи непропорційне_))))))))))))))))))))
[показать]

У тебе ніколи не жила іншопланетна істота? Справді ніколи
Одна така недавно зв”явилася серед безладу моїх стін, у котрих я за чужими словами обов”язково мала в близькому часі загубитися (а хрєєєн вам)
Так от істота надиво розумна. Тіко мову не завжди дуже добре сприймає. Погано свівідносить свій словник і почуте
А так любить наші квіти і пиво. Щоранку спотикатися об наставлені по квартирі букети , то добіса мило
А ще боїться темних шаф. Все шукає у квартирі чорні діри.
Здається одного дня від такої настирливості вони таки тут з”являться
Він любить цупити м”які капці і вилазити вночі на дах
Розпластається на даху і іноді тихо плаче.
„мило”
„Дуже мило”
він заздрить нам. Дуже заздрить
живемо ми у старіючому всесвіті, а бачимо його зоовсім молодим
бачимо світло мертвих і даавно неіснуючих зірок
такий він підступний, цей час.
Гониться за собою гонить
А себе все ніяк не з”їсть

/ Ковтаєш звуки та плюєш слова?,
та не подавись весною! бо кохання зціпить зуби та згребе рукою все, чого наобітцяли сни агонії п"яної. *Час, стаючи водою, забирає рештки світла із собою* Плюй, собако, плюй в калюжу всі ті зорі, що ти проковтнув весною /.

Плівка фотоапарату викинута у смітник
на ній чиєсь непроявлене щастя
стеля поросла травою бо їй було нецікаво все що писали розумні дядьки про гравітацію і доцільність
людина мала на руці 6 пальців бо не навчилася рахувати і не знала про п"ятнадцяту пару хромосом
сонячні промені заплуталися у павутинні бо не знали кому світити і боялися розкластися у спект в серці хлопчака що любив це життя
а старий павук давно помер і проміння залишилося зовсім одиноке
воно засвітило викинуту плівку
чуже щастя щодня обпікає наші обличчя оселившись на променях Зірки