вони почали губитися парами?

хтось каже про весну як про час березневих котів

та все то це просто танення. тплішає. таке сніг. тануть люди

а серце то ж не може довго зберігатися не у холоді. серця починають тухнути

тому люди їдять серця один одно. ти маєш зїсти чиєсь серце, щоб у відповідь з"іли твоє , бо воно тухнутиме і тхнутиме.

полюванян і поєдання сердець. їх міграція з організму в організм

але зазвичай не треба зїдати все без останку. гарно залишати маленький шматочокз котрого восени проросте нове серце. бо як з"їсти все у людини в грудях буде порожнеча і нічого не проросте * вона ніколи не тхнутиме, але важко їй мабуть без серця жити буде*

як з"їли ваше то прослідкуйте щоб і самому з"їсти чиєсь, та як з"їли чиєсь відайте власне на з"їдення, бо вийде нерозділене гниття як наслідок невзаємного з"їдення.

* якісь "вчені" казали що функції серця на себе більшою частиною перебиратиме печінка. тож треба слідкувати за її простиртованістю. усьому своє*

і щастя вам як ви їсте те серце володар якого ісь ваше. бо в протилежному випадку завжди виходить плутатина і крайній третій з серщем, що розкладається

не давайте серцям тухнути!

З.І. можливо є ще люди котрі балансують власну температуру. розробкою персональною с-ми охолодження.

охолоджене ж серце не розкладається. але требане надмірне охолодження, бо як вийде крига - то що???шукаю таких людей .

і у кожного своя валхала

ти залишав собі фотографії зі мною
ти цілував у потилицю
ти вкривав вночі і приносив зранку чай
ти про мене усе щось говорив
ти якось знаходив мої контакТи
ти за мене запитував-запитував-запитував
.і кожен рядок мав своє різне "ти".., але навіщо?, я ж просто рада бачити тебе
блядство тчк

чуже зап"ястя в зашморгу петлі,
його поплутали із шиєю сліпі
і прив"язали до чйогось серця теплі руки.

і пальцями вони шепочуть звуки,
лишають на щоках слова,
від котрих обертом йде голова у зрячих.

знаходять сенс в обіймах тих звірячих,
що сняться іноді ночами
в квартирах, де снують старі почвари.

кусають губи і здерають шкіру,
розпродають старі кістки,
проводячи життя у зашморгу петлі
...чужого серця.

жил бьіл мальчик.
педантичньіе родители всегда его стригли накоротко. и никто не узнал о его шикарньіх кудрях.
и никто так и не узнал, что он бьіл Пушкиньім..

якщо забити зернину у ящик , чи вона проросте?
а якщо не забивати людину у труну чи вона проросте????? що ж за зерня у нас таке, що не проростає з землі, а вростає у неї.
якщо зернина мертва, то вона не проросте ані в ящику а ні без нього
що ж тоді у нас за суть така, що земля, котра дає майже все наше життя, не візьме нас живими?
да і їй всерівно, жива людина у землі рівно таксамо мертва, як мертве зерно над землею
то де у нас - Живих - жива суть?
яка ж суть проросте? яка ж суть ще й не виявиться бур"яном?

здається, людина котра буде з тобою по життю - це та, з ким ви не можете бути разом, і з ким ви не виходить бути порізно.
слава небу, ми ще зустрічаємо таких людей
мені подобається у це вірити

peace'ля мене все буде
peace'ля мене все буде добре
peace'ля мене все

/отак іноді стоїш на перехресті - пропускаєш машину
водій пропускає тебе
і ви не розумієте що прямуєте і різні боки/

Руки у фарбі, а сонце у літі,
І наші життя десь там у зініті.
Ми те, що минуло, читали в квитках,
Усе, що хотіли, – тримали в руках
Своїх чи чужих, але до болю відвертих.
Й усе, що не знали, вважали запертим
У шафах батьків і у ліжках знайомих.
Гадали, Що прийде з останнім прокльоном,
Кинутим в світ чи у наші кишені.
Та всі пророки давно замовкли,
А наші невидані думки і роботи пожовкли,
Здавалось, в шухлядах, підвалах чи то у листах.
Насправдіж були безнадійно загублені у головах
Випадкових друзів по чарці, котрі,
Зриваючи голос кричали, що ми чогось варті.
Й зникали на ранок. Лишаючи сум і похмілля
Ховали наші вчорашні слова під лахміття,
Вивозячи все контрабандою звідси.
Руки у фарбі, а сонце у літі,
І наші життя десь там у зініті.

Як то ?- одного ранку прокинутися метеликом??.
І розуміти, що проживеш лише день, але той день ніколи не закінчитьстя
Та завжди пристосовуватися своїм забарвленням до квіток, чи до дерев для маскування або ж для залякування тих сильніших, про котрих нічого не знаєш і над котрими не маєш жодної влади. Бо ризикуєш бути з”їденим. Але ти і без того зовсім не надовго, тому хіба є принципова різниця перетворитися на чиїсь калорії, що будуть розжеплені для отримання енергії, чи на добриво? Врешті-решт твоя частка у цьому така незначна, що можна було б обійтися і без того.
І всім своїм життям служити для виконання „вищих цілей”, про котрі нічого не знаєш. А врешті решт усі ті „вищі” така сама нісенітниця.
Або загинути героїчно б”ючись об холодне скло, вірячи , що там тепло. Чи то навіть не вірити. Не усвідомлювати. Якка ж таки усвідомленість у свіх тих рефлексів. Рефлексів життя.
Будувати своє життя не в змосі щось змінити. Питома частина кожного майже відсутня. Точкове тіло. Але за її виключення задача вже не має змісту. Великий світ наповнений маленькими метеликами.
То як воно? – Як таки нам бути метеликами?

тісно тоскно
так буває після перевантаження себе різними проявами життя
*ходила місцями чи не половини мого дитинства. вони майже не змінні *були до останніх дніів...* за це я їх люблю. здається, я не остаточно втрачена людина для минулого*

ми можемо вірити оригінальність нашого буття, але десяток тестів покажуть що кожен вписується в певні чітко чи відносно чітко окреслені категорії. ми ще можемо бути впевнені у власній неповторності, аале штудіювання підручнику анатомії виявиться що ми всі одна деталь з різним ступінем браку
то ж у нас завжди залишається любов до цього однакового і звиичайного у власній неповторності життя
і то нічого що я це кажу у чотирьох стінах перед екранчиком, повністю (наскіко вистачало можливості і бажання) ізолювавши себе від стороннього втручання. я десь віритиму у те що я вас люблю. це життя завжди є нашим

1. людина створила ся у соціумі , щоб потім всю свою історію намагатися відокремитися від нього?
2. в жодному разі не вивчайте мову по засобам массової інформації, по рекламі у громадських місцях і по сучасним популярним письменникам. так от: чи маємо ми зараз тоді взагалі мову?

пам"Ять як волосся
якщо довге то має бути здорове і доглянуте
у мене колись було довге волосся.
та хіба можна позбутися того до чого повертаєшся? хоч так хочеться роздати спогади їх власникам і мати коротку але здорову пам"ять :)

вразила фраза друга, що він лише раз бачив мене з цигарками. дииивно, ми ж то дофіга часу знайомі
а потім прозвучала думка, що то чи не тому що люди набагато гучніше реагують , коли хтось починає піддаватися певним пагубним звичкам. перша реакція була навиправдання: то просто є чимось незвичним для певної людини у чужому про неї уявленні.
але все ж це і справді нагадує бажання самоствердитися через чиєсь попущення, сповзання. чому?
все далі ми поїдаємося віртуальними...соціальними мережами
так, правильна та думка, що там не потрібно висловлювати свою позицію, захищаючи її. усе те спілкування може бути безпредметним і навіть не вимагає чітких (чи навіть просто наявних) переконань. позицій. що ж це?
і далі про них.все це нагадує намагання створити собі "рейтинг". навіть графа така є. номер вашого мобільного телефону збільшить його на 4%, висловлення своїх політичних переконань на 3%. то де ж ми живемо?

маленький світ в великому чеканні
одне життя для всіх питань
одна рука для всіх прощань
велике НЕБО у маленькому зізнанні
смітник життя несповнених ідей
околиці сердець невипитих людей
одна сторінка невиповнених снів
дорога у лИсті несплених віршів
забутий день на роздоріжжі щастя
солодка мить вчорашніх забаганок
з високих мрій так легко буде впасти
з яскравих зір так легко обіймати ранок



Шукаєш цноту у вранішніх газетах
чатуєш правду у зім"ятих простирадлах
тепло на двох в допитій кружці чаю
брехня на всіх в незізнаних бажаннях
Та потиск рук як недолуге привітання
Відсутня фотокартка красномовного мовчання
електричне щястя стелі в тупих обіймах ковдри
сліпа віра у відсутню гравітацію сердець

маленькі руки в великому світі
довгі дороги в маленькому серці
і вбиті рядки в пульсуючій скроні -
завжди чиїсь залишені в думці долоні
стіна серед світу
і кожен забрав по цеглині,
так будували будинки,
ми ж то кричали "невинні!"
В ніч упивались вином
й випивали з похмілля душу....
в дірках кишень шукали простір
на підвіконнях лишали попіл
об темне небо гасили недопал
зривали голос в чужих телефонах
шукали щастя на залізничних перонах
бігли, кричали, не знали
чи будемо зайві у бусі "наступного дня"

старі подерті рукавиці, В2язаний шарф, від котрого постійно пахло сигаретим димом та кав"ярнями
ми іноді помиляємося
нас підсажують на те, з чого зможуть жити. роблять залежними від своїх потреб роблячи їх нашими бажаннями
*человек проглотивший дерево превращается в дерево проглотившее человека*
коли я востання знаходила у почтовому ящику листи, ходила босоніж снігом, не шукала у кишенях телефону. брр
ми якось часто спамимо власне життя, знаходячи той спам єдиним наповнювачем
маленькі люди болагословенні Небом, вони творять велике щастя (с)
брюки забризкані чужою фарбою і досі нероздані думки
не ми живемо в світі глобалізації а світ глобалізації живе у нас
не треба нічого "починати від завтра" бо завтра вже є сьогодні
органічне сміття не вписується в нашу антропосферу, а наші залишки не перетравлюються природою
отак маленька людина ходила вулицями,
постійно перебирала замерзші пальці і ковтала друковані джерела
вона була б щасливою
ми постіно шукаємо якісь пояснення. а вони є в існуванні. існування є у нас
малі діти не розуміють займенника "я", де ж у нас тепер це вміння бути усім світом??!
ми є багатими володіючи власними бажаннями

хай буде, чого колись не було. заберіть те, чим годуєте себе. я не люблю недовареного
забираю не багато, забираю тілько те ,що маю, й забираюсь
забираюсь звідти. забираюсь звідусіль
я - живу
я не люблю виправдань. своїх же просто не терплю
я не люблю вибачень. та маю бісову звичку вибачатися..
невелика сумка та велика дорога
вічно мої і вічно вірні мені. та чесне дорожнє каміння , котрому немає перед ким брехати. та щоб бути правдивим чи треба опинитися під ногами? чи ж бути дорогою?-засобом та ціллю
НЕБО має свою власну субординацію
забираюся тому що хочу піти чи тому що завжди кудись йду ?( да насправді ж так рідко сходжу з точки!!!). я звикаю що моє бажання є здійсненим Десь.
я не люблю зайвого, та завжди маю в речах якийсь мотлох. і чи не завжди в думках не своє
А чи зайве не є зайвим як помилка не є помилкою???
і завджи маю простір право на власність яким не підлягає оскарженню, через принцип недопущення_))))))))))))))
...та..не піду ж я з цього життя , що маю, бо неможлива альтернатива і надто сильна любов до нього, щоб шукати її, тому усі "йду" так само безглуждо звучать як і до написання, вибачайте(!). я знову на тій же точці
*але я так часто отримую те чого хочу, не зазначаючи адресата своїх думок. пункт їх отримання у їх наявності. то ж я просто залишаю.
до біса адресати, адреси. до біса*
щаслив той хто має ноги !