До чого ж мені страшно
Я зараз стою на такому собі роздоріжжі, причому стосується це усього - крім місця, де я житиму, і університета.
Програма "зміни" запущена.
Вона функціонує вже без моєї безпосередньої участі, як візуальна новела - лише деколи доводить вибирати.
Моє діло зараз - вистояти і не заплутати клубок ще більше.
Але я знаю, чого хочу. Я знаю свою мету.
І страшно мені не через обставини чи відповідальність.
Мені страшно, що я залежу від інших людей і ще - що я надто сильно хочу.
Можливо надто сильно хотіти?..
якщо вірити в карму, то мене чекають неприємності
та в що б не вірити, мені має бути непереливки
оххх, я краще ненадовго перестану вірити.
Коли ведеш щоденник (ну те, що я його веду, це явно голосно сказано) кілька років, а потім раптом хочеш зробити так, щоб раз - і він почав відображати тебе сама зараз, саме вже...
Легше завести новий. Чесне слово.
У мене і природи календарі із реальним співпадати не хочуть.
Зима моя почалася у середині листопада, а закінчилась десь там в січні.
А весна ось уже тиждень як.
І видно це в усьому - від музики, яку хочеться слухати, до зміни шарфів)
дивно, наскільки рідко цей щоденник - я.
зараз він доволі поверхнево зображає мене справжню.
іронія, якщо подумати, що говорю тут про найглибше.
кожного разу, коли я відкриваю для себе якусь людину, просто-таки розгадую її і поступово пізнаю
кожного разу, коли знаходжу когось такого близького і хорошого
то дивлюсь на тих, хто її оточує і спілкується з нею чи не щодня
і задаю собі питання
"як вони не бачать, що це - така хороша людина? як це так, що вони не прагнуть пзнати її краще?"
я б пізнавала всіх хороших, якби вони дозволяли, як можна не хотіти?
бо як можна просто не бачити я вже знаю
і тоді кожного разу приємно, що я розгледіла
і приємно не тільки мені
я б могла задуматись "а коли ще у мене в житті буде стільки радості"
але я не хочу про це думати
я насолоджуюсь
бо це найтепліший листопад з усіх можливих
і, щиро вірю, це не останній такий місяць
