А ось і я:)
Щось ніяк руки не доходили і фантазія не заходила щоб щось путтєве написати...
За цей час в мене були кардинальні зміни, але кардинальні певно тільки для мене, тому лишу їх своїми)))
Напевно не писала, бо поряд завжди була подруга, віртуальна, як і все стало віртуальним за останній час. Віртуальне кохання, віртуальні друзі, віртуальній щоденник. віртуальне життя...
І знаєте, мене це майже влаштовує. Хоча... Хоча я кожного дня прокручую в голові, як би було доре опинитися в Самарі... Просто побути поруч з тою людино, від якої вже втратила глузд.... Сподіваюсь, що мені це вдасться
Ось так все в мене))) Найближчим часом напевно знайду яісь ігри текстові, або просто цікавинки і викладу їх тутка:)

Фотографии мандруюча_темрявою : Просто фотки

Я снова потеряла то, что казалось уже вовеки моё...
И это не любовь, не друзья.... Хотя... И это тоже... Но... Их не могу я назвать своим. Они не вещи... Я потеряла надежду. И даже где0-то потратила ту капельку оптимизма, которую так долго и старательно собирала.
всё.
Исчез мой мир.
Исчезла моя реальность...
Хотя нет. Не исчезла. Просто рушиться. рушиться у меня на глазах.
Душа Нашего мира ушла. А сердце кажется ещё бьется, хоть и тихо, но бьеться.. Но кому нужно сердце, если душа ушла..?
Сложно ответить.. Не хочется расписываться за кого-то. но скажу за себя. Уже нету того, что нужно. Просто пустота. Или игрушка....
Страшно? нет.
Больно? не то слово....
Как пред смертью.... Хотя.. почему как.... Это и есть смерть, моральная.
хотя.. Нет, не смерть.. Калецтво. Что наверно даже немного хуже, но .. Хм... не смертельно...

Боль. Невыносимая боль. Мысли. Потоки мыслей. Шум. Крик до звона в ушах.крик до боли в сердце.
Сижу в согнутом состоянии. Голова на ногах, прикрыта руками сверху.
Голоса.
Проклятые голоса.
Один шепчет о любви, о выдержке.
Другой наказывает быть сильной, эмоциональной, если и любить, то только себя.
И третий. Я без идеалов и недостатков. Чистый лист. Шум. судия. Просто слушатель. Фон.
Голова раскалывается от шума и боли. Падаю на колени. Крик срывается с губ: "СТОП!"
Сил просто больше нет.
Тяжело дышу. Но дышу....
Вокруг абсолютная тишина.
Голоса затихли. Только шум через несколько милисекунд возращается. Фон. пауза во вражде.
Опираюсь на руки. Щёки влажные от слёз. Глаза блестят. Губы беззвучно шепчут.
Сейчас не хватает одного человека. Родного. Любимого. Не хватает его тепла. Не хватает его руки, пальцы которой так хочется переплести со своими. Не хватает его плеча. на которое можно положить свою голову, когда тяжело на душе. Не хватает его губ, которые так манят, в которые так хочется впиться поцелуем. не хватает его. Убивает нереальность. Убивает расстояние. Мучает виртуальность.
И снова споры в голове. Они ведуться из-за него. Одно "я" говорит любить. Другое - забыть. А третье лишь слушает.
Пусть будет боль.
Я эгоистка.
Но люблю тебя.

Моё серце было хрустальным... Холодным и прозрачным... тебе его я отдала...Согрел. Спасибо. Но вчера.. И кинула его вон, прочь... И я теперь мертва... .


все.
Кінець.
The end.
Finita la komedia,
як шкода що в мене це трагедія.....

Вчора захотілося мені згадати своє глибоке дитинство, коли я з мамою ходила в парки і бирала жовті листки....
Живе золото.... Вчора я вирішила повернутися туди, де моє дитинство, моя легка душа жила..... І допоміг мені у цьому манюсінький парк.... Звирала я букет с золота...напівживого золота....
І осінь асоціювалась мені зовсім не із сумом...А з сонцем.... Радістю. Щастям....
Букетик з кленових листків дарував моєму серцю краплинку оптимістичної барви.... Мав аромат сонця.....
Вчора я була щаслива.
[480x360]

Поглянула угору я
там небо синє-далина.
взлетіти б... Собі я крила обтина...
Тепер вже я твоя.
Здивовано на мене погляда,
слідкуєш як крила свої віддава.
Тихенько я всміхаюся тобі...
не потрібні більш вони мені.
Боюся вгору я взлетіти,
Боюсь тебе я загубити.
Минуле втратити боюсь.
Дивуєшся, а я сміюсь.
Люблю тебе, так віщо крила?
Весь біль від ран вода вже змила.
тебе торкаюсь - світ не спить.
Лише струна одна болить....
Струна та серця і розлуки...
ТА не шукаю я розпуки...
НЕхай болитть...Хоч знаю я....
що зараз я усе жива...
Вдихаю осені ковток...
гублюсь за хвилями думок...
І розум тихо щось мені шепоче....
Думок тих біль забрати хоче....
А серце їх не відпуска....
Коло себе поряд трима...
Невже воно надію має...
Але тим душу легко крає...
Сижу... Кудись дивлюся я... Ридаю.
так віщо крила я віддала?
Чому ніяк я не взлітаю?
сама себе постійно я питаю,
і відповіді досі ще не знаю.
Хоча брешу...Усе я знаю...

Моя голова кудись полетіла...
скинули с плеч сумнії кати....
Я лечу і лечу і лечу угору....
Ховаючись від живих на землі...


ось так)






п.с. Я стала оптимісткою)

люблю....
Насправді...Люблю......
Взаємно.
Але і тут, як кажуть, спіткала невдача наших спортсменів....
Сотні кілометрів....... Розділяють нас.....
Я розбила камінь.... він зник.....
А тепер....Нова перешкода....
Якби хоч з України...
Та й тут невдача....
Росія. Самара. Далеко......
Але я люблю......
Як ще ніколи....

Любой из нас имеет право,
Имеет выбор и свободу.
Имеет в запасе хотя бы слово
и имеет право пустить все в воду.
Каждый говорит, что думает
и редко, что знает.
Многое просто выдумывает
И многое забывает.
Свои слова я в сердце прячу
От мира Иного й своего,
Наедине с ними иногда я плачу
И кажется, не знаю никого
Я здесь одна.
В гости наведлась тишина.
Молчу и я.
Я просто знаю: ты - стена.
И бьюсь я в тебя,
как в скалу волна.
И ты не замечаешь меня...
Ты только стена....
Разбились слова в кровь,
Лопнул мой мир. Осталась сама.
Тихо вдыхаю вновь и вновь
Все плохое-моя лишь вина.
И вновь тишина.
Привыкать начинаю я.
И манит меня далина.
Но остаюсь. Нет там небя.
Я точно знаю, тебя там нет,
Если пойду - ждет меня там сввет.
Но моя душа - всего лишь тьма.
И не пойду туда одна.
Смеюсь я нервно - я больна.
Мой мир разрушен - я убита.
и душа пуста моя.
И мечта разбита.

Прячусь за мыслями своими.
Пусть больно. Пусть горько - меня нет.
И лишь просьбами, упрёками твоими
ещё я здесь. А так - ушла....
Навек пропала. Испарилась.
И болью долгой я смирилась.
Так будет лучше.Тут вина
Есть одна.Серьёзная. Моя.
И не просите вы остаться,
Лишь боли добавите вы мне.
Не просите не прощаться
С тем, что уж давно во мне.
Хочу уйти. Но вы все ловите меня
И у порога. Самого порога
Останавливаете. Больно говорите
И вся решительность уйти...
...........................................Я остаюсь
зачем? И почему? Вы не держите!
А вы й не держите...Не все...
По-правде, только двое...Трое...
Для вас я, к сожалению, наверно что-то...
И вновь спрошу у вас: "Зачем?"...
Второй мой суицид кончается ничем.
Два раза я уже почти ушла,
Но вы не отпускаете меня.
Я так хочу уйти. Забыть.
Не знаю, что решить....Как быть....
Вы говорите, что есть свобода?
Ну где она?Хоть видели её вы сроду?
Я ей не верю. Её нет.
Она ведь тоже рамка,
Немного больше.Она как сеть:
Растягивается....Но не на много.
У вновь я буду уходить.
Когда не будет рядом вас.
И не буду я никому говорить
Как я люблю, на этот раз.

сижу і думаю. чомусь так сумно, що душа виє вовком. Сумно. Таке відчуття ніби починаеться щось нове. Щось приходить на зміну іншому. може так є. Хочу піти і заснути. Але не йду. Боюсь пропустити щось важливе. Боюсь.... Страх перед новим і сум за старим. Ностальгія.


Сьогодні зрозуміла, що вже не люблю.


Розчарувалсь.


розхворілась.

Чи тиша забутих країв,
Чи крик загинувших чайок,
Чи може запах недопитих філіжанок
Кричать у тишу: Ти не йди

Не йти? Чи ви кепкуєте?
Сієтесь? Вбиваєте до тла?
А за кутком видніються тіла, -
Ось ці, що залишились.

Кемкуєте...Чи я сліпа?
Че може вам здаюсь дурна?
Припозиції смерті - дурня....
і у словах чується запах вина.

І знову війна? Знову смерті?
Сміюсь. Чи не дарма?..
Із келиха ковтаю кров.
Зіттхнула: війна так війна....

Я вже пішла. Лишила всі перспективи.
Чи я дурна, чи прикидаюсь.
Чи я жзалишилась? Ось біда.
Я загубилась

Сміюсь приречено і хворо.
Шалені бісики в очах.
"Знайдусь нескоро", -
Душа твою в сльозах.

Мене згубили-загубили,
Зтоптали в землю.
Я пішла. Вернусь
Не скоро. Я зверта...

Сьогодні мене знову вбили.
Звичайно не насправді, але й не в переносному значенні.
Мене вбили у сні.
Це був якийсь чоловік років 50 зі ставовиним пістолем. Вбив мене відразу за рогом могу будинку, куди я необачно зайшла ховаючить від своїх знайомих. Була вже майже ніч, але цього чоловіка я бачила ясно ніби спеціально його хтось освітив. Я побачила, як він витягнув пістоль і розвернулась спиною, щоб втікати з надією, що ця куля не для мене. Раптом відчула, як щось неймовірно гаряче пронизує мою плоть трошки нижче лопатки. Я намагаюсь зробити ще хоча б крок, обіпертися об стінку, але це мені вже не під силу. Не вистачає тих сил навіть на те, щоб закричати, покликати когось. Стає темно.

Сон переходить у наступне сновидіння, якого я не пам"ятаю. Просто пам"ятаю як чорний екран знов набирає кольорів.

Це я вже не вперше помираю у сні. Одного разу я помирала від "анріал" причини... Від відсутності серця і ....печінки..... Які я сама ж з себе витягнула.... ПОтім, я пам"ятаю сам факт, що я помирала, але причину вже не згадаю. І ось зараз. 3 раз. Не сподобалась мені реалність сну. Зазвичай, простір у моїх сновидіннях - спотворений, а тут....А тут все було як в реальності.
Дивно. Не знаю.

п.с. не вірте тим ,хто каже. що у сні не відчуваєшь болю - це чистої води брехня. Болить. Може боліти.

Осінь, яку я так люблю.....
Дощ, який нагадує мені мій настрій.....
Застуда, яка не дає забути мені, хто я така насправді.
Як це все зараз тісно перетнулося........
Болить голова, ніби нагадуючи, що я нічого розумного останім часом не зробила....
Собачий кашель, який нагадує про шкоду паління........
І вічне хотіння спати, яки так не лаконічно і не лояльно нагадує, як я безжально витрачаю свій час на дурню і цим одночасно вбиваю організм....

Сьогодні була в лікарні.... За один нещасний аналіз заплатила 90 гривень...А я так хотіла їх всі витратити на книги..... В результаті розжилась аж двома... Одна з них Дерешева - "Намір", а друга - для мами - Філліп Ванденберг - "проклятий Манускрипт".... Буду трохи годувати свій мозок......

.............Очень хочеться курить...Или напиться..... Но точно не оставаться в таком состояние котором я сейчас....
............................................покурила.....................................Легче не стало.............Даже наоборот.....теперь еще и физический дискомфорт............................
.................напиться не удалось. Нету возможности..........Села писать................... И тут неудача............все неймоверно неудачно......Жизнь - говно...............

Якщо я піду..... Чи хтось гляне мені услід? Чи хтось захоче, щоб я повернулась? Чи хтось скаже мені не йти?
Скажуть! Скажуть неодмінно! Я впевнена у цьому... І це знову образить. Всі будують свої плани, плетуть інтриги і це не оминає нікого і ніколи.
Маніпулюють тобою усі: ті, хто тебе люблять, Ті, хто з тобою в дружбі, Ті, хто ненавидить тебе.
Здається, що весь світ проти тебе. Але це не так! Просто всі НЕ за тебе...
Таке життя.
Ми всі існуємо або живемо, розвиваємося або деградуємо, боремося або здаємося, перемагаємо або стаємо лузерами. все це ми робимо лише заради себе, прикриваючись гучними викликами. але це все чистої води егоїзм. Ми боїмося за НАШУ шкуру, за НАШУ вигоду.
Ми - матеріально-духовні егоїсти.
Усі ми - ніщо! Ми не можемо, ми проссто не вміємо жертвувати собою. навіть частинкою. Ми - слабаки.
перемагають не ті, що сильні, а ті, що сильнІШІ. Живуть не ті, хто вміє це робити, а той, хто не вміє просто помирати.
Чи було колись інакше? Чи було це благородство? Ні. Завжди на перше місце ставилися власні інтереси, незалежно від того чи це було свідомо чи ні......

Хех......
В наш клас не тільки додали 9 людей, а й забрали в нього статус спец-класу. Тепер ми не англійський, а універсальний.....
Все, що вони обіцяли нам у першому класі зараз перекласлили за один день. Ми 9 років поглдибленно вчили англійську, з 5 класу - німецьму...А зараз..... все це зруйнувалось.
МИ вчора плакали. ТОбто ми, я і ще 2 дівчат...Не було сил стримуватися.... Було ображливо.
Не знаю, чого плаккали інші, а я просто розуміла, що ми розійдемся.... Якщо нам не вернуть "А" клас до п"ятниці, то я вже наступного тиждня починаю шукати собі нову школу.
Звичайно, буде важко..... Але я хочу бути у англійськоу спец класі! Хіба я дарма у першому класі здавала екзамен? Хіба я дарма вчиоась усі ці роки? Хіба це все було дарма? Невже ми зслуговуєм, щоб наші знання тупо втоптали...... Не ду маю. Тому і шукатиму новушколу.
Але надія ще жевріє. Наші батьки ще будуть намагатися все змінити.
ПОживем - побачим.....
А поки все є так. я є...

Люблю мечать
И видеть сны в которых
я не я.
Я просто тень.
Я просто сумрак.
И свет заснул уже давно.
Во мне лишь ТЬМА и крошка серы....
Она горит и я пыла......
Мой свет отсутствие надежды.....
Моя судьба в моих руках....
Я верю, что я не вернусь
К истокам света. Изо дна
все мысли улетают в даль.
И я ловить их не бегу. они ничтожество,
они как пустота. И я.
Лечу куда-то вниз. Без крыльев.
И я не знаю, что там ждет. Ли смерть,
Ли жизнь иль просто пустота...
Но я бегу.
Вернусь нескоро.
меня не ждите. я никто.
Зачем вам знать мои тревоги.
Зачем лететь - ловить меня.
Я ведь ничтожество. Кто я
Для вас. Людей.
и кто говорит, что я живу.
Смеюсь. Неправда.
Я мертва. И вам
понять же не дано.
И я лечу....Куда то в сумрак.
Ищу себе покой. не сплю. а просто растворяюсь.

[480x480]
Захотілося весни. Захотілося тепла.
А на вулицы холодно, дощить....
Я вирышила зробити собі весну хоча б в щоденнику..... може хоч так стане строшки тепліше...тепліше на душі, а то вже всі чуття позамерзали.....
Сумно, холлодно, сіро.
В мене починає боліти горло. Може я захворію*??? навряд.....
Сумні і неприємні новини переслідують мене.
У нас в школі закривають один клас і до нас закидають ще якихось придурків.
Мене любили. а я відверто відшила.
Моя подруга збирається зустрічатися з тим, до кого я не байдужа.
Той, кого я люблю - майже мовчить.
ХОЛОДНО.
Я замерзаю.
Лишуся льодяною скульптурою, може хоч такою комусь сподобаюсь.
Іду спати. Кажеть, що так легше померти. та чи потрібно це мені? напевно ні.
Не йду спати. ще деякий час тупо провтикаю в монітор.
а тоді, трошки нагрівши квартиру буду спати.
Як завжди сама. Як уже безліч років. Майже безліч. Були ж моменти....