І як я могла тоді писати фальш.
Сподіваючись собі збрехати.
Не вдалось...
Я каюсь....
сподіваюсь.
Що ти пробачиш...

хотіла б усміхнусь гордо в очі...
Але нестримую своїх я сліз.
Брехати більше я не хочу.
А показать чуття наскрізь...

Настроение сейчас - настрій.... Який настрій важко сказати...

Навіть не знаю, що вам сказати...
Точніше я ніби й хочу сказати, але не знаю як...
Я зараз узагалі нічого не розумію.
Мені досить сумно й важко на душі...
Чогось мені бракує... А може когось?
скоріш за все... Але я сумніваюсь, що є така на світі людина, яка зараз змодже заповнити або допомогти заповнити прогалину в моїй душі....
Хто зна...
Все буде як заходе доля і як і сама зроблю...

[500x375]

Дивлюсь тобі в обличчя...
І серце те крає.
Ні думок, ні душі - нічого немає...
ТИ як скульптура: мертва й німа.
Ти як манекен. Показний і холодний.
І мертва усмішка у кутиках губ.
і погляд скляний ти у бізвість кидаєш.
Глянь ти сюди!
Я ж тут стою!
Як ти не помітив?!
Я тут чекаю від тебе хоч слово.
Нічого...
Лиш тиша і темінь.
Говорить за тебе твоя усмішка.
Жорстока, холдодна, байдужа...
ТИ серце нею виймаєш...
Зупинись!
Дай ще хоч трохи пожити.
Зупинись!
не вбивай.
Мені ще не час.
Зупинись...
та де там....
тобі ж то байдуже....
Тебе ж то нема там де я є...
Ти є тільки ніщо.
І це є найгірше.
Ти віднімаєш мою сутність.
Мене ти вбиваєш.... Вбивай!
хай прийде ж мій час нарешті останній.
Вбивай! Інакше ж не вмієш!
Вбивай!Забувай!
і сам повільно зникай....

Ми не зрадливі. Ми - слуги Божі.
Ми все працюєм й до всього ми гожі.

Говорим слова епатажні і модні,
Й нам байдуже чи люди голодні.

Ми співпрацюєм з братами по духу -
Простягаємо руку катам, а не другу!

Ми в вишиванках і нам усі вірять,
А те що під ними нам не "повісять".
Совість то ж нашу ніхто не побачить,
Бо душу пропащу нам не пробачать.

Ми обіцяєм-робити щось будем.
Ми ж то про себе ніяк не забудем.

А для Вкраїни... Що ж то для неньки...
Ми покрадемо усе до крап`ельки.

І що ж нам до Бога, до матері - неньки...
Всі наші слова, то лиш побрехеньки...

Всі львів"яни знають, що вчора був супер-мега класний концерт на монументі Слави.
Скрябін...Друга ріка...Тартак... Саме те, що потрібно багатьом душам.
Вчора я все-таки туди дорвалась. Навіть була настільки близько до сцени, що все було видно, а колонки не тільки псували слух, а й своїми вібраціями намагались вирвати нутрощі у необережних слухачів.
Я ще ніколи так не відривалась.
Тартак класно співав, співав саме ті пісні, що я найбільше люблю.
Скрябін з неймовірною силою заводив народ. Я всі тксти його пісень знала і шалено підспівувала, зараз майже не можу говорити.
Вчора я провела свій день так, як я не могла собі дозволити ТАК повеселитися!!! Хоча ні .... Я б собі дозволила відірватися якби було де...
А як ви провели вчора? Це не залежить від того де ви жевете.
[300x599]

[400x400]
Нарешті сонечко, тепло надворі. Все цвіте (точніше вже навіть доцвітає) і пахне! Життя прекрасне!
Але, на жаль, не всі поділяють моєї думки.
Одного чудового весняно – майжелітньо-сонячного дня я йшла заледве не через все місто. У мене був веселий настрій, на обличчі – усмішка, яку я хотіла донести до усіх і кожного. І все це було незважаючи на те, що я несла картоний стенд розміром 120 на 70 і мені було ой як незручно. Навколо йшли сірі й депресивні люди. Мого позитиву вистачило на 15 звилин. Рівно за такий проміжок часу натовп „з”їв” мій настрій.
„Неподобство!” – подумалося мені. Моя увага знову повернулася до кортонки. Десь в мене був маркер... І справді – є!..
Через 37 секунд на сіруватій поверхні кортону з”явився яскраво – зелений смайл і текст – гасло - заклик такого ж кольору „SMILE”. І я з таким „транспарантом” понесла свій позитив у громаду, а заодно звернула свою увагу на реакції люду.
Відношення людей можна було поділити на 3 основні групи:
1. ті, що дивилися на малюнок – напис – гасло і робили те, що їм не то наказували, не то радили – порадували;
2. ті, що дивились на транспорант, але їхній вираз обличчя лишася таким же „мороженим” як і досі;
3. ті, що дивилися і починали обговорювати мене між собою.

До першої групи належали усі нормальні люди з навіть наймінімальнішим почуттям гумору. Деякі навіть хотіли роздивитися малюнок ближче: двоє юнаків, що йшли назустріч здалеку помітили мене зі стендом, вони прискіпливо розглядали його, а коли ми вже розминулися, вірішили, що ще недостатньо добре розглянули його і , зупинивши мене, попросили сфоткати його.
Друга група становила 2/5 усіх людей, які мене тоді бачили. Вони не варті уваги (а так їм! щоб знали, що всміхатися корисно!!!)
І третя група... Це були люди переважно пенсійного віку. Тут були два моменти, які мене добряче розсмішили.
Перший момент: йшла пара людей запенсійного віку і суворо дивилась на мене. Коли вони проходили повз, до мене долинув уривок жіночої фрази: „замість ходіння з картонками і пиття пива, краще б до церкви сходила!”. Де вони побачили в мене пиво – лишається загадкою. Неможливість цього доводиться тим, що у мене тільки дві руки і ті тримали транспарантик. Хоча... Якщо вони бачили пиво, то і третю руку не гріх побачити=).
Другий випадок менш комічний, але теж вартий невеличкої уваги. Жіночка „бальзаківського” віку гостро сперечалась на якусь дуже важливу і глобальну тему зі свої чоловіком (а може і ні, чи чоловік він їй не гарантую=)). Раптом вона підійшла до мене із запитанням: „а як перекладається „SMILE”(вона вимовила його як СМІЛЕ)?”. Коли я їй переклала, вона засміялась і пішла до свого чоловіка(???).
Мені здається (я вже перехристилась), що я зробила усе можливе, щоб донести свій позитив.
І на кінець... Усміхайтеся і без причин або, якщо ви не можете просто так, то намалюйте на стелі або стінах смайл і усміхайтеся на здоров”ячко!!!

ANN СкАжЕнНа ДиМоК
[700x525]

ВІТАЮ ВСІХ ВАС ЗІ СВІТЛИМ СВЯТОМ ВЕЛИКОДНЕМ!!!

Чого тобі найбільше хочеться коли ти засинаєш? Чи може кого?
Мені от більше подобається друге питання! Щокожного разу коли я лягаю спати я думаю як класно було б якщо хтось був би поряд.
Я відразу починаю уявляти різні сценки, які мені подобаються або які я хотіла б пережити. Спочатку я повністю керую своєю уявою, але потім мене, як то кажуть, „заносить”. І так мрії переходять у сон. Одна дрібничка. Я завжди розумію де сон, а де реальність. У сні я тверезо розумію, що сплю, і не більше.
Колись я робила це задля розваги, але тепер це необхідна для мене дія, бо я не можу заснути без цих ігор. Сьогодні не виняток. Я сьогодні також почала уявляти.
Цієї ночі „жертвою” моїх фантазій буде хлопець, який раніше мені божевільно подобався.
Через хвилину перед моїма очима виникає картина...

„ Я йду. В універ. Як завжди. Знайома дорога. Я йду, як завжди, знайомою дорогою в університет. Я пізнаю кожну дрібничку яка трапляється на моєму шляху. Знайомий кіоск. Тут завжди купує сигарети мій знайомий. Нещасне озеро. Хоча ні, озером назвати його важко – болото, досить маленьке болотице. Справа новий будинок, який будувався більше тридцяти п”яти років. Тільки недавно зроблена штукатурка надає споруді модернового вигляду, приховує її хворі нутрощі. Слава Богу, що дорога відділяє мене від хворого будинка. Попереду ще одна дорога. Ці дві дороги – перпендикулярні. Ніколи не любила математики. Завжди усе будувала на асоціаціях. І зараз також... Мені вже недалеко. Метрів зо двісті і я на зупинці.(Тут я уже заснула)
Відчуваю, що позаду мене хтось йде. Дуже близько. Навіть занадто близько. Ця людина вторгнулась в мою інтимну зону (тобто приблизилась до мене на відстань меншу 40 сантиметрів). Я була впевненна, що зараз Він покладе руку на моє плече. Я була впевнена, що саме він, не вона, ні – ні! Так і сталося. Через мить я відчула доторк до мого плеча. Я вже хотіла обернутися. Але у цьому не було потреби. Я вже побачилf його. Він з”явився перед моїм обличчям.

- Привіт. Куди ти так чимчикуєш?
- Хіба важко зрозуміти куди? Хіба для цього потрібно бути генієм? ( Я чудово знала, що він любить зухвалість. І норов. І трошки зверхньості, зовсім трошки, рівно стільки скільки треба солі до солодкого пирога – дрібку. )
- Та не дуже важко... Але поряд з тобою я втрачаю глузд.
- Ну тоді, бувай!
- Чого?
- Я з хворими не спілкуюсь.
- Ну тоді вилікуй мене!
- Іди до лікарні, тобі там допоможуть більше ніж я!
- Ти цілком помиляєшся.
- Ти впевненний?
- Атож.
- І як тобі я можу допомогти?
- Лише цілунком.
- М-да... Ти реально самовпевненний. І ти справді вважаєш, що я тебе поцілую?
- Угу.
- А ти зухвалий.
- Я знаю.
- І що тобі надало такої впевненості?
- Моє знання.
По моєму тілі пробіглася стая мурашок. Та ще й таких крижаних. Бр-р-р...
- Які такі знання. Про що ти можеш таке знати, що я буду змушена тебе поцілувати?
- А чого змушена? Ти ж сама цього хочеш? Ти хочеш навіть більше. Але почнемо з мінімуму.
- Ти занадто самовпевнений.
- Не занадто, а якраз. Це ж сон. Чого ти не зробиш те, із – за чого і почала?
- Бо так не цікаво...
- А як цікаво? ”

Мені це перестало подобатись. Я знаю, що це сон. Але щось тут є дивне. Потрібно прокидатися.

Я зробила зусилля і відкрила очі в реальному світі. Прокинулась. Це вперше у моєму житті, щось пішло не так у моєму сні. Я зиркнула на годиник. 7.19. Через хвилину продзвевить будильник. Можна вже вставати. Але так впадло. Дзвенить дзвінок. Вставати!!!
Всупереч своїм відчуттям я почала вставати з ліжка.
І почалась щоденна рутина. Почалось життя за графіком.

Дещо про графіки. Їх у мене три : „Ранок”, „Універ” і „Ніч”. Увесь інший час у мене ажніяк не за графіком.
Порядок актуального зараз графіку „Ранок” : ванна – кухня – шафа – дзеркало - ванна – кухня - дзеркало – коридор – дзеркало - спільний коридор - коридор квартири – ванна - кухня – дзеркало - спільний коридор. Чому такий дивний? Я просто увесь час забуваю чи перевірила газ і крани. Тому і бігаю по квартирі наче навіженна.
Після цього графіку у мене починається другий – „Універ”. Тут маршут легший. Мій будинок – зупинка – тролейбус(тільки тролейбус. Іншого виду транспортру я не признаю. Я користуюсь ним, навіть коли запізнююсь ) – тролейбусна зупинка – універ - аудиторія - ... – аудиторія – тролейбусна зупинка – тролейбус – зупинка – мій будинок.
Після цього настає дозвілля. Я роблю будь – що. Крім того що вчусь. Зазвичай я тусуюсь зі своїми „корєшами” і „корєшками”. Потім, коли прихожу, починається схема „Ніч” : кухня – ванна – ліжко.


Зараз у мене графік № 1 – „Ранок”.
О 9.00 у свої права вступає графік № 2 – „Універ”. Але він нещадно порушується. Коли я на ділянці „Мій будинок – зупинка” , я відчуваю теж саме, що відчувала у вчорашньому сні. Я знову відчула що хтось дуже близько до мене, а рівно через мить, відчуваю чиюсь руку у себе на плечі. Мені навіть страшно уявити чию. Я навіть не роблю спроби обернутися. Я і так вже все знаю.
Але ні. Ніхто не виник перед моїм лицем. Я все – Читать далее...

Вчора я їхала в маршутці.
У мене витягнули з сумки 2 зошити, парасолю і науково - дослідницьку роботу.
Це звучить напевно дуже комічно, але це чиста правда.
П.С. серед тих 2 зошитів був зошит з моїм твором, який я почала викладати..((
У мене тепер депресія через це. Іншого варіанту твору не маю. Мій задум потерпів фіаско(((

Як мене усе захарило! Єдиний позитив, що я тепер живу окремо від батьків!
Зараз я йду на пари... І як завжди мене на цій ділянці шляху захоплюють у свій полон спогади. Я не могла це пояснити і вкінці-кінців зробила висновок, що це пройсто збій у моїй нервовій системі.
Ось і вже знайомий вхід. Як він мене нервує!!! Знайомий коридор, сходи, двері в аудиторію... Маразм! Що це зі мною?
- Привіт, - полунало поряд. Це була моя, скажем так, подруга.
- Привіт, - байдуже кинула я.
Вона почала щось говорити. Я її зовсім не слухала. Я взагалі навіть нічого не думала, не те б що і навфіть чути. Вивів з роздумів мене дзвінок.
І знову пари, які мені так набридли. Останнім часом мені байдуже до всього. Я ніколи не була особливо життєрадісною, але зараз я особливо похмура.
Після пари я йшла і розмовляла з моєю одногрупницею, до речі дуже цікавою персоною - Марією. Її, як і мене, ніхто ніколи не називав пестливим ім"ям. Але ми - абсолютно антагонічні особистості.
Коли ми йшли по коридору я помітила одного хлопця. Подумки вже нагородила його. Мало, дуже мало людей удостоюються моєї уваги, навіть секундної.
Моя співрозмовниця Марія помітила мій погляд :
- Що? Вподобала?
- Ти про що? - я перевела погляд на дівчину.
- Про хлопця. Він тобі сподобався? Невже розтанула крига на твоєму серці?! - з усмішкою відповіла вона.
- Ні,- холодно і байдуже відповіла я.
- Ти - незворушна, - сумно зітхнула дівчина.
Як добре, що вона повірила. Я у ніякому разі не можу зіпсувати свій імідж. Я не можу допустити, щоб хтось знав, що у мене ще лишились залишки тепла. Мені легше жити у світі байдужості.
Але, зізнаюсь сама собі, у мене в серці щось заворушилося. Лише на мить.
Колись я вже любила. Більше не дозволю собі цього. БІльше не хочу.
Сьогодні я вже дійшла зовсім до людяності у думках! Стоп! Треба заспокоїтися...

"Кожен мій день починається однаково. ПРодовжується і закінчується також як і завжди. Я зовсім не люблю зміни. Усе моє життя - заплановане. Я витрачаю одну восьму дня щою запланувати наступний день. Одну четверту я витрачаю на навчання. Я вчусь на першому курсі психології. Мене туди запихнули силою батьки. Я через деякі огбставини, не втекла звідти.
Зараз мене вважають однією з найкращих. Але мені байдуже.
Сюди я більше заходити не буду. Зараз іду на пари.
Хорошого дня. Якщо це можливо."

ДЛя кохання не існує вчора, й кохання не думає про завтра
Генріх Гейне

Я дуже романтична й авантюрна персона одночасно, тому ці слова Генріха Гейне щонайвлучніше характеризують мене.
Мені здається, що я і досі не відчув смак справжнього кохання, лише короткі пристрасті. Мені не одноразово зравало дах і я був готовий на будь-що заради дівчини, але наранок мені здавалося усе безглуздим. І я йшов. Щоб більше ніколи не повернутися до неї. Я з ними навіть потім не вітався. Чомусь за ніч я розумів, що вони - ніщо, просто гарна обкладинка беззмістовної книжки.
І лише недавно я зустрів її. Вона дуже подібна на мене, але й одночасно зовсім інакша. Здається я закохався.
Але їй я байдужий. Точніше, вона вважає мене просто другом. І не більше... А я... Я усіх порівнюю з нею і мені інші здаються лишу пустками, лише манекенами у магазині модного одягу - дорогі але безглузді!
І чому я не можу завоювати її? Я подобаюсь багатьом, ще більше за мною впадає таємно. Але до них у мене планів немає.Я їм кажу в очі, що вони мені не потрібні. Я не люблю брехати. Навіть якщо це і робить їм боляче. Їхні сльози мене не бентажать.
Чому я не люблю брехати? Бо одного дня, якщо ти брешеш людям, все може довестись до того, що ти почнеш бути нещирим з самим з собою

Любов - це невідомо що, яке приходить невідомо звідки і закінчується невідомо де.
Мадлен де Ськ"юдері


Я ніколи не погоджувалася з Мадленом! Мені завжди здавалося. що я знаю звідки береться кохання - з голови. З думок. Іноді з підсвідомості, але ніколи не нізвідки.
Я завжди була упевнена, що нічого у світі не буває просто так. Я не вірила у чудо. Я не вірила в містику. Не вірила у ніщо, що не можна пояснити науково. Я руйнувала надії. Я знищувала віру. Я вбивала мрії про неможливе.
Я була цинічною.
Я не мала нікого.
Мені ніхто не був потрібний.
Я маніпулювала людьми.
Вони мені були байдужі.
Я кохала лише один раз.
І тільки на словах. НЕ довго.
Я не любила брехати.
Я любила робити боляче правдою.
Я була жорстока.
Але совість не мучила мене, бо все було правдою.
Я мала все.
Я не мала нічого.

Ось такий короткий опис моїх життєвих позицій.
Я була своєрідним шматком сірого граніту, але, повірте, обробленим величним каменем. Усі захоплювалися мною. І боялись. А мені було байдуже.

Викладаю)

Я пишу твори - повідання. Недавно я написала одне досить об"ємне. Зараз я думаю чи не кинути його по частинам в щод. ...
Так як ви - мої читачі, я вирішила спитися у вас поради, чи писати мені.
Чекаю відповіді в коментах)

Щось моя муза втекла...
І вже три дні не видно її на горизонті...
І де б то вона могла б так загуляти..? От знову припреться сумна і депресивна.
Вона зовсім не думає про мене.
Їй байдуже!
Хех.... І чому так завжди?
Щойно в мене хороший настрій, так вона кудись йде.
НЕСПРАВЕДЛИВО!!!!!!!!!!!!
Піпл, може хтось бачив мою музу? Якщо так, то передайте їй, що я її з нетерпінням чекаю і хай вона скорше вертається!

Настроение сейчас - Депресивний

Чомусь так холодно мені...
І щось болить у голові...

Чомусь мені так не добре на душі, ніби велика арава котів там, хм... , наклала купу...
Так бридко і сумно.
Хочеться змін.
Знову...

Я от думаю... Може мені язик проколоти...
Хочеться божевільно, але от нема знайомих які цим займаються... І тому ця ідея поки відкладається... Поки не знаду кого-небудь.
Шкода...

пи Си може хтось є зі Львова, хто займається цим?!?!?

Слушать этот музыкальный файл

Я... Кожен із нас постійно вживає це слово - "я". Воно характеризує нашу персону.
Зараз я знову хочу вернутися до старого і взятися за розбір слів.
Сьогодні під моїм прицілом найпопулярніше слово - "я". Привітайте його оплесками!!!
Ну так почнем...
Яка транскрипція цього слова? [йа]. Два звуки. Один голосний і один приголосний. Ніби "інь" та "янь", чи як та фігня там називається... Тобто в цьому слові сполучаються дві протилежні сторони. Якщо брати особистісний склад, то це поєднується світле й темне (чомусь написати добро і зло - язик не повертається).
ТОбто між цим словом і самою людиною є тісний взаємозв"язок і напевно саме тому воно так прив"язалося до нас...
Мені здається, що я навіть знаю, коли це слово винникло. На мою дкмку, це сталося коли Адама та Єву вигнали з раю! Чому? Бо саме тоді, людина дізналася, що таке добро і зло, і знайшла між ним різницю, знайшла цей поділ на "й" та "а". А перед тим не було різниці і було суцільне "я", отже і слова як такого не було взагалі.
Я сподіваюсь, що ви зрозуміли, що я тут написала... Хоча ні, краще, якщо ви нічого не зрозуміли, бо інакше ви такі ж божевільні як і я )))