Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв’язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори.
З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. А останнім опришком Карпат називають то Миколу Драгирука-Бордюк, страченого у 1878 році у місті Коломиї, то Миколу Шутая, який діяв на Закарпатті у 1918—1921 роках.
Опришківство виникло в специфічних умовах Карпат і було основною формою класової боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гніту. Бескиди і пасмо Чорногорії, пограниччя трьох феодальних держав — Речі Посполитої, Молдавії та Австро-Угорщини — давали можливість легко маневрувати, були зручними для ведення партизанської війни. "У трьох краях можна було вчиняти "напади, у три краї тікати, а в жодному з них не було ладу",— з афористичною точністю сказав про це Станіслав Вінценз у своєму поетичному творі "На високій полонині". Неприступні верхи, непрохідні пущі, глибока конспірація, співчуття і підтримка селян, тактика раптових ударів забезпечували успіх боротьби народних месників проти феодального гніту.
Поміщики, дворянські історики намагалися витлумачити опришківство як наслідок грубості, середньовічної темноти місцевого населення. Російський публіцист В. Кельсіев, зробивши у 60-х роках минулого століття подорож по Галичині, обстоював думку, що опришківство появилося... від бездіяльності і нудьгування гуцулів. Такий висновок виник не без впливу тодішньої польської офіційної публіцистики. Один з її представників К. Вуйціцький у своїх працях сорокових років XIX століття іменує народних месників "бандитами", "ненормальними елементами". Польський дворянський історик А. Бельовський у розвідці "Покуття" (1857) взагалі охарактеризував верховинців як схильних до розбою людей. Панівні класи ще називали опришків "пустими", "лотрами", "толваями", "свавільними людьми", намагалися приписати їм кровожерливість та жорстокість звичайних розбійників. Надіялися у такий спосіб приховати справжню мету опришківства, як однієї з найбільш грізних форм протесту проти існуючого суспільного ладу.
Народ чітко проводив різницю між тими, хто силою обставин ставав на опришківський шлях, і грабіжниками та вбивцями заради наживи. Збирачка фольклору К. Лисинецька на початку нашого століття записала від селянина Михайла Палійчука з Космача таку характеристику розбійникові Оршану: "Оршан — вже не те, що Довбуш, що бідним роздавав. Оршан був страшний, що награбив, то собі брав" . Різниця між народним месником і грабіжником закріплена у назвах: на одному боці — "опришок", "борець", "леґінь", "бетяр", "гайдук", "гайдамака", а на другому — "злодій", "розбійник", "головний". Перших трудовий люд тримав в ореолі слави, других — проклинав. У документи ж потрапляли в основному зневажливі назви, які давались народним месникам тими, у чиїх руках були влада, військо, судочинство. В устах трудового люду окремі з цих назв були реабілітовані, набули позитивного значення.
Їх було багато — славних опришків, ватажків і рядових учасників цього збройного антифеодального руху. У чотиритомній "Радянській енциклопедії історії України" (1969—1972) є короткі статті про 16 ватажків опришківського руху в Карпатах: Баюрака, Бойчука, Бойчука-Кляма, Бордюка, Волощука, Вередюка, Довбуша, Кокоша, Марусяка, Орфенюка, Пинтю, Пискливого, Ревізорчука, Штолюка, Якимюка, Чепця. А ще були: Андрійчишин, Баюс, Винник, Гатала, Драгарюк, Жолоб, Зарінчук, Іванча, Кардані...— так на кожну букву алфавіту. Сотні імен зберегли архівні документи. А ще сотні зберігає народна пам'ять.
Поміщицько-феодальна машина робила все, щоб покласти край народним виступам: священики з амвонів посилали на голови опришків прокляття, управителі маєтків забороняли селянам без дозволу покидати села, пушкарі недремно оберігали панські обійстя, влаштовували азартні лови "лісових хлопців", кати залякували непокірних нелюдськими муками і шибеницями. Та нічого не могли вдіяти. Гинули одні опришки — на ті стежки, котрими вони ходили, ступали інші. Віку лицарям гір вкорочували простудні та інфекційні хвороби, рани, зрадницькі кулі, мотузки катів. Більшість народних месників гинула в молодому віці. Та окриляли вони народні маси на десятиліття, а то й століття — пісні і перекази про тих, хто не корився пану, лунали під солом'яними стріхами, луб'яними дашками колиб, біля вівчарських ватр, на роздольних полонинах. "Кожного, що займається фольклором,— писав відомий збирач і популяризатор народних скарбів Володимир Гнатюк у статті "Словацький опришок Яношік в народній поезії",— мусить вдарити факт великого
Читать далее...