Я дивлюсь на ясне блакитне небо, і вгадую в ньому твої очі. Тихо хлюпотить вода, човен так легко полихається, наче спить на м'якій перині, а не на важких, холодних хвилях Дніпра. Шарудить десь там, далеко, коло берега очерет. Я люблю засинати тут – серед річки, коли ми удвох з природою. Кажуть була причинна, божевільна. Коли так, то любов одне з найкращих психічних захворювань. Я втекла сюди – від набридлих розмов сусідок, від штучних вогнів, створених людством. Від обов'язків, які керують життям. Я хочу жити по іншому! Ось як цей птах – в темноті не можу впізнати хто це - він літає вільно, і ніхто з його сімейства пташиних за це не осудить. Я не хочу легкої долі – в птаха вона теж – ой яка тяжка! Та я хочу своєї долі – такої, що співала бабуся вишиваючи мені на згадку про себе рушник. А ви примушували жити так, як вам це здається правильним. Говорити, співати, сміятися так – як це роблять всі. І кохати так як всі – тихо, непомітно, приховуючи в глибинах душі справжню бурю почуттів. Я не змогла витримати цей хаос в середині. Помандрувала туди, де ніхто мені не скаже – стій! Може й справді – божевільна?

Хлюпотить вода. Це він тихенько перебирає веслами. Значить дружина, син та донька сплять – принаймні вдають, що сплять, бо вони – живуть за правилами і не хочуть бачити дійсність без прикрас.

Вона вже тут. Завжди припливає першою. Вона вміє бути вільною. Причинна... Та і я божевільний, коли піддаюсь на її чари. По всім канонам сучасного життя я повинен бути щасливим – красуня-жінка, син, донька. Я більше не можу уранці спокійно дивитися їм у вічі. Та коли сонце заходить і на небі з'являється перша зірка, я знаю, то вона мене кличе. І до останнього дня свого життя я буду так улітку щовечора сідати у човен і пливти до неї. А взимку крізь божевільні хороводи сніжинок знаходити її – ще божевільнішу і танцювати, танцювати, цілувати, цілувати, кохатися... забуваючи, що це лише гра з духом...

Відчуваєш, як останні промені сонця ніжно лоскочуть обличчя? Так, ніби прощаються назавжди. Але ж завтра прийде? Скажи мені, завтра прийде? Мовчиш.... Я розумію... Що тобі, там, на небі? Для тебе, кожен день - Сьогодні. Відчуваєш вітер? Дихання... я зараз не розумію – чи то його, чи то моє. Не вистачає повітря, я вперше йду до тебе на побачення, ще більше ніяковію – у тебе в руках троянда – я повинна її взяти? Це так дивно - пелюстки ніжні-ніжні, рожеві, як юнацькі мрії. Як твої губи. Коли ти поцілував мене, я не здивувалась. Бо це було не вперше – ти вже двічі приходив до мене у сні і цілував. Точнісінько так: нічне небо - велике полотно, на якому ми малювали наше майбутнє, проводячи паралелі від зірки до зірки. Ми знайшли свою зірку. Я впевнена, що крім нас її ніхто не найде, бо на небі – не видно. Треба просто відчути двома гарячими люблячими серцями – твоїм і моїм... Чекай коханий, чому я зараз її не бачу?.. Все як завжди: загораються чужі вікна, зажеврів несміливий місяць-ріжок, вперше, після мільярдної реінкарнації. Та де ж зірка? Ти забрав її до себе. Забрав усе: моє серце, душу, почуття, два роки нашого з тобою життя... Ти пішов не запитавши мене, але ж ми завжди радились! Мовчиш? Та й навіщо тобі розмовляти тепер з земною жінкою, коли на небі стільки красунь. Тобі байдуже до мої сліз, так? А в тім, я впевнена – ти перетворюєш їх на перлини і даруєш своїм коханкам. Як що так – скоро не буде куди складати те багатство. А сни? Коли я в останнє їх бачила? З них ти складаєш чарівні пісні, щоб співати вечорами, і не знаєш, чого коштує мені це безсоння. Як я повернусь в холодний, пустий дім? Мене там чекають твої листи, твої подарунки, наші фотографії, я божеволію, а ти мовчиш... Як, як я назву твого сина? Ми ж домовлялися, що ім'я сину даєш ти, доньці - я? То що я мою йому сказати, коли він виросте, де його батько?... Коханий, прости, пробач, я благаю... Я не смію тебе винуватити. І що це там, на небі? Зірка... Це ж наша з тобою зірка. Все буде добре. А ім'я вже є – твоє ім'я