тут досконале все. сукенка й червона помада, і світло з велетенського вікна, і її пози, і горнятка... усе.
знову родні сміт. він майстер.

[504x506]

фотосесія повністю, бо втриматися не можу

так фотографувати жінок може тільки той, хто справді любить жінок.
сайт.

[504x504]

ще...

ейсід три дні не читав баш.
мало того, шо там за ці три дні з'явився вагон високоплюсованих боянів (я в дикому шоці... там шо, справді восьмикласники тусять тепер?). там ше є одна цитата, яка розчарувала би мене в людстві, якби я до того не знала, шо людство - то дохлий номер.
увага:

400428 [ + 2566 − ] [:||||:] утверждена 2008-10-22 в 20:30
Very Table
ищу ответ на вопрос

Very Table
кому принадлежит теория классификации животных и растений

Very Table
выдает

Very Table
...некую китайскую энциклопедию» под названием «Небесная империя благодетельных знаний» (исп. «Emporio celestial de conocimientos benevolos»), в которой содержится классификация животных, согласно которой животные делятся на:
принадлежащих Императору,
набальзамированных,
прирученных,
сосунков,
сирен,
сказочных,
бродячих собак,
включённых в эту классификацию,
бегающих как сумасшедшие,
бесчисленных,
нарисованных тончайшей кистью из верблюжьей шерсти,
прочих,
разбивших цветочную вазу,
похожих издали на мух.

Very Table
господи..... я ж так и папишу!

люди, правда ж, ви знаєте, хто це написав? правда ж, ви це не вперше в житті бачите?

давно хотіла.
/до речі, це для відповідності дизайнові у мене з-під форми відповіді зникли ці ідіотські смайли чи вони взагалі зникли?/
шкода тільки, шо чудовий прекрасний фон погано видно - він мені страшно подобається, відколи на skull-a-day його побачила.
мабуть, тепер треба шось гарне повісити, шоб якось допомогти вам тут призвичаїтися...
гарне буде. роботи таксидермістки поллі морган, які мені вже давно дуже й дуже подобаються. і, випереджаючи питання, - нє, у мене не депресія і я навіть не хочу всіх повбивати. чесно.

[500x375]

ще...

[273x400]
у тобі насправді так мало - мармур пальців і шовк волосся,
але я так радо тримала б холод рук у своїх руках.
от - підводишся і виходиш. твої губи кажуть, що досить,
твої очі іще не певні, та різниця тепер яка?

обіцяли весни на вчора, але сніг не спиняє лету.
крізь його тремтливу завісу - силуети човнів твоїх.
привези мені в подарунок хоч камінчик з берега лети -
може, пам'ять тоді відпустить чи принаймні відпустять гріх.

я не буду сумна стояти. я дивитись услід не хочу -
берег знає мене напам'ять, а навіщо комусь іще?
це насправді надто багато для одної: холодні очі,
аж прозорі, й прощальний погляд цих сумних, нічиїх очей.

не зайтримуйся. бачиш, хлопці вже готуються до походу,
в шлях такий рушають, мов таті, не підводячи голови.
і волосся твойого хвилі, як річок невідомих води.
все минає, і це минуло. забирайся врешті. пливи.

не можу втриматися. перепощую ше одну красу з трансліту-транслітери.

З легкої руки відомого вам любителя семіотики монастирська бібліотека стала дуже популярним конструктом. Здадують її до діла й без діла, причому переважна більшість, що недивно, жодної монастирської бібліотеки в очі не бачили, навіть на фото. Спробуємо це виправити.
Адмонтське абатство, щоправда, засновано лише в ХІ сторіччі, а приміщення бібліотеки збидовано аж у 1776, але сама колекція цілком пристойна - понад 1400 рукописів, понад 900 інкунабул.

[показать]

вона прекрасна...

повернулося.
не знаю, шо з цього приводу можна написати. багато різного. наприклад, про іншу ввічливість у провінції - коли "добрий день" кажуть усім, але здивовано дивляться, коли дякуєш за якусь дрібничку (можна було би порефлексувати про те, шо оте перше - цілковито колективне, оте друге - індивідуалізм; але не хочу). або про заратустру, який говорив надзвичайно гарні речі, і про те, шо я вже майже до цих речей доросла (заратустра буде пізніше; думки _про_ нього потрібно виношувати). або про змерзлі руки, спання по 12 годин на добу й кільканадцять есемесок, без яких мені було б зовсім сумно. або - таке вже зовсім дівоцьке й кумедне - про те, як ейсід шукав майже досконалі джинси і таки їх знайшов, і знайшов ше багато всякого.
але. повернулося - й усе тут. мені добре й затишно. удома. і не страшно, шо теж мерзну в пальці.
за ці два дні прочитала не так багато, як звичайно читаю, коли їду туди - може, через холод, який змушував кутатися в ковдру й хилив до сну. але. "обличчя пустелі" тараса федюка встигла двічі. не скажу, шо там усе гарно. він мені дуже вибірково подобається, та й редактора б йому... але є такі речі...

От і пора повертатись додому, Еней,
от і скінчились, як іди, твої енеїди.
Тихо тремтить в павутинні останній e-mail,
потяг останній тихенько гойднувся і їде.

Скрипи, потріскування, задубілий коньяк,
офіціант - хоч куди - хоч нікуди - моторний...
Тексти, як букви. І мова розгублена, як
в складі оркестру - але без оркестру - валторна.

Ох, погуляли: дідони, моря, острови,
друзів загибель - дурна і весела, як друзі.
Шлях без мети, без царя в голові, голови.
Чорні черешні в долонях на восьмому крузі.

Ось і пора. В скло брудне нахиляється лоб.
Там, де умреш, - взагалі-то не так і погано.
Гасиш цигарку зотлілу у тамбурі об -
що не для цього у тамбурі - дужку стоп-крана.

(с) тарас федюк

буде тільки одне фото. але воно - божественне до неможливості.
фотограф - john rawlings; зроблено світлинку у жовтні 1961 року; власниця ніжки - на жаль, на жаль - невідома, хоча, можливо, якшо пошукати...
захват. абсолютний, глибокий захват.
[538x699]

листя шепче секрети, штовхає мене до єресі -
я ж навчилась читати з вуст і тепер не слухаю.
відчуваю зникання, минаю, ніби я - вересень,
відпускаю на волю свого святого духа.

ми щороку виходимо заміж. боги вивчають нас,
препарують нас, дивляться в очі нашим релігіям,
потім раптом надходить осінь - і світ зачаєний
аж вібрує в передчуванні мокрого снігу.

від вологи росте у наших легенях хвороба ця,
на асфальті червоне листя здається ранами.
відчуваю причетність - всередині мене робиться
те, що завтра в повітрі буде і небом стане.

стільки простору, що й неможливо у ньому дихати.
кожен бог - то закон, кожен день - то така приреченість,
що із неї немає, крім стежки нагору, виходу -
духи прагнуть свободи. лишаються тільки речі.

проект фотохудожника алєксєя нікішина.

Очень хороший фотограф. Портрет грустный? А вы считаете, что мы должны быть все бодрые и веселые? Это не журнал «Здоровье».
Андрей Макаревич

[600x600]

обличчя

...яку вирішив наваяти ейсід, оскільки тиждень самроботи сприяє рефлексуванню.

от у вас яке чоловіче питання (читай - почуте від чоловіка) займає перше місце в хіт-параді абсурдності?
в ейсід це безперечно й однозначно "а нашо я тобі?". байдуже, з яким виразом обличчя й тоном його задано: чи жартівливо-спокусливим, чи сумним і замисленим, чи з трошечки офігівшим. байдуже, ким його задано: чи коханим, з яким ми вже дааавно прокидаємося в одному ліжку, чи кимось, хто про коханого знає, чи... ну, коротше, як доводить практика, задають це питання практично всі, і, шо найстрашніше, вважають вони його аж ніяк не риторичним. шо єсть великий ахтунг.
нашо про це запитує коханий - загадка за сімома замками; може, він час від часу думає, шо мої егоїстичні порухи змінилися якимись вищими. а може, просто забуває, шо я йому минулого разу відповідала.
але менша з тим. найбільша проблема полягає у принциповій відсутності будь-якої адекватної відповіді. і якшо коханому я ше можу сказати "бо я вас люблю" (шо насправді нічого не пояснює) й тему майже закрито (ну так, мені ше скажуть, шо се егоїстично, але я й так знаю), то почуте від когось іншого це питання викликає у мене майже доісторичний страх. ну йолки, а чому б ні, а просто так, а мені всігда подобалися плюшеві чоловіки, а тебе приємно слухати. шо теж насправді більше звучить, як відмазка. шкода тільки, шо не-відмазок не існує. поки я не знаю відповіді, я її озвучити не зможу; як тільки я знатиму відповідь, я зроблю все, шоб її ніхто не почув. чоловіків, яких треба нашось, взагалі-то не дуже й треба по-справжньому, нє?

прийде хельовін. готуємося. раджу зазирнути до браяна моріса сюди - www.ooo000ooo.com - або хоча б під кат. бууу!

[700x362]

не страшно?

посиділи, поспілкувалися, попили гарного чаю (правда, чаєві заважав вічний запах вишні, якого я ніяк не можу вивести, й надмір меду, з яким я знов не розрахувала), ейсід змерзло в лапи. як верхні (чай не допоміг, хоча свіжоналитий пік у пальці; а нахабства, шоб попросити погріти руки, в ейсід не вистачило), так і нижні (ото піду й куплю багато вовняних шкарпеток). шото мені підозріло гарно - а це ж я ше навіть до фільмів не добралася =))
одним із приводів до гарності, мабуть, може бути те, шо я тепер знаю, з ким піду на хаггард, і такий розклад мене більше ніж влаштовує. звичайно, ви ше маєте шанс приєднатися, але, позаяк я по квиточки піду вже завтра (якшо зовсім не обламаюся), дуже ймовірно, шо в залі ми все одно будемо сильно далеко.
а ше у мене збожеволів мейл-менеджер :) він вирішив порадувати мене чотирма тисячами лістів - від 19 вересня до сьогодні. піду-но я за той час чаю попию... а ви музики подивіться =)

нові абалдєнні ктулху-штуки від F. Launet. краса-краса.

[300x400] [300x400]

фхтагн!

[418x470]
Юрій Андрухович - Грифон

Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.

А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу її
у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п'єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.

а грифон - звідси

Sandra Monat робить вікінгів, хрестоносців і ше всякі штуки. вони чудові.
мене скоро попустить, а поки шо я зовсім впала в дєцтво. нате трошки. і ви знаєте, з чим саме це мені найбільше асоціюється :)

[400x300]

ото таке

це той вид прекрасності та зворушливості, від якого стає не добре, а невимовно добре. тут досконало все - від плюшевих камінців і мухоморів до левиків із в'язаними гривками, від кумедних пташечок до _таких_як_треба_ зайців, - і всі ці досконалі істоти мають імена. ейсід у захваті.
до захвату ейсід довела добра тьотя стефані барнс, посилання на яку було знайдено на ажі. обидва посиланнячка варті того, шоби по них клікнути.
[699x465]

бавмося, бо це найкраще, для чого вигадано людей

дуже своєрідна відеопоезія від англійця джима кларка. цей талановитий молодий чоловік - художник аніматор, - воскрешає своїх улюблених авторів і змушує їх читати вірші. мало того - у пана кларка великий аудіоархів, і деякі з цих оживлених поетів читають власним голосом. воно вийшло дуже... дивне воно вийшло, отак. але певна доза кайфу в тому є.
багато - від петрарки починаючи - можна подивитися тут, на оупенспейсі, а я, мабуть, обмежуся двома авторами, яким макабричність дуже навіть личить.

Charles Baudelaire, L’ennemi




Edgar Allan Poe, The Raven

давненько шось не було нічого настільки ж старого, наскільки гарного. старого в найліпшому сенсі того слова, звичайно :)
сьогодні будуть фотографії від мелвіна сокольського (вони кажуть соколскі, але ж ми-то знаємо, звідки ноги ростуть, нє?). це якесь аххх і оххх. особливо оця серія, яке я сьогодні вирішила зашпиндячити в журнал. роздягання не буде, зате буде безмір повітряної естетики. нате. (а, так - кольорова тільки перша світлинка, решта - надзвичайно гармонійне ч/б).

[543x680]

летім?

лірично мені...

від floriandra.
[600x600]

опіатне...