Вот, зашла в дневник, а здесь меня ждет симпатийка да еще и с подписью "не грусти)". Я даже догадываюсь от кого она!
И почему-то сразу дождливый пейзаж за окном перестал быть таким заунывно-скучным. Еще раз убеждаюсь: ощущение радости жизни складывается из мелочей)

В маршрутке едут парень и девушка. Оба стоят. Парень нежно засовывает руку девушке под свитер и гладит живот.
- Тебе так нормально, родная?
- Мне нравится, мой хороший.
- А ничего, что нас смотрят?
- Да пусть им повылазит всем, кто смотрит! (очень ласковый ответ, не правда ли, как для девушки?)
На следующей остановке парню выходить. Они опять-таки очень нежно прощаются. Парень выходит, за ним закрываются двери, и слышен полувздох девушки:
- Фух, слава Богу...

Да уж, чем не пожертвуешь ради любви...

Разговор двух подруг:
- А какого населения на Земле больше, мужского или женского?
- Женского.
- Блин. Мало того, что почти все они - придурки, так их еще и меньше, чем нас...

Вот так и ищи себе, умного, красивого и заботливого...

***

В этом городе, полном дождя,
Совершенно нет места мне.
Город мокнет и по щекам
Растекается тушь реками.
Мокнет город, а люди спят.
Только ночью совсем не спится мне.
Задождило опять, опять на душе моей.
Мысли мышками кто куда.
А в какую мне бежать сторону?!
Я не знаю. Опять, опять задождило за окнами…
(6.09.07)

***

Желтые охапки листьев
Ветер собирает в хороводы.
На кошачьих лапах осень
Пробралась в город.
Улетают птичьи стаи
В теплые края,
Плод последних урожаев
Отдает земля.
Серебрится паутина
В воздуха стекле,
Белых облаков пушинки
Отражаются в реке.
Скоро догорят пожары
Парков и лесов,
И зима накроет землю
Ватяным ковром.

***

В этом мире святых и грешников
Мы с тобой – затерявшиея путники.
Может, мир этот завтра изменится,
Но я верю – изменится к лучшему.
Ты со мной – и на небе солнышко
Тянет к нам свои рыжие лучики.
Я хочу быть с тобой, и я верю тебе.
Рядом ты – дальше быть только лучшему.

***

Буде дощ,
І місто буде в сльозах.
Буде дощ,
І я заплачу.
Хай за краплями дощу
Сліз моїх ти не побачиш.
І під стрілами дощу
Буду лити свої сльози.
Ти сьогодні в перший раз
Зробив мені боляче.

***

Горизонт весь залит красним.
Закат.
Давала я обещание
Год назад,
Что больше не буду верить
Никому.
И ключ от души не отдам человеку
Ни одному.
Но время прошло и снова
Я горю.
Догораю. Пепел на ветер. Встретимя
Не в раю.
Небеса все залиты красками
По краях.
В этом мире меня держит
Только страх.

***

Я снова здесь, спустя почти месяц отсутствия. Приехала домой. Что делала весь этот месяц? Гуляла, училась. Именно в таком порядке. Много гуляла по Киеву и совсем чуть-чуть училась. Детального отчета не будет. Времени нет.
Сегодня возвращаюсь обратно в Киев.
Очень тянет писать в дневник. Жаль, что в общаге у меня нет доступа в интернету. Опять завела бумажный дневник.
А еще потянуло на лирику. Делать то особо нечего. Осень. Дождь. Грусть. Вот и сочиняю. Выложу некоторое из написанного здесь. Может, так оно не потеряется.

Ну вот и все, сегодня уезжаю на учебу. До первого, наверное, уже не вернусь.

Стремно немного, как оно там все будет... Столько всего нового, столько новых людей, а я вообще плохо схожусь с людьми.

В дневник обещаю писать.

Пока! До встречи!!!

Запятая в этой длинной-предлинной истории неожиданно превратилась в точку. И как же хорошо мне от этого стало!

В Пологи едут за двумя вещами: за правами и за зубами.

Сьогодні виповнюється 25 років такому знайомому нам всім компакт-диску. І хоч зараз багато говориться про те, що CD доживає свій час, проте ніхто не буде заперечувати його значної ролі в розвитку інформаційних технологій.
До речі,першою групою, яка випустила свій альбом на компакт-диску, була "АВВА". А в 80-их було багато жартів про те, що форма і розмір CD нагадує підставку для пива. І ще - час запису, 74 хвилини, ніби-то був вибраний не випадково, а спеціально для того, щоб на одному диску поміщалася дев"ята симфонія Бетховена.
Я просто сьогодні дуже уважно слухала новини, от і вирішила поділитися.)))

Читала "Поклоніння ящірці" Любко Дереша. Книжка, яка спонукає задумуватись над прочитаним, причому не тільки в ході самого читання, а й потім, по прочитанню. Мене, наприклад, вже кілька днів не полишають різного роду думки починаючи від "про те, яким є наше покоління" до "куди ми, люди, йдемо (біжимо наввипередки, усуваємо перешкоду будь-якими методами, затоптуємо в землю тих, хто неспроможний іти далі і вважаємо це все нормальним) і до чого так насправді прийдемо". Це те, про що подумалось мені, може в когось по прочитанню думки будуть інші...

Рылась сейчас вот в старых файлах. Тоже своеобразный дневник. Файли по пару килобайт, а в них кусочки жизни, кусочки прошлого, слова написанные под воздействием эмоций, размышления, переживания... Получилась по большей части прогулка по дебрям памяти. Читая записи годичной, полугодичной давности, поняла, сколько порой было в них глупости, наивности. Если я могу это осознавать, не значит ли это, что я повзрослела?)))
Еще что нашла? Здоровенный файл со стихами. Практически все они посвящены одному единственному человеку и моих тогдашних чувставах к нему, и если б они попались мне на глаза чуть раньше, то неизбежно были бы удалены. А сейчас мне уже все равно. Пусть остаются, на память о былой глупости.
Но вот нашла один стишок, он особенный. Я хорошо помню, когда он был написан. Прошлым августом. Мне тогда было особенно галимо, опускались руки, и вообще жить не хотелось...имелись на то причины. А он - это такое себе средство "приободри себя сама". Мне даже удивительно, что что-то такое позитивное родилось у меня тогда. Он не несет никакой литературной ценности, он просто важен для меня. Вот:

Жизнь такая разноцветная –
То тёмная полосочка, то светлая.
Если вдруг ты в чёрной окажешься,
Где-то на горизонте белая покажется.
В жизни всякое бывает –
Поражения и грусть.
И часто капают слёзы,
Но мелочи это, пусть.
Только не нужно сдаваться,
Нужно идти вперёд
И обязательно радость
В сердце к тебе придет.

Сегодня, 13 августа, Всемирний день левшей. Этот праздник люди, пользующиеся преимущественно левой рукой, впервые отмечали 13 лет назад, в 1992 году.

На Руси к левшам относились подозрительно. Им даже запрещали давать показания в суде. Считалось, что левшой был сам дьявол. А в советских школах маленьких левшей переучивали в обязательном порядке. Психологи говорят, что все эти люди обладают сильным характером и мощным творческим потенциалом.

По данным статистиков, около 10 процентов населения - левши.
Список известных людей, которые все делали левой рукой, поражает, - английская королева Елизавета, Наполеон, Уинстон Черчилль, Юлий Цезарь, Жанна д’Арк, Леонардо да Винчи, Аристотель, Ньютон, Марк Твен, Буонароти Микеланжело, Вольфганг Амадей Моцарт, Николо Паганини, Роберт Шуман, Людвиг Ван Бетховен, Петр I, Чарли Чаплин, Мэрилин Монро, Джим Кэрри, Пол Маккартни, Ринго Старр, Том Круз, Билл Гейтс, Роберт Де Ниро, Брэд Питт, Киану Ривз, Микки Рурк, Сильвестр Сталлоне, Брюс Уиллис, Дрю Берримор, Вупи Голдберг, Анжелина Джоли, Николь Кидман, Лиза Кудроу, Деми Мур, Джулиан Мур, сестры Олсен, Сара Джессика Паркер, Джулия Робертс, Франц Кафка, Джеймс Кэмерон, Дэвид Боуи, Энрико Карузо, Курт Кобэйн, Фил Коллинз, Селин Дион, Рикки Мартин, Джорж Майкл, Сергей Рахманинов, Джорж Буш старший, Билл Клинтон, королева Виктория, принц Уильям и Николай Лесков, написавший в 19-м веке знаменитую повесть о Левше, подковавшем блоху.

К списку людей, у которых в этот день праздник, я смело отношу и себя. И если кто-то видит, как я рисую, чищу картошку, держу иголку и много еще чего делаю левой рукой и удивленно спросит: "Ты что, левша?!", я гордо отвечу: "Да, я ЛЕВША!" Хоть в детстве меня и переучили писать правой...)))

Прозоро-високе небо вже напитане холодом... Здається, воно - вицвіла скатертинка. Небо вицвіло. Чи відцвіло? Все колись відцвітає...

Маленький паросточок проростає, квітне і відцвітає...

Спочатку весна, потім літо... А тоді осінь. Хочеш ти її чи не хочеш.

Народжуєшся, живеш-живеш...А тоді вмираєш. Хочеш ти цього чи не хочеш.

...Повітря таке прозоре, що знайомий пейзаж навкруги здається якимось нереальним. І ти напружуєш зір, довго-довго вдивляєшся в мерехтіння небувалої яскравості зелень дерев, ніби хочеш ввібрати її, запам'ятати кожен листочок.

…А тополі біля двору вже проворять передосінню репетицію, і раз по раз під поривами вітру в повітря злітають пожовклі листочки. В дворі їх вже ціла купа, і вони приємно шурхотять під ногами. Стільки пожовклого листя - то мабуть наслідки небувало сухого літа…

Тринадцятий день останнього місяця літа.

Зараз читаю книги Урсули Ле Гуїн із серії "Земномор'я":
1. "Правило імен"
2. "Ящірка"
3. "Чарівник Земномор'я" - збиралась прочитати аж пів року, та все якось то часу не було, то руки не доходили. Це була перша книжка Ле Гуїн, яку я прочитала. Сподобалось! Потім вже прочитала "Ящірку" і "Правило імен". Це коротенькі оповідання, але щоб все було зрозуміло, починати читати краще з них;
4. "Гробниці Атуана" - захопило так, що прочитала за одну ніч)))
5. "На останньому березі" - те, що читаю саме зараз)
6. "Техану"

Тільки що прийшло повідомлення, що мене офіціально зачіслили до університету. На 2-ий курс! Так що можна вже починати пакувати чАмодани і скоро в путь!

Боже, чому я роблю все не так? Я вже БОЮСЬ щось робити і щось говорити, бо знову буде не так. Я боюсь навіть дихати. Я гірше слимачка, що забився в свій панцир і боїться звідти виглянути. Як мені це обридло...
Життя прохожить мимо, а в мене замкнуте коло, і я мечуся в ньому. А все що відбувається, відбувається навкруг мене, без участі мене.
Вся проблема в мені. І я розумію це, і не можу нічого з собою зробити.
Я БОЮСЯ ЖИТИ.
А хоч би хтось сказав: так, ти робиш усе правильно, роби так і далі.
Нема нікого.
Зато скільки їх, тих, хто ламає крила, тих, хто плює у душу. А від самих близьких і не чекаєш навіть, а все одно... Відчуваєш себе загнаною тваринкою, яка шукає вихід. І не знаходить. А дім - то зовсім не фортеця. А часом так хочеться прихистку від усієї цієї мерзості, хоч десь.
Невже я дійсно така погана? Поясніть мені це, чому? Я не розумію. Я не знаю вже, чи повставати проти цього, чи змиритись. Бо може й справді я така дрянь?
Якби ви знали, ті, хто все це говорить, як я старалася. Як я кожного дня перемагала себе. Скільки сил це все відбирало в мене, і як я втомилась. Чому ви так нагло ламаєте те, що мені далося такою працею? Я не можу повірити, що я ТАКА!
Я ВТОМИЛАСЬ БОРОТИСЬ.
Я ВТОМИЛАСЬ ТАК ЖИТИ.

Палюче сонце все ж таки схилилось на захід і потихеньку упало в обійми майже нерухомих хмар. Сутінки, такі довгоочікувані, не принесли свіжості. Дощу…
Вітер, що спав ввесь день десь серед соняшникового поля, прокинувся, обдав пилюкою придорожні абрикоси і полетів розганяти величезні, повні жаданої вологи хмари. А ті, розбурхані небаченою дерзітю, гнівались блискавками і громом.
Вітер куйовдив чуби дорослим сивим хмарам і грався верхівками дерев… Спрагла земля спостерігала за стихією мовчки і жадала лише одного – дощу. А його не було. Клуби пилу піднімалися вверх і в повній пітьмі зливалися з небом. Раз за разом блискавка освічувала все довкруг.
Награвшись, вітер погнав хмари полями далі, і в наставшій тиші можна було відчути тихе розчарування обманутої землі.

Море, тепле і ласкаве, залишилось позаду, довго маячило десь на краю горизонту, доки не сховалося зовсім. Казковий безтурботний тиждень закінчився. Автобус неумолимо йшов далі, додому, де чекають невирішені проблеми, щоденні турботи, похмурі думки, неспокійні сни, невтолені бажання, нездійсненні мрії… Просто неспокій. Якби автобус зупинився, я б точно втекла на якійсь зупинці. Чомусь не зробила того. Мабуть десь в підсвідомості відчувала, що від цього нікуди не дінешся. Від самої себе не втечеш.

Я вдома. Сумно чи радісно?

Чого я зовсім не вмію, так це мстити. Зараз я цією реплікою не хочу охарактеризувати себе з якоїсь там стороні, поганої чи хорошої, я просто хочу сказати, що коли інші за вчинену їм кривду, намагаються будь-яким способом помститися кривднику, мені чомусь помста не спадає на думку. Я можу образитись на людину, можу розсердитись, можу її зненавидіти, можу ігнорувати, але чомусь мені ніколи не спадало на думку відплатити їй тією ж монетою.
Ні, брешу, інколи таки спадало. Але чомусь я уявляла людину в такій ситуації, навіть в точно такій, як вона мені зробила, і мені ставало її жалко. І я вже не могла думати про те, щоб помститися таким чином. Знову ж таки, це не характеризує мене ні з якої сторони, тим паче з хорошої. Бо я все ж роблю людям боляче, частіше всього спонтанно, коли не можу подумати, чи потрібно це робити. Потім каюся, мордую себе питаннями, навіщо так зробила.
Взагалі то, метою цього поста було всього-навсього розповісти про одну помсту, вчинену проти мене. І взагалі розібратися, може то й не помста була.
Отже, справа от у чому. Якось недавно я дзвонила подрузі з місця, що не відрізнялося якістю зв’язку. Десь після 5 хвилин розмови зв’язок обірвався. Я перед цим попереджала її, що зв’язок поганий, до того ж у мене на рахунку було обмаль коштів, та й поговорити ми встигли про все. Отже в той день я їй не передзвонила. Другий раз вийшло, що дзвонила я їй з потяга, зв’язок взагалі то з’являвся, то пропадав. Я сказала, що передзвоню, і не передзвонила. Причина була смішна: бо я просто заснула) Передзвонила я їй вже на другий день, коли була вдома. Ми про все поговорили, в кінці домовилися про піти кудись погуляти. Альона (так її звуть) сказала, що завтра передзвонить, щоб домовитись коли йдемо. Уже 3 дні «дзвонить»((( А самій мені до неї передзвонити не дає питання: це простий збіг обставин чи вона мені мстить? Якщо мстить, то невже такі дрібниці варті того, щоб мстити? А якщо ні, то могла б вона в кінці то кінців повідомити хоча б що вона жива, я ж бо чекаю?
Може комусь здасться і нерозумним зациклюватися на таких дрібницях. Але як по іншому, якщо я вважаю її однією з кращих своїх подруг (найкращої в мене просто нема), а вона так робить? Чи немає інших способів показати, що я щось зробила не так, і що щось зачепило її самолюбство, крім помсти?

Добре, коли весь твій день розписаний по хвилинах, і від повної зайнятості "нема коли вгору глянути". Тоді з"являється відчуття заповненості буття, користості, а головне твоєї потрібності в цьому світі. А погано, коли часу повно. Тоді в голову лізуть різні думки нехороші... І відкараскуватись від них вже нема сил...