Це початок стадії коли починаєш в комусь шукати твої фрази, помічати схожі жести (або вигадувати, бо Ти займаєш 99 вітсотків усіх думок.

Але я почуваюся неймовірно легкою та незалежною від плану. Я сама собі міняю все сходу, не орієнтуючись не на кого. Я своя.

Соняшно.
Забагато світла, тепла та асфальту.
А ще жовтого спекотного кольору.
Цього сезону всі жовті і це додає піщаного скреготіння у роті.
Я малюю собі червоний рот та сині очі.
Може так неба стане більше.
На дві краплинки.

Ти диви ж як все культурно-лірично опставила.
Насправді небу просто легше побачити Тебе.
А жовта спека тут ні до чого.

Опа.
У якогось товстого чаловіка такі файні годинники з дідусем Че.
Деб такі придбати?
Та рахувати ними хвилини до тебе.
Кілометри до тебе
[то вже не годинники]

Я одна на всю площу народу стрибала під С.К.А.Й., оточена купою невдоволених пик, чекаючих на Братів Карамазових та ДДТ.
СКАЙ співали для мене.
Ми з Амідом палили бенгальські вогники, сміялися та пили щось алкогольне.
Дівчина-доброта та дівчина-дитина мені посміхалися а я в свою чергу посміхалася небу.
[вонож-бо ближче до тебе
ближче до неба
від себе
без тебе]

Я за звичкою шукаю твій нік в переліку контактів.
Шукаю зелену квіточку Online.
My heart is online.
<3

Я слухала твій голоооос. Не стільки слухала ЩО ти кажеш, скільки просто насолоджувалася тим, що це кажеш ТИ.

Youuuu areee the loooooser, my frieeeeendd....
Я лузер ( чи то високосний рік. )
У мене вкрали дуже недешеву мобілу, вилетіла вінда, заляпали фарбою екзаменаційну роботу,зіпсувалося дороге взуття, і швидко розкупили те, що я хотіла придбати
*подумки додаю до цього списку Тебе*

може то щось підштовхує мене до нового життя з абзацу?
Ньє.
Навіть з нової сторінки або глави.
Граємо хто кого?

Якщо я живу минулим, мене буде більше.
Більше в житті.
БО ж навіть якщо мене не стане я залишусь жити в минулому.
Жити майбутнім небезпечно.
Коли в майбутньому тебе не стане, то не стане й зараз.
Тому шо ти не в теперешньому, а в майбутньому.
Тож краще минуле.
Минуле створене для мазохистів.
Ми порпаємось в засохлих пелюстках квітів, дарованих хлопцями без очей, стискаючи їх до душмяного пилу.
Гортаємо сторінки старих нотатників, шукаючи свій колишній почерк, розплившийся від сліз і довго-довго шукаєм у найглибшому осіданні емоцій колишній біль.
Шукаєм там, де він вже давно закостенів і роздовбуєм щоб знов відчути.

Чому ми так рідко описуєм коли було добре?
Чому не перечитуєм, затримуючи подих, веселі моменти, шрябаючи по дну души, щоб знов відчути той присмак.

Ми мазохісти і добре це усвідомлюєм, тому фіксуємо кожен грам болю з усіх ракурсів.

Гербарії бо_лю(блю тебе)

Я можу заснувати мертвий ботанічний сад.
А нащо?
Все одно ти ніколи ним не ходитимеш, бо все що я пишу завжди дратувало тебе а ти намагався якнайліпше показати мені що ти вважаєш все це дуже кумедним.
Може ти просто боїшся болю?

Я не роблю тобі больно.
Тобі, напевно сумно та нудно.

Біль - це мої кокаїн, гандж, лсд та травмадол одночасно.
Я його нюхаю, палю, ковтаю та жую, в гонитві за розумінням його смаку та запаху.

Полювання за болем.
Це така розвага щасливих людей.

У мене вкрали частину пам*яті.
Спьорлі мій телефон.
Тепер, телефонуючи мені ти чутимеш "абанєнт врємєна нєдаступєн".
Якісь підозри гадюччям пролізуть до тебе.
А може й ні.

Я коли писала заяву дядьку-міліціонеру помітила що у нього красиві витончені пальці та нігті.
Тому написала "ви" з маленької літери.
А твої руки найліпщі.
Бо ти якогось андрогінного походження.

Янголи серед нас. Вони відчувають коли тебе немає зі мною та пригощають мене рожевим шоколадом, которого я не бачила в нашому місті більше року. Янголи малюють за мене іспити та курсові. Чи то вони хочуть щоб мені було легше чи то на небі їм сказали так робити. Я впевнена, що янголи плачуть вночі. Вониж-бо янголи і немає тих, хто піклуватименться про них. Допоки не проп*ють свої крила.

я теж колись була для когось янголом. Лікувала чиїсь рани рожевою слиною. Ми усі були чи будем янголами для когось, дивлячись на свої драми крізь заплющені очі.

А сьогоді зранку я навмисно випещувала себе до бездоганності, розраховуючи на глибокий фєтіш від фото виставки "дівчата знімають дівчат". ЗВіснож, якісь сумніви з приводу трушності у мене виникли ще тоді, коли я дізналася, що виставка проходитиме в обласній бібліотеці. Бальзаковські тьоті у в*Язаних жильотках та сивим волоссям у суміщі із книжковим пилом вбивали на корені ще в моїй голові увесь фетіш. Але туди варто було піти навіть якщоб то була якась банальна лекція про наркоманію чи нудненька презентація, тому що... Я йшла із Дівчиною-розпатлане-волосся. Вона каже, що розгублюється поруч із Наталкою, - фотографкою, котру ми зустріли на виставці - Я погоджуюсь що це доволі дивно та в свою чергу розгублююсь, вихоплюючи з вітрини її погляд.
Моя інтуіція сьогодні була твереза. Фєтішем і не СМЕРДІЛО. Ми посміялися з віршів, світлин, организаторів, моделей, глядачів, програми і почувалися цілком кумедно. Рахітична жінка з претензією на базарний гламур та елегантність із дівчинкою з тюлєнєвою статурою читали вірші про лізбійський трах у шкільній роздягальні, невпевнено торкаючи одна одну за руку, незграбно та соромлячись. Кращеб вони не патякали тієї хуйні а просто поцілувалися. Тільки не так як то роблять псевдогламурні німфеткі в провінційних клубах, не розуміючи естетики ж+ж, а по-справжньому. Чуттєво. Ну то таке.
(Ти мене переслідуєш іншими людьми. Асоціаціями. Спільними знайомими. Кращеб Рево не приходив туди. Все одно виставка гівняна)

ЗА 20 хвилин після відкриття виставки ми вже сиділи із Дівчинкою-розпатлане-волосся в кав*ярні, бо залишатися в тій кумедній атмосфері Ж+Ж=бидло не було сенсу. Я вчуся жити без тебе. Піврічний досвід життя без подиху.
Вона замовила собі чай з дибілкуватою назвою санта-барбара. Чому ж тоді він так по-справжньому пахне тим трав*Яним збіром, котрий ти так любиш?

Думати про себе. Тебе. кого їбе?

Якщоб Микола Тесла був моїм френдом, він обов*язково навчив би мене як передати своє кохання за тисячі кілометрів на південь. Він би вигадав пристрій. Пристрій дихати без кисню. Пристрій жити без тебе. пережити. Не так вже й довго.

З того часу, як тебе нема, за вікном злива.
Все навкруги болить.
Вулиця хвора вітсутністю тебе.
Хвора без тебе.
Хвора на тебе.
Тобі там, напевно, спекотно, а у мене вогкі очі.
Вогкіші за дощ.
Я би стікала твоїм витонченим обличчям на шию, ковзнула по грудях до серця, щоб випаруватись звідти, мішаючись з твоїм подихом.
Десь в сусідньому вимірюванні ми релаксуємо в твоїй кімнаті з двома великими кухлями тибетського чаю, дивлячись тупеньку американську комедію, або драму, котрі ти ненавидиш так само, як те, що я про тебе пишу.
Але ж за вікном все п*ятий день злива.
Нехай ці краплі цілунками випадуть на тебе.
За тисячі километрів

Коли ти набагато дальше від мене, ніж від східної півкулі, я намагаюся приладнати свій час до чого завгодна, аби він не був вільним.
Аби не згадувати про кілометри та твої очі.
Я жадібна до твоїх очей, твої моїх очей.
Тиж-бо не залишив мені їх навіть заспаними.
І я ладна б сховати їх у свої долоні, щоб ніхто окрім мене не смів в них пильно вдивлятись.
Сьогодні я зустріла твої очі в ранкових хмарах крізь замацане скло потягу Луганськ-Донецьк.
А може то мені примарилось, як трапляється в пустелі у тих, кого вбиває спрага. (Тобі там жарко?)
Чи можут ьвбивати відстані з часом?
прикриваю вікно коротенькими занавісками, щоб ніхто тебе не впізнав.

А Заїдати сльози, стікаючі горлом, білим шоколадом такаж саме беззмістовна справа, як ховатися від думок про тебе Донецьком.
Як сховатися від думок?
Сховатися.
Поховатися.
А ти приноситимеш мені на Пасху крашанки та білий шоколад?
Я заїдатиму їм твої сльози

Я сьогодні весь час усім посміхаюсь.
Це у мене невротичне, чи то пак, нервове.
Я не знаю що тобі зараз казати, чи про що мовчати... тому міцно тримаю за руку, сподіваючись, що ти сам мене прочитаєш.
Залишай відбитки своїх лінії життя та кохання на моїх долонях, а я притулятиму їх по черзі від серця до обличча, шукаючи твій запах.
Відстані - це ще одна причина бути ближче.
Отак.
Не розтуляй обіймів, це ж останні секунди.
У мене віднялися очі, пальці, вуха, язик.. я тільки чую твій запах.
Набираю в легені та затримую.
На пів року.
Пів року без подиху.
Здається, ти кажеш що Кохаєш Мене та цілуєш у кутик рота.
Я ще я відчуваю шкірою як ти посміхаєшся, бо все буде добре.


Краєм ока помічаю твої очі.
Нє. То твій тато за кермом везе мене додому..

Зеркальные отражения начинают жить собственной жизнью в последние секунды до того, как я перевожу взгляд с зеркала на что-то иное.
Чем больше я в него заглядываю, тем меньше меня становится. Я знаю, что иногда мои отраженья возвращаются в рамы неначищенных зеркал и долго пронзительно молчат, ожидая что я за ними вернусь. И я возвращаюсь, оставляя таких же безмолвных одиночек с серыми глазами. Всегда серыми. Зеркало - бездонный приют для одиночек. Что-то вроде дома престарелых.
Обратных рейсов нет.
Бермудский треугольник. ВременнЫе сбои. Зависание в пространстве. Глаза - зеркало души. Сколько в твоих глазах одиночек?

А ти бачив хто живе у мене в очах? Зранку, мацаючи своє воскове обличчя неслухняними пальцями, мені здається, що і немає там волошкових спостерігачів. тонка пелюсткова шкіра затягує разом зі свідомістю мої очі. А все навкруги - вигадане та випещене божевільною підсвідомістю. І ти, карьоокий коханчик, теж вигаданий в моїх ранкових afterdreams разом із шістьома струнами та двома маленькими мишами Бобом та Марлею. Твої очі теж затягнуті, - саме тому тобі завжди не вистачає світла в квартирі.

Доброго ранку

Ти мені пишеш виборково-випадково, ставлячи купу знаків оклику та встромляючи збуджено-невгамовні порожнечі між рядків. В тих порожнечах малиб ховатися вбиті мовчанки, ранкові тумани і моє відчуття дійсності. Якби ти знала як я відчуваю.

В твоїх міжрядків*ях бавиться всесвіт.

Вибачати зраду - то вже зраджувати себе.

У мого екс-недо-коханця вже є дитина.
А у мого майбутнього коханця немає дитини, як і його самого.
Неіснуючі істоти завжди снують поруч і ми навмисно ходим по їх зимних пальцях ніг своїми зашкарублими п*ятками.

Напевно, у його дитини м*яка шкіра.

Я не сойду с рельс
Я не собьюсь с пути
Я знаю, что свет есть
Где мне его найти?

Ти любиш запах ванілі та Земфіру.
А ще у тебе в очах живуть світляки. Там можуть жити тільки вони, бо я б вже давно загубилася в лабірінтах твоїх очей.

Експеріментальні короткометражівки авангарнистів двадцятого століття - то експерімент не над кіно, а над глядачем. Він вдивлявся в екран, намагаючись вкурити в чому там фішка, де ідея і шо то за кульки стрибають перед очами, роблячи таке красиве розумне обличча та вкрапляючи в інтелектуальну мовчанку глибоко замислені "Хм", "Угу", "ммм". А мене тим часом солодкувато нудило від ахроматичних муві і нестерпно хотілося трахатись. Він дивисвся принесені мною кіна, нібито щось там розуміє, А я спостерігала лінії його профілю, нібито в мене сухе проміжніжжя.

Дощітиме. Не вип*єш з неба.
Дощі. Ти мене вип*єш з неба?

Питання тільке де пробіли ставити.

У мене не горизонті мерехтить перламутрова самотність, а горизонт той за 13 днів від цієї миті. Ця тягучість як гумка, шо тягнеться з підошви кросовку, як жити роки до здійснення патячок ворожки, як відтягує останні місяці ховрий на рак, та рахують секунди до вибуху. Я маю тебе ЗАРАз ЗА майбутні нестачі подиху та цілодобові маструбації. Поглинаю до нестерпного болю, намагаючись відхопити найбільший шмат тебе, пильно вдивляючись в твої знімілі широко розплющені очі. Я вже передчуваю солодкий труп*ячий присмак картинно-не-кайфовик депресняків.

Мені перехожими маряться сльози, збігаючі моїми довершеними контурами обличча. Чи то мене орга(ні)зм прилаштовує до піврічного кохання із собою?