Просто хотілося банально привітати когось з Новим роком. А може нікого, чи себе, чи всіх....
Прикольно, коли вдома нема нету. Відвикла і, напевне, мені його вже не треба... Мені і так не погано.
Починається передноворічна депересія.... Ламаються нігті і я стаю схожа на ялинку.
Хочу сама не знаю чого. Хочу свята. І не хочу шоб мене чіпали всякі лосі.
Загалом, з наступаючим роком пацючка!
[показать]

СЬОМИЙ ДЕНЬ ЗИМИ. НА АСФАЛЬТІ СНІГУ НЕМА. В ПОВІТРІ ЯКАСЬ ФІГНЯ. І ШЕ ТА ФІГНЯ ДЕСЬ В ДУШІ... (ЯКШО ВОНО ТАКЕ В МЕНЕ Є). ТЕРМОМЕРТ ПОКАЗУЄ ШО ТО НІБИ НЕ ХОЛОДНО. АЛЕ ВІН МЕНЕ ОБМАНЮЄ... ТРЕБА ЙОГО ВИКИНУТИ. ПАЛЬТЦІ ПОСИНІЛИ ВІД ХОЛОДУ. І ВОЛОССЯ ПОЗЕЛЕНІЛО... А НІГТІ ПОЧЕРВОНІЛИ.
НА ВУЛИЦІ ЗИМА. І ГАРЯЧІ СЛЬОЗИ ЗАМЕРЗАЛИ НА ЩОКАХ. АЛЕ ТО ФІГНЯ. ВЖЕ ПОФІГ...
ПАНКАМ ПОФІГ.
ЗАХОВАЛА СВОЇ МАСИВНІ ГАДИ... ВИТЯГЛА ЧОБІТКИ НА КАБЛУЧКАХ. Я ЗГАДАЛА ШО Я ЛЕДІ...
Я ВІЛЬНА. НАРЕШТІ ВСЕ ЗДАЛА... УРЯ.... МОЖНА ТЕПЕР... СПАТИ НОЧАМИ.
ХОЧУ КОНЬЯКУ І ШОКОЛАДУ. І ШЕ НА АРІЙСЬКИЙ КОНЦЕРТ...
ХОЧУ ЛІТА... ХОЧУ В КАРПАТИ. В УЖГОРОД НА КОНЦЕРТ. ХОЧУ ІНТЕРНЕТ.
ХОЧУ ДОБАВКИ... ХОЧУ В ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НА СЕЦШН. ХОЧУ ТАТУХУ І ІНДАСТРІАЛ... ХОЧУ НАБИТИ КОМУСЬ МОРДУ. НАВІТЬ ЗНАЮ КОМУ...

Это цитата сообщения houseMdgz Оригинальное сообщение

Шановні браття-українці!

кудись подівались усі україномовні користувачі! так нецікаво! бажаю чим поскоріш виправити цю ситуацію! нам треба скучкуватись. будем триматись разом!
відміться своєю присутністю в коментах - якраз можливість нагадати про себе або показати себе, якщо раніше не був помічений! тож прошу покажіться!
бо хочеться почитати україномовні щоденники - і думаю не мені одному цього хочеться.

на перший-другий розрахуйсь!

а ще краще зкопіюйте цей запис собі в щоденник, аби більше читачів його запримітили. ну не вірю я що мало українців на ліру.

І ще мене хвилює таке питання: по яким ключовим словам можна знайти українців крім слів: Україна, українська мова ???
В коментах можете кидати імена українських щоденників - які ще тут не засвітилися - хочеться ж познайомитись!

Зовсім з глузду з*їхала... За три тижні сесія. Як завжди, маю недобру звичку замість того, щоб вчитися, вже починаю писати на парах всяку римовану фігню. Сьогоднішнє творіння мене саму троха вразило. Хоча, там нема рік чорної крові, ртутних сліз мертвих дітей і ше якогось.... Творіння якесь дуже оптимістичне і світле, незважаючи на то, шо вона померла, як завжди. Певно мені вже зовсім зле. Певно я десь вчора ввечері головою вдарилася.... І потім мені приснився дуже смішний сон. А потім я шукала відповідь на запитання: звідки беруться нав*язливі ідеї? Поки не найшла.

ТАЄМНИЦЮ СФІНСКА РОЗГАДАНО. ЖИТТЯ БІЛЬШЕ НЕ МАЄ СЕНСУ....
ТРОХА ПОХНИКАЛА.... І ПІШЛА ШУКАТИ НОВИЙ СЕНС...

Просто думка... Про те, що ж таки криється в найпримітивнішій дитячій казочці. Так от, казка про невідворотність смерті. Втік колобок від діда з бабою і з*їла його лисичка. А якби не втік, то з*їли би його дідо з бабою. От, йдеться про те, що людина взагалі получається вибору не має. Хіба вибирає спосіб смерті, в кращому випадку. І це таким способом малих дітей до життя готують.... Чи до смерті.

Відлік часу. 26 днів до радості!!! Якщо доживу....

.... Було світло. Нестало світла. І ніхто не знає що дальше. Люди можуть тільки догадуватися, притримуючись певної релігії чи філософії. А на Землі одним живим людським тілом менше. Кожної секунди.По всій планеті... Звичайно, можна зрозуміти людей, які прагнули смерті. Це їх право на вибір. Але коли за одну секунду погасає життя без відомих причин. Це дивно. Це сумно. Це... Коли людина має грандіозні плани на майбутнє, коли вона йшла до цього років з десять... І тут, чогось раптом в неї розривається печінка. Чи виливається кров в мозок. Чи невдала операція. Чи автокатастрофа. Чи авіакатастрофа. Та що завгодно... цунамі, землетруси, пожари, повені.... Хоча, існує філософія про те, що їм буде краще там, куди вони потрапляють після смерті. Але, як на мене, це просто заспокоєння. А ще існує думка про те, що після смерті немає нічого.... Все. Кінець. Було життя. Яке-завгодно, але було. І зникло. Фсьо. Тутізраз це розумна річ. Якраз для нашого світу, але не для нашого суспільства. Коли мене заносить, починаю згадувати слова однієї людини. Але зараз, з цього приводу нічого конкретного. Мабуть, треба ще поспілкуватися. Бо запас цитат вичерпався. Згадується лише, що в нашому світі можливе все. Але заплутує ще більше. В плоть до того, що хочеться все кинути і втекти. А нє, ще пам*ятаю, коли мене цікавила некромантія, казав мені, що це можливо, за умови, що людина зможе справитися з тою силою, яка забрала померлого. З одного боку це схоже на повний брєд. Але з іншого.... Може спробувати щоб оприділитися? Але якщо це можливо, то чого не використовується? Від незнання від страху?.. Чи просто я не в курсі? Вірогідно таки використовується... Проблема людства в недостатку інформації, і в її навмисному прихованні. Мені недобре. Але люди продовжують помирати... Не бажаючи цього. Вони бояться смерті, але помирають... Залишаючи за собою нездійснені мрії, незакінчені справи, несказані слова, невиконані обіцянки....

Я сипала сіль на рани долі,
І краплі крові падали на дно...
І бігли вовки в пошуках волі
Але куди їм бігти - забули давно...

Приходять хвилини меланхолії.. Години. Дні. Місяці... Вони приносять з собою найчастіше одну єдину думку. Бажання волі і... Бажання померти. Смерть – єдині двері з неволі. Життя не варто сприймати надто серйозно, однаково з нього ніхто живим не вибереться. Крутяться фрази в моїй голові. А потім коли буря закінчується, вони просто осідають на дні.... І будь-який подих, навіть найменший, зможе знову їх підняти і... Вони будуть кружляти в повітрі. Наближаючи травень (??). Дивлячись на те, як помирають люди, сотні тисячі людей.... Мимоволі думаєш про те, що тебе це не мине. Що посеред дороги до мрії, коли залишиться всього один крок, шлях закінчиться. І ніхто тебе не запитає, чи може ти ще хочеш пожити, щоб закінчити розпочату справу?.. Люди помирають... Від катастроф, аварій, своїх або чужих рук... Хтось цього прагне, а хтось ні. Але ніхто їх не питає... Вони помирають. В кожного були свої мрії, бажання, цілі... І в один момент все припинилося.

Я тепер трьохколірна. Блондинка. Руда. Брюнетка. Цікаво, як це вплине на мій розум? Я буду троха дурненька і троха розумна? =)) Мої всі в шоці з того шо я витворила...

...Червоні. Помаранчові. Оранжеві. Вишневі. Як на підбір. І в цих однотипних головках одна лише думка. Одна на всіх. Спільна. Ця думка захоплює мозочки і не дозволяє спокійно спати. Повільно зводить з розуму... Втрачаються інші кольори світу. Безмежність одного кольору і одного бажання. Все продумано. До найменших дрібниць. Вони гадають, що кожна є особистістю і мріють кожну секунду про те як втратять свою особистість. Та більшість давно її втратили і стали помаранчовою масою. Без душі, без логіки, без будь-яких мислень, із спільною метою... І кожна намагається вхопити кусочок щастя, щоб потім роздувши його до розмірів океану виставляти напоказ. Вони радіють, будучи незадоволеними. Хоча ні, вони щасливі що мають малесенький шматочок щастя і мікроскоп, під яким він здається просто гігантським, море щастя. Вони не думають про те, що у когось цей кусочок вони таки відбирають, нехай найменший, але ж їх стільки... А коли й подумають, то з усмішкою, мовляв, її вистачить. Мені завжди було цікаво, що вона відчуває до цих спіральок?..

Відлік часу. Один місяць до радості!..

В моїй голові лунає шматочок гітарного соло.... Він із звуку втілюється в графіку у вигляді чорно-білих вертикальних штрихів і спіральок... Звук стає графікою. Тривимірною. Чорно-білою. Графіка виходить за межі свого простору, за межі світосприйняття, стає якимсь самостійним сприйняттям світу. Ці безкінечні спіральні просвердлюють залишки мозку і... Я стаю однією з цих сірих спіралей світосприйняття. Але... Я стаю такою, як і вони. Сірою і покрученою. Спіраплькою, що існує для зображення кусочка гітарного соло в чужій свідомості. Життя таких спіральок недовге. Вони відтворюють один-два акорди і помирають. Швидко і безболісно. Щасливо. Без будь-яких думок, переживань, острахів, почуттів і навіть відчуттів. Це ілюзія. Буд-що... Півень ніколи не їв лисиці. Буквиця ніколи не стане способом відтворення музичних акордів. Стане. Як і графіка.
«Чим більше знаходиш відповідей, тим більше виникає запитань...» С.М. Знову в українському тлумаченні. То може краще не шукати?..

"...Вона мовчала. А потім наспівувала меланхолічні мелодії і вимальовувала на білому листку обличчя. Я навіть знаю на кого воно схоже – говорили її подруги, - ти в нас ще і художник... чого ти не вмієш робити?.. гарно... а хто така? – запитували деякі, такі запитання вона переважно ігнорувала. Довге волосся і виразні темні очі. Вона? Червоною фарбою, як кров*ю, вона заляпала половину картини. На руках краска, ніби приступ суїциду... Вона провела червоним пальцем по обличчі, від ока до губи, малюючи собі кроваві сльози. А далі влила на долоню трохи червоної гуаші і почала втирати у волосся. Кілька крапель впали на чорно-білий малюнок і розтеклися, неначе картина плакала теж. Кілька хвилин вона мовчки сиділа і гляділа на картину. За вікном було холодно і темно. Вона запалила навколо себе свічки. Вони давали трохи світла темній кімнаті. На ледве освітленому зошитовому аркуші вона написала ім*я, червоно фарбою, неначе своєю молодою кров*ю. Продовжувала співати суїцидальні мелодії. Піднесла аркуш до палаючої чорної свічки і запалила. За чотири секунди залишився лише тліючий сірий попіл. Вона помістила попіл в старовинну чорну шкатулку. Загасила свічки і підвелася. Годинник на голій стіні показував малою стрілкою на двійку. Вона вийшла з будинку і попрямувала пустими темними вулицями. В нічних провулках вона зустріла лише банду нетверезих підлітків. Але невідомо хто кого більше боявся. Хоча, їй не було чого особливо втрачати. Вона прийшла на призначене місце. Холодно. Темно. Самотній повний місяць освітлював красиві старовинні скульптури ангелів і хрестів. Вона деякий час просто стояла і не рухалася, можливо, навіть не дихала.. А потім пішла в сторону незнайомої могили, немов точно знаючи до неї шлях, немов ходила до неї сотні разів... Вона продовжувала співати, незважаючи на колишню сувору заборону. Її приємний, але надто сумний голос відлякав зграю нічних гостів у чорному. Вона затихла. Дістала невеличкий кинджал і розрізала собі два пальці на лівій руці. Душевний біль не давав відчути фізичного. На землю старовинної могили почали падати темно-вишневі краплі, які в темноті видавалися геть чорними. Її губи почали шепотіти, з кожним разом все швидше і швидше... Вона шепотіла довго, витискаючи правою рукою кров. Рука посиніла, але в місячному світлі це не було помітним, хоча це не було важливим. Поверх чорної калабаньки з крові, на мертву землю, її рука опустила чорну старовинну шкатулку... Місяць освітлював її бліде обличчя і нещасні очі. Вона присіла поряд із шкатулкою. Мовчки думала про картину. Вона правильно визначила, це була могила хазяйки. Єдиний цвинтар в місті, де хазяїном була жінка, вона могла її зрозуміти... Було пізно, і непомітно для себе, вона заснула. Коли відкрила очі, навколо все було в тумані. Десь за чотири здорових кроки, голосно викрикувала зграя старих і молодих ворон. Вона спробувала підвестися. Дуже боліла ліва рука. В рани потрапила земля... Права рука в крові, землі і попелі. Вона стріпала могильну землю із спідниці і попрямувала в сторону виходу. Дорога додому була оповита туманом. В голові весь час крутилися фрази, чомусь в українській інтерпретації... Хотілося тепла і спокою. А ще міцного гарячого ліптона з лимоном. Біль в руці не давав про себе забути. Вона швидко переступала важкими черевиками по холодній і вологій землі, що ще не зовсім прокинулася. Зовсім забулися меланхолічні мелодії і хотілося сонця. Вона відчинила двері і почала роззуватися. В кімнаті пахло теплом, медом і ладаном. А ще лимоном... На кухні тихенько грав Вівальді. Вона завмерла у дверях, побачивши дві чашки чаю, з яких визирали шматочки жовтого паперу на білому шнурочку... Ти уже проснулась? – запитала її постать в зеленому халаті, і з довгим червоним волоссям. Її губи розійшлися в усмішці, вперше за останні декілька місяців. А заплакані відьомські очі наповнилися якимсь космічним світлом..."

Дев*яте жовтня... Чого все завжди випадає в один день? Значить, я «Калігулу» таки не подивлюся в Заньковецької, доведеться читати. Завтра подвійне свято. День народження в арійського басиста Дубініна і в котрогось бітла, не згадаю зараз вже в котрого, але то фігня, завтра мені нагадають. Мої дівки нап*ються. Особливо Аня і Олена. А я буду схожа на них в кінці зими.

Спочатку була водка з соком...
...А потім був портвейн... З голландським сиром. (Добре шо не пиво з шоколадом і не банани з гарячим чаєм, ото дурні.)
А потім всім було класно. І п*яненькі дівки несли всякі маразми. Всім було весело. Мораль: треба частіше прогулювати пари.

В колонках играет - Маврик – дьявольский вальс

«Не кричи,
Коли я до тебе прийду.
Бо я така, як і ти...
_____________
Але і не мочи,
Бо я тебе не знайду.
______________
Подивися вгору –
Місяць із крові –
Це знак мого приходу.
____________
Опера скрипу -
Філософія жанру.
Довгі чорні кігті
Вицарапують ім*я
На білій,
Майже мертвій шкірі.
Обличчя ангела.... –
Другий знак пришестя.
__________________
Звір танцюватиме у парі із смертю.»
Маргарита М.

В колонках играет - Маврінські інструменталки

Небо кольору...
…Джексон. Велика і широка колія. Я сиджу на її середині. Наближається поїзд. Він рухається дуже швидко, намагаючись наздогнати мою смерть. Він зелений. З червоними полосками на животі і шиї. У водія великі очі від здивування. Він не встигає загальмувати… Я зникаю. Моє єство тоне в децибелах металічного скрипу. Залишаю за собою темно-червоний шлейф болю.
Ренеке лис.

В колонках играет - Ария – герой асфальта

Моє помаранчово-чорне і щасливе!

В колонках играет - Алексей Страйк – Ворон

Два хвостики, три косички, волосся таке, що можна смалець зіскрібати, дуже яскраві помаранчові резиночки, рожево-помаранчевий шарфик, натягнута усмішка від вуха до вуха. Оранжева зірочка і купа м*яких іграшок. Цікаво, в якій зараз фазі знаходиться місяць?
Недочитане «Архе» і купа всякої кольорової фігні.
Пішла лікувати депресію.....