Новый рассказ. Мне очень вадно знать ваше мнение! Прочтите.
Небо… Таке сине-сине! Аж очі сліпить! По ньому пливуть малесенькі, прозорі хмарки. Такі спокійні. На перший погляд і не зрозумієш: то вони пливуть, чи стали відпочити, і подивитись на метушливих, наче зграйка мурашок, людей? Та чи так багато людей помічають хмарки, небо?...
- Бабусю, дивися! Та хмарка схожа на коника! – неначе багато манюсенькіх дзвіночків донісся голос дівчинки Марічки.
Маленьке дитя зі світлим волоссям кольору пшениці, голубими, як те небо очима, і вся таке мініатюрне, тендітне, таке біло лице, неначе воно прозоре, як хмарки. Такою була Марічка. Веселе дитинча трьох років. Хіба могло воно знати якісь біди, хіба могло знати причину: чому люди кудись ідуть, лаються, кудись поспішають, і навіть не піднімають свою голову, що б подивитися на таке любе її небо. Її дорослі здавалися смішними і нерозумними. А вона, шукала у всьому, у кожній травинці, красу, щастя, щось нове…
І все здавалося її дивовижним, казковим, новим. Вона не могла не любити цей світ, і не могла надіятися на краще….
- Ой! Бабусю! Дивися! Літачок! ЛІТАЧОК!!!
Вона закричала так голосно, що було дивним, як стара жінка не втратила вміння чути.
- Тихенько, онучко! Не можна так кричати! Це не відповідає правилам ввічливості.
Марічко!
Так дівча вже не чуло бабусиних слів. Вона помчала навздогін білому, неначе незнана казкова птиця літаку. Вона бігла так несамовито, з таким натхненням, і так тягнула до неба свої рученятка, неначе вона зараз відірветься від землі, і полетить туди, у незвідану даль, за літаком. Вона сміялася, і неначе сонечко поселилося у її очах, на її прозорому личку. Бабуся старенька, квола жіночка з усіх сили намагалася наздогнати жваву онучку, та це навіть не здавалося можливим!
На щастя старенької, Марічка забралася на невеличку гірку, і зупинившись там стала дивитись у небо, не роблячи ні єдиного руху. Вона дивилася в слід аероплану. Чомусь, дівчинці здавалося, що він дарує людям щастя, відносить їх до мрій, надій, до радості. Вона не могла знати напевно, але так казав її тато, а йому вона беззаперечно вірила. Ця впевненість надавала їй ще більшого захоплення літачком...
- Марія! Ух! Яка ж ти неслухняна дівчинка! Пожаліла б бабусю! Я стільки за тобою бігла! Ух! – вимовила бабця, наздогнавши невловиму онуку. – Все! Пішли до дому! Час обідати, а потім у ліжечко!
Літак вже зник з її поля зору, і дівчинка, слухняно встала і почимчикувала за старою…
Лив дощ. Такий сильний, що й за сто метрів не було видко. Велика будівля аеропорту. Велика, і така сумна у цю хвилину. Біля дверей стояла парочка. Вони обіймалися, і дівчина плакала. Та точно це не можливо було зрозуміти, бо її сльози змішувалися зі зливою. Кажуть, що дощ, найкращий час поплакати, адже в ньому твоїх сліз не побачить ніхто.
Дівчина і хлопець. Вона була одягнена у чорній плащ, і джинси. Вона мала довге світле волосся, була бліда, наче привид, мала красивий жіночний стан. А ще – сині-сині очі, як небо… Та чи можна їх було побачити за косметикою, що потекла, за безкінечними сльозами?
- Ні! Не їдь! Я тебе прошу! Я ж не витримаю! Ми ж не побачимося два роки! – у неї майже була істерика.
- Пробач… За мене все вирішили! Я… я…. – він не знав що її сказати.
Дівчина обійняла його ще сильніше, і заплакала ще більше.
- Ой! Пробач! Мені вже час! Ну добре, пока! – він вирвався з її обіймів, легенько поцілував дівчину, і втік. Хотів, що б її здалося, наче він поспішає, не встигає…
Цими своїми діями він вбив дівчину. «І все? Невже для нього це нічого, не означає? Невже… Чому?...Він же…», - пливли у неї в голові думки…
Марічка, так і лишилася стяти під зливою, без рухів, і вже без сліз… Так! Це була та сама Марічка. Життєрадісна дитина… колись… Вже не було мрій, щастя у кожній травинці… ні… Був тільки біль, від того що кохаєш, а від тебе намагаються втекти. Вона все розуміла, і тому страждала…
Марія відійшла від аеропорту, що б побачити, як відлетить його літак. Вона не знала, котрий саме віднесе її кохання, так далеко від неї, та ще й назавжди. Тому вона стояла там, де могла добре бачити як злітають аероплани, аж до самої ночі.
Як сумно, що підростаючи, ми в втрачаємо наші сподівання, наші дитячі точки зору на речі. Як сумно, що життя б’є нас, своїм горем, нещастям, зрадами… І ми стаємо сумними, сірими, нещасними, і наші очі втрачають своє сонце…
А колись, вона вірила, що літаки несуть людям щастя….
[550x698]