Слава Світова

Як я Фен-Шуй практикувала, або «де ж ти, мій Чарівний Принць?!»

«Тиги-дик-тик-тик! Тиги-дик-тик-тик!» - ось так, оповитий стовпом пилюки, мужньо розсікаючи дикі преріїї з горизонту скаче до мене мій Чарівний Принць на своєму Чарівному Рисаку! О, який же він прекрасний! О! Грива розвівається на вітрі, копита вистукують по сирій матінці Землі, вухами стриже, м’язами на сонці виграє!..Ех! Нехай він буде гнідий!.. або... або ні, краще вороний... чи, може, в яблуках?! Ні, ні, краще все-таки банально білий... так романтичніше!

«Тьху ти!..» - вчасно спохватилась я, обірвавши потік своїх бурхливих фантазій. – «Неправильно я якось створюю афірмацію, щось тут більше акценту на молодого рисака, а не на мужика!». І так – сконцентруйся, Славо, заплющ очі, і все спочатку.
«Тиги-дик-тик-тик! Тиги-дик-тик-тик!» - ось так, оповитий стовпом пилюки, розсікаючи дикі преріїї з горизонту до мене скаче мій Чарівний Принць! А на зустріч йому, розкинувши руки від жіночого щастя (ще б пак! Не до кожної ж Принц на конику скаче?!), босоніж біжу я – вся така молода і рум’яна, в ранковому серпанку й ранішній росі!..



* * * * * * *

Отак я сиділа посеред свого «острова Любві» і посилала Всесвіту афірмації.

Останнім часом я зацікавилась китайською філософією та метафізикою, тому намагаюся усе робити «по фен-шую». Батьки залишилися байдужими до мого натхнення. Тато категорично запротестував проти вивалення стіни у південно-східному секторі дому з метою сприяння позитивного притоку енергії багатства, а мама тільки й погодилась, що розмістити по всіх книжкових полицях та столиках фігурки риб, трьохногих жаб з монетами у роті (у них же рот, у жаб? Чи що там у них?), щурів та драконів. Проте, оскільки така велика кількість монстрів навколо почала діяти на маму дещо депресивно, половина з них зібралася докупи і подарувалася «на щастя» найближчим родичам та друзям. От і все. Розбагатіли, називається.
Що ж, мої спроби привернути у дім багатсво та розкіш, на жаль, виявились марними, тому я вирішила натомість серйозно взятися за любовний сектор. Розумна Книжка пише: «...юго-западный сектор вашей квартиры или комнаты не просто часть вашей жилплощади, а настоящий остров Любви, говорящий о любви, выражающий любовь и привлекающий любовь».



«Ага, все зрозуміло!», - подумала я і заходилася перетворювати свою кімнату на «остров Любві». Для початку, розчистила усі завали – викинула кіпу нікому непотрібних газет та журналів. Книжка пише, що потрібно звільнити місце для нових знайомств та відносин, - звільнила! Декілька «космополітенів» та «єдінствєнних», правда, все ж залишила – знадобляться, коли я буду робити творчі аплікації-афірмації.

«Теперь пройдите, пожалуйста, и оцените вашу квартиру цепким фэн-шуйским взглядом и начинайте осознанно менять свою жизнь», - глаголить мені фен-шуйську істину Розумна Книжка. Пройшлася. Оцінила фен-шуйським поглядом квартиру. Зробила вологе прибирання. Відкрила кватирку – запустила життєдайну енергію «Ци» до хати. Закрила кватирку. Розкурила сандалові благовонія по всій квартирі і своїй кімнаті. Краса-а-а! І атмосфера якась така загадкова відразу стала, і аромат приємний... Тато прийшов і все спаплюжив: «Чим це так смердить у хаті, аж очі виїдає?» Я аж образилась: «Як це смердить? І зовсім навіть не смердить, а навпаки – пахне! То ароматизовані палички, екзотичний сандал..» «Та який там сандал! Смердоболить так, що дихати нема чим! Негайно провітри кімнату!» - наполіг тато-нецінитель китайської філософії та благовоній. Тільки-но встепенився тато, як на порозі з’явилася мама, підозріло принюхалась і: «Що це за такий запах дивний у нас в квартирі? Ладан??» Тато, явно знущаючись: «То – екзотичний саннндалллл». Я, ображено: «То благовонія». Тато: «То воняй ними собі на благо у себе в кімнаті!» Ну, як у такій обстановці можна практикувати Фен-Шуй?!

Зачинила до своєї кімнати двері, щоб негативна руйнівна енергія ні в якому разі не проникала до мене на мій «остров Любві» і взяла Розумну Книжку до рук. Та-ак, що тут у нас написано? «... если Фэн-Шуй вашего юго-запада поврежден наличием туалета, размещенного в этой части, ежедневно большая часть вашего брачного счастья будет улетучиваться» - прочитала я уголос, але напівпошепки. Моя бурхлива уява одразу ж видала звукову картинку: клекочучий рокіт зливного бачка і водяний вир, у який засмоктує моє «брачне щастя». За мить мій пульс прискорився, серцебиття почастішало, я зірвалась на ноги і почала енергійно згадувати частини світу: «Та-ак, захід у нас он там, бо туди заходить сонце. Та-а-ак, значить північ он там, а південь у нас, значиться, тут! Фуф... слава Богу», - з полегшенням зітхнула я, розібравшись у географічних широтах своєї квартири, - «мій «брачний» Фен-Шуй не зіпсований наявністю туалету у південно-західному секторі, а я вже злякалась... ». Заспокоїлась.

Взяла в руки ножиці і журнали – будемо створювати творчу аплікацію. Голубочки, квіточки, сердечка, закохані пари, лебеді витинались з журналів і клеїлись на Читать далее...

Догма

Вона блукала Маріїнським парком. Туман хухав на неї холодною вологою, чи то вона випускала з розпашілих легенів тоненькі цівки гарячого туману, а потім вдихала холод. Ішла до тієї лавочки, де вперше спізнала щось важливе, щось незбагненне. Дерева виринали, наче машини на автостраді, й зникали позаду, на залишаючи нічого, крім тьмяного спогаду про щось важке й чорне.

Лавка була мокрою, а в неї не було ні целофанового пакета, ні, навіть, газети. Вона ж вибралася з дому із під вечір, щоб просто прогулятися, але її ноги несли її до цього місця.

«Спідниця буде мокрою,» – подумала вона, але якась нездоланна сила, якій вже не могла опиратися, змусила її опуститися на лавку. Спина й сідниці одразу прилипли до мокрого дерева й почали пробирати холодом. Вона відкинула назад голову й заплющила очі.

Чиїсь руки м’яко опустилися на її очі й вона не могла їх розплющити, але й не хотілося. Руки були теплі, з ніжною, шовковистою, наче після дитячого мила, шкірою. Теплота від рук, здавалося, розлилася по тілу. Дотик холодної вогкої дерев’яної лавки відійшов на задній план, і тепер тьмянів далеким спогадом.

Хтось підійшов до лавки. Важкі кроки свідчили, що це був чоловік. Дихав він важко, але тонкий лісовий запах його тіла нагадував, щось знайоме, щось близьке, але й щось ледь колюче. Він сів поруч. Їй хотілося глянути на нього, але вона не змогла б змусити себе забрати чиїсь руки з очей, які приносили їй тепло й спокій.

Почулися ще кроки, які затихли недалеко. «Може прийшов хтось?» – подумала вона. Легенький вітерець доносив запах ще одного чоловіка. Вона знала цей запах, так пахне сіно на дачі, так пахнуть зорі в безвітряну ніч. Вона знала, що чоловік дивиться на неї і не помічає іншого, який сидить поруч на лавці.

Чоловік, який пах лісом і хвоєю, такими маленькими колючками, які колють не боляче, але дещо дошкульно, нагнувся над нею й поцілував у губи.

Її почуття раптом розірвалися:

«Треба це припинити, на мене ж дивляться зі сторони!» – але сил не було. Поцілунок ледь зволожив її губи й вріс у неї теплом літнього «курячого» дощику, після якого проростають гриби. І в ній росло щось тепле. Воно піднімалося десь знизу живота. Цей теплий грибок можна було назвати жагою.

Вона відчула, як рука чоловіка опустилися їй на коліно й поповзла вгору. Рука повзла все далі й далі. Безрозсудний жар охопив її і затопив лавою…

Все навколо наче щезло й тільки теплі м’які руки, які прикривали очі, та якийсь твердий клубок нижче живота нагадували їй, що вона жива. Лава клекотала в ній, вихоплювалася з рота приглушеним стогоном. Інший світ відійшов…

Вона не пам’ятала стільки часу просиділа на дерев’яній лавці. Гаряча лава, яка, начебто, щойно клекотіла в її тілі, остигала й тільки інколи проймала гарячою хвилею гейзера.

Чиїсь руки й надалі прикривали їй очі. Вона сідницями й спиною відчувала перекладини тієї ж дерев’яної лавки. Та поруч з нею ніхто не сидів. Зник ледь колючий запах соснового бору. Чоловіка, який щойно пестив її тіло, не було.

Вона подумала, що було б непогано розплющити очі, але боялася прибирати щось ніжне й тепле зі своїх очей. Раптово до неї долинули легкі кроки. Хтось підходив.

«Цікаво, я досі оголена,» – ця думка розлила тепло на щоках, але запах, який донісся від невідомця, знову їй нагадав запах свіжого-висушеного сіна й тремко-холодний запах зір. Цей запах був настільки близький і рідний, що її тіло розслабилося й їй стало байдуже, чи побачить він її голою, чи ні.

Чоловік підійшов і сів поруч. Почулося який різкий звук і вона почула як чоловік важко видихнув. Запах явно свідчив, що він закурив:

«Він же раніше не курив,» – проминула думка.

Вона злякалася: «Хто він, невже я його знаю?»

Теплота лави вже відходила й на неї стали накочуватися хвилі вогкого-холодного туману, густого, як сметана. Чоловік поруч сидів мовчки й курив. Нічого не відбувалося. Їй ставало все холодніше й холодніше, і тільки від рук, які прикрили їй очі в тіло просочувалася тоненька цівка тепла.

Чоловік раптом встав і, не промовивши ні слова, пішов у ніч. Їй раптом захотілося кричати, сваритися, плакати, але вона сиділа мовчки повністю зосереджена на руках, які прикривали їй очі.

«Хто ти?» – подумки прошивала вона темноту парку.

Щось змінилося. Крізь руки стало пробиватися сонячне проміння, а холод, який устиг нагнати в тіло туман, почав відступати й уступати місце теплу, наче вона лежала б у теплій ванні, прийшовши зі сніжної завірюхи.

Вона відчувала запах трави й розуміла, що лежить десь на галявині, а над нею яскраво світить сонце. Десь збоку долинуло щебетання пташки. Тільки очі й надалі були прикриті чиїмись теплими й ніжними долонями.

«Хто ти?» – знову запитала вона.

Хтось прибрав руки з її очей, але від яскравого сонячного світла, вона нічого не могла побачити й жмурилася, й кліпала. Коли очі почали звикати до світла, вона розгледіла дитяче обличчя. Дитина усміхалася до неї. Дитина нахилилася до її обличчя й дивилася на неї довірливими очима. Дитяча голова Читать далее...

Я люблю людей.

Знаєте, в чому моя проблема?

Я багато думаю.

Забагато думаю...

Настільки, що іноді це намагається зжерти мене зсередини. Зварити в соусі клятого самоаналізу. Ось вам і «горє от ума»...

Багато чого віддав би, щоб стати коровою! Бо та блаженна істота не має жодних сумнівів. Ні в чому. Вона просто їсть, випорожнюється й злягається... Ото вже цілковите щастя! Вона щаслива, навіть за мить до того, як їй переріжуть горлянку... Не життя, а казка!

В мене так не виходить. Чомусь. Постійно мушу сумніватись у всьому. Й від цього, шановні, життя моє сповнюється смутком. Смутком і болем. Я вже тікав від того, як міг! Повірте!

Випробував на собі численні шляхи отримання забуття – пияцтво, всі можливі наркотики, різноманітне дуркування, злочини, музику, бійки й таке, про що розповідати не буду, навіть, анонімно...

Клятий мозок ніяк не вгамується! Що з ним робити?!

Може, ви й знаєте, я – ні!..

В чому сенс?! Ну, в чому?!..

Один чувачок сказав мені, що – в грошах. Так і сказав: маєш гроші – маєш все. І ще багато чого бубонів про переваги буття багатієм, про владу, про те, що всі тебе люблять і цілують... Тобто, гроші – найкращий «кайф». Ось красномовний представник цього світу! Все в нього купується й продається. Праворуч будь-чого можна поставити рисочку, й далі – доларовий еквівалент. Ото філософія переможця! Не переймайся, не отруюй себе зайвими думками! Дій! Заробляй! Витрачай!... Тут вже, й справді, немає часу на колупання у власній душі... Знову, бляха-муха, щастя! Тож, корови, у своїй блаженній нірвані не поодинокі...

Інший, навпаки, дав пораду – зануритись в хащі власної підсвідомості. Навіть, запропонував відповідне зілля за помірною ціною (винахід старого Хофмана, дай йому Бог здоров’я!). Думаєте – я відмовився? Де ж там!.. Занурився, й так, що сто разів прокляв того «радника», клятого вилупка – Хофмана, самого себе й увесь бісячий світ! Зле було, шановні! Ой, зле! Багато лайна в тій підсвідомості, тож ніякого забуття я не отримав, а – навпаки...

Тю! Майже забув – знайомий християнин так вже мене намагався врятувати від сатанинської отрути сумнівів, що й надарував євангелій в подарункових обкладинках, і привів на проповідь якусь (там всі танцювали й співали веселі пісні), й, навіть, годинами слухав мою маячню про ненавись до світу! Отакий чувак, справжній добрий самаритянин! І що, спитаєте ви? А нічого!.. Лицемірство усе це й побрехеньки! То моя суб’єктивна думка, звісно, та коли мені розповідають, що треба пробачати образи, а потім кажуть, що й це – не головне, а найважливіше – вірити й вклонятись Ісусу, мене це трохи напружує. Бо, вибачте, та нащо мені вклонятися комусь, хто проповідував любов, а його за це роздерли, мов пса, й прибили цвяхами до дурнуватої дровиняки?!?! Я собі такої долі не бажаю! А, якщо, навіть, Бог із цією теорією був закатований, то що ж добрі люди зі мною зроблять?! Уявити моторошно...

Що ж я маю натомість усього цього?

Натомість грошей, психоделічно-містичних мандрівок й релігійного екстазу?

Та біс його знає, якщо чесно!

Проте, я сміюся над їх, так би мовити, життєвими приорітетами! Регочу, мов скажений, над їх заразумілими виразами обличчя, словами й впевненістю у собі!

Бо я б ніколи не хтів проміняти на ці «скарби» те, що має справжню цінність. А що ж має оту «цінність», мабуть, спитаєте ви?

А я відповім.

Бо, хоча й сумніваюсь багато в чому, та дещо знаю напевно. Нещодавно усвідомив і здивувався. Безмежно здивувався тому, що ця думка прийшла до мене в голову, й, що я не можу її спростувати...

А думка така (неоригінальна й соплива): люди – ось що має цінність у житті. Справжню та єдину! Не збагачення, не Бог, і, тим більш, не якесь там «розширення свідомості». А ті, кого ти любиш. Ті, чий біль ти можеш відчувати, і чию радість можеш святкувати. І ніякий то, до біса, не гуманізм, а – звичайнісінький егоїзм!

Отакий дурнуватий висновок я зробив.

І уся моя затята ненависть до світу не може із цим впоратись!

Висновок той є логічним, очевидним і безсумнівним.

Бо люди, що є моєю сім’єю, задовбали мене вже до блювоти, але вони носять в своїх жилах ту саму кров, що і я, й для мене то важливо. І це, хай йому грець, банальна правда життя!

Через дівчину, яку я кохаю, я зазнав усіх відомих людству психологічних жахів, комплексів і страждань (і ще, напевно, зазнаю). Проте, коли я уявляю, що я б її так і не зустрів, мені стає страшно.

А мої друзі? Ті поцоваті вилупки, яких я зневажаю й завжди зневажав? Знаєте, їх я теж люблю. Не знаю чому... Друзі є друзями.

Отакі справи, шановні – я люблю людей!

Може, в цьому і є сенс?...

Злобний_КіТ

09.03.2008 р.

Так би й хотілосб туди, незнаючи куди....Чарівно...
[700x525]

[622x466]
Моя загубилася....

"Я хочу, щоб знала ..."

Я хочу, щоб знала,як важко і сумно
У світі без тебе, як хочу знайти
Я тебе і сказати, що все буде добре,
Та поки-що є тільки я і лиш ти...
Та скоро, вже скоро ми будемо разом.
Все, що мені треба - тебе лиш знайти.
Заглянути в очі і щиру усмішку,
Сказати:"Кохаю...", і вже будем МИ.

Приспів:
Як хочу я тебе знайти,
Тебе шукаю дні і ночі,
Про тебе бачу ясні сни,
Про твої добрі, світлі очі.

То буде узимку, страшну завірюху,
Ти змерзнеш, щоб я міг зігріти тебе,
Чи влітку, у спеку, зламаю підбори
І поруч босоніж будем іти.
Коли посміхнешся, то я засміюся,
Коли засумуєш, заплачу і я,
Ти моя єдина, яку ще не бачив,
Ти моя кохана, на світі одна.
Мене ще не знаєш, чи просто не бачиш,
Незнаю і я , що ти саме та,
Кохання, то річ, яку не передбачиш,
Мене ти шукаєш, шукаю і я...

приспів

Моя Мар"янка з Юрком

[526x658]
Ось так... Чорно-біло, біло-чорно... Солодко - гірко, важко - легко. Сумно - весело... Щастя і біль...


Падає дощ. Люблю дощик...

Тікає день, щасливий сон
голубить нас п`янким туманом,
Бере назавжди у полон,
кидає в прірву, у нірвану.

І ось, серед нічних ланів,
З`являється вона покірно,
Від неї лине подих снів,
коли вона танцює з вітром.

Та, що танцює з вітром,
та, що летить за ним.
Та, що танцює з вітром,
там, де нема води.

На очі впаде срібний пил,
Вона як побіжить по небу,
Накриють трави пишний стіл,
Та тільки їй цього не треба.

Вона летить до берегів,
вітається привітно з літом,
Вмирає в росах тих років,
бо там вона танцює з вітром.

Та, що танцює з вітром,
та, що летить за ним.
Та, що танцює з вітром,
там, де нема води.

Всіх-всіх-всіх! Людиська, з весною вас! ,) Люблю)

Чарівні проблиски Весни!
Зараз ти, ще навіть не зелена.
Ти волога ще, від Водохрещя,
Та в тобі прихована енергія шалена.

Чарівні проблиски Весни!
Чому плачуть клени і берізки,
Шкода їм чого, чи образив хто,
Хіба просто так проливають слізки?

Чарівні проблиски Весни!
На словах, як на ставах скресає крига,
І ведмежі оживають сни:
Гусінь в них вдягає нові крила.

Чарівні проблиски Весни!
Буде все ще, варто захотіти,
Ти побачиш Крим, і навіть Рим,
Рими можуть всюди, скрізь летіти.

Чарівні проблиски Весни!
Оплески лелек, що сидять на стрісі.
Перші квіти, проліски звичайні,
Он вони, глядіть, зібрались в лісі!

Чарівні проблиски Весни!
Ти не хочеш, а усіх чаруєш.
Повилазили дивитися (старі пні) корчі,
Щось бурмочуть, всіх хіба почуєш?

Чарівні проблиски Весни!
Несподівана, раптова, нова,
Здатна ти оновлювати все,
Навіть те, що не сприймає слова

Веснян... Вигадане.


[622x466]

Слушать этот музыкальный файл

Кто ты из Властелина Колец

Ваше имя Скорей всего вы... Эовин княжна,воин [показать]

все гадания на aeterna.ru

[610x630]
От, можу сказати, що життєва зебра таки смугаста) звучить з моїх уст тупо, але це правда!) Чорна смуга таки, принаймні на зараз, закінчилась. Забула майже про все безбарвне, безжиттєве. І ковток повітря легший, і літати хочеться) Вибачте мені за мене, ту яка була трохи не своя...

Нова сторінка,)

То аніме така заразна штука! Особливо, якщо воно справді з гарною графікою, і ну просто дуже цікаве,) От підсадили мене на днях на "Щоденник смерті". Офігенна штука. Правда я тільки на 13 серії. Бо дивитись виходить де попало, лише не дома. Але штука сильна. Раджу подивитись,)!
[700x525]

Все так складно... Занадто складно...

[525x700]
Якось дивно воно... Сесія закінчилась, все знов пішло у своє більш постійне русло. Та я почуваюся якоюсь трохи загубленою. І моментами себе так ненавиджу, а вдіяти нічого не можу. Трохи заплуталась...

Я з нею нарешті розправилась,) І аж до літа. "Па-па"
[658x438]

[400x268]
Григорій ЧУБАЙ

* * *

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

***

[457x698]
- А ти де служив?
- На підводному човні.
- От так прямо - на підводному човні?
- Так!
- А Тебе що, всередину не пускали?


***

Матроса називають людиною, тільки коли він за бортом.


***

От дивина... Якщо раніше не було навушників, то як люди придумали морські вузли?

Жив-був один кіт. Кіт, як кіт, нічим особливо не відмінний, але, на його власну думку, - особливий, гарний та талановитий. А що вже талант! Зібратися посеред ночі зі своєю компанією і нявкати у темряву до сходу Сонця, будячи на багато кілометрів навкруги сусідів і тільки зайвий раз наражаючись на шальний тапок чи, що гірше, мітлу (а від мітл порою бували дуже серйозні проблеми, деякі з них навіть володіли якимсь своїм, власним, розумом і рідко промахувались). Крім того, що він вже був талановитий, Кіт (а саме так його і звали, хоча насправді він мав домашнє ім’я, і взагалі був домашнім. Але про це він волів не згадувати.) ще був дуже гарним і особливим. А особливість його полягала ось у чому- він (Warning!Individual top secret.) був закоханий у Зірку...(!!!)... Так собі, по-котячому закоханий. Він був пухнастим, довговусим, хвацьколапим (що значить- спритним), а вона була світлою, яскравою і Внеземною... І далекою. Дуже-дуже далекою, що з ніякого даху не можливо її було дістати. З вичайно, кіт вже був не маленький і розумів, що йому її нізащо не дістати- на те вона і зірка, але як же хотілось порою її ніжно взяти за лапку, потертися головою об її гладку шорстку, промуркотіти свої кращі сонети їй прямо на вушко... а не стовбичити, надриваючи горло, на даху, надіючись, що вона правильно зрозуміє суть його витворів. Але може воно й на краще, що вона не так близько, боїться її, по-правді кажучи, Кіт, боляче вона вже незвична і невідома... А що як по носі дряпне, коли він до неї наблизиться? Або, ще гірше, образиться, відвернеться, подумає "І на що мені нещастя таке на мою голову?"... Або якщо ще виявиться, що в неї вже хтось є? Вона, треба зауважити, там не одна, він взагалі інколи дивується настільки інші зорі на неї схожі, прям дивина якась... А він на них, і а неї теж, ніколи й не звертав уваги- ну зорі, так зорі, а зараз- тільки цим-сим трохи схожа- так вже "як Зоря". Але Зоря одна, єдина, неповторна і ніде, мабуть, більше в світі немає такої як вона...

Все-таки дивні ці речі: щоб кіт закохався у небесне тіло. Він знав одного кота, який закохався у Місяць (чи, як казав: "у Луну"), так з нього всі коти навкруги сміялись, називали дурнем. ( Тут раптом Кіт згадав, що з нього теж часто сміються, а про його таємне захоплення ще не знають... Хоч він і вважається відомим і популярним, але все одно авторитет жах, який поганий. І він, такий дурень, ще думає, що здатен завоювати серце Зірки!?). І що, врешті-решт, сталося з тим котом? Одні казали, що він з розуму з’їхав, інші- що він помер, бо його п’яний мужик переїхав, ще інші- що він на все наплював, з Луною посварився, друзів кинув і на птахофабрику поїхав. Точніше, його туди якийсь інший мужик доставив- ловити нещасних обшарпаних пацюків... "Е-е-ех, він там, мабуть, ще сметанку на халяву жре-е-е..."- зітхали інші, менш обдаровані долею вуличні коти, дивлячись на далекі вогні міста, неначе птахофабрика знаходиться там.

Але один єдиний Кіт знав правду- він в ній розчарувався. Вона виявилася не такою, як він її собі уявляв, вона була гарною, приємною, таємничою (зовсім як Зірка!), але не такою. Неть. Він не зміг знайти спільної мови. Хоч він дійсно помітив, що вона дружня, привітна, розумна, але вона не була тою, про котру він мріяв. Він усвідомив, що закохався у образ. Не в особистість, не в істоту, не в Луну, якою вона була, а в її образ! Навіть якщо вона насправді була навіть досконаліше його уявлень, все одно- не вона, просто зовсім інша. Звичайно, причин насправді тоді було багато, але суть була одна- він зрозумів, що його почуття було примарною наївною неіснуючою мрією. Не склалося. От така сумна історія. Він так і переїхав, розгубленим, зніченим, в інше місто, нічого не сказавши своїм друзям. Там десь і влаштувався на молокофабрику.

"Мабуть дійсно зараз сметанку жере"- подумав Кіт, але зараз його хвилювало інше- а чи не розчарується в своєму коханні він? Адже він, на диво собі, ще практично жодного разу з нею не заговорив.

Що, ну що, як виявиться: він насправді любив не її, а Образ? Розумної прекрасної, талановитої Зірки, але такої, що тільки "далеко"? Що, якщо це тільки чергове тимчасове захоплення?

Немає, значить, справжнього кохання?

"Любви нет. Есть только Март и много-много хорошеньких кошечек"- сказав один розумний кіт, його знайомий. Його якийсь мужичок собі купив і, кажуть, разом з ним полетів до зорей... Може йому вдалось зблизька побачити її? Може навіть познайомитись, подружитись одне з одним...

Кігті люто зжалися, видерши шматок засохлої облусканої деревини. На пофарбованій поверхні лишилися косі сліди- його кігті... Ох, і чого це він так ревниво завівся? А що як в неї, серед зорей, є свій власний світ, прекрасні знайомі, елітна компанія, більш талановитіші та привабливіші, ніж він, коти...С-с-с-с...коти...ш-ш-ш... А чого це він на них обізлився? Вони й не знають, можливо, про його існування, просто ведуть свій високий спосіб життя...

А він тут, якась роззява, сидить і нявкає, його всі, небезпідставно доречі, обзивають Читать далее...

Я на роботі, а за вікном, серед зими, дощ. Й такий шалений, такий шалений... Дощ...Таємничий, ніжний, мелозвучний... А в колонках - фортепіано. Чудово! Лише бракує мене на площі, серед ліхтарів, дерев, та під дощем. І так хочеться...Шалено... І знову таки повторюсь, та дуже вже люблю дощ...

"Дощ, малюю за вікном,
Я бачу образ твій,
Він тане наче сон..."