Коли в бабусі почався артрит, вона не могла більше нагинатися і фарбувати лаком нігті на ногах. Тоді дідусь став робити це для неї, навіть після того, що в нього теж почався артрит у руках. Це кохання.

Коли тебе хтось любить, він вимовляє твоє ім’я по-особливому. Твоєму ім’ю затишно в нього на язичку.

Кохання - це коли ти ділишся своєю смаженою картоплею й не чекаєш, щоб з тобою поділилися теж

Кохання - це те від чого ти посміхаєшся, навіть коли утомився.

Кохання - це коли мама варить татові каву й спершу пробує сама, чи смачно вийшло.

Кохання - це те що виявляється разом з тобою в кімнаті на Різдво, якщо ти перестанеш розгортати подарунки й прислухаєшся.

Якщо ти хочеш навчитися краще кохати, потрібно почати з когось, кого ти терпіти не можеш.

Кохання - це коли ти говориш хлопчикові, що тобі подобатися його сорочка й він починає носити її щодня.

Кохання - це як старенькі дідусь і бабуся, які дотепер друзі, навіть після того, що вони так добре один одного довідалися.

Більше всіх мене кохає мама. Щось не видно, щоб хто-небудь ще мене цілував на ніч.

Кохання - це коли мама дає татові кращий шматочок курки.

Кохання - це коли мама бачить тата брудним і пітним і однаково говорить, що він гарніше, ніж Роберт Редфорд.

Кохання - це коли твоє щеня тебе облизує навіть після того, як ти його залишив одного на цілий день.

Я знаю, що моя старша сестра мене кохає, тому, що вона мені віддає всі свої старі речі і їй доводиться купувати собі нові.

Коли ти когось кохаєш, у тебе вії розорюються й з-під них вилітають зірочки.

Не треба говорити "я тебе кохаю", якщо це не так. Але якщо це правда - повторюй це частіше, а не то ті кого ти кохаєш можуть забути.
[699x521]

Під ковпаком...

Ми, мешканці мегаполісів - під ковпаком у нього. А ви що, цього ніколи не помічали? Ви думаєте, що він існує для нас? Ан ні... Це ми існуємо для нього... Тепер це чудовисько, яке ми будували задля себе, розважається за наш рахунок... Можливо бажаючи помститись нам. За що? Та просто, за своє існування. Бо, якби йому було добре, то хіба все було б так, як є? Або, просто, від нудьги. Ось декілька спостережень.

Метро в час пік розважається... Воно грає людьми у тетріс... Складає складні фігури у одну цільну конструкцію... І знаєте, що найцікавіше? Воно ніколи не програє... Фігури завжди лягають чи стають (кому як пощастить) так, що конструкція складається... Нехай фігура буде дуже складною - пузатою, чи високою, чи з ерокезом. Складєються всі. У фігур ніхто не питає, в них немає вибору...

А іноді йдеш собі у юрбі людей, бо під вечір на вулицях повно людей, що повертаються з роботи не поспішаючи додому. Бо надворі тепло, хрущі плутаються у косах (ну, в кого вони є, звичайно). Так от, ідеш собі і намагаєшся ні про що не думати, бо після напруженого робочого дня думати не хочеться... І ти бачиш, як із зустрічного потоку людей вигулькнуло Його забуте обличчя. У тебе перхоплює подих і неймовірно починає калатати серце. І є декілька розвитків цієї ситуації. Перший: ти кидаєш сумку і пальто, що несла в руках і стрімголов летиш назустріч Йому (можливо, навіть, від хвилювання забувши його ім"я). Другий: ти йдеш і стараєшся втримати себе в руках, спокійно вишукуючи це обличчя. Третій: ти відвертаєшся у інший бік, щоб, якщо він тебе теж помітить (так хочеться все ж цього), сам вирішив - кидатись до тебе, чи пройти повз, зробивши вигляд, що тебе не помітив. Четвертий: ти акуратно і стримано виглядаєш його, але бачиш поруч з Ним іншу кралечку і ти вибиваєшся з потоку людей, ховаєшся за стіною першого ж будинку і акуратно виглядаєш з-за нього (от тільки для чого? Щоб ще раз подивитися на нього і цілу ніч сидіти на блконі з пивом і вашими улюбленими піснями? Чи для того, щоб роздивитись кралю? Хто ж тепер з ним? Хто кращий? І заспокоївшись, чи не заспоївшись, різниці немає, купити пива і йти на свій балкон)... Але закінчення цих варіатів не залежить від твоєї поведінки. Бо, чи ти біжиш на зустріч, чи ти спокійно йдеш Йому на зустріч, чи ти чекаєш від Нього перший крок, чи ти ховаєшся за стіною будинку, як шпигунка... У всіх випадках ти не знаходиш більше поглядом його. А чи було взагалі це обличчя серед натовпу? Чи то знову місто грається з тобою і твоїми почуттями? Бо що йому до тебе? Йому самому дуже нудно.

А ще. Прийшла собі весна. Вона ж не вибирає (поки що) куди їй приходити, а куди ні. Але ми не помічаємо квітучих вишень, абрикос і тюльпанів. Квіти ми бачимо тільки у підземних переходах, поспішаючи до когось на свято. А так... мегаполіс так втягує нас, що ми не те що квітів, а й небо нечасто бачимо, хоча воно завжди є над нами... Але у нас немає часу... Офіси, кондиціонери, монітори комп"ютерів. Мені, іноді, здається, що зоряне небо ми бачимо частіше у планетарії, ніж в живому вигляді. От так непомітно все проходить. Добре, що хоч небо залишається завжди на місці. І в нас кожен день є шанс. А весна... Весна йде майже непоміченою. Тільки гормони дають знати про те, що вона прийшла. Хоч би не образилась і повернулась через рік.

Є тільки одне "хоча". Хоча тільки вулиці українських мегаполісів можуть (але можуть і не мати) химерний вигляд... От запитуєте у когось з перехожих: "Вибачте, Ви не підкажете де можна найближче придбати картку поповнення рахунку на телефон?"... А тобі вказують поглядом у правильному напрямку і відповідають: "Ось там, на розі вулиці"... Українські вулиці мають роги... Цікава штука...

Вечір. Тихий. Навіть чути цвіркунів (як вони потрапили сюди?). Багатоповерхівки запалюють вікна, і якщо вдивитись в них, абстрагувавшись від поняття "будинок", то можна розгадувати ребуси... Щось шифрує місто, щось хоче сказати. Прямо сказати боїться. А, може, просто, боїться бути непочутим. А так... Хтось, та й задумається... Все ж таки мегаполіс теж переживає... (за нас чи за себе?)
Ю.Сойка
[300x400]

[361x480]
Мій український рік починається не в ніч між груднем і січнем. Мій український рік починається серпневого дня, коли гордо вдягаю вишиванку і йду святкувати незалежність своєї Батьківщини. Довкола бачу обличчя нашого українського року – простого люду з вогниками в очах, готових йти, рости, робити. Тут є свої борці, свої філософи, свої генії. Кожен трудиться, вірить у високе та потужне, за необхідності чинить спротив, заслуговує на достойне життя. Творить собі історію та сучасність. Таке мистецтво.

У незалежному натовпі думаю про свою причетність. Співвідношення Україна-Я позначене для мене відчуттям любови до Батьківщини та можливістю використовувати набуті знання на користь рідної землі. Прищеплені багаторічною працею почуття патріотизму та розуміння необхідності вкраїні стоять дороговказом до високої мети. Клопітка робота над собою, щоденне вдосконалення себе, пізнання нового повністю визначають хід нефальсифікованих подій в моєму житті.

Переношу модель власного буття на якісно інший рівень. Вона проступає у постійній метушні мегаполісу та в тихоплині провінційного життя. Моє око вловлює натяки проблем в обличчях простих мешканців. У різноманітті поглядів шукаю достойних звання українця. Бачу однодумців – моральна підтримка твоїх спільників, спорідненість інтересів та вмотивована спорідненість дій. Вони так само відчувають, розуміють хаотичну сутність на перший погляд незрозумілих обставин. Висловлюю готовність до співпраці, щоб потім насолодитися скромним умінням звершень та перемог. Відтворювати речі такими, якими вони є. Робити речі такими, якими вони мають бути.

Додаю наступний елемент нерозривного ланцюга закономірностей – Світ. Розширюю часові рамки до Завтра. Не хочу проводити паралелей, шукати спільних ознак, робити порівняння. Мені йдеться про щось складніше – про практичну можливість змін.

Я не хочу, аби про Україну за кордоном знали у спотвореннях та викривленнях. Бачу образ виняткової неповторності своєї Батьківщини. Тому з усіх сил намагатимусь подарувати частину знання про рідну землю тим, хто дотепер знав про неї рівно нічого.

Мій вектор життя направлений виключно у майбутнє. Моя роль в тому, аби перенести набуте в площину реальности. Завдячувати внутрішнім переконанням, даних мені родиною та найближчим оточенням. Це не іншість, а бажання змін помножене на прагматичність свіжих ідей та певність того, що ти можеш достойно зреалізувати їх. Бо еволюцію створюють людські бажання. А моя причетність – невід’ємний елемент майбутнього.

Іра Бочар

Слушать этот музыкальный файл

:)

Дивно, та якось воно все так... Так важко... Мене багато хто останнім часом грузить за мої дії... А ще, ...

Слушать этот музыкальный файл

Багато позитиву,) А кліп який рульний,)

Слушать этот музыкальный файл

Verse 1:
Am
Psychic spies from China
F
Try to steal your mind's elation
Am
Little girls from Sweden
F
Dream of silver screen quotations
C G
And if you want these kind of dreams
F D
It's Californication

Am F x2

Verse 2:


Am
It's the edge of the world
F
And all of western civilization
Am
The sun may rise in the East
F
At least it settles in the final location
C G
It's understood that Hollywood
F D
sells Californication

Am F x2

Pre Chorus:

Am
Pay your surgeon very well
F
To break the spell of aging
Am
Celebrity skin is this your chin
F
Or is that war your waging
Am F
First born unicorn
Am F
Hardcore soft porn

Chorus:

C G D Am
Dream of Californication
C G D
Dream of Californication

Am F x2

Verse 3:

Am
Marry me girl be my fairy to the world
F
Be my very own constellation
Am
A teenage bride with a baby inside
F
Getting high on information
C G
And buy me a star on the boulevard
F D
It's Californication

Am F x2


Verse 4:


Am
Space may be the final frontier
F
But it's made in a Hollywood basement
Am
Cobain can you hear the spheres
F
Singing songs off station to station
C G
And Alderon's not far away
F D
It's Californication

Am F x2

Pre Chorus 2:

Am
Born and raised by those who praise
F
Control of population
Am
Everybody's been there and
F
I don't mean on vacation
Am F
First born unicorn
Am F
Hardcore soft porn

Chorus:
C G D Am
Dream of Californication
C G D
Dream of Californication
C G D Am
Dream of Californication
C G D
Dream of Californication


F#m D F#m D

Bm D A E

F#m D F#m D

Bm D A E x3

Am F x2

Verse 5:

Am
Destruction leads to a very rough road
F
But it also breeds creation
Am
And earthquakes are to a girl's guitar
F
They're just another good vibration
C G
And tidal waves couldn't save the world
F D
From Californication

Am F x2

Pre Chorus 3:

Am
Pay your surgeon very well
F
To break the spell of aging
Am
Sicker than the rest there is no test
F
But this is what you're craving
Am F
First born unicorn
Am F
Hardcore soft porn

Chorus:

C G D Am
Dream of Californication
C G D
Dream of Californication
C G D Am
Dream of Californication
C G D
Dream of Californication

Слушать этот музыкальный файл

От як розраховуюсь за 2 дні кайфу під дощем...,) Хворати, то троха зле, але шо поробиш, іноді так хочеться чогось такого.... Але це ж так, ммм..., неперевершено,) Мокнути, тішитись кожній капельці, ловити їх на язика,) Стрибати по бруківці з однієї ноги на іншу, наче маленька дитина... Дивитись на своє відображення в калюжах... А потім забігти в таємну, сховану від світу щілинку, під даною тому назвою "Чотири стіни", де, коли пускаєш мильні бульбашки, застивають в повітрі, наче в невагомості, а потім летять догори, ніколи не летять донизу. А ще, там просто надзвичайне відчуття звуків годинника з ратуші, навіть краще, ніж коли перебувати на самій вежі. Іноді цього так бракує... Дощ, і "Чотири стіни", наче інший світ, відомий лише тобі, там, де небо форми квадрата...,)) Ех, життя таки кльова річ, як не крути,))

[600x480]
Що тут лишилось під контролем? Тільки не ти, тільки не ти.

Час припинити обмінюватись болем.

Наші сигнали ослабли й охололи.

Ти погасив для мене свій маяк.

Одна людина намагається повернутись в моє життя, пролізти в мої думки. Але я цього не хочу. Чому ти тоді не помер? Мені було би легше. Я признаюсь, що слабка, бо боюся розмовляти з тобою відверто. Просто тому, що в пориві агресії я накинусь на тебе. Я навіть боюся близько до тебе підходити. Ти – занадто болюча зона, ти - як магнітне коло, в якому мене розриває між полями, і я не можу цього контролювати. Ти – як великий невидимий синяк. Ти болиш в мені. Я хочу вилити на тебе весь свій біль, і щоб тоді ти зрозумів, як воно. Бути без тебе. Я би хотіла, щоб ти знав, скільки гігабайт музики я прослухала про тебе. І щоб коли ти слухав чергову пісню, яку я тобі поставила, думав над тим, що я хотіла цим сказати. Щоб тобі до ниття під ложечкою захотілось вибачитись, захотілось вернути час назад. А я б тоді сказала, що навіть якби це було реально, я би взагалі відмовилась знайомитись із тобою. Я ненавиджу тебе і обожнюю згадувати. Я думаю про тебе, коли їду в метро, чи коли зайнята. Що мені залишилось? Тільки не ти. Тільки не я сама. І коли ти поруч я не можу бути адекватною. Я хочу, щоб від думок про мене ти не міг заснути. Щоб ти шукав мене в нашому місті, і щоб коли знайшов, ставив галочки навпроти рядка „День пройшов не даремно”.Я хочу, щоб ти напхав повен рот шоколаду, і тоді я би цілувала тебе в твої надуті щоки. І ти би дивися на мене своїми пухнастими очима. І думав про те, чи я тобі взагалі потрібна. А я би раділа тому факту, що ти хоч задумався над цим. Ти можеш навіть нічого не казати, просто бути поруч і не давати мені заплакати знову. Щоб ти купував мені молочні коктейлі, і просив дати спробувати. І не тому, що у тебе нема грошей, а просто тому, що тобі приємно пити зі мною з одної трубочки. Я хочу сидіти поруч із тобою, і слухати, як ти іноді важко зітхаєш. Я би тоді питала: "Що ж так зітхаємо сумно =)", а ти тоді такий: "Та так, нічого". І відвів би очі. А потім ти б сказав: "Що ти на мене так дивишся?" І ми обоє розуміли, чому ти так зітхаєш і чому я так дивлюсь. Але ми б ніколи не наважились зізнатись в цьому. Власне, чого тут бажати - таке було. Я не хочу нікого, крім тебе. Мені не потрібні інші. Я не хочу бути з ними, я хочу бути тільки з тобою. Бо ти мій найкращий друг. І ти належиш мені. Я хочу, щоб і ти любив тільки мене. Щоб ти не дозволяв їм обнімати тебе, фотографувати, знімати на відео. Щоб ти радів можливості подзвонити мені, чи стукнути в асю, чи передати через друзів привіт. Але тебе немає в моєму списку друзів. І я не знаю, ДЕ тебе шукати. Мені кажуть, що я така розумна, гарна, творча, натхненна, весела, оптимістична, мудра, прекрасна, жіночна, цікава, неординарна, світла, сонячна, невловима, самостійна, відповідальна, не-така-як-інші, цілеспрямована, най-най-най-най-краща. Але мені плювати, яка я, якщо я БЕЗ ТЕБЕ. Без тебе я хворію, сходжу з розуму, стою на голові, в депресії, кисну, шукаю, сохну, в мене температура, в мене глюки, в мене болить в серці, я нікого не хочу, нікого не бачу, нікого не чую, ні кого не хочу знати. Я навіть фото твого не маю. Я - це тільки половина людини. А де інша? Пробувши так близько, як тільки могла би бути, вона зникла безвісти, розчинилась і вже ніколи не дасть про себе знати.

Через тисячу років, і безмежну кількість ночей

Нам бракуватиме розмови...

Я лишила монету в океані твоїх очей

Я повернусь за нею обов*язково.

М.КИЦЮНЯ

Реальний світ

Реальний світ, реальні люди... Чому ж ми завжди собі щось вигадуємо?.. Казкову химеру, вічність несправжності і віримо у вигаданий світ... Любимо його, пестимо, віддаємо себе повністю примарі... Вона живиться нашими емоціями, набирає сили... І ось вона вже майже справжня – в неї справжні очі, ніс, вуха, руки й ноги, навіть запах свій неповторний... Біда тільки в тому, что вона це все вкрала в реальної людини, все-все-все... А людина та й непідозрювала. Жила в чиємусь примарному світі, їла примарні цукерки, пила пиво, курила кльян, спала, кохалася й не підозрювала, що є чиєюсь безглуздою вигадкою.

Приходить розуміння, що примари рано чи пізно розвіюються, а натомість залишається справжня людина з тими ж очима і носом, руками й ногами, неперевершним тим самим запахом... Але в середині ніколи не було того, що в примари. НІКОЛИ! Було інше, своє, непізнане... І завжди буде...

Блукаю за примарами, викривлюю простір, вірю у казки, сама їх вигадую... Навіщо?

Чи може краще реальний світ?..


Давай зруйнуємо...

Давай зруйнуємо щастя! Мені набридло постійно бачити усміхнені обличчя, які випромінюють задоволення. Навіщо нам все це? Тож давай зруйнуємо щастя. Не відразу, а поступово. Ми будемо повільно отруювати оточуючим життя. Мені так буде легше, тому що нещасливих буде більше і я не буду почуватися самотнім. Тож не вагаймося і скоріше зруйнуємо його.

Давай зруйнуємо кохання! Досить постійно літати в мріях та піддаватися ілюзіям. Спочатку ти повинен зрадити мене, щоб я перестала тобі довіряти. А потім почнуться сварки і таким чином ми остаточно зруйнуємо дію цього «наркотика»! Просто вбиймо його!

Давай зруйнуємо сім’ю! навіщо нам вона? Адже забирає стільки часу, грошей, нервів. А я вільна людина! Хочу свободи та незалежності! Яка різниця, що діти плачуть? Купи їм щось і вони замовкнуть! Тож давай розірвемо ці непотрібні вузли, які так довго нас з’єднували.

Давай зруйнуємо дружбу! Адже вона постійно щось вимагає від мене, потребує стількох зусиль. Вона тобі щось дає окрім постійного страху розчарувати іншу людину?! Розберімо її по цеглинкам. Розворушімо цей фундамент, який ми закладали протягом багатьох років. Навіщо нам вона, адже можна жити самому!

…Такими словами та вчинками ми постійно мимохіть руйнуємо те, що будували роками та те, що було нам справді дорогим.

Ю.Воропаєва, Мар"яна(н)
[622x464]

Що несе весна

Перший день весни. Дощ. Так, це все теж весна. Зі своїми дощами та непостійною погодою в березні. Я впізнаю її. Це моя давня подруга дитинства. Дитинство... і як багато пов*язано з цим дощем. Цей ледь чутний шум падаючих краплин, свинцеве небо, запах горілого листя (сміття?)... Хтось ховається під грибками і нервово підпалює цигарку. А от я йду із мамою. Мені років сім, не більше. Мене ведуть від стоматолога, ставити пломбу (і досі єдину в моєму роті). За те, що героїчно витримала бормашину разом з її запахом обпаленої курки, мені купили ляльку. На Барбі мало схожа. Але я радію: така гарна, в рожевій сукні, з великими блакитними очима та золотавим волоссям, яке можна укласти в будь-яку зачіску. Яка краса, мамо рідна! "Дивись під ноги, ти що, калюж не бачиш?!" - це, власне, і є рідна мама. Та що мені ті калюжі?! Великі плями води - от що. Такі неосяжні, глибокі, в них можна встрибнути і обмочити всіх навкруги. А ще на них бульбашки від цього сірого дощу. Тепер я маю йти до школи, щоб там вчитись. Бо, як мені пояснили, в школі дуже цікаво. І багато друзів. Але треба уважно слухати вчителів, а з друзями гратись на перервах. Особисто в мене так не виходить, тому я вважаю себе якось дефективною. А дефективною бути соромно. Але я висиджую, бо в класі у нас горять лампи, вчителька щось пише на дошці і тихо дає пояснення. І в цьому жовтому світлі її вибілене неякісною фарбою волосся виграє зайчиками. Отож, замість дошки я дивлюся на вчительку. А за вікном сіра стіна дощу, люди під парасольками ховаються від нього і біжать кудись, вступаючи нальоту в калюжі. Мені не думається, що їм там весело бігати туди-сюди, та ще й калюжами. А тут, у нас, тепло і затишно. І зараз принесуть молоко. А потім ми з Каріною будемо сидіти і гризти чупа-чупси. А хлопці - гратись у кепси. Їм, звичайно, не дозволяють, але це не вагомий аргумент. А потім ми підемо на вулицю, і у нас змокне волосся, і тоді воно якось дивно буде пахнути. А потім цей запах змішається із запахом диму, що від вогню. А вдома ж лежить лялька! От я прийду зі школи, дивитимусь мультики і гратимусь нею...

Я вже давно переїхала з того будинку, десь на антресолі валяється пошарпана лялька, я починаю задумуватись над новою пломбою, після школи вмикаю комп*ютер, а не телевізор (і вже точно не заради розваг), обережно оминаю калюжі, щоб весь день не чавкати мокрими ногами, вже давно не радію ніяким іграшкам. Я взагалі не знаю, чому б я раділа зараз. Та і в школі вчитись мені залишилось мало часу. Вже давно в мене нічого не веде ТА вчителька. Вчусь я з великим напрягом, хоча й на відмінно. Але що мені до цього? Це мій обов*язок, а не нагорода. На уроках я переважно сплю. І зачіски моїх викладачів мене не хвилюють. Хіба що вже дуже вони сміщні. Чупа-чупси я не їм. Каріна вже пішла з нашої школи, і ми спілкуємось виключно рідко. Рідше, ніж раз в два місяці. Замість кепсів хлопці тепер граються в комп*ютерні ігри. Ті, що доросліші - граються чужими серцями. А волосся від дощу я бережу, як вмію.

"Ти не хочеш закрити вікно?". Чому ж, хочу, мам. По шибках тарабанять важкі краплі холодного дощу. Під грибками хтось нервово закурює. Звідкись запах паленого листя. Он хтось із жовтою парасолькою прямує навпростець, обережно оминаючи калюжі. На вулиці сіро: сірі "коробки"-будинки, сіра земля, ще непробуджена від зимової сплячки, сіра стіна дрібного дощу, сірі вікна в будинку напроти, сірі калюжі, сірий одяг людей, сірі граффіті на парканах, пожовлка трава, колючі, ще без листя дерева. Сірий незрозумілий туман окутав все навколо. Чи то дим? Там, на вулиці, між деревами, бігають і кричать щось писклявими голосками один одному діти. Їм років сім, не більше. Грають у війну. Це тепер їхнє дитинство. Їхній дощ. Їхні перехожі з парасольками та калюжами. І немає значення, що і вони колись виростуть, і от так стоятимуть біля відчиненого навстіж вікна і уважно придивлятимуться до вуличної картини, і кожна нова зміна у ній буде просякнута болючими спогадами, наче гірке дежавю.
М.КРУЦЬКА
[700x424]

[463x698]
Кажуть, справжня ніч опускається на світ лише для дітей, які здатні достойно оцінити її принади, побачити її цнотливі очі, відчути стукіт її каблучків. Я, мабуть, також іще дитина, бо дорослий світ мені не потрібен, натомість я завжди хочу бачити ось таку безмежно-тиху ніч, її чорні, як смола, очі, довгу-довгу сукню, вдихати її сонний подих. Вона дуже схожа на мене: ту, яка ще бачить у куточку домовичка, ту, яка не вірить у зайві нікому не потрібні слова, ту, яка й досі не навчилася просто ходити по землі, бачачи в ній тільки землю.

Ох, ця ніч. Тихий смуток коханих очей, які давно забрала вічність і які досі лежать на дні серця і не позволяють йому черствіти від життєвих турбот. Вона , наче частинка совісті, що вийшла глянути на тебе зі сторони і в цю мить ти дивишся їй у вічі.

Ніч. Вона нікому й ніколи не розкаже своїх таємниць. Але якщо закрити очі і вдихнути її подих — все стає таким простим і зрозумілим, наче не було ніколи сумнівів, турбот і недовір.

Навколо лише ніч. Крізь її сукню пломенить майбутнє. Ні, його не видно, просто в цю мить є виняткова можливість його відчути, зрозуміти: попереду в очах темрява, а в душі — ранок завтрашнього дня. А потім — знову ніч. Лукава ніч. Вона вкрала ті кохані очі. Де ти їх поділа? Скажи, де! Я піду туди…Ви лише гляньте, у неї такі ж очі, як у… Чуєш, де ти взяла ці очі? Віддай!

Вона не скаже. Вона лише ніч. Вона — потаємна частинка мене, яка закрита в клітці життя і яка крізь муки і біль рветься вперед. Вона мене бачить, а я її відчуваю.

Ніч. Темна, як смола, ніч. Яка ти тільки красива, ніжна і безтурботна. Мені добре у твоїх обіймах. Тут стільки затишку і тепла, що хочеться зупинити час і залишитися в цій миті назавжди. Жаль, що це неможливо.

Ніч. Погано в тобі лише одне: ти ходиш не сама, а приводиш із собою сон, щоб ніхто не зміг побачити тебе справжню. Але навіщо? В чому твій страх? Що ти так трепетно охороняєш?

Я цього не бачу. Я вже не можу бачити. Такі важкі мої повіки. Таких байдужий для мене світ. Таке…
І.МРИГА

- Віддай мені!

- Мені віддай його, мені. - Тягнулися руки з усіх сторін.

- Беріть, - казала вона і виривала з грудей шматочки пульсуючого серця.

Одні пари рук зі здобиччю поринали у тьмі, інші виринали. Вже потім вона стояла на людній зупинці і ніяк не могла дістатися до дверей маршрутки: поперед неї влазили то кремезні хлопці, то напомаджені пані з ридикюлями. Вітер бив у спину, і щеміло горло. Важко було ковтати слину, часом хотілося просто плюнути на тих, хто один за одним відштовхували її від дверей. Проте поперек горла виросла колюча дамба. Піниста вода почала просочуватися крізь губи – витерла рукавом. «Мабуть, зараз схожа на скажену вовчицю, тільки кусатися вже немає сили», - подумала про себе. Її туди таки не впустили – з вечірньої осінньої пітьми до освітленого людного і теплого раю, що поволі плив напівтемним містом. Вмістилися усі, крім неї, а тільки що вона віддавала їм своє серце і не відмовляла жодному.

Коли маршрутка рушила, пасажири почали шарудіти кульками і торбами. Ніхто з них не міг втерпіти діждатися, коли відчинять двері, і вже по дорозі кожен розглядав свій відвойований шматок. Деякі діставали червоні окрайці з-за пазухи чи з кишені, з сумочки чи з-під шапки. На волі сердечка знову пульсували і зігрівали вимерзлу на осінньому холоді шкіру рук. Пальці починали світитися, прозоріти. Змінювалися і обличчя. Вони стали безтурботними і легкими. Тіла одне за одним відривалися від крісел та підлоги і зависали під стелею.

- Капелюх! – скрикнула жінка у довгому в’язаному манто, коли той злетів з голови і приземлився між сидіннями. Усі мимоволі повернули до неї погляди, і враз загальна байдужість перетворилася на прискіпливе розглядання. Між побілілим волоссям почали з’являтися каштанові пасма, а помутнілі жовтуваті очі знову стали кришталево-блакитними. Її молодша сусідка ще міцніше стиснула свій шматочок, зняла з голови шарф, але її волосся не змінилося. Ледь посріблене, але вже доволі рідке не оживало, не темнішало.

- Як же так! – обурилася і раптом почала несамовито вертітися і заходитися сміхом, наче щось лоскотало її за живіт, але зсередини. За мить через розстебнутий комірець виліз маленький рак і, не втримавшись за ворсяний светр, полетів униз, булькнув просто у чорну діру капелюха і більш звідти не показувався. …



Вона вже нікуди не поспішала. Сіла на мокрий бордюр, застібнувши на пальтечку верхній ґудзик. У грудях ще пекло і боліло, і ніяке знеболююче не могло б висмоктати ту недугу. Під бордюр набилося за день сміття і листя, що поволі перекидалося з боку на бік, і дощ обклеював ним її черевики. Очі, як метелики, прагнули знайти хоч десь пасмо світла, але воно не мліло навіть у душах ліхтарів. Наступна зупинка знову назбирувала людей. Вони виринали з пітьми, мов привиди, і часто тупцювали на місці – замерзли. У цю пору будь-який транспорт причалював сюди рідко, або взагалі димів аж наступного ранку. Такий пізній час ще багато кого затримав на вулицях. Люди все прибували: чоловік у старомодному плащі, дівчинка з гімнастичним обручем, дві жінки з герберами, хлопець з дівчиною попід ручку, старий з мольбертом. Мовчали. Навіть ті, що парами. Стомлені. Не тільки сьогоднішнім днем, а наче цілою вічністю.



Тим часом маршрутка уже прибула до наступної зупинки. Двері безшумно відчинилися, але ніхто не виходив. Зате всередину стомлено заплило кілька людей. Вони причаїлися якомога ближче біля водія і, передавши пожовані купюри, притихли. Ніхто з новеньких не підіймав очей, втупившись у підлогу. Усі майже дрімали, та раптом зверху на підстаркуватого чоловіка в окулярах впав гаманець. Чоловік спочатку розстібнув знахідку, здивовано посміхнувся і миттю заховав її до внутрішньої кишені куртки.

- Злодій! – почувся голос зверху. Чоловік підняв голову, прищурився, оторопів... протер окуляри, – картина не змінювалася: стелю обклеїли люди. Та найнеймовірніше те, що вони нічим за неї не трималися. Він перехилився через сидіння до передньої пари, сіпнув за плече іншого чоловіка і, не випустивши ні слова, підняв палець угору. Той і собі підвів очі, а разом з ним і жінка, і всі решта.



- Гаманець віддай, - повторив хлопець, що висів просто над чоловіком в окулярах. Той, не відводячи погляду зі стелі, дістав однією рукою знайдену річ і протягнув власнику. Хлопець переклав свій шматочок до лівої долоні, а правою рукою потягнувся за гаманцем. Коли його вхопив, пульсуюче тільце шубовснуло від нього у рукав піджака чоловіка в окулярах, за мить вискочило десь із нагрудної кишені. Задихаючись, він хапнув червоний шматочок, підстрибнув аж до стелі. Там і залишився. А хлопець впав додолу, вдарившись головою об поручень, але болю не відчув. Вона намагалася пересилити себе і не сканувати їхніх думок, але в таку пізню пору люди стають надто необачними, втрачають пильність і поринають у себе, вивільняючи з душі все, що набралося за довгий день. Піднялася. Повільно почала розстібати молочного кольору пальтечко. Зняла. Акуратно опустила на мокрий асфальт. Тоненька блузка легко Читать далее...

[622x442]
Весна дихнула свіжістю

В засніжені садки.

Чиєюсь пахнуть ніжністю

Беззахисні бруньки.

Зимовий сон розвіється

Вітрами по воді,

Сліпучо зашаріються

Черешні молоді.

Дощем пелюсток радісним

Повітря розцвіте.

І першим бризне паростком

Світило золоте.

Дорогами далекими

Прокотяться громи,

І першими лелеками

Світ вирветься з зими!..

Адріадна

ДВІ БОЧКИ. Іван Крилов.

Дві бочки їхали; одна з вином,

А друга, та -

Була пуста

От перша – та собі без шуму, лагідком

Плететься,

А друга вчвал несеться;

Від неї по бруківці стукіт і громи,

І клуб кури;

Дорожній з остраху під тином стережеться,

Почувши бочку звіддаля.

Та як ця Бочка не гучна,

А проти першої в ній користь незначна.

—

Хто з справ своїх на пуп кричить всім без угаву -

В тім, справді, ладу мало.

Хто ділом зайнятий, - той тихий на словах.

Людина славна і гучна лише в ділах,

І думає свою діяльну думу

Без шуму.

Зі збірки «Байки дідуся Крилова»

[466x699]
ВАМ,яка різниця?

Мене сьогодні запитали:"Як життя?"

Я здивувалась.Посміхнулась краєм ока,

А відповідь шукала й не знайшла,

Лишень зронила слово:"Одиноко."



А вчора їх цікавило,як ти...

І нащо їм уже це все здалося?

Хотіла я промовчати й піти,та щось

Затримало...сказала:"Не прийшовся..."



А завтра запитають щось на кшталт:

Як все це сталось?Хто буде журиться?

Я онімію,бо для чого зайвий гвалт,

Лиш поцікавлюсь:"ВАМ,яка різниця?!"

Лялька

[622x554]

Очі самоти


Чуєш, світе? Я тепер самотній.

Ти навчив своєї самоти.

Ти, як той листок осінній.

Цієї миті я такий, як ти.



Щось чекаю, та чого – не знаю,

Щось шукаю: чи знайду, чи ні?

Щось чекаю, палко щось чекаю

І дивлюсь у очі самоти.

В.Шупер

Нинька от їхала тролейбусом. І тут... Компостери... Люи метушаться, передають чемно квиточки на компрстери, щоб було не прийшов поганий контролер і не оштрафував. Все ок, але ті компостери, і взагалі... Повертаємось до союзу?

[622x414]
Не треба кричати на Варадеро. Пісні не буде кінця.

Від шмаганини вранішніх променів червоніло небо. У повітрі застигла свіжість, вона безсоромно пробиралась всередину, крізь вуха, ніс, пори, крізь хвилясті полотна одягу. Ральф знав: ще декілька годин – і ця свіжіть розтане під важкістю духмяного тепла кубинської зими, гарячої та сухої, як і менталітет місцевих варадеровців. Тим дорожчою вона була йому зараз, коли він знав, що за це щоденно-ранкове оновлення думок йому доведеться заплатити потом і полудневим сонячним затьмаренням мозоку; він відчував це одвічно-незбагненне відчуття щеміння у грудях, коли повторюєш собі, що варто насолоджуватися кожною миттю, миттю, яка, можливо, не скоро повториться…

З першого дня перебування на Варадеро він привчив себе до ранкового моціону: від готеля – крізь парк із задумливо-спокійними кипарисами – до морського узбережжя. І ось зараз він стоїть тут один, такий маленький у цьому великому світі, схоплений поглядом за барви світанку. Заспаний пісок м’яко стікає до полонини рябого, але напрочуд спокійного Карибського моря. Ральф іде до нього, недбало залишивши на шляху капці, і ось уже він поринає у прозору блакить вод. Обережне лоскотіння вгамовує розбещені неквапливою ходою нерви, загострює й без того гучну тишу. Ральф майже не ворушиться – солона вода сама виштовхує його, як невчасне щеплення. Згодом він пірнає під водяне вкривало, й йому відкривається цілий світ: мовчазні хвостаті істоти пропливають повз нього, гордо несуть за собою, немов прокляття Єви, таємниці морських глибин.

Ральф виринає згодом, жадібно ковтає повітря, таке смачне і свіже, як велетень-Нептун, виходить із моря. Десь там на нього вірно чекають капці. Сонце вже майже зійшло. Сьогодні воно напрочуд ласкаве, так і хочеться домалювати йому очі і посмішку, як на дитячих картинках. Треба поквапитися, доки краплі на тілі ще не висохли й можна дійти до готелю, не відчувши на собі сонячні промені.

І знову: мовчазні кипариси парку. Коли він уперше їх побачив, вони здалися йому хижими, навіть таємничими, вони немовби навмисне приховували свій стовбур за пишнотами зелені. Тепер Ральф вже звик до них, і вже не здавалися вони йому такими незвичайними. Consueltuda est altera natura.

Готель помалу прокидається. Хтось лає годинник, хтось – за власним бажанням, когось лоскоче жінка, а когось розбудила прибиральниця. Щоправда, обслуговування – вищий клас: завжди привітливе й веселе, немовби щойно з бразильського карнавалу.

Ральф зайшов ненадовго до номеру, прийняв прохолодний душ і вдяг свіжу теніску – щоби шорти-плавки не сумували наодинці, у ресторані готелю це не вітається. Потім спустився вниз, налив одразу дві склянки виноградного соку й всівся за поодинокий столик у кутку ресторану, звідки було добре видно море.

Була рівно середина його відпустки. Він мовчки сидів, дивлячись на яскраву блакить, яку так відверто нав’язували плакати й проспекти туристичних агенцій і яка насправді була набагато чарівнішою, неповторною у своїй природності.

Після сніданку на Ральфа чекала екскурсія до парку Варадеро, задля чого він найняв автомобіль із водієм, і сама ця думка була такою простою, що була для Ральфа джерелом приємностей, які розповзалися по мозоку, мило й приємно лоскотали його теплом свого шарудіння.

Вийшовши з ресторану, Ральф помітив очікувану автівку, кутиками вуст посміхнувся водію й уламками англійської пояснив йому, чого він від нього чекає. Потім всівся на переднє сидіння – попри всю престижність заднього він ніколи не надавав йому перевагу, Ральф завжди прагнув побачити й відчути все якомога ближче.

Варадеро замиготіло з-поміж придорожніх кипарисів. Водій явно любив швидкість. Повітря подекуди залітало у відчинені вікна, шумно й енергійно свистіло й виходило через інші. Vita est via, думав Ральф.

Нарешті приїхали до варадеровського парку. Його гордість – величезний кактус El Patriarca – був оточений скупченням фотографуючих. Ральф до них не приєднався. Йому завжди здавалось, що прагнення зафіксувати мить об’єктивом фотоапарата знекровлює це саме прагнення природної пам’яті, вкрадає прожиту частинку тебе.

Ця екскурсія порядно втомила його, але й дужче – розчарувала: він очікував на більше. Їдучи до готелю, Ральф усе ж відчував у собі надлишок енергії, яка прагла нових вражень і почуттів. Мабуть, саме тому він примусив водія повернути, побачивши на дорозі вказівник із написом «Печера La Cueva de Ambrosio».

Зовні печера нічим особливо привабливим чи загадковим не відрізнялася. На вході висіла табличка – свідок цивілізації – із написом: «відкрита для відвідувань з вівторка по неділю, з 10 до 12 і з 14 до 16, вхід 2 долари». Ральф спитав таксиста, де можна найняти екскурсовода. «Я можу сам бути екскурсоводом, якщо хочете», -- якби не ламана англійська, його відповідь можна було б перекладати саме Читать далее...