Це текст однієї з моїх пісень.
Вона одна. Вона сумна. Вона такою ніколи не була.
Серце плаче, душа страждає, вона чекає уваги і тепла.
Останній день на світі, в останнє дує вітер.
Останній подих, останні мрії.
Роса ранкова зранку не така як завжди -
Вона як сльози, кольору, як сажа.
Знаєте, що я сьогодні подумав, коли вийшов на двір і побачив, що від вчорашнього сніжного покрову вже майже не залишилося снігу? А подумав я от про що...
Кожна людина, хоча б раз у своєму житті, мріяла стати сніжинкою. Якщо і не мріяла, то на підсвідомому рівні всеодно бажала цього, навіть, хай не явно, але все ж... Сніжинками хотіли стати всі, єдина різниця - якими сніжинками. Хтось хотів стати тою сніжинкою, яка падає на уста коханої
Кричи,
Коли крига у серці робить сірими дні.
Коли камінь в душі - згадуй квіти,
Згадуй місячну ніч
Коли у снах плачуть діти.
Згадуй літні ночі,
Коли страшно дивитися в очі,
Згадуй люті морози,
Коли на смак як смола стають сльози.
Згадуй дотик коханих рук,
Коли руки стають чужими
Коли слова стають злими
Згадуй що було між ними...
Коли губи холодні як крига,
Згадуй відлигу.
Згадуй кожен дотик
І пестощі пальців вночі.
Коли крик рветься з душі - мовчи.
Перегортаючи сторінки записника
Згадуй слова.
Згадуй колір кохання
Коли кохання в душі нема.
Коли мовчання жалить словами
Згадуй оману.
Коли загубиш цей світ,
Згадуй папороті цвіт...
"Не варто лякатися лякливих слів.
Хто його знає, нащо вони написані?"
(Мабуть це написав я)
Коли тебе переповнюють емоції, всі матюки вже затерто так, що вони не здаються не те, щоб образливими, а обточеними культурою, літературними висловами, крилатими виразами, їх значення загублено в історичних книгах і промовах взірців культури. От тоді ти починаєш шукати щось нове. Тобі треба послати людину дуже далеко і бажано матюком, але вона тепер не образиться (а як ви хотіли? 21 століття на дворі), а навіть сприйме це як комплімент у свій бік. Саме тоді ти починаєш вигадувати щось нове.
Шо ж мені робити. Слова суки скінчилися, треба
Новий рік, здрастє...
Новий Рік, пішов ти на!
По швидше і невимушено просто.
Проблемами забита голова,
І ці свята ще гірші голокосту.
Ялинка, тварь, гори вогнем!
Хай діти обливають кєрасіном,
Всіх Дід-Морозів і Снігурочок-блядєй.
Нехай всі жруть черстве печення з тміном.
Всіх зайців - розіпнути на хрестах,
Про футбол, Україну і спекулянтів
Наша мета - 2002, наша мета - 2004, постійно такі картинки були на наших екранах під час відбіркової кампанії до чемпіонатів Світу та Європи. І от стукнув 2006-й рік. Ніяких подібних картинок і рекламок не було. На все це забили. Нарешті всі зрозуміли - ми вже там, у Германії. І промомалюнки нікому й нафіг не треба. Отак просто, без піара, гучних викликів, пацанячих базарів, наші хлопці взяли і продерлися в основну сітку чемпіонату. Росії і компанії сумно (їх там не було), а нам все по барабану. Ми вже там. Були там. Тоді були там...
Ніколи не задумувався над числами і датами. Завжди був переконаний, що не треба задумуватися, бо це все дурниці. Юліанський, Григоріанський календар, ще якісь там... А от сьогодні прокинувся - зима навкруги. Зима не за датою, зима не на вулиці, зима не за розумінням, зима не тому що випав сніг (який не випав), зима не тому, що дерева стоять голі, зима не тому, що люди ходять в шапках-вушанках і кожухах, закутуючи свою шийку теплими шерстяними шарфами. Зима настала у свідомості і
Весь світ - це ідеальна схема
Весь світ - це ідеальна схема,
Не ідеальні в ній лиш коліщатка.
За задумом - довершена система,
Насправді, замість мосту трухла кладка.
А люди - механізми, що зіпсулись.
Ті, що пройшли вже гарантійний термін,
Які з просоння назавжди заснули,
Які у червні ненавидять червень.
Вони шукають взимку чорний сніг,
Коли йде дощ - це викиди кислотні.
Не ідеально все для них, крім них.
Замість моралі - принципи болотні.
Не ідеально все для них. І все
Не заслуговує, щоб бути ідеальним.
Самі вони є скрізь, лиш де не де
Чудово все. Частіше все - фатально.
Часом мені здається...
Часом мені здається, що я – це не я, а вони – це не вони. Ну що до мене, то зрозуміло, я можу собі дозволити інколи бути не собою, а от що коїться з ними, мені невідомо. Суки, як вони можуть мене підставляти, підставляти по дружньому, хоча жоден з них не є моїм другом. Падлюки, вони приходять до мене по черзі, виставляючи мене в очах інших повним дебілом і придурком, а я на них навіть образитися не можу, оскільки не знаю де вони живуть, чим заробляють на бухло і їжу, і чому хтось із них не піде з мого життя. Отак просто і невимушено, не піде на завжди. На завжди.
Знову ранок... Ти прокидаєшся з нехотінням, чистиш зуби, вмиваєшся, одягаєшся... Йдеш пити каву. Мою каву мама готує тоді ж, коли й собі. Годині о сьомій. А прокидаюся я теж приблизно тоді ж. Але чи то лінь, чи то якісь неземні сили не відпускають мене з ліжка. Валяюся на кроваті, вкритий з головою, ще з півгодини. Тоді виконую ранковий ритуал,
Варіантів безліч, мета одна – щоб по голові припинили товктися слони. Так і у нього мета – одна, варіантів її досягнення – безліч.
Дуже страшно, але на це чомусь не зверталося уваги. Він не знав як брати ножиці, проте якось взяв їх, і так само не знав, як ними користуватися. Тому кинув їх в стіну. Приємний брязкіт… звук розбитих ножиць. Там такого не можна було собі дозволити. Там, звідки він прийшов. Хоча він не знає звідки прийшов.
“Якщо у вас раптом з’являється те,
чого ніколи не було, бережіть його,
інакше воно зникне так само несподівано,
як і з’явилося…”
Що це? Звідки воно (вони) взялося? Раніше такого не було. А… може й було, тільки чому про це немає жодних згадок? Як це все пояснити? Стільки запитань і немає жодної відповіді. Це все якось дивно. Схоже чимось на шматок сценарію якогось не дуже вдалого фільму. Є головний герой, є приміщення – знімальний майданчик, є, можливо сценарій, є навіть оператор, можливо, тільки немає пояснень.
Люди так влаштовані, що їм постійно чогось жаль. Жаль, що в них немає крил, щоб літати у вільному польоті, як птахи, жаль, що вони не можуть повернути час назад, щоб виправити свої помилки, жаль, що вони не сказали чи не зробили чогось колись і десь, жаль, що не використали свій можливо єдиний шанс для чогось. І всі вони влаштовані так, що ц всіх своїх правдах-неправдах їм треба неодмінно знайти винних.
Все змінюється. Змінюється постійно, періодично, інтервально, хаотично. Але обов'язково змінюється все і завжди. Отак дивишся на себе і не впізнаєш, не тому що постригся чи збрив бороду, чи одяг нові окуляри, а тому що змінилося щось всередині.
Де ховається життя? Якщо ми живі і живемо зараз, то чому не відчуваємо цього? Невже все так банально-штибово-затаскано-сумно-хуйово-правдиво, що справжнє життя можна відчути лише під час смерті? У такому разі це схоже на алкоголізм, бо коли ти п'єш, то не відчуваєш себе алкоголіком, а коли прокидаєшся зранку, то не знаєш що таке життя до певного періоду. Коли в твоє горло заллється шось міцне і п'янке. Я знаю таких людей. Я знаю й інших людей, які вважають себе борцями. Боряться собі з Вавилоном. Його вони бачать скрізь. Я знаю, що він є. Він є в Україні, Запоріжжі, на кожній вулиці, у кожній квартирі, у кожному серці. Це таке хєрня, що коїться зі мною зараз.
18:42. Ми вже їдемо, але ще тверезі.
18:46. Перша рюмка пішла. Дуже добре пішла...
18:53. "Сало починає пахнути сексом"
19:00. Окорочки повертають Макса до життя.
19:08. Тут ми не спимо, а дома Максим спить з хом"яками, Роман - з медведами, а я з дракончиком.
19:23. Провідниця не відповідає Роману. Роман противник рукоприкладства.
19:30. Максим згадав, що звик жити у Нью-Йорку.
19:49. Ми заклали фундамент нової газети - "Електрогазочварчік".
19:49 - 20:30. У мене не дійшли руки записати що тоді сталося.
20:30. В нас заклинило ці довбані двері. Роман підозрює у цьому міжнародний заколот.
20:45. Провідниця сказала що у жінок багато спільного з дверями. І тим і іншим потрібні ласкаві руки. (Щось в цьому є, але я не погоджуюсь, що в них багато спільного)
21:17. Друга пляшка
21:48. Звідки там узявся мужик з вусами. А ще він нагадав Роману справжнього чварчіка.
23:05. "Танці з зірками не взлітають...
23:06. Зовсім не взлітають.
23:08. Ані трішки не взлітають...
23:25. "Що я зробив цим дверям?"
1:13. Хм...
1:15. За пивом пішли через вісім вагонів.
07:30. Провідниця реально ображена.
07:35. Ми не знаємо на що ображена провідниця...
7:48. А я вже й сам вмію закривати двері.
Похмільний синдром, депресія, сум, біль, похмільний синдром, самотність, роздуми над життям, похмільний синдром, дебільні думки і вчинки, необдумані слова і листи, недороблений настрій, похмільний синдром, робота, універ, в який ніхто не ходе, улюблені мультики які ніхто не дивиться, улюблена іграшка, якою ніхто не грається, похмільний синдром...
Я ніколи не вірив, що Бог любить трійцю. Це, мабуть, вигадали ті, хто не може спокійно згрішити один раз, максимум – два. Їм обов'язково треба згрішити втретє, бо Бог так любить, щоб всього було по три. У ці три гріха безумовно треба вкласти всю гидоту людства, так щоб було нормально. Бо як це буде виглядати в очах Творця, якщо ти будеш грішити вчетверте, а потім вп'яте. Так не годиться. Він же не любить цього. Він любить все щоб було чітко, лаконічно і змістовно, всього по три, більше не можна, а менше грішити тобі не дозволить совість і свідомість, бо ти знаєш, треба точно трійця.
Я чомусь не знаю, як це три. От взяти мій настрій просто зараз. Як не дивно, вже майже третя година, а настрій каже, що обчислення починається з чотирьох. Він – мій настрій, в мене один, після нього вже нічого немає. Може щось було до нього? Це нам з ним невідомо. Якщо й було щось до нього, то того мало б бути три. А вчора я взагалі задумався, чому нам не створили пробний варіант гріха, такий собі гріхотренажер. От якщо я схочу згрішити вперше, а в мене нічого не вийде, оскільки я не фахівець у цьому питанні, просто отак взяти і просрати одну спробу, просрати один гріх. Обов'язково має бути нульовий, або хоча б бонусний грішок. Тоді б все стало на свої місця. А так шо? Так це все схоже на лохотрон. Як той автомат з іграшками. За кордоном дають спочатку спробувати свої сили, всеодно нічого не вийде, якщо вийде, то ти просто платиш за наступну спробу і в тебе тоді вже точно нічого не вийде. А в нас... дали б хоча б спробувати спочатку. А то трійцю, трійцю, а проба?
Я думаю, в початковому варіанті проба таки була. Вона була в усіх святих і янголів, в усіх мавп і демонів, в Адама, зрештою, з Євою теж була проба. Вони не могли отак з пустого місця розродити людство. Це треба було б кохатися постійно, з дитинства. А я не вірю в те, що в дитинстві можна стати гігантом сексу. У всіх була проба. Коли перед Мойсеєм розійшлася вода, це шо ж виходить, що в нього був лише один дубль? Коли янголам дали крила і німб, вони шо зразу отак полетіли і ніхто не впав і не зламав собі руку? Самсону теж з першого разу зрізали волосся? Не вірю, у всіх обов'язково була проба.
Навіть мавпи не зразу стали людьми. Вони не зразу почали їбашить мамонтів, знаєте скільки кастингів і проб і дублів було? Скількох з них притоптав мамонт, поки вони кидали в нього свої мотики?
А тут нам кажуть, у вас є три спроби згрішити, і нічого більше, а менше ви не зможете, думаю всеодно, пройде три спроби, одну якусь ти запореш, і тобі точно дадуть бонусну можливість.
Так от. Якось мій четвертий настрій надихнув мене на думку. Думка проста і примітивна. У людей просто завжди є один настрій, тільки різні насадки на нього, це як викрутка з різним калібром. Є хрестоподібні шурупи – для них одна, є звичайні – для них інша. Так само й з настроєм. Є три насадки на настрій. Але от помилка! Як це може бути три насадки на однин настрій, коли має бути резервна. І тут я подумав про інше: гаразд, я згоден, що є три, плюс одна насадка на настрій. А куди їх чіпляти? Їх треба ж кудись притулити. Настрій – він голий і вразливий, такий як у мене зараз, тому йому треба спецнасадки. Виходячи з цієї закрученої халепи я думаю, що справжній настрій не має різних прикриттів. Він йде під номером п'ять і точно знає, що попередніх трьох не існує. Їх не існує бо вони заплановані, є лише одна – четверта насадка, про яку зовсім забули і тримають для того випадку, коли якась зламається. Фігня якась виходить.
А знаєте, читати поміж строк, вдивлятися у букви для більшої філософії, звертати надмірну увагу на коми - це все тупо. Якийсь дебіл сказав, що треба читати між строк. Нашо взагалі ґвалтувати свої мозги? Зараз в нас все настільки заїбічєскі, шо ми можемо чекати листа інтернето три хвилини - і це вже здається багато, можемо написати листа за хвилину і через секунду ми будемо знати, що його читають, можемо як-небудь все це надрукувати і не перечитувати, бо виправитися можна через хвилину іншим листом.
Особисто мені у листах подобається процес чекання. Доречи, його ж я й ненавиджу більше за все. Прикольно. Свої листи я не ношу на пошту, не облизую язиком, щоб запобігти тому, що лист може загубитися, маю на увазі не заклеюю, не підписую кому мій лист і від кого, бо все це робить техніка за мене.
Раніше було круто. Лист треба було написати чорнилом або ручкою, яка могла закінчитися в найнепередбачуваніший момент. Тоді треба було пробити конверт. На ньому теж ручкою написати отримувача і відправника, тоді ТАВРУВАТИ цей конверт маркою. Це жахливо. А може листу не подобалося таврування? Йому не подобалися марки з радянськими космонавтами і ботанськими гербаріями, може йому хотілося марку з зображенням жіночих губ, щоб приємніше було нести лист.
Треба було чекати відповіді місяцями а то й більше. Не можна було (оскільки це було б буржуйством) написати просто "доброго ранку", оскільки моє "доброго ранку" дійшло б через місяць і вночі. Це було б недобре.
Тому я люблю чекати листи хоча б тому, що їх не доводиться чекати по півроку.