вона намагалася продавити шкіру нігтями, стискаючи пальці...
Вона намагалася придушити біль, або хоча б відволіктись від нього на інший – фізичний...
Вона намагалася дивитись в нічне небо і бачити його очі в зірках, бачити її зірку, що він подаував...
Вона намагалася прогнати спогади, спогади про нього...
Вона намагалася не любити його, не бачити його, не думати про нього, не слухати його...
Вона намагалася жити без нього...
Вона намагалася його прогнати...
Вона намагалася піти...
Вона намагалася його закохати в себе...
Він намагався її любити...
и не йокнуло...ни чуть-чуть...никак...
не защимило, не заболело...
не остыло...горячо...
твердое...не проломишь больше...
заполненное...никто больше не влезет...
коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цю нудь до кінця: просто мовчиш, як пень , і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. ти запустив у себе невдаху, й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс, горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.
вона гнила у своєму коханні, вона ненавиділа його, як гидку виразку, вона силкувалась зішкребти його з себе і відмерти, як метелик на сторінці у юнната в окулярах