Убежать от объективной реальности проще всего выколов себе глаза. В контексте интернета - закрыв обсуждение.

Вот и закочилось столь увлекательное развлечение в театре украиноманов-японофилов, а так весело было :(

Качал Грига, сучайно на том-же фтп наткнулся на папку "Для тех, кто ненавидит классическую музыку" - качнул пару треков ради интереса - это таки классическая музыка, только исполненная какими-то примитивными коллективами, свято верящими в то, что моцарт на гитаре и саксофоне под ударник звучит просто божественно. (тут сто тысяч миллионов блюющих смайликов)

Бля сёдня прочитал один смс-лог чуть не порвало со смеху. Оказывается некоторым тёлкам недостаточно быть физически уродливыми - моральное уродство им тоже не чуждо. (тут должен быть смайлик который блюёт)

Заметил многие дневники с банерами и кнопками "тут пишуть українською".

Я говорю на украинском языке свободно, я с удовольствием пишу на украинском языке, но я горд и рад, что знаю другие - от этого я не беднее, а только богаче. Я пишу на том языке, на котором мне в данный момент хочется писать и описывая что-нибудь русское я наверняка выберу русский язык, а украинское - украинский. Если мне вздумается написать о Джероме К. Джероме или Джеймсе Джойсе, я скорее выберу английский, а если запись будет о Карле Марксе или Гёте - немецкий.

Любить свой язык не значит отвергать другие. А снобы и ханжи всё продолжают друг перед другом гонять понты. Это же надо носить футболку "Дякую тобі боже, що я не москаль"! Почему бы не приписать там всех остальных национальностей? То-же касается и подобных кнопок и банеров. Надпись "дякую тобі боже, що я українець" выражает гордость за свою великую нацию, а все вышеописанные - комплекс неполноценности перед другой.

Начинайте думать, господа неполноценные, и будет вам счастье.

Почему практически в 90% случаев девушки, которые не интересуют (даже очень привлекательные с точки зрения общественности) тянутся к тебе, а те, к которым стремишься сам только в 10% случаев отвечают взаимностью? Быть может я ставлю перед собой совсем уж сложные цели? А может меня тянет на антитипы?

Я не цитую назву фільму про Свирида Петровича та Броню Прокіпівну. Я маю на увазі українську приказку, яка означає гнатися за двома зайцями й жодного не поцілити.

Власне кажучи я маю на увазі сучасне українське та російське кіно.

Що відрізняло радянське кіно від сучасного? Чому старі фільми можно передивлятися багато разів із задоволенням, а сучасні картини на кшталт "Штольні" й додивитися до кінця тяжко й нудно?

Тому що наше кіно було духовним, а з американських штанів я виріс класі у п"ятому після "Зоряних війн", "Луни 44", "Польоту навігатора", "Твін піксу", "Обличча зі шрамом", "Хрещеного батька" й інших.

Тобто от де різниця - духовне й моральне проти яскравого й синтетичного.

Сучасні режисери та продюсери (як українські, так і російські) чомусь вирішили, що наше кіно, в тому вигляді, яким воно було раніше не цікаве глядачу. А женучись за двома зайцями вони не поцілили жодного. У Голівуді все одно більше грошей на спецефекти й таке інше. А наше кіно втративши ту духовність й не досягнувши рівня тієї "жувальної гумки" залишилось просто ніяким. Прикро, і тим більше прикро, що це все знімають здебільшого ті самі люди, які раніше творили чудові картини.

Пригадайте лишень "Пропалу грамоту" Миколайчука й інші фільми за словами Миколая Васильовича Гоголя, що їх виробляла студія імені Довженка. А "Тіні забутих предків", а інші?

Хто вирішив за нас, що нам цікавіше дивитися "Штольню"?

Оця гидота... "Наш шеф отримав орден "Золота фортуна" і нам дали премію!".

Отже всім офіс менеджерам та іншим підневільним робітникам присвячується:

Жальогідні істоти, чи усвідомлюєте ви що ви є? Ви живете для шефа, за його правилами та примхами. Точніше не живете, а існуєте. Ви пригнічуєте власні почуття гідності, честі, знищуєте власну волю, особистість заради того, щоб стати гвинтиком в якійсь машині. Нехай декотрі з вас заробляють білше, ніж я у даний момет, тому що й вмене бувають підйоми і падіння, але я маю те, про що ви вже давно забули мріяти - свободу. Свободу вибору, свободу думки, свободу совісті.

Ні, ніколи б я не проміняв зльоти і падіння, вільний вітер і власну точку зору на "стабільність".

А ви... ви просто здалися не вірячи у себе, що то ви можете бути хазяїном власного життя, а не ті, на кого ви ішачите.

Колись я ще ставився до вашого вибору з повагою, але після деяких епізодів побачених на власні очі я зрозумів, що та стабільність замінила вам і людяність і вірність своїй особистості і навіть любов.

Не бути жодному з вас козаком і переможцем. Ви наймити, бадилля у городі суспільства, що його вискубуть й згодують свиням.

Для двух (и более) людей, которые давно вместе, слова могут быть черезвычайно символичны - не нужно даже придумывать своего "языка", как это делали в школе, чтобы обмениваться зашифрованными шпаргалками и записками. Сегодня сказал абсолютно безсмысленную фразу со своим контекстом, а она всё поняла.

Символичность слова вероятнее всего связана с асоциативной памятью. Задумавшись я сходу составил список из 50 слов, которые несут для меня совершенно отличное от их лексического значения образы. Более того - некоторые слова передают целые понятия.

Кроме того, рассматривая данный вопрос, стоит раскрыть понятие "свои слова". У каждой пары, у друзей у определённой социальной группы есть набор слов несущих одно лексическое значение, но выражающих совершенно другое. Например у пар это чаще всего, по моим наблюдениям, обозначение половых органов и самого процесса совокупления - дабы избежать грубости и пошлости люди придумывают всякие вычурные названия. Типа "дзинь дзинь" (это услышанное и понятое). У друзей это в основном слова нацеленные на оскорбление\обсуждение\оценку личностей вне их круга. Совершенно нормальные, отвлечённые от характеристики человека слова, несущие специфическую смысловую нагрузку только для определённых людей.

Хотел бы я диплом написать на тему "Происхождение и развитие внутрисемейного сленга" или "Двойственность лексического значения слов в социальных группах". Но это скорее для психолога-социолога, а не для лингвиста.

Хотя социологию, как науку, уважаю и стараюсь экспериментировать в собственной жизни. Зачастую удачно. Людей правда иногда жаль.

Так сталося, що мав справи з представниками української діаспори із Канади та США. І не тільки з тими, що поїхали туди вже дорослими, свідомими українцями, але й їх дітьми, які народилися й виросли за кордоном.

Перших можна сміливо називати людьми - останні ж то якесь незрозуміле багно. Й не така гидота як американці, але й зовсім не українці - так - залишки від батьків.

Що мене дратує в першу чергу - це їх бажання нав'язати українцям, що проживають на Батьківщині, свою думку про мову, культуру, політику й стиль життя. Треба зауважити, що ті, справжні, цього не роблять.

Варто лише згадати проект реформи української мови запропонований канадською діаспорою з яким, як філолог, був ознайомлений в університеті. То ж жах, а не мова. Тобто всім носіям сучасної української мови довелося б вчити абсолютно нову, незрозумілу й чудирнацьку мову. Лишень подумайте про родову зміну запозичених слів! Тобто раніше, наприклад, було "метро" у будь-якому випадку, а за їх проектом речення звучали б так: "Я поїхав метрою (або "на метрі")", "Зустрінемося біля метра" і так з усіма словами на кшталт "радіо", "кіно". І це тільки початок. Жахливі зміни торкнулися б й інших галузей мови - фонетики, лексикології, стилістики і навіть граматики. Вони ж хочуть наблизити її до свого ураїно-американьского суржику. Як би вам сподобалось замість гарного слова "аудиторія" вигавкувати "гавдиторія"? А як вам слово "міліціянт", "клюб", "пощерак"?

На Ваше і моє щастя цей проект було відкинуто працівниками НАН України. А як образилась діаспора - вони ж істинно вірять в свою правоту і в те, що вони українці, а ми так...

Спілкуючись з одним таким діячем я спитав - "А чого ж ви живете в тій америці, якщо так любите Неньку?". І це питання на яке ні один з подібних людей не змогли відповісти.

Любити Батьківщину здалеку - легко. Любіть її зараз, живіть для неї, живіть нею!

Коли згадують, про Україну та українську літературу - найперше згадують Тараса Григоровича Шевченко та Лесю Українку, коли звертаються до кінематографа - неймовірно нудний та обділений художнім смаком серіал Роксолана, коли пригадують живопис - постають образи Віри Багатирьової та Тараса Чабана. Взяти будь-яку галузь українського мистецтва й спитати будь-якого перехожого - і ви, майже напевно, почуєте або ці прізвища, або взагалі нічого.

Складається враження, що ніхто просто не читає тієї літератури та приймає загальні стереотипи задля "загальної ерудиції". Не вірю, що смаки можуть співпадати в половини населення.

Як на мене - найвидатніші літератори України - Іван Якович Франко, Миколай Васильович Гоголь та Іван Петрович Котляревський. Найекспресивніший та талановитий актор та режисер кіно - Іван Васильович Миколайчук, а в образотворчому мистецтві я б підкреслив творчість Володимира Слєпченко.

От я і дійшов до питання до читачів - а яких відомих, або мало відомих діячів української культури ви б обрали, як улюблених?

Последние лучи солнца ещё ослепляют куранты - это практически последний миг, когда киевский Big Ban не приносит никакой пользы: уже через минуту случайный прохожий сможет сверить собственные часы с большими светящимися цифрами и поёжиться от сообщения о температуре воздуха. А в это время внизу происходит настоящая социальная феерия - разномастная, галдящая, увеселяющая себя толпа пышет разливом красок, лиц и настроений. Это пожалуй единственное место где за одну минуту можно увидеть все слои населения сваленные в одну кучу: вот к Варштайнер пабу подъехала машина и вышедший из неё мужчина средних лет с напряжённым красным лицом открывает дверь молоденькой девушке с американской улыбкой и абсолютным отсутствием мысли в глазах. В это же время дорогу перебегает запоздавший студент Консерватории - он наверняка спешит в следующее заведение за своей булочкой с чаем. Вот парочка молодых людей, явно приезжих, скорее похожие на буржуа или работников торговли сидят на скамейке у фонтана и распивают пиво, а за деревом стоит пожилая женщина в ожидании пустой бутылки. Впрочем в данный момент её занимает не бутылка, а пары входящие и выходящие из кинотеатра Украина - где-то среди них её любимый внук, который недавно повстречал девушку полностью соответствующую бабушкиному понятию "приличная и скромная". Её взгляду изредка мешают группы людей проходящие в сторону ларьков и театра имени Франка - эти группы легко различить, но не по одежде а по выражению лица. Те, что в театр - задумчивы, веселы, грустны, нетерпеливы, а те что в ларёк в основном с полным отсутствием эмоций либо с гримасой уставшего от выпитого. Чуть ближе к скоплению архитектурного маразма, подальше от снующих потоков прохожих сборища по интересам. От бородатых поклонников тяжёлой музыки и до совсем ещё юнных геймеров, которые собрались кто для чего: попить пива в компании, подлизаться к админам игры, договориться о чём-то с другими игроками и с важным видом рассказывать, что у его гильдии большое будущее. Такие резко выделяются красными глазами и фантастической лексикой. Музыканты, зеваки, расслабившиеся офисные работники, влюблённые, все разновидности неформальных группировок молодёжи вперемешку с милицией, битыми пивными бутылками, светом фонарей и рекламы, а также неотьемлемой бойкой торговлей всем что естся, пьётся, курится или ещё каким-либо образом попадает в человеческое тело. Если уж интересует идеальный театр социологии и физиогномики - то это точно субботний Крещатик.

- Ты ненавидишь своих врагов?
- А ты ненавидишь пешки, когда играешь в шахматы?