Спекотне, яскраве літо, кінець червня. Сезон відпусток. Добродушні люди в п’ятницю після роботи поспішають додому, попереду чудові вихідні. Комусь, можливо, й на курорт. Особисто я їду до Умані – на побачення з коханим, на два дні. Сонце, задуха і чудовий настрій, романтика великого міста. Тригодинний перегон в маршрутному мікроавтобусі, заповненому спітнілими тілами – і ми на місці призначення. Час промайнув непомітно, в основному через приємні мріі на початку цієї невеличкої подорожі, а також завдяки сусідці по сидінню. Добрячі дві години ми пропатякали, майже про все на світі. Вона бухгалтер на великому пивоварному заводі (нарешті я дізналася рівень тамтешніх зарплат!), родом з Умані, чарівна, розумна й загалом приємна молода дівчина.
Сердечно прощаємося з сусідкою по сидінню, навіть обмінюємося телефонами – про всяк випадок (нісенітниці! Який такий випадок? Добре, якщо через тиждень пригадаємо імена…). Нарешті автовокзал. Роздивляюся машини – коханого ще нема. Телефоную йому, дізнаюся, що маю мінімум півгодини вільного часу, поки він дістанеться місця призначення. Звичним вже рухом закидаю на плечі рюкзак, мріючи про чудовий смак натуральної кави в кав’ярні обабіч дороги, яка іще минулого разу так припала до душі.
Мимохідь роздивляюся тутешніх людей, намагаючись вловити, в чому проявляється різниця між ними та столичними мешканцями. Здається, точнісінько такі ж бабці з таким же насінням стоять і на перехрестях Києва, але чимось вони таки інші. Підходжу до кіоска, запитуючи улюблений журнал. Кіоск такий самий, але навіть “немає” кажуть дещо інакше.
Подобаються мені це місце та місто, відчувається якийсь затишок, властивий лише невеликим містечкам. Воно мені вже як рідне, але я тут чужа, ось у чому справа. Усвідомлення цього факту викликає якесь майже полегшення (як від розв’язаної загадки), розправляю плечі і спрямовую стопи до кав’ярні. Краєм ока помічаю велосипед, відходжу трохи в сторону якраз вчасно, велосипед проїжджає, а я так само краєм ока помічаю гаманець на землі. І перше, ніж подумати, чий це – хутко підіймаю його й гукаю чоловіка на велосипеді. Все відбуваеться на одному імпульсі, справжнє усвідомлення трохи відстає від подій. Віддаю гаманець чоловікові, посміхаюсь (завчена, робоча посмішка), ввічливо кажу “прошу” на його “дякую” й намагаюся таки повернутися до шляху до кав’ярні.
Але, мабуть, не судилося – чоловік справді вдячний, і мені доводиться вислухати цілий синонімічний ряд подяки. Продовжую посміхатись, подумки вже смакуючи каву й вихідні з коханим. До реальності повертає його запитання – “А ти звідки така добра?” Мабуть, вигляд у мене таки розгублений. “З Києва” – відповідаю. Чоловік не дає мені отямитись і каже, що я просто зобов’язана дозволити йому пригостити мене кавою (нарешті!). Ми йдемо в напрямку кав’ярні, але не доходячи до неї завертаємо у якийсь жахливий ганделик, який смердить поганим табаком, алкоголем та брудним тілом. Всі мої натяки про те, що напроти кава таки краща, залишаються без уваги. Що ж. Цікавість до цієї ситуації компенсує решту незручностей, і поки мій випадковий кавалер купує каву (розчинну, в пластиковому стаканчику), я остаточно приходжу до тями і починаю роздивлятися навколо. Купка хлопців років по 25-30 в дальньому кутку ганделика здивовано дивиться на дівчину в діловому костюмі, яка з полегшенням скидає важкий рюкзак на лавку поруч із собою, показово розстібає піджак та з томним, змученим виглядом садиться за стіл. Не хотіла б я з ними зустрітися сам-на-сам, але зараз можу дозволити собі маленьке шоу. Нарешті, коли ситуація стає некомфортною вже для мене, з’являється мій тимчасовий супутник з двома пластиковими стаканчиками. Закінчивши врешті-решт з подяками, Микола починає розпитувати мене про Київ. Цікаво, що буденні для мене речі є для нього верхом мрій. Одне з перших запитань – чи бачила я Ющенка. Сміюся й відповідаю, що по телевізору його видно значно краще. Щаблем нижче для нього – верхівка й наближені до президента люди. Зізнаюся, що політикою не дуже цікавлюсь. Тоді Микола питає, чи бачила я Ольгу Сумську. Розуміючи, що зараз через мене він намагається доторкнутись до кумирів свого житття, брешу що бачила. Вчасно згадую про її акторську кар’єру й розповідаю байку про відвідання спектаклю за її участі. Очі мого співрозмовника блищать від гордості – він знає людину, яка бачила Сумську! Одержую частину відповіді на своє питання про різницю між “нами” та “ними”, одразу ж стає гидко за те, що знов розділяю людей. Майже на касти. Швидко змінюю тему розмови – розпитую, чим живе він.
Важкий дух “наливайки”, напівп’яні молодики, брудний й дивний чоловік навпроти… З гордістю називає він суму заробітньої плати, яка мені була замала ще рік тому. Нуднішає. Дивлюсь на годинник – ще хвилин двадцять до запланованої зустрічі. Колишня робота з клієнтами стає в нагоді – ввічлива, автоматична посмішка, псевдо-уважний погляд, піддакування в такт співрозмовнику. Відверто нудно, й навіть дещо жалкую, що підняла його гаманця. Микола завершує щось Читать далее...

Обычно чего-то новенького хочется весной. А в середине октября хочется сидеть под теплым пледом с интересной книжкой и чашкой горячего чая.
Идиллию разрушила коллега послеобеденным звонком в воскресенье - и вот в понедельник(!) с самого утра (!!), в первый же день отпуска (!!!) я под дождем еду на другой конец города, чтобы быть подопытным кроликом на семинаре для парикмахеров. К кардинальному изменению цвета я благодаря коллеге вроде как готова, но информация о стрижке застает врасплох. Четыре часа в кресле, я почти себя не вижу, польские мастера рассказывают о новых оттенках красного, и единственное, что утешает - они же все-таки мастера. Краем глаза замечаю жуткий буряковый оттенок своей краски, позже - длинные состригаемые пряди. Про себя оплакиваю чудесные длинные волосы с натуральной рыжинкой... Впрочем, слезы проступают и от немилосердного дерганья при стрижке-укладке.
И какой же шок у меня, когда в зеркале я вижу роскошную девушку со стрижкой, фотографии которой безуспешно носила парекмахерам "для подражания", с яркой шевелюрой и сияющими глазами!
Позже уже не было дождя, и люди смотрели как-то добрее, и мужчины оборачивались вслед, и наконец-то доделала несколько давно запланированных дел, а дома отметила смену прически. Пока наедине с самой собой - "пусть весь мир подождет". А еще появилась какая-то совсем не осенняя активность. До такой степени, что я даже вернулась к весенне-летним беллетрестическим опытам...
То ли еще будет за две недели отпуска? :)

В колонках играет - Рамазотти
Настроение сейчас - состояние Бога ;)

У Мирзакарима Санакуловича Норбекова есть такое понятие - "октава". Это состояние исполненного желания, состояние наивысшей мобилизации всех сил, состояние всемогущества, состояние Бога. В этом состоянии осуществляются все цели, преодолеваются все преграды. Это - рабочее состояние для любой треннировки.

Четверг. Конец месяца. Отчеты на работе, запарки, комитеты, потерянные документы и прочие прелести трудовых будней. Еще вчера на работу себя вытаскивала за шкирку - как котенка. А сегодня все иначе...
С утра, в 5, выключила будильник и, достаточно проснувшись, вполне осознанно разрешила себе еще час сна. В результате - подъем с чувством удовлетворения и радости.
В теплом душе - давно забытое ощущение кайфа от самого процесса, Опять же, состояние осознанности. И - удовольствие от того, что я здесь-и-сейчас.
После душа - приготовить завтрак, сделать зарядку, немного убрать в квартире, поправить свое состояние, одеться, накраситься, выбежать на работу... И все это - в удовольствие, с бодростью и радостью, с предвкушением роскошного дня.
На работе мелкие малоприятные моменты проходят почти незамеченно. Успела все, даже больше. Непостижимым образом клиент, заявка которого грозила превратиться в занудную тягомотину, забрал документы. Как говорится, баба с воза - кобыла в курсе дела! :)
Вечером - встреча с подругой. Сколько же мы не виделись? Последний раз - на мое новоселье, с месяц назад, а до этого - еще ранней весной. Куча новостей, положительных эмоций, совместных планов...
22:30. Обычно в это время я уже мертвая. Сегодня же бодрость тела и духа не покидала в течении всего дня, и на данный момент еще достаточно сил на пару-тройку подвигов.
Сегодняшний день напомнил о многом, забытом во время суматохи с переездом и придавленном собственной ленью. Треннировки, давно заброшенные, возобновились, и на этот раз продолжатся до окончания треннировочного периода. Нельзя же отказывать себе в таком удовольствии!
Я точно знаю, чего я хочу от завтрашнего дня. И начну я его с Октавы...

Эх, тесты... И как все это сочетается??? :)

Стучали рельсы и неслись дома,
Дороги, лошади, просеки и лесочки.
Мне нужно в никуда. Опять одна.
А солнышко вставало на носочки,
Чтоб, выглянув через листву деревьев,
Сказать «прощай» до следующего дня.

Пустой вокзал и ржавый ритм вагонов,
И ласковый прохладный мелкий дождь –
Почти туман. И колокольным звоном
По телу легкая, взбодряющая дрожь.

В колонках играет - тишина... и мертвые с косами
Настроение сейчас - а? что? кто здесь?

Сегодня после работы зацепились с коллегой поболтать, и в разговоре промелькнула гениальная фраза - "если умеешь что-то - умеешь все". Действительно - стоит перенести состояние умения на что-либо, сразу начинает получаться значительно лучше! Правду говорят, что есть только одна болезнь - геморрой в голове ;)
Настраиваю себя на умение преодолевать усталость и проявлять силу воли: нужно работать, а спать хочется просто жутко! Наверное, понадобится еще умение извлекатиь удовольствие оть сверхурочной работы :)

В колонках играет - Эрос Рамазотти

Сегодня ровно три недели, как я живу отдельно от родителей.
Странное чувство – хожу к ним в гости, приглашаю их к себе… Родительский дом уже не мой, а нынешний – еще не мой. Так что сейчас я моральный бомжик :)
Хотя нравится, очень нравится!
В соседней комнате спят гости. Еще одно странное чувство – просыпаешься утром, а дома есть кто-то еще :)
Пользуясь тем, что пока все спят и не мешают, копирую материалы Ирпенского кинофестиваля этого года – программу, репортажи, рабочие материалы. Там и мои фотки есть ;)

дневник онлайн? посмотрим, что из этого получится :)